Міжнародно-правові засади охорони та відтворення біологічного різноманіття

Згідно зі ст. 2 Конвенції про охорону біологічного різноманіття 1992 р., біологічне різноманіття (біорізноманіття) - це різноманітність живих організмів з усіх джерел, включаючи, серед іншого, наземні, морські та інші водні екосистеми й екологічні комплекси, частиною яких вони є. Це поняття включає у себе різноманітність у рамках виду (генетична різноманітність), між видами (видова різноманітність) і різноманіття екосистем. Сфера юрисдикції Конвенції про охорону біологічного різноманіття (саме цей термін використовується у ст. 4) передбачає, що Конвенція застосовується до компонентів біорізноманіття, що знаходяться лише у межах національної юрисдикції держав, та до процесів і діяльності незалежно від місця прояви їх наслідків, що здійснюються під юрисдикцією або контролем як у межах її національної юрисдикції, так і за межами національної юрисдикції. Цілі Конвенції: 1) збереження біологічного різноманіття; 2) стале використання його компонентів; 3) спільне одержання на справедливій і рівній основі вигод, пов'язаних з використанням генетичних ресурсів, і через належну передачу відповідних технологій з урахуванням усіх прав на такі ресурси і технології, а також через належне фінансування (ст. 1). Конвенція визнає цінність біологічного різноманіття (самоцінність), а його збереження - спільною справою людства (Преамбула). Останнє, як уже йшлося, в результатом компромісу між учасниками переговорів щодо надання біорізноманіттю статусу спільної спадщини людства. Конвенція забороняє прийняття застережень до неї (ст. 37).

Конвенція закріплює принцип суверенного права держав розробляти свої природні ресурси та обов'язку не завдавати шкоди довкіллю інших держав.

Кравченко зазначала, що Конвенція про біологічне різноманіття є рамковою, вона базується на таких існуючих конвенціях:

- Конвенція про міжнародну торгівлю об'єктами флори і фауни, які знаходяться під загрозою знищення (Вашингтон, 1973);

- Конвенція про збереження мігруючих видів тварин (Бонн, 1979);

- Конвенція про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ її існування в Європі (Берн, 1979);

- Конвенція про водно-болотні угіддя (Рамсар, 1971);

- Конвенція про всесвітню культурну та природну спадщину людства (Париж, 1972).

Особливості формування школи ЕП Харківської юр академії

Серед засновників та визначних членів харківської школи екологічного права слід відзначити доктора юридичних наук, професора Юліана Олександровича Вовка («Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды» (1986), доктора юридичних наук, члена-кореспондента НАПрН України Василя Костянтиновича Попова («Договірні відносини та ефективність сільськогосподарського виробництва» (1976); доктора юридичних наук, члена-кореспондента НАПрН України Михайла Васильовича Шульгу («Актуальні проблеми правового регулювання земельних відносин в сучасних умовах» (1998); доктора юридичних наук, професора, академіка НАПрН України Анатолія Павловича Гетьмана («Процессуальные нормы и правоотношения в экологическом праве» (1994).

Харківська школа займається дослідженням актуальних проблем науки екологічного та земельного права, які стосуються правового забезпечення екологічної безпеки, використання, відтворення та охорони природних ресурсів та ін. Зокрема в 2006—2010 рр. представниками школи досліджувалися сучасні проблеми в межах цільової комплексної програми «Проблеми вдосконалення правового регулювання екологічних відносин». На Згодом, на2011—2015 рр. були заплановані наукові дослідження за цільовою комплексною програмою «Правове забезпечення реалізації політики держави на пріоритетних напрямках економічного розвитку та в сфері екологічної безпеки».