Ціна: поняття, функції, класифікація

 

Ціна як економічна категорія — це грошове вираження вар­тості товару, призначене для непрямого визначення величини суспільно необхідного робочого часу, затраченого на виробниц­тво товару, за що готовий сплатити покупець, споживач цього товару. Отже, ціна — це кількість грошей, за яку продавець (виробник) згоден продати, реалізувати, а покупець (споживач) готовий купити одиницю товару, що відображає, по суті, го­ловний принцип ціноутворення.

Ціни у діяльності промислового підприємства виконують три основні функції: обліково-вимірювальну, стимулюючу, розпо­дільчу. Обліково-вимірювальна функція ціни є засобом обліку й вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окре­мих видів промислової продукції або надання відповідних по­слуг. Стимулюючу функцію ціни використовують для моти­вації підвищення ефективності підприємницької діяльності, забезпечення необхідної прибутковості (дохідності) кожному з учасників процесу товарообміну. Розподільча функція ціни зво­диться до того, що за її допомогою у разі відхилення від вар­тості продукції здійснюється перерозподіл частини доходів пер­винних суб'єктів господарювання та населення.

Виважена політика ціноутворення на ринку промислової продукції дає можливість підприємству: розширювати номен­клатуру та асортимент продукції; підвищувати якість продукції та надання послуг; визначати ефективну структуру та методи управління виробництвом; вдало сегментувати ринок та фор­мувати взаємовигідні відносини зі споживачами; забезпечува­ти економічну стійкість підприємства у ринковому середовищі; зміцнювати фінансовий стан підприємства в умовах невизначе­ності й ризику.

Модель процесу ціноутворення передбачає такі етапи:

1. Визначення цілей цінової політики.

2. Розроблення стратегій ціноутворення^ тобто програм, планів, шляхів досягнення сформульованих цілей з визначен­ням необхідних заходів, ресурсів, кола виконавців, умов та термінів виконання, механізмів мотивації та контролю.

3. Оцінювання витрат виробництва. Хоч успіх досягаєть­ся на ринку, але починається й визначається він безпосередньо на підприємстві. У цьому зв'язку конче необхідно прискіпливо ставитися до структури технологічної трудомісткості, витрат в управлінській сфері.

4. Виявлення чинників, які впливають на ціну, стосується насамперед попиту, кон'юнктури ринку, стану економіки, політико-правової системи, рівня культури, посередників, конку­рентів, техніко-економічних параметрів, вартості сировини, основних та допоміжних матеріалів, вузлів й агрегатів.

5. Вибір методу ціноутворення, що дає змогу отримати де­кілька варіантів можливого рівня цін.

6. Встановлення остаточної ціни пов'язане з необхідністю повного покриття усіх витрат на виробництво, розподілом та збутом продукції, а також забезпеченням отримання певної норми прибутку для розширеного відтворення.

7. Коригування рівня цін як складової цінової стратегії під­приємства, що пов'язано з наданням оптовим та/чи роздріб­ним торговцям або безпосередньо споживачу відповідних зни­жок в обмін на послуги або своєчасну оплату товару.

8. Оцінювання та контроль цін передбачає внесення відпо­відних змін до цінової політики, що дає можливість більш ре­зультативно здійснювати реалізацію товару.

Класифікація цін. Загальну класифікацію цін показано на рис. 8.1.

Система цін — це єдина, упорядкована сукупність видів цін, які обслуговують та регулюютьекономічні відносини між учасниками національного та світового ринків. Пред­ставлене поле цін можна класифікувати за певними ознаками, критеріями, а саме: 1) за стадіями ціноутворення; 2) умовами постачань; 3) характером цінової інформації; 4) сферою обслу­говування національної економіки; 5) ступенем участі держа­ви у ціноутворенні.

Диференціація цін за стадіями ціноутворення відображає кількісний взаємозв'язок між цінами, які формуються під час руху товару (послуги) від виробника до кінцевого споживача (рис. 8.1).

