Навчально-методичне забезпечення лекційних занять

Навчально-методичне забезпечення лекційних занять

Навчальна дисципліна «Цивільний процес»

Спеціальність: 5.03040101 «Правознавство» ВНЗ 1-2 рівня акредитації

 

 

Навчально-методичне забезпечення лекційних занять з дисципліни «Цивільний процес».

Розробила Лузан А.В. - викладач Маріупольського коледжу ДВНЗ «ПДТУ»: - 2013р.

 

 

На підставі нового цивільного процесуального законодавства, судової практики і сучасних наукових концепцій навчально-методичне лекційне забезпечення висвітлює основні інститути цивільного процесуального права. Проводиться комплексний аналіз сучасного цивільно-процесуального законодавства станом на 1 січня 2013 року.

Крім того враховані погляди провідних теоретиків та практиків на шляхи розв’язання окремих проблем теорії та практики цивільного процесу.

Для викладачів ВНЗ 1-2 рівнів акредитації

 

 

Розглянуто і схвалено на засіданні циклової комісії соціально-економічних та правознавчих дисциплін (протокол № ___ від _________)

Голова ЦК __________ О.Е. Табала

Рецензія

на навчально-методичне забезпечення лекційних занять з дисципліни «Цивільний процес» викладача Маріупольського коледжу ДВНЗ «ПДТУ»

Лузан Аліни Володимирівни

 

На рецензування надано навчально-методичне забезпечення лекційних занять з дисципліни «Цивільний процес» для студентів ВНЗ 1-2 рівнів акредитації. Конспект відповідає вимогам освітньо-професійної програми підготовки «Молодший спеціаліст з права» напряму 0304 «Право», спеціальність: 5.03040101 «Правознавство» і укладено відповідно до навчальної програми дисципліни, робочої програми дисципліни, схваленої на засіданні циклової комісії соціально-економічних та правознавчих дисциплін та затвердженої заступником директора коледжу.

Матеріал лекцій відповідає навчальному та практичному завданню дисципліни, спрямований на реалізацію навчальної програми і будується на принципах системності, інформативності, зрозумілості (доступності), відповідності сучасному стану національного законодавства. Кожна лекція є логічно завершеною ланкою єдиної замкненої системи – змісту курсу дисципліни.

Об’єм і зміст відповідає встановленим вимогам. Використання наданого матеріалу дає змогу суттєво поглибити знання студентів,допомагає набути необхідні теоретичні і практичні уміння і навики, закріпити теоретичний матеріал з дисципліни.

Навчально-методичне забезпечення лекційних занять може бути рекомендоване для викладачів і студентів ВНЗ 1-2 рівнів акредитації що вивчають спеціальність 5.03040101 «Правознавство».

 

 

Рецензент:

Викладач вищої категорії

Маріупольського коледжу ДВНЗ «ПДТУ» Л.І. Кащеєв

 

 

Модуль 1.

Тема 1. Предмет, метод, система, джерела цивільного процесуального права.

Вид заняття: лекційне

 

Знати: сучасні уявлення про основні категорії цивільного процесуального права

 

Вміти: - вирішувати процесуальні питання

 

Питання, що розглядаються.

1. Поняття, предмет і метод цивільного процесуального права

2. Система цивільного процесуального права

3. Цивільно-процесуальне законодавство, межі його дії. Аналогії

4. Поняття і види цивільного судочинства

5. Стадії цивільного судочинства

 

Тема 2. Принципи цивільного процесуального права.

Вид заняття: лекційне

 

Знати: сучасні уявлення про основні категорії цивільного процесуального права

 

Вміти: - вирішувати процесуальні питання

 

Питання, що розглядаються.

1. Поняття та види принципів цивільного процесуального права

2. Загальноправові принципи

3. Принципи правосуддя

4. Галузеві принципи цивільного процесуального права

 

Загальноправові принципи

До загальноправових принципів, що притаманні, звичайно, і ци­вільному процесуальному праву, можна віднести принципи:

3) законності;

4) справедливості;

5) етичності.

Принцип верховенства права проголошено у ст. 8 Конституції України. Цей принцип забезпечує пріоритетність прав і свобод людини та громадянина, справедливість і гуманність у постановленні судових рішень.

