Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське. А число її – шістсот шістдесят шість.

Христос чи Антихрист?

Передмова

Коли тільки в моїх думках почали формуватися основні тези для даної статті, мені пригадався період розвалу СРСР і краху комуністичної системи, що ґрунтувалася на засадах атеїзму. Здавалося б, по ідеї, перехід від атеїстичної бездуховності до «високодуховної» християнської віри мав супроводжуватися неабияким піднесенням суспільної моралі і духовним розквітом націй на пострадянському просторі. Насправді ж спостерігалася абсолютно протилежна картина. Зубожіння народних мас, занепад культури, падіння рівня освіти та соціального забезпечення, небачене зростання розпусти, кримінальної злочинності, державної корупції відбувалося на тлі невпинного розвитку християнства всіх конфесій, патріархатів та сект. Глибока економічна криза не завадила не лише безперервному зростанню кількості церков та всіляких «посольств божих», а й добробуту їх провідників, шикарні вілли й престижні автомобілі яких не поступалися розкішшю палацам та автівкам державних можновладців і кримінальних авторитетів. Ці «благочестиві слуги Божі» не покладаючи рук допомагали десяткам мільйонів знедолених громадян повернутися в «лоно істинної віри», водночас благословляючи на царство (і подальше пограбування вищеозначених громадян) новонавернених християн – керівників новоспечених «демократичних» країн – тих самих вчорашніх комуністичних діячів, що наввипередки висміювали і паплюжили християнську віру, називаючи її «опіумом для народу». Чи випадковий такий збіг? Впевнений, що ні. Тоді що це за віра така, яка при масовому зростанні своєї популярності призводить не до піднесення духовності і моралі, а до розквіту розпусти і злочинності? Що це за віра, яка благословляє олігархів та можновладців наживати свої капітали ціною поту і крові власних співвітчизників, якому «єдиному істинному Богу» велить поклонятися ця релігія? Та тому самому богу Ісусу, який вчить: «Віддайте кесареве – кесареві, а Богові – Боже» (Лк., 20: 25).

Більшість людей мого покоління, вирощеного на ідеях пролетарського інтернаціоналізму, має добре пам’ятати, як змалку нас годували байками про «доброго дедушку Ленина, который очень любил детей». В своїй праці «Таємниці пентаграми» я вже наводив паралелі між комуністичним та юдо-християнським світоглядами, створеними видатними синами народу Ізраїлевого. Чому ж тоді зміна об’єкту поклоніння з «доброго» вождя світового пролетаріату і «друга всіх знедолених народів» на приблизно такого само доброго бога Ісуса, що «прийняв смерть в ім’я спасіння всіх людей», спричинила такі плачевні результати? Щоб дати відповідь на це, здавалося б, доволі складне питання, пропоную придивитися уважніше до особи Ісуса, цього разу в контексті самої біблії та її пророцтв і розібратися ще з одним, не менш важливим, біблійним персонажем – Антихристом, прихід якого на землю означає правління зла і пов’язані з ним усілякі негаразди для людства.

 

Породження пекла

Перш ніж розпочати дослідження біблійних текстів, хочу розповісти про реальне підґрунтя, яке дає підстави асоціювати одне з одним дві, на перший погляд протилежні, постаті християнської релігії – Ісуса та Антихриста.

В своїй праці «Троянський кінь для арійських народів» я вже пояснював, що хрест являє собою символ світобудови:

Вертикальна складова хреста уособлює «нематеріальний» світ: верхня частина, що відтинається горизонтальною прямою Яви, символізує Праву – світ Богів; відповідно нижня частина – Наву – підземний світ, світ мертвих.

Тепер пригадаємо, як хрестяться адепти християнства, промовляючи сакральну фразу: «В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа»:

 

Залишивши у спокої Святого Духа, уявлення про якого у юдо-християн не вкладаються в жодні рамки здорового глузду, прошу читачів звернути увагу на розташування Отця і Сина. Отже, Отець (тобто Бог-Отець) відповідає верхній точці «хресного знамення», тобто Праві, де йому й місце. А от Син (він же Ісус) відповідає нижній точці хреста, тобто Наві. В свою чергу, Нава у християнському розумінні – не що інше, як пекло. Тож і маємо, що з точки зору сакральної символіки Ісус є породженням пекла. Власне так і повинно бути в релігії, основою якої є страждання та смерть.

