Розкрийте особливості візантійської державності.

46.Внутрішня і зовнішня політика Юстініана. Зовнішня політика.Юстиніан І одразу ж започаткував загальну програму відродження величі Риму. Цій ідеї була підпорядкована вся політика імператора. Саме тому проводились адміністративні, релігійні, військові, податкові реформи, а також кодифікація права. Оточений виключно місцевими найталановитішими радниками Юстиніан І майже не відчував іноземного впливу, він повністю опирався на ідею єдиної та непохитної візантійської держави.Для початку слід було вирішити перське питання, щоб уладнати конфлікт на східних кордонах імперії. Давня ворожнеча між персами та греками вилилась в 527 році у війну за контроль над кавказьким регіоном. Спочатку візантійський полководець Велізарій отримав перемогу над персами в Месопотамії в 530 році, але вже через рік зазнав поразки в Сирії. В результаті з приходом нового царя на трон, Хосрова І, Юстиніан І в 531 владнав ситуацію на Сході: підписав "Вічний мир" у 532 році між Візантією та Персією, за умовами якого візантійський імператор виплачував Персії 4000 фунтів золота на утримання кавказьких фортець, а також відмовлявся від контролю над Іберією[2].Вже у вересні 553 року Юстиніан І впевнено йде на королівство вандалів в Африці, користуючись вдалою ситуацією. Саме в той час королівство вандалів було як ніколи слабке через послаблення стосунки з остготами в VI ст., котрі поступово ще більше занепадали за активного сприяння візантійської дипломатії. Крім того, планам Юстиніана І сприяли внутрішній неспокій в державі та упадок вандальського флоту. В 534 році Юстиніан І здолав короля вандалів Гелімера, котрий попередньо узурпував владу, що стало офіційною причиною для початку бойових дій зі сторони Візантії. Проте колишнє королівство вандалів стало для імператора головним болем, адже там постійно відбувались заколоти та повстання, не дивлячись на активну реформаторську політику в регіоні, котра лягла на плечі євнуха Соломона (539-544 рр.)[3].Наступним етапом у зовнішній політиці Юстиніана І став Захід, в першу чергу ж остготи. Остготський король Теодат вбив Амаласунту, дочку великого Теодориха, що фактично стало причиною для початку війни. Велісарій, полковедець Юстиніана І, котрий, до речі, ніколи сам особисто не брав участі у військових кампаніях, провів ряд успішних походів - поступово було окуповано Далмацію, Сицілію, Неаполь, Рим, Піцен, Мілан, останньою впала Равенна у 540 році, а Італія була названа римською провінцією. Проте до 551 готський король Тотіла відвоював значні території, залишивши Візантії лише декілька плацдармів на узбережжі Італії, проте цього виявилось достатньо, щоб молодий талановитий полководець-євнух Нарсес розбив готів у фінальній битві біля підніжжя гори Везувій(533 році), відновивши візантійський вплив у регіоні та знищивши остготське королівство. Правління Юстиніана І ознаменувалось активною дипломатією, котра була направлена на створення союзів з одними державами чи то племенами проти інших. Це допомагало підтримувати необхідний баланс сил на кордонах імперії, а також сприяло проведенню успішних воєнних кампаній. Проте подібні дії мали і негативні наслідки для Візантії: зростаючі виплати союзним племенем лягли значним тягарем на державну казну[2].Внутрішня політикаЗа правління Юстиніана І особливого розмаху набуває будівництво. За словами Прокопія будь-яке земельне володіння було укріплене фортецею або ж близь нього знаходився воєнний пост[3]. Бажаючи перевершити самого Соломона і його легендарний Єрусалимський храм, Юстиніан наказує побудувати в Константинополі, на місці зруйнованого пожежею старого храму, найграндіозніший собор Візантії — собор Святої Софії.[4] А мозаїки церкви Сан-Вітале в Равенні містять унікальні зображення Юстиніана І, Феодори та найвідоміших вельмож[3].Зовнішньополітичні амбіції Юстиніана І змушували його продоводити внутрішні реформи. Найбільш вдалою та популярною вважається кодифікація права. Імператор прагне централізації влади, запровадження єдиної форми суспільного устрою та непохитного авторитету монарха. Таким чином, у світ виходить «Кодекс Юстиніана» в 12 томах (529–534 рр.)[5].Прагматичним рішенням 554 року Юстиніан запровадив застосування своїх законів в Італії. Саме тоді копії його кодифікації римського права потрапили до Італії. Хоча вони і не мали негайного впливу, принаймні один рукописний примірник Дигестів (його знайшли пізніше в Пізі, а згодом зберігали у Флоренції) був використаний наприкінці XI століття для відродження досліджень римського права в Болоньї.Юстиніан І був ревним християнином, а також вважав себе богословом. Тому ревно боровся з іновірцями та єретиками. До монофізитів ставився позитивно, адже ці погляди розділяла його жінка, Феодора. Виступив де-факто ініціатором п'ятого Вселенського собору 553 року в Константинополі, на котрому монофізитство було офіційно одобрено[2].

