Соціологічна школа кримінального права

1. Соціологічна школа виникла на початку 80-х років XIX ст. На цей час ідеї антропологів себе цілком дискредитували, злочинність зростала, особливо рецидивна, ширилася і юнацька злочинність. Розробки Кетле в сфері моральної статистики ставили нові проблеми перед наукою кримінального права. Теза Кетле про те, що "суспільство має тих злочинців, яких воно заслуговує", прямо пов'язує злочинність з соціальними та іншими факторами. Необхідно було сформулювати нову наукову концепцію кримінального права, що більшою мірою відповідала б потребам дійсності і була підставою для реформ законодавства. На цей час отримав значне поширення позитивізм - філософська течія, що виходить не з метафізичних умоспоглядань, а закладає в основу позитивні факти, що повинні визнаватися за допомогою їх опису, реєстрації. Саме позитивізм Конта і Спенсера, як метод аналізу окремих соціальних факторів, є філософською підставою соціологічної школи. Соціологи, як і антропологи, оголосили науку кримінального права, що існувала до них, такою, що не відповідає потребам суспільства, застаріла, і саме тому назвали її "класичною школою". Проте незабаром соціологічна школа пережила певну трансформацію. У 1889 р. соціологи організували Міжнародну спілку криміналістів, яка проіснувала до першої світової війни і провела до 1915 р. 12 своїх з'їздів. Причому для участі в цих з'їздах запрошувалися криміналісти з багатьох країн, у тому числі і класики, неокласики, нормативісти. Поступово позиції класичної і соціологічної шкіл почали зближуватися. Зрештою соціологи, не відкидаючи своїх позицій, погодилися сприйняти концепції класиків щодо вини, осудності, покарання, залишивши поняття "небезпечного стану", заходів безпеки та інші свої погляди. Багато класиків визнали необхідним застосування цих положень щодо звичних злочинців і рецидивістів. З'явилася група криміналістів, які вперше інтегрували ці концепції, отримавши навіть найменування "третьої школи кримінального права". З того часу така інтеграція ще більше посилилася, і зараз серед спеціалістів, звичайно, не без винятків, ми в основному бачимо прихильників інтегративних ідей у сфері кримінального права.

2. Найбільш значними представниками соціологічної школи були: Ліст (1851-1919) - Німеччина, Принс (1845-1919), Бонгер (1876-1946)- Бельгія, Ван-Гамель (1842-1917)-Голландія, Тард (1843-1904)-Франція, Фойницький (1844-1910)-Росія, Чубинський (1870-1944), який працював багато років в Україні. Звичайно, погляди кожного з соціологів мають свої особливості, але для всіх характерним є розгляд таких проблем: вчення про причини злочинності, вчення про небезпечний стан і вчення про покарання і заходи безпеки.

3. Вчення про причини злочинності. Злочин не є результатом свободної воді, як про те писали класики. Злочин - це результат складної взаємодії різноманітних факторів, з однієї сторони - індивідуальних (у тому числі і біологічних), а з іншого боку - фізичних і соціальних. Фізичні фактори - це географічне середовище, клімат, пори року, кількість опадів, час доби тощо.

Індивідуальні фактори - стать, вік, походження і виховання, освіта, родиний стан, хвороби, фізичні і психічні властивості.

Соціальні фактори - безробіття, рівень цін на продукти харчування, рівень споживання алкоголю, заробітна плата, життєвий рівень, проституція, люмпенізація населення й ін.

Соціологи пропонують ряд рекомендацій для усунення факторів злочинності, особливо соціальних: зниження безробіття шляхом Створення нових робочих місць, регулювання цін, будівництво житла, допомога еміграції, допомога безпритульним дітям тощо. Соціологи вважали, слідом за антропологами і класиками, злочинність вічним явищем. "Сама думка, - як писав Ліст, - про можливість знищити злочинність належить до утопії". Зазначимо, що ідеї соціологів про фактори злочинності і про те, що її не можна знищити, нещадно критикувалися в радянській науці кримінального права і офіційній політиці. Так, наприклад, у програмі КПРС, прийнятій на XXII з'їзді, прямо ставилося завдання ліквідації злочинності в найближчі роки. Зараз, коли ці ідеї сприймаються як ще один міф радянської дійсності, погляди соціологів у цій частині повинні, звичайно, оцінюватися інакше.

Таким чином, соціологи правильно визнавали злочинність явищем соціальним, яке породжується різними процесами, що відбуваються в суспільстві.