А тепер перейдемо безпосередньо до аналізу біблійних пророцтв про прихід на нашу грішну землю Антихриста.

 

 

Число звіра

Морська звірина

І я бачив звірину, що виходила з моря...

(Об., 13: 1)

Цим віршем автор «Об’явлень Івана» розпочинає оповідь про прихід на землю Антихриста. Одразу ж зазначу, що до цієї цитати ми ще неодноразово повернемося в даній розвідці. Та спершу я її просто проілюструю:

 

 

Автори Євангелій стверджують: «Ісус підійшов до них, ідучи по морю» (Мт., 14: 25). Постає питання: а звідки ж «Син Божий» прийшов до своїх учнів по воді, як не з того ж моря? Але справа не лише у ходінні Ісуса по воді.

В «Таємницях пентаграми» я вже детально розглядав християнську «рибу». Коротко повторю для тих, хто не знайомий з цією працею. Знак риби був символом перших християн, і богослови пояснюють це, що грецька ιχθύς (риби) розшифровується як Ι ησού Χ ριστέ Θ εού Υ ιέ Σ ωτήρα (Ісус Христос Син Божий, Спаситель). При цьому десь на часи «Христа» припадає початок астрологічної ери Риб, яка характеризується пануванням у світі християнської віри. Самі ж астрологи означують еру Риб як час брехні, ненависті і насильства, правління паразитів і деградації людства.

Розглядаючи накреслення риби у пентаграмі, я наголошував, що ця риба бере початок у минулому і Наві, що промовисто свідчить про її негативну сакральну енергетику.

З іншого боку, за своєю фізичною природою, риба – це морська істота (з малюнку риби у пентаграмі ми також бачимо, що її батьківською стихією є Вода).

Отже, маємо цілком закономірний логічний ланцюжок: риба (Ісус) – риба (морська істота). Ось вам, будь ласка, «звірина, що виходила з моря».

 

 

Семиголовий звір

Термін дії

Ловець душ

Ідіть за Мною – Я зроблю вас ловцями людей!

(Мт., 4: 19)

Звісно ж, йдеться не про фізичне полювання на людей, а про полювання на людські душі. А кому потрібні людські душі, хто на них полює? Хіба Бог полює на людські душі? Ясна річ, що ні – на них полює диявол, володар зла.

До речі, а хто може закликати не чинити опір злу («А Я вам кажу не противитись злому» (Мт., 5: 39)), як не той, хто сам йому служить?

Та якщо ми вже згадали про ловців душ, якими зробив Ісус своїх учнів, давайте ближче придивимось до постатей цих «святих апостолів». Беззаперечним є факт, що найбільш відомими і шанованими у християнстві є апостоли Петро і Павло (Симон і Савл). Ким же були насправді ці «святі люди»?

Я навіть не казатиму, що про них пишуть дослідники історії, наведу лише те, що говориться в біблії:

«А один чоловік, на ймення Ананій, із своєю дружиною Сапфірою, продав був маєтка, та й з відома дружини своєї присвоїв частину з заплати, а якусь там частину приніс та й поклав у ногах у апостолів. І промовив Петро: Ананію, чого сатана твоє серце наповнив, щоб ти Духу Святому неправду сказав та присвоїв із заплати за землю? Хіба те, що ти мав, не твоє все було, а продане не в твоїй владі було? Чого ж в серце своє ти цю справу поклав? Ти не людям неправду сказав, але Богові! Як Ананій зачув ці слова, то впав та й умер... І обгорнув жах великий усіх, що це чули! Юнаки ж повставали, обгорнули його, і винесли та й поховали. І сталось, годин через три прийшла й дружина його, про випадок нічого не знавши. І промовив до неї Петро: Скажи мені, чи за стільки ви землю оту продали? Вона ж відказала: Так, за стільки. До неї ж Петро: Чому це ви змовилися спокушувати Господнього Духа? Он ті входять у двері, що чоловіка твого поховали, і тебе вони винесуть... І вона зараз упала до ніг його, та й умерла. Як ввійшли ж юнаки, то знайшли її мертвою, і, винісши, біля мужа її поховали.» (Дії, 5: 1-10);

«А Савл похваляв його вбивство. І утиск великий постав того дня проти єрусалимської Церкви, і всі, крім апостолів, розпорошилися по краях юдейських та самарійських. І поховали Степана мужі побожні, і плакали ревно за ним. А Савл нищив Церкву, вдирався в доми, витягав чоловіків і жінок та давав до в'язниці...» (Дії, 8: 1-3).