Виходячи із принципу 20 «Гарантії загального принципу пануван­ня права» Йоганнесбурзьких принципів, прийнятих 1 жовтня 1995 р. групою експертів у сфері міжнародного права, національної безпеки і прав людини, принцип верховенства права у цивільному судочинстві можна розкрити через кілька суттєвих положень, таких як:

1) право презумпції невинуватості кожної зі сторін;

2) право на судовий розгляд без невиправданих зволікань;

3) право на достатній час для подання доказів, що підтверджу­ють вимоги чи заперечення сторін;

4) право на справедливий розгляд справи незалежним і неупередженим судом;

5) право на допит свідків з боку іншої сторони;

6) право на апеляцію до незалежного суду, що має повнова­ження перегляду та скасування рішення на підставах законності та поданих доказів.

Отже, принцип верховенства права органічно пов'язаний із справедливістю, демократією та законністю. У цивільному проце­суальному праві в центрі його уваги перебуває судова процедура. Принцип верховенства права забезпечує ясність і прозорість, без­застережність і об'єктивність судового захисту порушених, неви­знаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Принцип гуманізму полягає в тому, що кожен державний орган (у цивільному процесі - суд) свою діяльність має спрямовувати на здійснення належного захисту прав, свобод та інтересів людини, її особистості.

Термін «гуманізм» (від лат. - людяний) можна роз­тлумачити як систему ідей і поглядів на людину як на найвищу цінність. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Принцип законності закріплений в ст. 19 Конституції України. Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах пов­новажень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Це положення вказує на те, що законність як принцип поширює свою дію на всіх суб'єктів і на всі сфери діяльності, навіть на правосуддя. Відповідно до цього, суд має свою діяль­ність організовувати виключно дотримуючись закону, тобто точно дотримуватися норм процесуального права і застосовувати до пев­них правовідносин норми матеріального права.

Принцип законності не закріплений в ЦПК України в окремій нормі, але його впливу зазнали всі врегульовані цивільні про­цесуальні правовідносини. Наприклад, у ст. 213 ЦПК України встановлено, що рішення суду повинно бути законним і об­ґрунтованим. Законним же є рішення, яким суд, виконавиці всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із за­коном.

Здійснення правосуддя у цивільних справах нерозривно пов'я­зане із ідеєю справедливості. Законодавець наголошує, що одним із основних завдань цивільного судочинства є справедливий роз­гляд і вирішення цивільних справ.

Категорія справедливості містить вимогу відповідності між діянням і відповідальністю за нього.

Принцип справедливості вимагає, щоб правосуддя здійснюва­лося на законних і чесних підставах. Суд повинен приймати пра­вильні рішення, які відповідають істині.

У цивільному процесуальному законодавстві не закріплено принцип етичності у стосунках між учасниками цивільного про­цесу, хоча його вплив на регулювання цивільних процесуальних відносин відчутний. Цей принцип полягає у дотриманні поважного, ввічливого і коректного ставлення учасників один до одного.

 

Принципи правосуддя

Основними принципами правосуддя є такі:

1) здійснення правосуддя виключно судами;

2) незалежність суддів і підкорення їх лише закону;

3) здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом;

4) здійснення судочинства державною мовою;

5) гласність та відкритість судового розгляду;

6) змагальність;

7) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення.

Принцип здійснення правосуддя виключно судами закріплено, насамперед, у Конституції України, відповідно до ст. 124 якої право­суддя в Україні здійснюється виключно судами і делегування їх функцій, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність (ч. 2 ст. 5 Закону України «Про судоустрій України»).

Принцип незалежності суддів і підкорення їх лише закону розкривається в ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»:

судді у здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні й підкоряються лише закону.

Органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об'єднання, а також юридичні особи зобов'язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на не­упередженість суду забороняються і тягнуть кримінальну відпові­дальність. Так, Кримінальним кодексом України передбачена кри­мінальна відповідальність за втручання в діяльність судових органів (ст. 376), погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 377), умисне знищення або пошкодження май­на судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 378), посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379).

Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення су­дових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрун­тується на вимогах закону.

Принцип здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом відображає конститу­ційне положення про рівність громадян перед законом. Він поля­гає в тому, що суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учас­ників цивільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мов­них та інших ознак (ст. 5 ЦПК України).