4. Вчення про небезпечний стан - це реакційна частина поглядів соціологів. Відкидаючи крайнощі антропологів про природженого злочинця, вони підтверджували, що є люди, спосіб життя яких або особливості особи становлять загрозу для суспільства. До цих категорій людей належать не лише ті, хто вчиняє злочин, але й ті, Хто не вчинив конкретно нічого злочинного, але внаслідок певних обставин мають визнаватися такими, що перебувають в небезпечному стані. Це, на думку соціологів, учасники антигромадських організацій, жебраки, бродяги, проститутки, сутенери, безробітні, алкоголіки, дегенерати, душевно хворі тощо.

Підставою для репресії, як про те твердили класики, є не діяння, а діяч, не склад злочину, а небезпечний стан. Невловимість ознак небезпечного стану відкриває широкі можливості для необґрунтованих репресій і свавілля. Тому відмова від понять осудності, вини, покарання та інших інститутів класичного кримінального права є характерною для соціологів. Наведемо лише дві цитати. Так, При-но писав без зайвої скромності: "Я показав, що перетворення в кримінальному праві змушують нас визнати небезпечний стан навіть там, де немає ще злочинця, і право втручання держави навіть туди, де немає ні злочину, ні злочинця". Йому ніби вторить Ван-Гамель:

"Три поняття страшенно заважають нам, а саме: "осудність", "покарання", "злочин"; коли ми від них звільнимося, нарешті, усе тоді піде на краще".

5. Вчення про покарання і заходи безпеки. Соціологи розробили класифікацію злочинців і залежно від цього рекомендували різні види репресії. До так званих "випадкових" злочинців слід застосовувати, виходячи з принципу моральної вини, "відплатне покарання", відносно звичних злочинців (невиправних) Ліст рекомендував їх елімінацію (тобто знищення) - смертну кару або довічне ув'язнення. До хронічних, звичних злочинців слід застосовувати також заходи безпеки, превентивне ув'язнення, поміщення до спеціальних закладів, відправлення у заслання, поліцейський нагляд тощо.

Представники соціологічної школи пропонували систему невизначених вироків, передаючи питання про строк покарання тюремній адміністрації. Водночас вони пропонували ввести до законодавства умовне засудження і умовно-дострокове звільнення від покарання, заміну короткострокового позбавлення волі штрафом, створення спеціальних судів і особливих місць позбавлення волі для неповнолітніх злочинців.

6. Ідеї соціологів зробили істотний вплив на законодавство. Так, у Франції у 1885 р. був виданий закон щодо непоправних рецидивістів, заходи безпеки вперше були передбачені КК Норвегії 1902 р., в Англії (1908 р.) був прийнятий закон щодо попередження злочинності. Взагалі майже всі кримінальні кодекси XX ст. відтворюють дуалістичну систему заходів репресії - покарання і заходів безпеки (у попередньому розділі підручника говорилося про ідею "подвійного шляху" у чинному КК Німеччини), причому не тільки в Європі, але, наприклад, і в країнах Латинської Америки.

7. Ідеї соціологів отримали новий імпульс після Другої світової війни, коли виникла школа нового соціального захисту, що об'єднує юристів, медиків і соціологів більше як 70 держав. Своїм вчителем вона називає бельгійського соціолога Адольфа Принса. Фундатором концепції нового соціального захисту вважається французький юрист М. Ансель (1902-1990), що був представником демократичного напрямку цієї течії. Школа нового соціального захисту відстоює збереження основних концепцій класиків, закріплених у КК цивілізованих країн (принцип відповідальності за вину, застосування покарання відповідно до тяжкості злочину), вимагаючи лише вилучення з наукового вжитку різноманітного роду фікцій, пов'язаних з "пануванням юридичного апріоризму" класичної школи (наприклад, вчення про негідний замах). У той же час головним завданням кримінального права новий соціальний захист вважає "ресоціалізацію" особи, з тим щоб повернути злочинця до "великої родини людей". Ансель та його прихильники виступають за збереження суду і кримінального судочинства, але пропонують ввести спеціальне "досьє злочинця", у якому б фіксувалася "біографія" засудженого. Вони вважають за необхідне введення посади спеціального "судді з покарання", який би контролював поведінку засудженого. У той же час новий соціальний захист пропонує застосування заходів безпеки, у тому числі і до деяких "передделіктних станів" - до бродяг, жебраків. Слід зазначити, що ідеї нового соціального захисту одержали закріплення у новому КК Франції 1992 р.