Ціна виробника продукції (оптова ціна) формується на стадії виробництва продукції (послуги), має проміжний характер і, з одного боку, компенсує витрати на виробництво (собівартість), а з другого — забезпечує плановий прибуток підприємству. Відпускна ціна продукції підприємств виробничої сфери фор­мується, як правило, на підставі оптової ціни підприємства і, зазвичай, включає два непрямих податки: акцизний збір і по­даток на додану вартість (ПДВ). В Україні використовують три види непрямих податків: акцизний збір (специфічний акциз), податок на додану вартість (універсальний акциз), ввізне (імпорт­не) мито.

У світовій податковій практиці використовуються такі форми універсальних акцизів: 1) податок з продажу, який за­стосовувався у сфері оптової та роздрібної торгівлі; 2) податок з обороту, який стягується з валового обороту на всіх стадіях руху товарів; 3) ПДВ, який сплачується на всіх етапах руху товарів, робіт, послуг.

Обчислення і стягнення податку на до­дану вартість потребує чіткого визначення об'єкта оподатку­вання — доданої вартості, яким може бути: 1) заробітна плата плюс прибуток; 2) виручка від реалізації мінус матеріальні витрати.

Непрямі податки включають у ціну товарів, що реалізують­ся, робіт що виконуються, послуг, що надаються, тобто ці подат­ки є ціноутворювальним елементом і можуть істотно впливати на загальний рівень цін. Акцизний збір як непрямий податок, що встановлюється на високорентабельні й монопольні товари та включається в їхню ціну, розраховують або у твердих ставках (в євро), або на основі відсоткової ставки податку до ціни вироб­ника продукції з урахуванням акцизного збору.

ПДВ, що включається в ціну, розраховують на основі відсот­кової ставки податку до ціни виробника і суми акцизного збору, включеного в ціну. Такою самою процедурою є включення ПДВ в ціну виконаних робіт і надання послуг. Відмінність по­лягає лише в тому, що фундаментальні, пошукові, науково-дослідні, проектно-конструкторські, будівельно-монтажні та інші роботи, а також надані послуги не обкладаються акциз­ним збором.

Відпускна ціна посередника формується на стадії посеред­ництва, коли до відпускної ціни виробника додається посеред­ницька надбавка (знижка). Вона може мати різні назви (поста­чальницько-збутова знижка або надбавка, комісійна винагоро­да або комісійний збір тощо), але в будь-якому випадку це ціна за послуги посередника щодо просування товару від виробника до споживача.

Відпускна ціна посередника може розраховуватися за двома варіантами. За першим варіантом її визначають як різницю між ціною реалізації продукції посередником споживачеві, яким може бути підприємство-споживач, інший посередник, торговельна організація, та ціною, за якою товар був придбаний у постачальника (виробника, посередника). За другим варіан­том відпускну ціну посередника розраховують як суму її скла­дових.

Звернемо увагу читача на деякі особливості визначення суми непрямих податків, що включаються в ціну реалізації товару споживачу (роздрібну ціну), за реалізації підприємствами то­варів, придбаних усередині країни та за її межами (імпортних). Акцизний збір і ПДВ включають у відпускну ціну виробника продукції. Отже, підприємства торгівлі купують товари за ціною, яка включає ці непрямі податки. Тепер в Україні ПДВ з валового доходу (торгових націнок), отриманих підприємст­вами торгівлі, безпосередньо не встановлюється. Підприємства торгівлі обчислюють ПДВ від загальної вартості (ціни) придба­них товарів і суми торгової націнки.

Роздрібні ціни — ціни, за якими товари реалізуються у роздрібній торговельній мережі населенню, підприємствам, організаціям. Крім відпускної ціни посередника вони включа­ють торговельні знижки (надбавки), що наочно представлено на рис. 8.2. Торговельна надбавка складається з витрат роздріб­ного торговця, прибутку та ПДВ.

 

 

Рис. 8.2. Формування ціни продукції підприємствами, які реалізують товари внутрішніх виробників

 

Стосовно ціни реалізації споживачам імпортних товарів, то вона може включати три види непрямих податків: ввізне мито, акцизний збір, ПДВ.