Отаких найвидатніших подільників «Сина Божого» – інквізитора Павла та вбивцю Петра – возвеличує християнська традиція. До речі, ім’ям останнього названо престол очільника однієї з найвпливовіших християнських конфесій – католицької – Папи Римського. І про папський титул, і про саму столицю християнського світу ми вже говорили вище.

Повертаючись до біблійної оповіді про вбивство Петром подружжя за те, що вони не все своє майно віддали Церкві (воістину, провина, варта покарання на смерть), спадає на думку ще одне пророцтво про прихід Антихриста:

«Але він буде віддавати честь богові твердинь на його місці, та богові, якого не знали батьки його, віддаватиме честь золотом, і сріблом, і дорогоцінним камінням, і речами коштовними» (Дан., 11: 38).

Здається, коментарі тут зайві…

 

 

Господар Храму

Бо той день не настане, аж перше прийде відступлення, і виявиться беззаконник, призначений на погибіль, що противиться та несеться над усе, зване Богом чи святощами, так що в Божому храмі він сяде, як Бог, і за Бога себе видаватиме.

(2 Сол., 2: 3,4)

Ті, хто знайомий з історією християнства, мають пам’ятати, що перші християни молились у синагогах, тобто, образно кажучи, християнський бог Ісус зайняв у храмі юдейського бога його місце. Та й сам Ісус проповідував у синагогах:

«Обходив Ісус усі міста й села, навчаючи в їхніх синагогах і проповідуючи Євангелію Царства та оздоровляючи всяку недугу і всяку хворобу» (Мт., 9: 35) – тобто чинячи «великі ознаки», про що вже йшлося на початку цієї розвідки.

Але, на мою думку, фрагмент біблії, поданий в епіграфі, що описує прихід Антихриста, треба розуміти значно ширше. У попередніх розділах ми вже говорили, що семиголовий звір у «Об’явленнях Івана» уособлює Рим. І саме в контексті запровадження християнства у Римі, мабуть, і слід розглядати дане пророцтво.

В 321 р. імператор Костянтин видав закон, згідно якого Церкві надавалося право на придбання майна (одразу ж пригадаймо нещодавно наведене: «Але він буде віддавати честь богові твердинь на його місці, та богові, якого не знали батьки його, віддаватиме честь золотом, і сріблом, і дорогоцінним камінням, і речами коштовними»). Саме після введення цього закону церкви почали розростатися, мов на дріжджах. Цей процес супроводжувався руйнацією язичницьких храмів, і дуже часто церкви будувалися саме на їх місці, переймаючи їх божественну енергетику. До речі, знищенням язичницьких храмів відзначився ще один «видатний» та вельмишановний юдо-християнський святий – Миколай, який власне завдяки цим своїм «подвигам» і здобув собі статус «святого». Саме так впроваджувалося християнство і на Русі – церкви ставились переважно на місці зруйнованих капищ. На жаль, історія не дає точної дати, коли Костянтин видав означений закон, але якщо після 28 липня (хоча й ця дата є доволі умовною), то від часу його видання до Хрещення Русі минуло повних 666 років…

Але повернімося до пророцтва «… в Божому храмі він сяде, як Бог, і за Бога себе видаватиме». Те, що тут йдеться про часи становлення і затвердження християнської релігії, засвідчує ще один уривок «Об’явлень Івана»:

«І з’явилась на небі велика ознака: Жінка, зодягнена в сонце, а під ногами її місяць, а на її голові вінок із дванадцяти зір… І з’явилася інша ознака на небі, – ось змій червоноогняний, великий, що мав сім голів та десять рогів, а на його головах сім вінців… І змій стояв перед жінкою, що мала вродити, щоб з’їсти дитину її, коли вродить.» (Об., 12: 1-4).