Здійснення правосуддя на таких засадах є одним із найважли­віших надбань людства, оскільки расові, тендерні, релігійні й інші забобони є жахливим проявом нерівності серед людей. Сама сут­ність права і правосуддя передбачає рівність у встановленні відпо­відальності кожного за скоєне діяння.

Принцип здійснення судочинства державною мовою зводить­ся до того, що цивільне судочинство в Україні здійснюється дер­жавною мовою. Особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому ЦПК України. Всі судові документи також складаються державною мо­вою (ст. 7 ЦПК України).

Принцип гласності та відкритості судового розгляду перед­бачає, що розгляд справ у всіх судах проводиться усно і відкрито. Законодавець забороняє позбавляти будь-кого права на інформа­цію про час і місце розгляду своєї справи (ч. 2 ст. 6 ЦПК України).

Закритий судовий розгляд допускається лише у разі, якщо від­критий процес може призвести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їхні честь і гідність.

Крім того, особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених стаття­ми 303, 306 ЦК України. Це правило застосовується при дослід­женні звуко- і відеозаписів такого самого характеру.

Учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на від­критому судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої. Однак проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допус­каються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які запрошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводиться у закритому судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, а таби, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи чи обов'язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи.

Хід судового засідання фіксується технічними засобами. Поря­док фіксування судового засідання технічними засобами встанов­люється ЦПК України й Інструкцією про порядок фіксування су­дового процесу технічними засобами в загальних судах України, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 21 липня 2005 р. № 84. Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, зроблений судом.

Принцип змагальності сторін закріплений у ст. 10 ЦПК України, яка містить положення про те, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання дока­зів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона поси­лається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.

При цьому суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обста­вин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їх прав у випадках, вста­новлених ЦПК України.

Цей принцип реалізується в процесі доказування, тобто під час встановлення наявності або відсутності обставин, які обґрунто­вують вимоги і заперечення сторін, а також інших обставин, які мають значення для правильного розгляду і вирішення справи.

Принцип змагальності сторін полягає також у тому, що пору­шення, продовження і припинення цивільного процесу залежить здебільшого від волевиявлення сторін, яке обмежується судом ли­ше у виняткових випадках.

Серед закріплених Конституцією України основних засад судо­чинства передбачено забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду. Судочинство не може існувати без ви­значених шляхів виправлення помилок, наприклад, судами вищих інстанцій.

Отже, головною запорукою права на судовий захист є можли­вість оскарження і перегляду винесеного судового рішення. За до­помогою процедури оскарження сторони й інші учасники цивіль­ного процесу можуть досягти відміни судового рішення, що не тільки суперечить їх інтересам, а й не відповідає закону.

Право апеляційного та касаційного оскарження судових рішень покликане забезпечити виконання одного із завдань судочинства -дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Крім того, оскільки рішення, по суті, приймають дві-гри різні інстанції, змен­шується ризик судової помилки.

Поворот виконання

Порядок вирішення питань щодо повороту виконання у цивіль­ному процесі визначається статтями 380-382 ЦПК України.

Поворот виконання - це зобов’язання позивача повернути від­повідачеві безпідставно стягнене з нього за скасованим рішенням.

Питання про поворот виконання вирішується судом:

апеляційної чи касаційної інстанції у разі скасування ними рішення суду нижчестоящої інстанції;

якому було повернено справу на новий розгляд після вико­нання рішення.

Зазначені суди повинні вирішити питання про поворот вико­нання, якщо при скасуванні рішення або при новому розгляді справи вони використали одне із таких своїх повноважень:

закрили провадження у справі;

залишили заяву без розгляду;

відмовили у задоволенні позову повністю;

задовольнили позовні вимоги в меншому розмірі (частини 1,

ст. 380 ЦПК України).

У разі неможливості повернути майно в рішенні або ухвалі суду передбачається відшкодування вартості цього майна в розмірі грошових коштів, одержаних від його реалізації.

Крім того, відповідач у межах позовної давності може подати заяву про повернення стягненого з нього за скасованим рішенням майна, якщо питання про поворот виконання рішення не було ви­рішено судом при новому розгляді справи або судом апеляційної чи касаційної інстанції. За подання такої заяви судовий збір не сплачується.