47.Іконоборство в Візантії. Іконобо́рство (грец. εἰκονομαχία; також іконокла́зм — від грец. εἰκόνα — «образ» (ікона) + грец. κλάω — «розбивати») — вчення, яке виступає проти використання образів Бога і святих у богослужінні і суспільному житті.В сучасному світі іконоборців можна зустріти серед представників усіх основних світових віровчень, зокрема деяких напрямків християнства, іудаїзму і ісламу. За і протиВ широкому розумінні ікона - це образ (зображення), відображення тих чи інших сутностей реального світу (людей, тварин, рослин і т.д.). З одного боку жоден образ не може відтворити реальну сутність в усій її повноті, що дає право прихильникам іконоборства говорити про те, що люди не мають право зображати Бога і святих. З іншого боку - завданням зображення (ікони) не є повне відтворення реальної сутності, воно використовується лише як знак (символ), як засіб, який полегшує сприйняття сущого, подібно до того, як люди для цього використовують букви і тексти. Ікону можна порівняти із зображеннями у сучасних підручниках, вони так само дозволяють краще зрозуміти навчальний матеріал. Оскільки ікона дозволяє краще пізнати єдину Істину (Бога), то вона теж наділена деякою частинкою його святості і їй теж має віддаватись належна пошана. Такий підхід також дозволяє людям, які шанують ікони відкидати звинувачення у язичництві з боку іконоборців, так як вони прославляють Бога за допомогою ікон, а не "поклоняються іконам, забуваючи про Бога".Головним живописцем і творцем образів (ікон) у християнстві визнається Бог, який творить живі образи (прояви сущого), які жодна людина не здатна повністю відтворити - небо і землю, сонце, місяць і зірки, гори і долини, моря і річки, рослин і тварин і нарешті людину, яка створена за його образом і подобою, тобто має певні здібності (напр. здатність мислити і творити), які дозволяють їй стати набагато ближче до Бога у порівнянні з іншими його творіннями. Таким чином кожна людина з цієї точки зору - це живий прояв (образ) Бога, один з безкінечної кількості його проявів.Ідеологія іконоборців Іконоборці у Візантії вважали,що ікона-ідол.Іконоборці мали своє оправдання,свою ідеологію,свій світогляд.Іконоборці говорили:"Зображаючи Христа ви богохульствуєте вдвічі.По-перше,ви намагаєтеся зобразити Божество,що в принципі неможливо.По-друге,якщо ви намагаєтеся зобразити не Божество,а тільки людину - то ви розсікаєте Христа,а це монофізитство,і плоть його плоть людська - виходить,що ви ідолопоклонствуєте.Ви грішите,або так грішите,або сяк грішите".Що говорять на це ортодоксальні християни - Феодор Студит - ортодоксальний монах,преподобний говорить:"Ми зображаєм на іконі ні природу божественну,яка незобразима,ні природу людини,бо це дійсно ідолопоклонство,але особистість.Так ми зображаєм Спасителя".Іконоборці вважали істинним образом Христа Євхаристію,Христос спеціально обрав образом свого втілення хліб,тому що хліб не схожий на людину і тому не може викликати ідолопоклонство.Але для ортодоксальних християн Причастя не є ікона,не є образом Христа,тільки вже тому,що ми причащаємся не образом Христа,а самим Христом.Причастя не є образом Христа - це є сам Христос.Іконоборство в історії Іконоборці розглядали священні зображення ідолами, а культ шанування ікон — ідолопоклонництвом, посилаючись на старозавітні заповіді («не створи собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі. Не поклоняйся їм і не служи їм»).Іконоборство - один з найбільших релігійно-політичних рухів у Візантії в VIII—початку IX століть, точніше 726р. направлений проти шанування ікон. В майбутньому, після поразки, багато іконоборців того часу стали прихильниками ісламу.Ще одну хвилю іконоборства бачимо у Священній Римській імперії - Європі в XVI-XVII ст., де християни, протестуючи проти диктату тогочасного верховного священства Західної Християнської Церкви, руйнували церкви і нищили ікони (Голландія, Німеччина і т.д.). Також деякі люди розглядають як іконоборців представників різних суспільно-політичних рухів початку XX ст., зокрема більшовиків і комуністів, оскільки вони теж руйнували церкви і нищили ікони.В наш час дії подібні до іконоборських демонструють люди, які руйнують пам'ятники минулого, зокрема епохи СРСР, заважаючи людям сприймати життя таким,яким воно було і пізнавати істину, намагаючись таким чином вплинути на хід історії.Ікона є видиме невидимого, що не має образу, але тілесно зображене заради слабкостей розумінь наших. Св. Іоанн ДамаскінСлово „ікона” — грецьке, у перекладі означає „образ”, „зображення”. Православна ікона — це особливий вид самовираження і саморозкриття сутності Церкви, в основі якої лежить боголюдський організм. З точки зору християнської догматики, ікона — свідчення того, що Син Божий став Сином Людським, що Божественне Слово отримало плоть.