Пам’ятаємо, що християнство спрямоване перш за все проти орійської православної віри і народів, що її сповідують. В орійській вірі, як і в усіх, похідних від неї, уособленням Бога є сонце. Тому «жінку, зодягнену в сонце» цілком логічно трактувати або ж як орійську віру, або ж як збірний образ орійських народів. Такий само висновок напрошується і з ще одного пророцтва Даниїла:

«І буде робити той цар за своїм уподобанням, і підійметься, і повищиться понад усякого бога, і на Бога богів говоритиме дивні речі, і матиме успіх, аж поки не довершиться гнів, бо виконається те, що було вирішене. І він не буде придивлятися до богів своїх батьків, і на пожадливість жінок, і на всякого бога не буде дивитися, бо він звеличить себе понад кожного» (Дан., 11: 36,37).

Розглянемо цю цитату докладніше. Безумовно, християнство посідає нині чільне місце серед світових релігій, що відповідає словам «і підійметься, і повищиться понад усякого бога».

І в цій, і в попередніх своїх працях я неодноразово згадував про спрямованість християнства проти язичницьких релігій і, перш за все, проти їх першоджерела – орійського православ'я. Тому вислів «і на Бога богів говоритиме дивні речі» слід тлумачити як войовниче, агресивне ставлення служителів християнського культу до язичницьких вірувань і їхніх Богів. Бо термін «Бог богів» навряд чи коректно співставляти з юдейським богом Яхве, оскільки монотеїстичний юдейський та юдо-християнський світогляд не передбачає наявності «богів». Про це ж свідчить і початок наступного речення у пророцтві Даниїла: «І він не буде придивлятися до богів своїх батьків». У сучасному світі християнські народи фактично не є господарями на своїй землі – в їхніх країнах реальна влада належить «синам народу Ізраїлевого». Це кара народам, що зреклися рідних Богів – «богів своїх батьків» і прийняли чужинського християнського бога, зрадивши віру своїх предків. Відтак справдилося ще одне біблійне пророцтво:

«Як Мене ви покинули, і служите в вашому краї богам чужоземним, так чужинцям служити ви будете в краї не вашому!» (Єр., 5: 19) – хоч ці слова стосувалися юдеїв, але провідники юдейської нації зуміли обернути їх на власну користь, зрозумівши, як саме можна досягти світового панування і перетворити інші народи на своїх рабів.

«І він не буде придивлятися … на пожадливість жінок» – прокоментую цей уривок словами Ісуса:

«Добре було б чоловікові не дотикатися жінки» (1 Кор., 7: 1);

«Говорю ж неодруженим і вдовам: добре їм, як вони позостануться так, як і я» – тобто неодруженими (1 Кор., 7: 8).

«І на всякого бога не буде дивитися, бо він звеличить себе понад кожного» – цілковита відповідність образу Ісуса в «Апокаліпсисі»:

«І Він має на шаті й на стегнах Своїх написане ймення: «Цар над царями, і Господь над панами»» (Об., 19: 16).

Залишається розібрати уривок «і матиме успіх, аж поки не довершиться гнів, бо виконається те, що було вирішене». Та, здається, тут все зрозуміле: добігає кінця християнська ера Риб, і вплив християнства як на окремих людей, так і на цілі народи, безумовно, дихає на ладан.

Отже, абсолютно очевидно, що цар, про якого йдеться у пророцтві Даниїла, – не хто інший як «Цар Юдейський»…

Коли я писав про руйнування храмів, мабуть, багатьом одразу пригадалося, як на зорі Радянської влади комуністи руйнували церкви. Нині подібні дії розцінюються як вандалізм і наруга над вірою. Тоді як ми маємо ставитись до діянь усіляких «святих» Миколаїв? Звісно ж, я не прихильник комуністичних ідей, й аж ніяк не схвалюю знищення історичних культових споруд – як-не-як, це і шедеври старовинної архітектури та живопису, і, врешті, просто пам’ятники певної визначної віхи в історії людства. Але, тавруючи комуністичних безбожників-руйнівників, християнські демагоги повинні не забувати, з кого брали приклад ці руйнівники, хто був їхніми «духовними наставниками».