Заява відповідача про поворот виконання розглядається у судо­вому засіданні судом, у якому перебуває справа, з повідомленням сторін (ст. 381 ЦПК України).

Закон також передбачає особливості повороту виконання в окре­мих категоріях справ. Так, відповідно до ст. 382 ЦПК України, у разі скасування у зв’язку з нововиявленими обставинами рішень у справах про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров ’я або смертю фізичної особи, поворот вико­нання допускається, якщо скасоване рішення було обгрунтоване на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.

У справах про стягнення аліментів, а також у справах про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають

трудових правовідносин, поворот виконання не допускається не­залежно від того, у якому порядку ухвалено рішення, за винятком випадків, коли рішення було обгрунтоване на підроблених доку­ментах або на завідомо неправдивих відомостях позивача.

 

Питання до теми № 4.Процесуальні питання, пов'язані з виконанням рішень:

 

1. Поняття виконавчого провадження.

2. Сторони виконавчого провадження.

3. Порядок видачі виконавчих документів.

4. Добровільне виконання рішень.

5. Відмова у відкритті виконавчого провадження.

6. Підстави негайного виконання рішень суду.

7. Сутність судового контролю за виконанням судових рішень, його предмет.

8. Вимоги до скарги на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби.

9. Порядок розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби.

10. Яку рішення може прийняти суд за результатами розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльності органів і посадових осіб державної виконавчої служби?

11. Поворот виконання.

 

Використана література:

 

1. Цивільний процесуальний кодекс України із змінами та доповненнями, внесеними Законом України „Про судоустрій та статус суддів” від 7 липня 2010р. http://rada.gov.ua

2. Закон України «Про виконавче провадження» від 18 січня 2013р. http://rada.gov.ua

3. Закон України «Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» в редакції від 25.12.2011р.

4. Білоусов Ю.В. Виконавче провадження: Навч. посіб.- К.: Прецедент, 2005.- 192 с

5. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Підручник.- К.: Ін Юре, 2005.- С. 366-369.

 

Модуль 2.

Підсудність цивільних справ

В Україні діє система судів загальної юрисдикції, яку утворю­ють загальні і спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій (ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Суди цивільної юрисдикції належать до загальних судів. їх сис­тему складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди;

3) вищі спеціалізовані суди

4) Верховний Суд України.

Місцеві суди цивільної юрисдикції - це районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди.

Апеляційними судами цивільної юрисдикції є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляцій­ний суд Автономної Республіки Крим та інші апеляційні суди.

Усі перелічені вище суди здійснюють правосуддя в цивільних справах, однак наділяються різними повноваженнями щодо їх роз­гляду і вирішення.

Отже, коли з'ясовано питання, що розгляд і вирішення відповід­ної справи підпадає під цивільну юрисдикцію суду, то заінтересована особа повинна ще сама визначити до якого суду вона має звертатися.

Підсудність - це властивість цивільних справ, за допомогою якої їх розгляд і вирішення віднесено законом до компетенції відповідного суду.

Необхідно відзняти подібні між собою поняття підсудності і підвідомчості. Підсудність визначає компетенцію конкретних судів усередині судової системи з розгляду й вирішення конкретних цивільних справ. Підвідомчість же допомагає розділити повноваження судів цивільної юрисдикції та інших юрисдикційних органів, що мають право розглядати і вирішувати ті або інші цивільні справи.

Таким чином, підсудність допомагає розмежувати компетенцію з розгляду і вирішення підвідомчих суду цивільних справ усередині системи судів цивільної юрисдикції: як між судами різних ланок, так і між судами однієї ланки.

Однак цим значення підсудності цивільних справ не обмежується. Вона є важливою умовою вирішення і деяких процесуальних питань.

Процесуальна співучасть

Процесуальна співучасть виникає внаслідок пред'явлення позову кількома позивачами або до кількох відповідачів (ч. 1 К України). Отже, процесуальною співучастю є участь позивачів і (або) кількох відповідачів у одній і тій самій справі, (ч. 2 ст. 32) закріплює умови, за дотримання хоча б однієї з них складається процесуальна співучасть, а саме:

1)є спільні права чи обов'язки кількох позивачів, зокрема співвідповідачами можуть бути. (543 ЦК України);

2) права та обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави, наприклад, із факту завдання шкоди спільними діями кількох неповнолітніх осіб (ст. 1182 ЦК України);

3) предметом спору є однорідні права та обов'язки.