 

 

14 Відомі українські вчені у сфері кримінального права та їх внесок у розвиток юридичної науки

 

Безпосередньо в Україні працювали видні вчені, які зробили істотний внесок у розвиток науки кримінального права. Наприкінці XIX -на початку XX ст. це були А. Ф. Кістяківський, Л. С. Бєлогриць-Котляревський (Київ), Л. Є. Владимиров, М. П. Чубинський, О. Д. Кисельов (Харків), Е. Я. Немировський (Одеса). За радянські часи українську науку гідно представляли Я. М. Брайнін, С. І. Тихєнко (Київ), Г. І. Волков, В. С. Трахтєров, М. М. Гродзинський (Харків).
Зараз наукові дослідження з кримінального права здійснюються на кафедрах провідних юридичних вищих навчальних закладів, у підрозділах Національної академії наук України та Академії правових наук України.

 

15 О. Ф. Кістяківський та його внесок в розвиток науки кримінального права.

ВПЛИВ ВЧЕННЯ ЧЕЗАРЕ БЕККАРІА НА ПОГЛЯДИ О.Ф. КІСТЯКІВСЬКОГО ЩОДО ІСТОРИЧНОГО МЕТОДУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ У творчій спадщині О.Ф. Кістяківського (1833-1885) – відо- мого українського вченого-правознавця, значне місце займають проблеми історичного методу у кримінальному праві. Застосу- вання історичного методу дозволяє виявити основні аспекти наступності у кримінальному праві, які, у свою чергу, передба- чають вирішення таких конкретних завдань:1) повнішого осми- слення існуючих кримінально-правових понять, їх ролі в науці за допомогою зв’язку сьогодення з минулим; 2) оцінки вже на- копичених знань з точки зору визначення перспектив розвитку науки; 3) прирощення до науки кримінального права нових знань, що збагачують вже існуючі в ній поняття, сприяють роз- витку і виникненню нових ідей та теорій[1, с. 28]. Історична школа права як особливий напрям у правовій ду- мці виникла в кінці XVIII ст. в Німеччині. У першій половині XIX століття, коли почалося формування правових поглядів О.Ф. Кіс- тяківського, цей напрям набуває широкої популярності і впливу. В центрі уваги його представників було питання про виникнен- ня та історичний розвиток права. Основою концепції представ- ників історичної школи права було твердження про зумовленість позитивного права низкою об'єктивних факторів. Право, яке діє у суспільстві, — це не тільки сукупність приписів уповноваже- них на те органів держави. Право як публічне, так і приватне, складається саме собою, воно витворюється суспільним розвит- ком, як мова та звичаї. Об'єднуючим фактором, що творить з певної кількості індивідів народ, є спільна правосвідомість і сус- пільна за своєю суттю діяльність. Еволюція права — це завжди органічний процес у тому розумінні, що вона подібна до розвит- ку організму із зародку. ~ 67 ~ Представники історичної школи права вважали, що призна- ченням діючих у суспільстві юридичних інститутів є закріплення реально існуючого порядку таким, яким він є. Позитивні закони не можуть боротися зі злом, яке трапляється в житті. У кращому випадку вони можуть сприяти впорядкуванню звичаєвого права і політичної структури, які формуються природно-історично під впливом тих перетворень, що відбуваються з народним духом. Законодавець, отже, повинен прагнути максимально точно ви- разити «загальне переконання нації», закріпити його у правових нормах. Подібно до права представниками історичної школи ро- зглядалася також держава. Держава створена тією ж силою, що і право. Її основою також є народний дух. Історична школа пос- тавила питання про можливість наступності сучасного права і права попередніх епох. Саме цю ідею активно пропагував та впроваджував О.Ф. Кі- стяківський. Він глибоко вникав у історію кримінального права, став одним з піонерів ідей історичної школи права. Виразний історичний характер мали, зокрема, його кандидатська, магіс- терська і докторська дисертації. Він опублікував низку статей з історії кримінального права: «Новые труды профессора Тонис- сена по истории уголовного права» [2, с. 81-94], «Некоторые чер- ты из истории смертной казни в России» [3, с. 230-243] та ін. У своїй науковій діяльності О. Ф. Кістяківський неодноразо- во звертався до творчості Ч. Бекаріа. Особливо рельєфно це ви- дно з його роботи «Влияние Беккариа на русское уголовное пра- во», оприлюдненої 1864 р. [4, с. 459–470] До цієї роботи тісно примикає інша його публікація того ж року «Изложение начал уголовного права по Наказу Императрицы Екатерины ІІ» [5, с. 1– 21]. Тут він прослідкував не лише ідейний, але й текстовий вплив (запозичення) твору Беккаріа «Про злочин і покарання» на зміст Наказу. Вчений переконливо довів, що робота Бекаріа є безпоседнім джерелом Наказу. О.