Ціни залежно від транспортної складової диференціюють­ся з огляду на процедуру оплати транспортних витрат щодо доставки товару від виробника (продавця) до споживача. Йдеть­ся, насамперед, про так зване франкування цін, за яким вка­зується, до якого пункту в логістичній системі від виробника до споживача транспортні витрати входять до складу ціни. Крім чисто транспортної ціни, вказується і географічний чинник. Так, ціна франко-склад постачальника передбачає, що поку­пець (споживач) оплачує всі витрати, пов'язані з доставкою продукції зі складу постачальника до кінцевого пункту при­значення. За такої ціни споживач зацікавлений звести до мінімуму транспортні витрати, намагаючись придбати товар у найближчих географічних пунктах.

Ціна франко-станція відправлення означає, що споживач сплачує необхідні витрати на доставку продукції від станції відправлення до місця, в якому він бажає зберігати товар Якщо в умовах угоди передбачено ціну франко-склад спожи­вача, то це означає, що в ціну продукції включаються усі транс­портні витрати на доставку продукції до споживача.

Можливим є варіант, коли ціну визначають на підставі ба­зисного пункту. У цьому випадку підприємства-виробники обирають певні пункти як базові для розрахунку ціни.

Є і зональні ціни, коли для споживачів встановлюються чи виділяються певні зони, у кожній з яких підтримуються одна­кові ціни.

З урахуванням специфіки отримуваної інформації щодо ціно­вої політики виробника розрізняють такі ціни: 1) фактичних угод; 2) аукціонні; 3) біржові; 4) довідкові; 5) цінові індекси.

Ціни фактичних угод фіксуються у відповідних комерцій­них документах (угодах) і відображають реальні умови та ре­альний зміст здійснених переговорів між продавцем і покуп­цем (кількість та якість продукції, терміни та умови постачан­ня, транспортування, умови платежу, страхування, форс-мажорні обставини, арбітраж тощо). Поглиблена інформація про загальновизнані у світовій практиці умови купівлі-прода­жу міститься у відомому документі "Інкотермс".

За способом встановлення ціни фактичних угод диференцію­ються на тверді, з подальшою фіксацією та рухливі (ковзаючі). Тверді ціни угод купівлі-продажу встановлюються на момент завершення переговорів і не змінюються упродовж терміну дії угоди. Такі ціни мають короткостроковий характер і передба­чають, як правило, термінове постачання продукції. Ціни фак­тичних угод з подальшою фіксацією практикуються у ситуаціях, коли є нагальна потреба уточнювати рівень ціни за певних умов (початок календарного року, постачання нової партії товару, змінювання умов транспортування тощо) із зазначенням прин­ципів і терміну початку фіксації. Рухливі (ковзаючі) ціни фак­тичних угод передбачають перегляд рівня цін, які були обу­мовлені на момент проведення переговорів, з урахуванням як змін в узгоджених елементах ціни (підвищення рівня транс­портних витрат у зв'язку з подорожчанням плати за дизельне паливо чи бензин), так і змін у кон'юнктурі ринку. В таких випадках варто скористатися математичним апаратом, засто­сувавши ту чи іншу формулу ковзання.

Аукціонна ціна — це ціна за товар (антикваріат, дорогоцін­не каміння, хутряні вироби), проданий на аукціоні. Аукціонні торги розпочинаються з оголошення номера партії товару (лота) і стартової ціни, яка включає інформацію про вартість та вла­стивості товару, конкурентну ситуацію, техніку проведення торгів. Товар придбає той, хто запропонує найбільшу ціну.

Біржові ціни встановлюються залежно від попиту та пропо­зиції на сировину та деякі інші товари (деревину, кольорові метали, зерно тощо). Укладання угод здійснюється на основі типових біржових контрактів, які досить однозначно регламен­тують якість і терміни поставок.

Довідкові ціни інформують споживачів про умови продажу товарів (послуг) виробника (продавця), мають орієнтовний ха­рактер і є для постачальника як базою для визначення ціни, а для споживача — орієнтиром для узгодження (уточнення) ціни угоди. Довідкові ціни на товар публікуються у широко розпов­сюджуваних періодичних друкованих джерелах різних підпри­ємницьких структур.