Процесуальна співучасть можлива лише у разі:

- коли спільні вимоги кількох позивачів чи вимоги до кількох відповідачів заявлені для спільного розгляду в одному проваджен­ні при поданні позовної заяви;

- якщо суддя під час провадження у справі до судового роз­гляду об'єднає для розгляду в одному провадженні кілька одно­рідних позовних вимог до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або позовні вимоги одного позивача до кіль­кох відповідачів;

- коли суд (суддя) залучить до участі в справі співучасників у випадках, встановлених законом.

Процесуальна співучасть характеризується тим, що всі спів­учасники мають рівні процесуальні права та обов'язки.

Крім того, за такої множинності осіб на стороні позивача і (або) відповідача кожен із співучасників виступає самостійно від­носно іншої сторони (наприклад, право вимоги одного позивача існує поряд з правом вимоги іншого). Отже, участь у цивільному процесі кожного із співучасників базується на засадах автономії і диспозитивності. Їх дії чи бездіяльність залежать лише від особис­того волевиявлення, а не від поведінки інших співучасників. На кожного із співучасників окремо покладається обов'язок доведен­ня обставин для підтвердження своїх вимог чи заперечень, окремо діє законна сила судового рішення тощо. Так, відповідно до ст. 216 ЦПК України суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позива­чів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій час­тині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов'я­зок чи право стягнення є солідарним.

Рівність і незалежність співучасників є наслідком того, що всі вони є самостійними суб'єктами цивільних процесуальних право­відносин. Однак процесуальна діяльність одних співучасників може викликати певні правові наслідки для інших, затримати розвиток процесу, зокрема при відкладенні розгляду справи або оголошенні перерви в її розгляді (ст. 191 ЦПК України), зупиненні провад­ження у справі (статті 201-203 ЦПК України), залишенні заяви без розгляду (ст. 207 ЦПК України).

Співучасники можуть доручити вести справу одному з них, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність (ч. З ст. 32 ЦПК України), а також приєднатися до апеляційної і касаційної скарги особи, на стороні якої вони виступали (статті 299, 329 ЦПК України).

Залежно від того, на чиєму боці виникає співучасть, вона поді­ляється на активну, пасивну та змішану.

Коли позивачами є дві особи чи більше, а відповідачем - одна, то така співучасть буде активною. У такому разі всі співучасники називаються співпозивачами. У них завжди спільні інтереси відносно відповідача. Така співучасть має місце, наприклад, при пред'яв­ленні кількома спадкоємцями за законом позову до спадкоємця за заповітом про визнання заповіту недійсним. Особливістю активної процесуальної співучасті є те, що вона можлива тільки з ініціативи співпозивачів, оскільки в іншому випадку може бути порушено принцип диспозитивності цивільного судочинства (ст. 11 ЦПК Ук­раїни).

Пасивна співучасть виникає у разі наявності в цивільній справі кількох відповідачів і одного позивача. Особливістю такої спів­участі є те, що вона можлива як з ініціативи позивача, так і з ініці­ативи суду, який може притягнути особу як співвідповідача для участі в справі.

Змішана співучасть має місце у тих випадках, коли в справі бере участь кілька позивачів і кілька відповідачів.

Виникнення співучасті зумовлено обставинами матеріально-пра­вового та процесуального характеру, в зв'язку з чим вона також поділяється на обов'язкову (необхідну) факультативну (можли­ву, необов'язкову).

Обов'язкова співучасть настає у разі спільності матеріальних прав і обов'язків кількох осіб, тоді, коли права та обов'язки сторін у цивільній справі не можна визначити без встановлення прав і обов'язків інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин. Наприклад, співвласники стають співпозивачами, пред'явивши позов про усунення порушень їх права власності; кілька осіб, які спільно завдали шкоди, стають співвідповідачами, якщо потерпілий по­суду позовну заяву.