Ф. Кістяківський активно реагував на появу нових публі- кацій про Беккаріа та перекладів його творів. Зокрема, він на- писав рецензію на переклад твору Беккаріа, зроблений І.Соболєвим [6, с. 17–26] та прорецензував роботу С. Зарудного «Беккаріа про злочин і покарання в порівнянні з главою 10-ю Наказу імператриці Катерини ІІ і сучасними російськими зако- нами» [7, с. 159-167]. Найбільший вплив Бекаріа можна відчути в одній з головних робіт О.Ф. Кістяківського «Исследование о смертной казни», що побачила світ 1867 р. перевидання 1896, Санкт-Петербург) — не втратила своєї актуальності зараз: вона була знову перевидана ~ 68 ~ (2000) [8] —на неї посилаються як у наукових працях, так і в дискусіях про смертну кару. У цій праці Кістяківський детально проаналізував історію питання, докази супротивників і прихи- льників смертної кари, і зробив висновок, що смертна кара не тільки не сприяє суспільній безпеці, не лише не утримує від зло- чинів, але й має негативні аспекти, сторони, які не властиві усім іншим покаранням. О.Кістяківський наголошував на необхідно- сті обмеження державної влади «невід’ємними, непорушними, недоторканними, невідчужуваними правами людини», найваж- ливішим із яких називав право на гідне життя [9]. Сучасник та колега О. Ф.Кістяківського - Л.С. Білогриць- Котляревський писав, що успіх «Исследования о смертной казни» «значною мірою пояснюється методом... Цінні результати тут міг принести тільки філософсько – історичний метод, що встанов- лює зв’язок цього покарання із суспільним і розумовим розвит- ком людини» [10, с. 243-244]. Визначальною рисою творчості Кістяківського було праг- нення до встановлення природи існуючих правових інститутів і визначення ефективних механізмів їх використання на користь суспільства. Безперечною його заслугою вважається те, що він одним з перших у вітчизняній науці став вивчати право як со- ціальне явище, послідовно впроваджував у правові дослідження історико-соціологічний підхід, буа одним з засновників жанру юридичної історіографії та біографістики у вітчизняній науці[11, с. с. 337, 338].Його перу належать нариси про наукову діяльність Ч. Беккаріа, С. Богородського [12, с. 505-540 ], М. Іванішева [13, с. 1-24], О.П.Чебишева-Дмітрієва [14, с. 51-62] та інших вчених. О.Ф. Кістяківський був послідовним прихильником викорис- тання історичного методу в кримінально-правових дослідженнях з метою більш глибокого вивчення кримінально-правової матерії та відіграв значну роль у процесі втілення зазначеного методу в науку кримінального права. За допомогою історичного методу вчений аргументовано довів існування історичної наступності в кримінальному праві. Ця позиція отримала подальший розвиток в працях дореволюційних та радянських криміналістів і має пе- рспективи подальшого дослідження в сучасному кримінальному праві [15, с.196]. У своїх працях вчений говорив або про загальне кримінальне право, або про кримінальне право Європи, підкріплюючи ці по- ложення посиланням на літературу та законодавство різних ча- сів та народів. О.Ф. Кістяківський підкреслював, що було б розумно, якби наука кримінального права повідомляла свої вчення як резуль- ~ 69 ~ тат вивчення кримінальних законів всіх формацій, всіх періодів і народів. Тільки під цією умовою вона і може, на думку вченого, отримати назву загального кримінального права. Однак, звер- таючись до західноєвропейських наукових досягнень, О.Ф. Кіс- тяківський у жодному разі не рекомендував лише механічне ко- піювання західноєвропейських зразків. Він стверджував, що «перенесена установа, подібно до пересадженого з іншого кліма- ту дерева, без дбайливого догляду, без вжиття національних за- ходів, може виродиться та дати поганої якості плоди» [16, с. 24]. Таким чином, можна сказати, що порівняльне вивчення права у різних народів показало наявність у них загальних рис, і тому зрозуміло, що думка про зв’язок кримінальних законодав- ств і про визначеність їх історичного розвитку загальними зако- нами виникала і раніше. Але в тій глибині і ясності, в якій ця ідея була виражена О.Ф. Кістяківський, вона раніше не вислов- лювалась, а тому саме йому можна віддати пальму першості в цьому питанні. Заслуга О.Ф. Кістяківського полягала в тому, що він, сприйнявши ці ідеї, вміло, доречно і органічно застосував їх у своїх наукових дослідженнях.