За формою подання довідкові ціни диференціюються на ціни пропозиції та ціни прейскурантів (каталогів, проспектів). Ціну пропозиції встановлює безпосередньо виробник продукції, вона відповідає тій стратегії в ціновій політиці, яку обрав для себе виробник з огляду на кон'юнктуру ринку. Ціни прейскурантів (каталогів, проспектів) публікують виробники, як правило, з наведенням короткої характеристики техніко-економічних параметрів продукції, вони є базою для здійснення угод купівлі-продажу.

Цінові індекси — це інформаційні показники динаміки цін на певну продукцію (групу товарів) за певний проміжок часу. Розрізняють індивідуальний та зведений індекс цін. Індивіду­альний індекс цін (і_іц) інформує читача про динаміку цін щодо окремого товару або послуги. Його розраховують як співвідно­шення ціни на товар за звітний період до ціни періоду як базо­вого для порівняння, а саме:

де Ці_б, Ці_з — ціни і-го товару (послуги) відповідно у базисно­му та звітному періодах.

Зведений індекс цін відображає інформацію про динаміку цін вже не одного, а певної групи товарів або послуг. Його ви­значають співвідношенням вартості групи товарів, проданих у звітному періоді й обчислених у фактичних цінах, до цін ба­зисного періоду. Індекс цін виробників промислової продукції (і_пп) визначають за формулою

 

де К₁ — кількість і-го товару у звітному періоді;

п — число і-х товарів, що входять до певної групи.

Зведений індекс цін використовують як один з основних по­казників інфляційних процесів у реальному секторі економіки.

Ціни класифікують також за сферою обслуговування національної економіки. До зазначеної групи відносять: закупівельні ціни, ціни на будівельну продукцію, тарифи вантажного та пасажирського транспорту, а також зовнішньоторговельні ціни (експортні, імпортні). Закупівельні ціни — це оптові ціни, за якими реалізується сільськогосподарська продукція сільсько­господарськими організаціями, фермерами, населенням.

Ціни на будівельну продукцію диференціюються за трьома видами:

1) кошторис — граничний обсяг витрат на будівництво певного об'єкта;

2) прейскурантна ціна — середньозважена кошторисна вартість одиниці кінцевої продукції типового будівельного об'єкта (квадратний метр житлової чи корисної площі, штука­турних робіт тощо);

3) договірна ціна, яка встановлюється за домовленістю між замовниками та підрядчиками.

Тарифи вантажного та пасажирського транспорту передба­чають оплату за переміщення вантажів і пасажирів, яку беруть транспортні організації з відправників вантажів та населення. Ціни на споживчі товари використовуються для реалізації то­варів населенню, організаціям, підприємствам через роздрібну торговельну мережу. Тарифи на послуги — система ставок, за якими підприємства сфери послуг реалізують їх споживачам.

Зовнішньоторговельні ціни — ціни, за якими здійснюється експорт вітчизняних та імпорт зарубіжних товарів (послуг). Розраховуючи зовнішньоторговельні ціни, найприйнятнішим вважають метод використання конкурентних матеріалів, тоб­то інформації про ціни фірм, які виробляють і реалізують на світовому ринку аналогічну за техніко-економічними парамет­рами продукцію.

Експортні ціни — це ціни, за якими вітчизняні товарови­робники або зовнішньоторговельні організації продають вітчиз­няні товари (послуги) на світовому ринку. Складовими форму­вання експортних цін є: 1) вибір на світовому ринку ціни-орієнтира на ідентичний товар; 2) наближення ціни-орієнтира до реальних умов купівлі-продажу (кількість, якість товару, транспортування, збереження, страхування, умови платежу тощо); 3) включення до ціни експортного мита; 4) відображен­ня вартості пропозиції у вітчизняній валюті.

Імпортні ціни — це ціни, за якими вітчизняні підприєм­ства купують товари (послуги) за кордоном на підставі митної вартості імпортного (ввезеного з-за кордону) товару з урахуван­ням митних імпортних зборів, валютного курсу, витрат на ре­алізацію цього товару всередині країни, а також акцизу та ПДВ.