48.Візантія за Македонської династії Доба правління імператорів Македонської династії стала часом розквіту Візантії. Константинополь перетворився у найбільший на той час торговельний центр, а візантійські купці підпорядкували собі всю торгівлю між Заходом і Сходом. Саме завдяки розвиткові торгівлі до скарбниці імператора надходили такі прибутки, яких не мав жоден із королів Західної Європи.Наприкінці IX ст. Візантія почала активну діяльність із християнізації сусідніх варварських народів. Посланці константинопольського патріарха відправлялися нести світло християнської віри до сербів, болгар і у Великоморавську державу. Проповідники Кирило і Мефодій створили слов'янську абетку і переклали слов'янською мовою Біблію, що стало умовою для поширення християнства серед слов'ян. Саме тоді християнство прийняв київський князь Аскольд.Для Візантії небезпека арабських завоювань припинилась у другій половині IX ст., коли Арабський халіфат розпався на окремі держави. Імперія сама перейшла в наступ і розпочала тривалі війни за повернення втрачених територій. Найбільших успіхів досяг імператор Василій II Болгаробійця (976-1025).Він зробив Візантійську імперію наймогутнішою державою Європи, але спричинився до її занепаду, витрачаючи всі сили імперії на завоювання нових земель. Ослаблення Візантії стало однією з причин її поразки у боротьбі проти турків-сельджуків.Побут візантійців. Занепад культури, що тривав на Заході після варварської навали, не зачепив Візантійської імперії. Життя візантійців за середньовіччя розвивалося на кшталт життя давніх римлян.Візантія залишалася країною міст, де діяли театри, іподроми, лазні, водогони, збережені ще з античних часів.Будинки візантійців були обставлені, залежно від прибутків господаря, різноманітними меблями. Прості візантійці сиділи на стільцях за столами, а відпочивали у високих кріслах—римський звичай вживати їжу лежачи зник. Одяг ховали у скрині. У будинках знаті меблі були прикрашені різьбленням, оздоблені коштовним камінням і слоновою кісткою. Ліжка й підлоги вкривалися килимами і звірячими шкурами. У більшості будинків знаті вікна були засклені. Будинки опалювалися жаровнями з вугіллям, а освітлювалися масляними світильниками. Бідняки тулилися в убогих комірках, де з меблів міг бути лише один напханий очеретом матрац.Їли візантійці, зазвичай, двічі на день. У будинках знаті влаштовувалися великі бенкети, де гостей пригощали дивовижними стравами. Для більшості простих візантійців звичною їжею були боби, варена риба, хліб, сир, різноманітні овочі та фрукти. Шанували і виноградні та фруктові вина, якими вгамовували спрагу, запивали їжу, лікували, настоявши на травах, недуги.За одягом візантійця можна було визначити, до якої суспільної верстви він належить. Знать носила одяг, виготовлений із лляних, вовняних, шовкових тканин і прикрашений орнаментом. На учти зверху одягали довгий плащ — хламиду. Звичним одягом простих візантійців був хітон — сорочка з грубої тканини, штани, чобітки і короткий плащ. Жінки візантійських багатіїв користувалися косметикою: фарбою для вій і повік, рум'янами, білилами. Заможні жінки та чоловіки носили багато ювелірних прикрас — перстенів, браслетів, застібок на плащах тощо.Античні римляни приділяли багато уваги громадським справам, а для середньовічних візантійців центром їхнього життя стала сім'я. Одружувалися дуже рано, в 14— 15 років, іноді й раніше. Вінчались у церкві. Розлучення траплялися дуже рідко, бо не схвалювалися церквою. Тяжке життя, відсутність доброї медичної допомоги спричинялися до того, що більшість візантійців доживала лише до 35 років.Важливе місце у житті візантійців посідала християнська церква. Усі найважливіші події людського життя пов'язувались із церковними обрядами—хрещенням, вінчанням, похороном. У кожному будинку були ікони, зображення розіп'ятого Христа. Кілька разів на день візантійці молилися: ранкова і вечірня молитви були обов'язковими. Особливо поклонялися Богородиці, вважаючи її захисницею грішників, ближчою до людей, ніж Христос.