 

 

16 Вчення про злочин у працях І. О. Малиновського.

Іоаннікій Олексійович Малиновський народився 4 (17) листопада 1868 р. в м. Острог Волинської губернії (нині Рівненської області України) в сім’ї дрібного ремісника. Батько, Малиновський Олексій Семенович, займався виготовленням «романівських» кожушків. Мати, Степанида Феліксівна, домогосподарка, неграмотна. В сім’ї, крім Іоаннікія, було ще троє дітей: старший син Володимир (рік народження невідомий), молодший син Ісаак (1878) і дочка Марія (1880). Обоє батьків, згідно метричних записів дітей, провославного віросповідування.

Майбутній академік блискуче навчався в місцевій приходській школі та прогімназії. Коли Іоаннікію не виповнилося ще й 16 років, сім’ю спіткало страшне горе – весною 1884 р. у глиняному кар’єрі в результаті обвалу землі трагічно загинули батько та брат Володимир. Сім’я залишилася без засобів для існування. Допомогли виживати родичі. Літом того ж року дядько Іоаннікія відвіз здібного хлопчика в Київ, де той склав на відмінно конкурсний іспит і став стипендіатом колегії Павла Ґалаґана – елітного навчального закладу, що знаходився у віданні Міністерства народної просвіти та під покровительством університету св. Володимира, в якому лише 30 учнів зі справді бідних сімей навчалися та були на повному пансіоні.

Колегія залишила помітний слід у житті І. О. Малиновського. Пізніше він з вдячністю згадував відомого українського філолога і фольклористи П. Г. Житецького та інших учителів, які привили йому тягу до оволодіння досягненнями світової та національної культури. В колегії юнак отримав перші навики творчої дослідницької, а також редакційної роботи: разом з Ю. Кримським, майбутнім всесвітньо відомим ученим-сходознавцем, редагував учнівську газету.

Після закінчення колегії Іоаннікій Олексійович у 1888 р. поступив на історико-філологічний факультет Київського Імператорського університету св. Володимира, але згодом перейшов на юридичний факультет, де під впливом професора М. Ф. Владимирського-Буданова проявив інтерес до історії вітчизняного права. Під його ж керівництвом він виконав студентську випускну роботу «Уголовное право Литовского статута в связи с развитием русского уголовного права вообще», яка була заслужено нагороджена Радою університету золотою медаллю та рекомендована до друку.

У 1892 р. І. О. Малиновський закінчує університет з надією та мрією присвятити себе науковій і викладацькій діяльності. Його залишають в якості магістранта. Але життя розпорядилося інакше. Із-за несприятливих матеріальних умов у 1892-1895 рр. він вимушений учителювати в сім’ях поміщиків на Полтавщині та у Києві, викладати законознавство в кадетському корпусі. Одночасно з основною роботою молодий Іоаннікій Олексійович в київський період свого життя вдосконалюється також у науковій діяльності. У 1894 р. він видає свою першу монографію «Учение о преступлении по Литовскому Статуту», написану на основі студентської випускної роботи, та отримує на неї позитивну рецензію в органі Юридичного товариства при Санкт-Петербурзькому університеті від А. Міхельсона. В Києві він також формується як громадський і просвітницький діяч: в середині 90-х років він стає членом кількох просвітницьких товариств, в тому числі членом комісії Народних читань при Київському товаристві медиків, обирається секретарем цієї комісії та завідувачем Народної аудиторії; із задоволенням виступає перед населенням; у 1897 р. друкує свою пронизану ідеями гуманізму брошуру «Как воевали в старину и как теперь воюют».

1898-й рік став переломним у житті І. О. Малиновського: він здав останній магістерський іспит, отримав посаду приват-доцента університету св. Володимира, обрав за тему свого дослідження до сих пір зовсім не опрацьоване в науці питання про Раду Великого князівства Литовського. Але літом того ж року женився на Марії Кониській, дочці відомого письменника та громадського діяча, автора тексту духовного гімну України «Боже великий єдиний, нам Україну храни», О. Я. Кониського, та отримав пропозицію від міністерства просвіти виконувати обов’язки екстраординарного професора юридичного факультету тільки що утвореного Томського Імператорського університету. Була прийнята пропозиція міністерства і в листопаді молоде подружжя Малиновських переїхало до Томська.

У томський період свого життя (1898-1913) І. О. Малиновський відбувся як прекрасний лектор-викладач вищої школи, як учений, як громадсько-просвітницький і політичний діяч.