Класифікувати ціни можна й за ступенем участі держави у ціноутворенні. Цю класифікацію можна сформулювати за та­кою ознакою, як ступінь свободи (залежності) цін від впливу держави щодо їх визначення. Розрізняють ринкові та регульо­вані ціни. Ринкові ціни товару (послуг) — це ціни, які форму­ються у процесі взаємовідносин суб'єктів ціноутворення на ринку під впливом кон'юнктури. Ринкові ціни, у свою чергу, за умовами їх формування диференціюють на вільні, моно­польні, демпінгові.

Вільна ціна — ціна, яка визначається під впливом попиту та пропозиції в умовах вільної конкуренції. Українським зако­нодавством передбачено, що вільна ціна має бути не нижчою собівартості плюс прибуток, а у разі обміну покупними товара­ми або їх реалізації — не нижчою за ціну їх придбання (купі­вельної ціни).

У ряді законодавчих актів наведено поняття звичайної ціни яку визначають як: 1) ціну, яка не менша від середньозва­женої ціни реалізації аналогічної продукції (робіт, послуг) за будь-якими іншими угодами купівлі-продажу, укладеними з будь-якою третьою стороною протягом 30 календарних днів, що передували даті реалізації, за винятком випадків, коли ціни внутрішньої реалізації підлягають державному регулюванню мідно з порядком ціноутворення, встановленим законодав­ством; 2) ціну реалізації товарів (робіт, послуг) продавцем, включаючи суму нарахованих (оплачених)відсотків, вартість іноземної валюти, яка може бути отримана у разі їх продажу: особам, які не пов'язані з продавцем за звичайних умов ведення господарської діяльності.

Звичайна ціна має застосовуватися у разі: а) розрахунків із пов'язаними особами; б) бартерних операцій; в) натуральної оплати праці; г) невиробничого використання товарів та послуг; д) розрахунків із суб'єктами підприємницької діяльності, які не зареєстровані як платники податку.

Монопольна ціна — ринкова ціна, яка формується в умовах домінуючого положення одного чи декількох суб'єктів ціно­утворення.

Демпінгова ціна — ринкова ціна, яку свідомо занижують один або декілька суб'єктів ціноутворення порівняно зі сфор­мованим на ринку рівнем цін. Використовують таку ціну для витіснення конкурентів з ринку та збільшення обсягу прода­жу, а отже, й прибутку. Критерії визначення демпінгових цін різні, але в основу покладено рівень ціни, нижчий за витрати виробництва. Демпінгова ціна, як правило, суперечить антимонопольному законодавству.

Регульовані ціни формуються під впливом попиту і пропо­зиції, але на них певним чином впливають державні органи управління, які використовують або пряме обмеження їх зрос­тання чи зниження, або регламентацію рентабельності, при­бутковості та ін. Регульовані ціни за умовами їх формування поділяються на фіксовані та граничні. Фіксована ціна — це твердо встановлений рівень цін і тарифів на окремі види про­дукції, товарів і послуг на певний період з боку центральних органів виконавчої влади, обласних, міських, районних адмі­ністрацій.

До державних методів регулювання цін відносяться також попереднє повідомлення про зміну цін_у а також їх декларування.

Трансфертна ціна є різновидом ціни виробника (оптової ціни). Застосовується під час здійснення комерційних операцій між структурними підрозділами фірми (материнської, транс­національної компанії, спільного підприємства), тобто фірми, яка є учасником міжнародної торгівлі, міжнародного розподі­лу праці. Трансфертні ціни можна використовувати для прода­жу, обміну готової продукції, напівфабрикатів, сировини і на­дання послуг. Трансфертні ціни за вмілого використання (митні збори, страхування, курс валют, плата за кредит тощо) можуть істотно посилювати конкурентоспроможність фірми.

Слід зазначити, що в Україні передбачено використання вільних, звичайних, державних, фіксованих та регульованих (мінімальних) цін і тарифів у господарській діяльності підпри­ємств згідно з Законом "Про ціни і ціноутворення" від 3 грудня1990 р. Закон передбачає державне регулювання цін і тарифів шляхом встановлення граничних рівнів цін або граничних відхилень від фіксованих цін і тарифів.

Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встанов­люються на ресурси, які мають визначальний вплив на загаль­ний рівень та динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне становище на ринку.