 

Вовк у овечій одежі

Виродок

Післямова

Перш за все, хочу зробити невеличкий відступ і зауважити, що ні в якому разі не треба плутати Ісуса, як реальну історичну постать, з відповідним біблійним персонажем. Тому все, що я виклав вище у цій статті, стосується лише останнього – образу «Сина Людського», створеного у біблії провідниками «богом обраного народу» - юдейськими рабинами. Щодо Ісуса як історичної особи, то він гідний поваги як людина, що віддала життя за свої ідеали, свої переконання, хоча ми напевне не знаємо, що саме він проповідував. Гідний поваги, а не поклоніння, бо ким би він не був насправді – просто божевільним, видатним пророком, чи навіть одним із втілень Батька Ора – він був людиною, а не Богом. Ми можемо і повинні шанувати героїв, берегти світлу пам’ять про них, ставити у приклад наступним поколінням нащадків, але аж ніяк не підносити їх на рівень Богів: «Віддайте кесареве – кесареві, а Богові – Боже» (Лк., 20: 25) – вчить біблійна мудрість.

Сучасні християнські ревізіоністи докладають чимало зусиль, намагаючись довести, що Ісуса правильно називати не Христос (від грецького Χρισμένος – помазаник, месія), а Хрестос (Χρηστός – доброчинність). Звісно, пошук істини можна лише вітати. Але з огляду на все, що ми з’ясували у даному дослідженні біблійних пророцтв про прихід Антихриста, подібні потуги можуть викликати хіба що саркастичну посмішку. Як справедливо стверджує прислів’я, важко знайти чорну кішку в темній кімнаті, особливо якщо її там немає…

Спостережливий читач, мабуть, помітив, що переважна більшість паралелей у біблії між образами Ісуса та Антихриста відноситься до книги «Апокаліпсису», тож юдейський рабин, який є автором так званих «Об’явлень Івана», мав доволі своєрідне почуття гумору і у своїх пророцтвах, описуючи прихід Антихриста, змалював його портрет з євангельського Ісуса. Навіщо він це зробив? Гадаю, на це могло бути 2 причини. Або ж йому просто було цікаво, наскільки засліплені вірою християни здатні розпізнати в Антихристі образ свого «месії», або ж в його сумлінні лишилася якась крапля співчуття до роду людського, і він вирішив у такий спосіб застерегти людство й дати зрозуміти, до чого його призведе «віра Христова». Якщо так, то, хоч і запізно, але цей час нарешті настав.

Гадаю, об’єктивний читач може відзначити, що я побудував дане дослідження не на демагогічних міркуваннях, вдаючись до яких юдо-християнські ідеологи звикли тлумачити те чи інше місце свого «святого письма». Я лише навів паралелі між його окремими фрагментами, підкріпивши зв’язок між ними історичними фактами. Тому й не бачу потреби робити якісь висновки, бо впевнений: ті, хто здатен адекватно сприймати подану інформацію, дійде правильних висновків і без моєї допомоги. Як то кажуть: хто має очі, той побачить…

Працівники юдо-християнської пропагандистської машини, як усім добре відомо, полюбляють розкидатися тезою, що, мовляв, біблія містить чимало зашифрованих пророцтв і таємних знань, треба лише вміти їх розшифрувати. Сподіваюся, мені в даній праці це вдалося.

 

 

Христос чи Антихрист?

Передмова

Коли тільки в моїх думках почали формуватися основні тези для даної статті, мені пригадався період розвалу СРСР і краху комуністичної системи, що ґрунтувалася на засадах атеїзму. Здавалося б, по ідеї, перехід від атеїстичної бездуховності до «високодуховної» християнської віри мав супроводжуватися неабияким піднесенням суспільної моралі і духовним розквітом націй на пострадянському просторі. Насправді ж спостерігалася абсолютно протилежна картина. Зубожіння народних мас, занепад культури, падіння рівня освіти та соціального забезпечення, небачене зростання розпусти, кримінальної злочинності, державної корупції відбувалося на тлі невпинного розвитку християнства всіх конфесій, патріархатів та сект. Глибока економічна криза не завадила не лише безперервному зростанню кількості церков та всіляких «посольств божих», а й добробуту їх провідників, шикарні вілли й престижні автомобілі яких не поступалися розкішшю палацам та автівкам державних можновладців і кримінальних авторитетів. Ці «благочестиві слуги Божі» не покладаючи рук допомагали десяткам мільйонів знедолених громадян повернутися в «лоно істинної віри», водночас благословляючи на царство (і подальше пограбування вищеозначених громадян) новонавернених християн – керівників новоспечених «демократичних» країн – тих самих вчорашніх комуністичних діячів, що наввипередки висміювали і паплюжили християнську віру, називаючи її «опіумом для народу». Чи випадковий такий збіг? Впевнений, що ні. Тоді що це за віра така, яка при масовому зростанні своєї популярності призводить не до піднесення духовності і моралі, а до розквіту розпусти і злочинності? Що це за віра, яка благословляє олігархів та можновладців наживати свої капітали ціною поту і крові власних співвітчизників, якому «єдиному істинному Богу» велить поклонятися ця релігія? Та тому самому богу Ісусу, який вчить: «Віддайте кесареве – кесареві, а Богові – Боже» (Лк., 20: 25).