У Томському університеті він читав лекції з історії руського права, а з часом вів курс енциклопедії (загальної теорії) права. Лекції Іоаннікія Олексійовича, як відзначали його слухачі-студенти, завжди були цікаві. Лектор ретельно до них готувався. Спочатку він викладав їх письмово, потім читав Марусі (так Малиновський ласкаво називав дружину), враховував її зауваження, правив, і тільки тоді вважав себе підготовленим до лекції. Причому аудиторний час він використовував своєрідно. Із восьми наданих йому тижневих годин лише дві присвячував власне лекціям. При цьому читав не повний курс, наприклад, історії руського права, а зупинявся тільки на вступі та на деяких спеціальних питаннях – історії самодержавства, короткій історії місцевого самоврядування тощо. Решту шість годин приділяв практичним заняттям у формі співбесіди зі студентами, читання авторефератів і дебатів щодо них, читання та коментування першоджерел. Усі учбові заняття професора були наповнені роздумами про перспективи розвитку країни, про місце вченого в суспільстві, про значення вищої освіти. Так Малиновський-лектор визначився уже на першій своїй лекції, прочитаній 9 листопада, досить детально викладеній в газеті «Сибирский вестник» за 12 листопада. Цю лекцію він завершив словами, які присутні студенти та колеги оцінили гучними аплодисментами: «Вивчення еволюційного розвитку права – предмет науки історії права. «Шукаю істину» – ось яку заповідь дає своїм учням юридична наука, в цьому-то й полягає її виховне значення. Усвідомлення того, що істина – не Афіна Паллада, що вийшла з голови Зевса, а плід розумової праці людства на протязі усієї його історії, змушує вченого бути скромним і не маскувати своє невігластво в тогу пустодзвонства».

В Томську І. О. Малиновський здобув славу визнаного в Росії вченого, причому ученого-інтеліґента. Тут з-під його пера вийшли такі крупні різнопланові наукові і просвітницькі роботи як «Русская общественная жизнь в поэтическом изображении Пушкина» (1899), «Памяти Пушкина» (1899), «Ссылка в Сибирь» (1900), «Учебное пособие по истории русского права» (1900), «Сборник материалов, относящихся к истории панов-рад Великого княжества Литовского» (1901), «Древнейшая русская аристократия» (1903), «Университет в сочинениях А. П. Чехова» (1904), «Вопросы права в сочинениях А. П. Чехова» (1905), «Народ и власть в русской истории» (1905), «Кровавая месть и смертные казни» у двох випусках (1908, 1909), «Начальная страница из истории русской интеллигенции» (1909), «Русские писатели-художники о смертной казни» (1910), «Общественное значение литературной деятельности Гоголя» (1910). Як уже справжній сибіряк, він проявляє себе в статтях «Накануне земства в Сибири» (1900), «Сибирская старина. Очерки» (1900-1903), «Воеводское управление в Сибири» (1903), «Обычное право сибирских инородцев» (1909), «Сибирь и вопросы культуры», «Накануне земства в Сибири» (1910), «Прошлое Томска» (1912).

У цей же період І. О. Малиновський багато працює з архівними матеріалами в Москві, Києві, Вільно, Санкт-Петербурзі; їздить у творчі відрядження в Європейську Росію та за кордон, у тому числі тривалі, восьмимісячні; приймає участь у всеросійських наукових і політичних заходах; спілкується з відомими науковими, творчими та політичними діячами, а заодно пише наукову працю «Рада Великого княжества Литовского в связи с Боярской думой древней России» в двох частинах трьома випусками (1903, 1904, 1912), першу з яких у 1904 р. захищає як магістерську дисертацію в Київському університеті, а другу, в 1913 р., – як докторську дисертацію в Харківському університеті. Обидві частини в 1914 р. були нагороджені премією ім. П. М. Батюшкова Російської академії наук.

Одночасно з викладацькою та науковою роботою в Томську професор приймає активну участь у студентських і культурно-просвітницьких організаціях, читає публічні лекції простому народу, публікується на злободенні теми в періодичній пресі, редагує прогресвно-демократичну, популярну в Західному Сибірі газету «Сибирская жизнь», являється почесним мировим суддею, бореться, і не безуспішно, за відкриття Сибірського жіночого університету, виступає за демократизацію навчання та викладання в університеті, у 1905 р. вступає у партію кадетів і очолює її томський осередок. Активна просвітницька, наукова, політична діяльність дають свої плоди. Він стає відомим не лише в Томську, Західному Сибірі, але й у Росії загалом. На хвилі популярності І. О. Малиновський мав усі шанси стати депутатом Третьої Державної Думи Росії, проте відмовився на користь іншого претендента.