Відповідно до ч. 2 ст. 118 ЦПК України позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, які пов'язані між собою, а суддя - постановити ухвалу про об'єднання в одне про­вадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до одного й того самого відповідача (ст. 126 ЦПК України). У таких випадках настає факультативна співучасть. Вона виникає з обставин про­цесуального характеру, на підставі доцільності одночасного роз­гляду кількох цивільних справ, з метою економії коштів і часу на їх провадження. При факультативній співучасті замість кількох про­цесів провадиться один, у зв'язку з чим витрати у справі скорочу­ються, зменшується кількість судових засідань, викликів свідків тощо, а також не ухвалюються протилежні за змістом рішення.

Заміна неналежного відповідача, залучення співвідповідачів

У ході розгляду цивільної справи може виявитися, що позов пред'явлений не тією особою, якій належить право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто встанов­лено, що позивач не є уповноваженою особою чи відповідач не є право зобов'язаною особою. У цьому разі сторони можуть визнава­тися неналежними.

Таким чином, неналежним позивачем є позивач, стосовно якого з'ясовано, що він не має права вимоги за пред'явленим позовом, а неналежний відповідач - це відповідач, стосовно якого встанов­лено, що він не повинен відповідати за пред'явленими до нього позовними вимогами.

Однак визнання сторони неналежною відбувається тільки під час розгляду цивільної справи і тільки при її заміні. В іншому випадку сторона, яка могла б бути визнана неналежною, бере участь у справі та має весь комплекс відповідних процесуальних прав і обов'язків.

Оскільки, якщо суд встановить, що позивач не має права вимоги, це буде підставою для відмови йому у задоволенні позову.

Для визнання відповідача неналежним і проведення його заміни необхідні такі обставини у сукупності:

1) встановлено відсутність у відповідача обов'язку відповідати за пред'явленим позовом;

2) є дані про те, що обов'язок відповідати за даними позовними вимогами покладено на іншу особу;

3) можна вказати особу, яка повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача;

4) є клопотання позивача про проведення заміни неналежного відповідача належним.

Законодавець передбачив два варіанти дій суду залежно від того, чи заявив клопотання позивач про заміну відповідача, чи ні.

Якщо позивач заявив відповідне клопотання, суд, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відпо­відачем або залучає до участі у справі іншу особу як співвідпові­дача (ч. 1 ст. 33 ЦПК України). Процесуальні дії, вчинені первіс­ним відповідачем, не є обов'язковими для особи, яка вступила в процес. Навіть більше, після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа за їх клопотанням розгляда­ється спочатку (ч. 2 ст. 33 ЦПК України).

Суд не може провести заміну неналежного відповідача належ­ним за власною ініціативою, тому у разі відсутності згоди позива­ча на заміну відповідача, інша особа залучається до участі у справі як співвідповідач (ч. 1 ст. 33 ЦПК України).

Поняття і види третіх осіб

Крім сторін, особисту заінтересованість у результатах розгляду цивільної справи можуть мати й інші особи, які не є суб'єктами матеріально-правового спору, переданого на вирішення суду. Ни­ми є так звані треті особи.

Інститут третіх осіб має самостійне значення, хоча і розрахований на захист прав, свобод та інтересів осіб, які охороняються законом. Цей інститут регулює специфічну форму участі в цивільному про­цесі кількох заінтересованих осіб, яка існує поряд з процесуальною співучастю (ст. 32 ЦПК України).

Правовим становищем третіх осіб наділяються особи, які мають особистий юридичний інтерес до результатів розгляду цивільної справи, але цей інтерес не рівноцінний інтересам сторін (позивача і відповідача). Інтерес третіх осіб проявляється в тому, що рішення суду безпосередньо вплине на їх суб'єктивні права чи охоронювані законом інтереси, чи навіть, встановивши між сторонами відповідні правовідносини, порушить права, свободи чи інтереси таких осіб.

Заінтересованість третіх осіб має матеріально-правовий і процесуально-правовий характер. Матеріально-правовий харак­тер їх заінтересованості проявляється в тому, що рішення, яке буде ухвалено судом при вирішенні конкретного спору, може по­рушити матеріальні права третьої особи або стане підставою для вимоги відшкодування збитків від неї стороною, тобто сторона матиме право пред'явити до третьої особи позов у порядку регресу.