Більшість людей мого покоління, вирощеного на ідеях пролетарського інтернаціоналізму, має добре пам’ятати, як змалку нас годували байками про «доброго дедушку Ленина, который очень любил детей». В своїй праці «Таємниці пентаграми» я вже наводив паралелі між комуністичним та юдо-християнським світоглядами, створеними видатними синами народу Ізраїлевого. Чому ж тоді зміна об’єкту поклоніння з «доброго» вождя світового пролетаріату і «друга всіх знедолених народів» на приблизно такого само доброго бога Ісуса, що «прийняв смерть в ім’я спасіння всіх людей», спричинила такі плачевні результати? Щоб дати відповідь на це, здавалося б, доволі складне питання, пропоную придивитися уважніше до особи Ісуса, цього разу в контексті самої біблії та її пророцтв і розібратися ще з одним, не менш важливим, біблійним персонажем – Антихристом, прихід якого на землю означає правління зла і пов’язані з ним усілякі негаразди для людства.

 

Породження пекла

Перш ніж розпочати дослідження біблійних текстів, хочу розповісти про реальне підґрунтя, яке дає підстави асоціювати одне з одним дві, на перший погляд протилежні, постаті християнської релігії – Ісуса та Антихриста.

В своїй праці «Троянський кінь для арійських народів» я вже пояснював, що хрест являє собою символ світобудови:

Вертикальна складова хреста уособлює «нематеріальний» світ: верхня частина, що відтинається горизонтальною прямою Яви, символізує Праву – світ Богів; відповідно нижня частина – Наву – підземний світ, світ мертвих.

Тепер пригадаємо, як хрестяться адепти християнства, промовляючи сакральну фразу: «В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа»:

 

Залишивши у спокої Святого Духа, уявлення про якого у юдо-християн не вкладаються в жодні рамки здорового глузду, прошу читачів звернути увагу на розташування Отця і Сина. Отже, Отець (тобто Бог-Отець) відповідає верхній точці «хресного знамення», тобто Праві, де йому й місце. А от Син (він же Ісус) відповідає нижній точці хреста, тобто Наві. В свою чергу, Нава у християнському розумінні – не що інше, як пекло. Тож і маємо, що з точки зору сакральної символіки Ісус є породженням пекла. Власне так і повинно бути в релігії, основою якої є страждання та смерть.

А тепер перейдемо безпосередньо до аналізу біблійних пророцтв про прихід на нашу грішну землю Антихриста.

 

 

Число звіра

Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське. А число її – шістсот шістдесят шість.

(Об., 13: 18)

В давнину люди на означення цифр використовували літери абетки. Таким чином можна було підрахувати числове значення будь-якого слова, словосполучення чи вислову. Під число звіра 666 підпадають такі криваві генії людської історії як Нерон та Наполеон.

Надзвичайно цікавим фактом є те, що числу 666 відповідає і гебрейський вираз המלך לישראל ‎ – цар Ізраїлю:

 

Літера	ה	מ	ל	ך	ל	י	ש	ר	א	ל
Числове значення

 

З Євангелій ми знаємо, що Царем Ізраїлевим або ж Царем Юдейським називався Ісус:

«І був написаний напис провини Його: «Цар Юдейський»» (Мр., 15: 26)

«Христос, Цар Ізраїлів, – нехай зійде тепер із хреста, щоб побачили ми та й увірували» (Мр., 15: 32)

«Тоді знову Пилат увійшов у преторій, і покликав Ісуса, і до Нього сказав: «Чи Ти Цар Юдейський?»» (Ів., 18: 33)

«Сказав же до Нього Пилат: «Так Ти Цар?» Ісус відповів: «Сам ти кажеш, що Цар Я.» (Ів., 18: 37)

«Був же й напис над Ним письмом грецьким, латинським і гебрейським написаний: «Це – Цар Юдейський»» (Лк., 23: 38).