Все ж-таки найбільший авторитет йому принесла, безумовно, монографія «Кровавая месть и смертные казни», в якій він з наукових історико-юридичних позицій на основі багатющого емпіричного матеріалу доказав існування ґенетичного зв’язку між кровавою помстою, як проявом тваринного інстинкту людини-дикуна, та смертною карою, як вбивством за вироком суду. Різниця між ними лише в тому, стверджував учений, що перше здійснюється з волі приватної особи, друге – з волі держави. Революція в Росії 1905-1907 рр. також прояв кровавої помсти, як відповідь на соціальну нерівність та соціальну несправедливість у російському суспільстві, які й породили зло, що переросло в помсту. Урядовий терор, як відповідь у формі репресій у вигляді смертних кар, також по суті своїй не є кримінальним покаранням, а кровавою помстою, в основі якої лежить не ідея права, а груба сила. Отже, смертна кара має бути скасована як загальнодержавне позорище і злочин проти заповідей християнства. Непорушним законом співжиття має зробитися великий принцип святості та недоторканності людського життя.

Книжка викликала гучний резонанс у всій Росії. Її широко обговорювали в наукових колах, у пресі, в середовищі політиків, включаючи Державну Думу. Великий російський письменник Л. М. Толстой, наприклад, побачив у цій роботі «її велике значення для звільнення російського суспільства від того жахливого гіпнозу злодійства, в якому його тримає жалюгідний невігласний уряд» і висловив «упевненість, що завдячуючи імпонуючому масам авторитету науки, головне ж – тому відчуттю обурення злу, яким вона проникнута, буде одним з головних діячів цього визволення».

Але така діяльність І. О. Малиновського не сприймалася царською владою. Вона владу дратувала. Вона осуджувалася та переслідувалася попечителем Західно-Сибірського учбового округу Л. І. Лаврентьєвим, який вважав спілкування вченого з народом і просвіту простого народу недостойним звання професора, ненавидів за те, що той став одним із найбільш відомих кадетів Сибіру, обвинувачував як співорганізатора студентських заворушень в Томську, а тому перешкоджав його кар’єрному росту і писав доноси в Міністерство народної просвіти з вимогою відсторонити від викладацької діяльності. Всього таких доносів було написано 25. Літом 1910 р. Л. І. Лаврентьєв відмовив І. О. Малиновському в науковому закордонному відрядженні, осінню того ж року з його подачі Міністерство народної просвіти не затвердило обрання професора деканом юридичного факультету та заборонило редагування газети «Сибирская жизнь». Але найбільше роздратування та найбільш жорстку реакцію з боку влади викликала робота «Кровавая месть и смертные казни». Вона виявилася доленосною в житті І. О. Малиновського та його сім’ї. Депутат-чорносотенець Г. Г. Замисловський, наприклад, на засіданні Державної Думи присвятив Іоаннікію Олексійовичу практично весь свій виступ, безпідставно звинувативши його мало що не в усіх гріхах земних: і в організації студентських заворушень в Томську, і в заклику до вбивство одного з лідерів правомонархічного блоку Державної Думи В. Пуришкевича, і у підриві самодержавства в роботі «Кровавая месть и смертные казни» тощо.

Наслідки і доносів, і виступу Г. Г. Замисловського, який на завершення виступу закликав до розправи з революційною професурою, не примусили себе довго чекати. Головне управління у справах преси визнало другий випуск» книги «Кровавая месть и смертные казни» антиурядовим; міністр народної просвіти Л. А. Кассо звільнив професора від викладання в університеті із-за неблагонадійності; прокурор Томського окружного суду за ініціативою міністра юстиції І. Г. Щегловітова порушив проти І. О. Малиновського кримінальну справу за п. 1 та п. 2 ст. 129 Кримінального уложення – за «возбуждение к бунтовщическим деяниям и к ниспровержению существующего строя».