Законодавством установлено, що Кабінет Міністрів забезпе­чує здійснення в Україні державної політики цін, визначає перелік продукції, товарів, послуг, державні фіксовані та регу­льовані ціни і тарифи на які затверджують відповідні органи державного управління, визначає повноваження органів дер­жавного управління в галузі встановлення, регулювання та контролю за цінами й тарифами.

Отже, методами державного регулювання цін і тарифів є:

1) фіксація цін, тобто встановлення державними органами визначеного рівня цін (наприклад, на послуги транспорту, зв'яз­ку, комунальних служб, а також на паливо, енергоносії);

2) обмеження підвищення цін проти встановленого рівня (на­приклад, визначення роздрібної ціни на вугілля, природний газ);

3) обмеження рівня рентабельності, що передбачає встанов­лення граничного рівня рентабельності у відсотках до собівар­тості;

4) обмеження націнок та надбавок до цін шляхом встанов­лення їх граничного рівня у відсотках до ціни купленого товару;

5) установлення індикативних цін при здійсненні імпортних та експортних операцій;

6) замороження цін, що передбачає заборону держави на підвищення цін.

Наведена на рис. 8.1 класифікація не підводить риску під переліком цін, які зустрічаються в літературних джерелах та практиці господарювання. До таких цін можна віднести: ковзаючу; довготривалу; ціну споживчого сегмента ринку; гнуч­ку; ціни на вироби, які зняті з виробництва; договірну; ціни статистичного обміну (індекси цін, поточні, середні, зіставні, незмінні ціни); лімітні (гранично допустимі); проектні та орієн­товані; прогнозні. У процесі реалізації промислових товарів підприємство може успішно діяти, застосовуючи систему знижок.

Знижка — це зниження прейскурантної ціни, що пропонується виробником (продавцем), коли дії споживачів (покупців) сприяють зниженню витрат виробника (продавця). Знижка стимулює закупівлю більшої кількості товару, купівлю продукції в певний період року, швидку оплату рахунків, зменшення запасів, залучення нових клієнтів, виконання інших маркетингових функцій.

Виділяють такі види знижок: знижки за кількість (прості або ненакопичувальні та сумарні або накопичувальні); торго­вельні (скажімо, торговельна знижка 50 мінус 25/13/7 озна­чає, що з прейскурантної ціни в 50 грн знижка в 25 % стосуєть­ся роздрібної торгівлі, 13 % — оптовиків, 7 % — брокерів); знижки при достроковій оплаті ("за плату готівкою" — якщо в угоді наведене формулювання 3/13 нетто 30, то це означає, що посередник може отримати знижку 3 % з ціни продажу, спла­тивши за рахунком протягом 13 днів замість передбачених 30 днів); сезонні; повернення (торговельна заміна); рекламні зниж­ки магазинам; цінові стимули; бону сні; дилерські; експортні; знижки з ціни з приводу національного, релігійного свята, ювілею; зразки (пересилання поштою, роздавання тощо); клубні знижки; купони; пільгові знижки; премії; прогресивні зниж­ки; розпродаж; спеціальні знижки; упаковка за пільговою ціною.

Таким чином, підприємство має постійно переглядати мето­ди своєї діяльності на ринку, використовуючи такий ефектив­ний механізм як ціноутворення, знижки в ціні, що приводить до відчутного позитивного результату.

 

Методи ціноутворення

 

Оскільки, встановлюючи ціну на товар, підприємство нама­гається спрогнозувати, забезпечити певний рівень прибутко­вості, воно має керуватися певними обставинами. Спроба вста­новити занадто високу ціну відштовхне споживача, тобто по­пит можна звести нанівець. Низька ціна не забезпечить навіть простого відтворення. Виваженість при прийнятті рішення щодо рівня ціни має спиратися на собівартість, властивості таякість продукції, ціну аналогічних товарів, які пропонують конкуренти. Слід ураховувати й інші чинники, про що йшлося у попередньому параграфі.

Встановлення ціни регулюється такими загальноприйняти­ми методами: 1) на основі витрат виробництва; 2) на основі аналізу беззбитковості та забезпечення цільового прибутку; 3) на основі ціннісної значущості товару; 4) з орієнтацією на конкурентів; 5) параметричними методами.