Цивільно-процесуальне законодавство, межі його дії. Аналогії

Норми, що врегульовують порядок провадження у цивільних справах закріплені у різних нормативних актах (Конституції Ук­раїни, ЦПК України, окремих законах тощо). Сукупність таких актів складає цивільно-процесуальне законодавство.

Отже, цивільно-процесуальне законодавство - це сукупність нормативних актів, у яких містяться норми, що врегульовують по­рядок організації та здійснення правосуддя в цивільних справах.

Основу цивільно-процесуального законодавства, як і всього за­конодавства України, становить Конституція України. У ній за­кріплено норми, що гарантують право громадян на судовий захист (ст. 8), визначають їх правовий статус у цивільному судочинстві (статті 24, 29, 30, 31, 32, 55, 59), передбачають принципи організації і діяльності суду (статті 124-131).

Найважливішим нормативно-правовим актом після Конституції України в системі цивільно-процесуального законодавства є Цивіль­ний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. Він де­тально врегульовує порядок судочинства в цивільних справах і складається з 415 статей, згрупованих у 10 розділів (11 розділ - це прикінцеві та перехідні положення):

1) загальні положення (статті 1-94);

2) наказне провадження (статті 95-106);

3) позовне провадження (статті 107-233);

4) окреме провадження (статті 234-290);

5) перегляд судових рішень (статті 291-366);

6) процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб) (статті 367-382);

7) судовий контроль за виконанням судових рішень (стат­ті 383-389);

8) про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні (статті 390-401);

9) відновлення втраченого судового провадження (статті 402-409);

10) провадження у справах за участю іноземних осіб (статті 410— 415).

До системи цивільно-процесуального законодавства належить також низка інших кодексів і законів, в яких закріплено окремі по­ложення цивільного процесуального права. Так, Цивільний кодекс України містить норми, в яких закріплено гарантію права особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. 16); правила щодо обмеження ци­вільної дієздатності фізичної особи (ст. 36), визнання фізичної особи недієздатною (ст. 39), визнання фізичної особи безвісно від­сутньою (ст. 43), оголошення фізичної особи померлою (ст. 46) та ін.

Сімейний кодекс України визначає підстави для надання судом права на шлюб (статті 23, 26), визнання його недійсним і неукладеним (статті 40-43, 48), зміни, розірвання та визнання недійсним шлюбного договору (статті 100, 102, 103), розірвання шлюбу (статті 109-112) тощо.

Кодекс законів про працю України передбачає перелік підві­домчих суду трудових справ (ст. 232), правила відшкодування влас­ником або уповноваженим ним органом моральної шкоди (ст. 237-1), підстави обмеження повороту виконання рішень у трудових спо­рах (ст. 239).

Серед законів можна виділити, наприклад, Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 7 липня 2010 р., що визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в нашій державі, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів тощо; Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р., що обумов­лює умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (по­садових осіб), які відповідно до закону підлягають примусовому

виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку; Закон України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р., що встановлює основи організації та діяльності державної вико­навчої служби, її завдання, правовий статус державних виконавців; Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р., що визначає порядок урегулювання приватноправових від­носин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок; Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р., що за­кріплює норми, які регламентують участь прокурора в цивільному судочинстві; Закон України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р. формулює правові, організаційні й фінансові основи судово-експертної діяльності з метою забезпечення правосуддя України незалежною, кваліфікованою і об'єктивною експертизою, орієнто­ваною на максимальне використання досягнень науки і техніки.

До системи цивільного процесуального законодавства також на­лежать Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, інструкції міністерств і відомств тощо. Так, Інструкція про порядок роботи з технічними засобами фіксування судового засідання, затверджена наказом Державної судової адміністрації України від 20 вересня 2012 р. № 108, встановлює єдиний порядок фіксування судового процесу технічними засобами та вимо­ги до комплексів з фіксування судового процесу.

Це, звичайно, далеко не повний перелік актів, що складають да­ну систему, оскільки їх існує дуже велика кількість, крім того за­конодавство постійно змінюється: деякі закони втрачають чин­ність, приймаються нові.

Окреме місце в системі цивільного процесуального законодав­ства посідають міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Законодавець підкреслює їх пріоритетність перед нормативними актами України, зауважуючи: у разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір (ч. 5 ст. 8 ЦПК України).

До системи цивільно-процесуального законодавства не входять по­станови Пленуму Верховного Суду України та постанови Пленуму Вищих Спеціалізованих Судів, оскільки вони не мають нормативного характеру. Проте ці постанови містять роз'яснення, що мають важливе значення для судової практики і є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, які застосовують у своїй діяльності норми права, щодо яких зроблено такі роз'яснення.

Цивільний процесуальний закон, як і будь-який інший закон, діє стосовно осіб у часі і просторі.

Дія цивільного процесуального законодавства стосовно осіб полягає в тому, що відповідно до ст. 4 ЦПК України суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юри­дичних осіб, державні та суспільні інтереси. При цьому іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні дер­жави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації також мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 410 ЦПК України).

Суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивіль­ного процесу та здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, полі­тичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціаль­ного походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак (ст. 5 ЦПК України).

Дія цивільного процесуального закону в часі зводиться до того, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, роз­гляду і вирішення справи.

Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує або звужує пра­ва, що належать учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх вико­ристання, не має зворотної дії в часі (частини 3,4 ст. 2 ЦПК України).

Дія цивільних процесуальних норм у просторі передбачає поши­рення їх на всю територію України, тому суди цивільної юрисдикції по­винні їх застосовувати під час розі ляду і вирішення цивільних справ.

На практиці можуть виникнути випадки, коли в законодавстві буде відсутня норма, що врегульовувала б конкретні відносини. У такому разі суд має застосувати аналогію закону, тобто викорис­тати закон, що регулює подібні за змістом відносини. Якщо ж не знайдеться і такого закону, суду слід виходити із загальних засад законодавства, інакше кажучи застосувати аналогію права.

Законодавець забороняє відмовляти у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (частини 8, 9 ст. 8 ЦПК України)