Судили І. О. Малиновського двічі. Обидва рази при закритих дверях, у посиленому складі суду. Але справа була настільки гучною, що про неї писали в пресі. Перший раз професора у березні 1912 р. судив Томський окружний суд. Коли на суді йому надали можливість висловитись, він сказав наступне: «Як учений-дослідник, я звик говорити правду і лише правду. У своїй книзі, яка привела мане на лаву підсудних, я сказав правду про ті явища оточуючої дійсності, яка оповита кровавою атмосферою. Сказав те, що підказала моя наукова совість. Який вирок мене чекає тут – я не знаю. Але знаю, шо історія мене виправдає». Суд знайшов, що «цей твір, безумовно, наукового характеру», і виправдав Іоаннікія Олексійовича за відсутністю складу злочину. За касаційним протестом прокурора Сенат виправдувальний вирок скасував і передав справу на розгляд Омського окружного суду. Омський окружний суд розглянув справу у вересні 1912 р. Вироком цього суду І. О. Малиновський за п. 1 і п. 2 ст. 129 Кримінального уложення було визнано виправданим, але винним за п. 3 і п. 4 цієї ж статті Кримінального уложення – у «возбуждении к неповиновению законов», з призначенням покарання у виді «заключения в тюрьме на один месяц без лишения прав или ограничения в правах». Від відбування покарання вченого тоді «спас» Указ з приводу 300-річчя дому Романових (амністія).

Але тяжкі випробування, до яких слід додати пожар, що стався вночі в останніх числах серпня 1911 р., в результаті якого повністю згорів будинок Малиновських і все нажите сім’єю, включаючи прекрасну бібліотеку, не зломили бунтівливого професора. Не відцуралося від нього й прогресивне наукове співтовариство. Окрім того, що у березні 1912 р. між Омським судом і рішенням Сенату у кримінальній справі І. О. Малиновський в Харківському університеті захистив докторську дисертацію, яку, на щастя, вдалося спасти при пожарі, та отримав диплом доктора державного права, його весною 1913 р. одноголосно обрали ординарним професором кафедри руського права одночасно в Казанському університеті та Ярославському юридичному ліцеї. Але міністр народної просвіти виборів не затвердив, а призначив його екстраординарним професором Варшавського університету, який тоді вважався найбільш благонадійним. Під загрозою назавжди втратити любиму роботу, за порадою друзів учений таке призначення прийняв. Але у Варшаву їхав із занепокоєнням, адже він потрапляв у середовище благонамірених професорів, призначений міністром без їх бажання. На щастя, хвилювання виявилися марними. На його першій лекції були присутні попечитель навчального округу, ректор і майже всі професори, а студенти заповнили актовий зал і коридор. Іоаннікія Олексійовича зустріли оплесками, а після лекції була влаштована гучна та тривала овація. Стосунки з професурою і студентами склалися хороші, і вчений цілком віддався викладацькій та науковій роботі.

У Варшавському університеті І. О. Малиновський пропрацював з жовтня 1913 р. по липень 1915 р. З найбільш значимих робіт, написаних у Варшаві, були «Лекции по истории русского права» у двох випусках (1914, 1915), а також «Война и суд» (1915). В останній роботі автор, до речі, висунув ідею вирішення міжнародних спорів «не силою, а правом, не війною, а судом».

Із-за воєнних дій у Польщі Варшавський університет в липні 1915 р. евакуювали в Ростов-на-Дону. І. О. Малиновський переїхав разом з університетом, де продовжив викладати уже в Донському університеті, продовжуючи займатися одночасно просвітницькою роботою, а також ще більш енергійно – політичною діяльністю, як член і як один з лідерів партії конституційних демократів (кадетів).

У Ростові-на-Дону перед революцією професор публікує багато статей науково-політичного характеру в періодичній пресі, здебільшого в газеті «Приазовский край», будучи одним з членів її редакції. Він також виступає одним із співорганізаторів, а згодом й секретарем Товариства сприяння жіночій вищій освіті, організатором і першим головою Народного університету, організатором і головою правління кооперативного видавництва «Единение», головою профспілки наукових працівників. І усю цю роботу він виконує одночасно з викладанням в Донському університеті, а також у Вищих жіночих курсах, в Археологічному та Комерційному інститутах, на Учительських курсах.

Лютневу революцію І. О. Малиновський зустрів як весну руської революції. Він був упевнений, що Росія напередодні кращого майбутнього, і віддавав усі свої сили, розум і здібності новій справі.

Після Лютневої революції «громадським комітетом», створеним декількома політичними партіями, професора обирають головою комісаріату Ростова-на-Дону з функціями міського голови, які він виконував по липень 1917 р., а коли згідно з новим законом про вибори, в результаті ним же організованих виборів, був обраний у нову Думу, він залишився гласним Думи, лідером її кадетської фракції і главою культурно-просвітницької комісії. Як представник Ростова-на-Дону він приймав участь у так званій Державній нараді, що відбувалася в серпні 1917 р. у Петрограді.