«І Пилат запитав його, кажучи: «Чи Ти Цар Юдейський?» А Він відказав йому в відповідь: «Сам ти кажеш»» (Лк., 23: 3).

Вираз «Цар Юдейський» на означення Ісуса є загальноприйнятим у церковних канонах різних християнських конфесій.

Також характерно, що числу звіра відповідає і латинський вираз Vicarius Filii Dei (намісник Сина Божого) – титул господаря Престолу св. Петра Папи Римського. Підрахунок здійснюється так: VIC ar IV s f ILII D e I = 5+1+100+1+5+1+50+1+1+500+1 = 666, де 'U' взято як 'V'. Мабуть, завдяки цій відповідності, даний титул було вилучено з офіційного обігу в католицизмі. Та навіть якщо прийняти заперечення римської церкви, що Vicarius Filii Dei є папським титулом, сам факт відповідності «Царя Ізраїлю» і «Намісника Сина Божого» числу звіра красномовно засвідчує, що собою являє і той «цар», і його намісники.

Нагадаю (про це я вже писав у «Таємницях пентаграми»), що історики знайшли манускрипти ІІ ст. «Об’явлень Івана», в яких число звіра записано як 616, а не 666. Згодом, звісно ж, справедливість було відновлено, але про що говорить така заміна? Впевнений: про те, що невідомий автор «Об’явлень» сам чудово усвідомлював цю відповідність «Царя Ізраїлю» числу звіра, відтак побоявся поставити у своєму творі справжнє число. Зрозуміло, що шанувальники «Сина Божого» Ісуса одразу ж волатимуть, що це випадковий збіг, і я з цим навіть погодився б, аби цей збіг був єдиним.

На завершення розмови про число звіра зазначу, що відрізок часу в 666 років стоїть між двома, мабуть, найтрагічнішими датами в історії нашого народу: хрещенням Русі (988 р.) і об’єднанням України з Московією (1654 р.).

 

 

Морська звірина

І я бачив звірину, що виходила з моря...

(Об., 13: 1)

Цим віршем автор «Об’явлень Івана» розпочинає оповідь про прихід на землю Антихриста. Одразу ж зазначу, що до цієї цитати ми ще неодноразово повернемося в даній розвідці. Та спершу я її просто проілюструю:

 

 

Автори Євангелій стверджують: «Ісус підійшов до них, ідучи по морю» (Мт., 14: 25). Постає питання: а звідки ж «Син Божий» прийшов до своїх учнів по воді, як не з того ж моря? Але справа не лише у ходінні Ісуса по воді.

В «Таємницях пентаграми» я вже детально розглядав християнську «рибу». Коротко повторю для тих, хто не знайомий з цією працею. Знак риби був символом перших християн, і богослови пояснюють це, що грецька ιχθύς (риби) розшифровується як Ι ησού Χ ριστέ Θ εού Υ ιέ Σ ωτήρα (Ісус Христос Син Божий, Спаситель). При цьому десь на часи «Христа» припадає початок астрологічної ери Риб, яка характеризується пануванням у світі християнської віри. Самі ж астрологи означують еру Риб як час брехні, ненависті і насильства, правління паразитів і деградації людства.

Розглядаючи накреслення риби у пентаграмі, я наголошував, що ця риба бере початок у минулому і Наві, що промовисто свідчить про її негативну сакральну енергетику.

З іншого боку, за своєю фізичною природою, риба – це морська істота (з малюнку риби у пентаграмі ми також бачимо, що її батьківською стихією є Вода).

Отже, маємо цілком закономірний логічний ланцюжок: риба (Ісус) – риба (морська істота). Ось вам, будь ласка, «звірина, що виходила з моря».

 

 

Семиголовий звір