Процесуально-правова заінтересованість третьої особи полягає в недопущенні ухвалення судом несприятливого для себе рішення. Свої дії в цивільному процесі треті особи спрямовують на запобі­гання присудженню судом об'єкта матеріального спору позивачеві чи залишення його за відповідачем або ж виступають проти сторін, вимагаючи присудження об'єкта спору собі. Вони намагаються, щоб суд виніс таке рішення, яке відповідало б їх інтересам, обумов­леним існуючими між ними і сторонами правовідносинами, або ж зміною цих правовідносин на свою.

Таким чином, становище третіх осіб у цивільному процесі за­вдяки їх юридичній заінтересованості певною мірою близьке до правового становища сторін. Проте метою участі третіх осіб у цивільній справі є захист ними своїх прав, свобод чи інтересів, відмінних і незалежних від прав, свобод чи інтересів сторін.

Крім того, участь третіх осіб у цивільному процесі забезпечує більш швидкий і правильний розгляд цивільної справи, в яку вони вступають чи залучаються. Завдяки участі в справі третіх осіб відбу­вається більш повна концентрація доказового матеріалу, що допома­гає не тільки захисту їх прав, свобод чи інтересів, а й правильному розгляду цивільної справи в цілому. Не притягнення до участі в спра­ві третьої особи, заінтересованої у вирішенні спору, тягне за собою не тільки порушення прав цієї особи, а й недоліки в дослідженні фак­тичних обставин справи1. Участь третіх осіб у цивільному процесі сприяє всебічному, повному та об'єктивному встановленню судом дійсних обставин справи, правильному визначенню прав і обов'язків сторін, а отже - й ухваленню законного та обґрунтованого рішення.

Отже, треті особи - це суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступили у цивільну справу після відкриття у ній провадження для захисту своїх суб'єктивних прав чи інтересів, відмінних від прав та інтересів позивача і відповідача.

Оскільки треті особи належать до осіб, які беруть участь у спра­ві, то вони мають всі відповідні процесуальні права та обов'язки (ст. 27 ЦПК України).

Цивільне процесуальне законодавство передбачає два види третіх осіб:

1) треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору (ст. 34 ЦПК України);

2) треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо пред-та спору (статті 35, 36 ЦПК України).

Третіми особами, які заявляють самостійні вимоги щодо спору, називаються суб'єкти цивільних процесуальних, які вступають у порушену цивільну справу з метою захисту своїх особистих прав, свобод чи інтересів, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін.

Характерною ознакою таких осіб є саме пред'явлення само­стійної вимоги щодо предмета матеріального спору між сторона­ми, а не наявність самостійних прав на нього, оскільки такі права можуть бути визначені тільки рішенням суду після розгляду спра­ви по суті. Наприклад, третьою особою буде юридична особа, яка вступила у справу по спору між спадкоємцями про поділ спадко­вого майна, пред'явивши до них вимогу щодо останнього, поси­лаючись на те, що дане майно спадкодавець за заповітом залишив їй.

Треті особи із самостійними вимогами можуть і не вступати в цивільну справу, а зачекати на її закінчення і порушити само­стійну справу, пред'явивши позов до тієї із сторін, на користь якої було вирішено спір, тому що ухваленням рішення порушено чи поставлено під загрозу права та інтереси цих третіх осіб.

Коли треті особи із самостійними вимогами щодо предмета спору вступають у розпочатий цивільний процес, вони не бажають закінчення вирішення судом справи, оскільки мають побоювання, що визнання права за стороною може утруднити чи зробити не­можливим отримання спірного об'єкта, хоч у майбутньому суд і визнає за ними право на цей об'єкт.

Розгляд цивільної справи за участю третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги, дає можливість зекономити час і процесуальні засоби, зменшити судові витрати і запобігти ухваленню судом протилежних за змістом рішень.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у цивільний процес до закінчення судово­го розгляду (ч. 1 ст. 34 ЦПК України). Вони приєднуються до справи за власною ініціативою шляхом подання позовної заяви, яка повинна бути оформлена відповідно до статей 119, 120 ЦПК України.

Пред'явлення позову третьою особою спрямоване на підтвер­дження зв'язку між її вимогами та спірними правовідносинами сторін і на доведення нею своїх прав щодо пред