Тема 7. Основні тенденції розвитку сучасного міжнародного права.

Питання, які розглядаються на семінарі:

1. Основні напрямки розвитку міжнародного права в умовах сучасного універсального правопорядку

2. Затвердження прав і свобод людини.

3. Формування основних принципів сучасного міжнародного права.

4. Гуманізація міжнародного права.

1. Спираючись на міжнародно-правові основи універсального правопорядку за Статутом ООН, народи Об'єднаних Націй прагнуть до подальшого розвитку міжнародного права в умовах таких особливостей міжнародних відносин.
Так, мирні договори союзних держав антигітлерівської коаліції, які не створювали основи універсального правопорядку, а доповнювали його змістовно, були підписані лише в 1947 р з Болгарією, Фінляндією, Італією, Румунією та Угорщиною (колишніми союзниками націонал-соціалістичної Німеччини). Оскільки, як зазначалося вище, основу сучасного універсального правопорядку становив Статут ООН, всі підсумкові післявоєнні міжнародно-правові акти та конференції гармонійно доповнювали його міжнародно-правові принципи щодо забезпечення миру і безпеки. Під час роботи Берлінської конференції 26 липня 1945 була опублікована Потсдамська декларація 1945 р від імені глав урядів США, Великобританії та Китаю. Вона містила вимогу вищезгаданих країн до уряду Японії про безумовну капітуляцію на висунутих ними умов, а саме: усунення влади і впливу мілітаристів, окупації певних союзниками пунктів на японській території, покарання військових злочинців. Підкреслювалося також, що японський суверенітет повинен бути обмежений територією островів Хонсю, Хоккайдо, Кюсю, Сікоку і ще окремими дрібними островами за переліком союзників. Передбачалося обмеження промисловості Японії лише невійськовими галузями. Висувалася вимога щодо зміцнення демократії, свободи слова, релігії і поваги прав людини. Оскільки уряд Японії 28 липня 1945 р відмовилося від виконання задекларованих вище умов капітуляції, уряд Радянського Союзу 8 серпня 1945 р оголосило, що з 9 серпня 1945 р він буде перебувати в стані війни з Японією (що передбачалося рішеннями Кримської (Ялтинської) конференції 1945 г.). Така політика СРСР вважалася "єдиним засобом, здатним наблизити світ" [1]. В результаті наступальних операцій радянських військ була розгромлена Японська Квантунська армія, а американська атомне бомбардування японських міст Хіросіма і Нагасакі в серпні 1945 р в сукупності з подальшою висадкою американо-англійських військ на Японських островах поставила остаточну крапку в тій війні.

 

2. Подальше формування стандартів у галузі прав людини активізувалося після Другої світової війни. Саме тоді питання захисту прав людини широко вийшло за вузьконаціональні межі і стало об’єктом регулювання міжнародного права. У 1948р. Організацією Об’єднаних Націй було прийнято Загальну декларацію прав людини – перший документ універсального характеру, який на міжнародному рівні проголосив основні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права і тим самим встановив стандарти та ідеали, яким і сьогодні прагнуть слідувати усі країни світу.

Наведені положення дають загальне уявлення про розвиток концепції прав людини в різних країнах у різні історичні епохи. Маючи спільні риси, їх утвердження в кожній країні відбувалося своїми, відмінними від інших шляхами, з урахуванням національних правових, культурних традицій. Можна сказати, що сучасні загальновизнані стандарти у галузі прав людини відбивають багатовіковий досвід усіх народів світу, є спільним надбанням всього людства.

 

3. Принципи міжнародного права є узагальненими правилами поведінки суб’єктів міжнародного права, які встановлені на практиці та закріплені договірними або звичаєвими нормами міжнародного права. Процес формування принципів міжнародного права зумовлює особливості їх застосування та реалізації. Так, дію принципу міжнародного права не можна відмінити, адже для цього мають відбутися докорінні зміни в усій системі міжнародних відносин та порядку співіснування її суб’єктів, у результаті чого старий принцип може бути замінено на новий.

Отже, фундамент системи міжнародного права становлять принципи, які є основоположними нормами міжнародного права, що регулюють відносини між його суб’єктами. Основні принципи міжнародного права є базою для створення всього масиву міжнародно-правових норм і свого роду конституцією міжнародного правопорядку, оскільки встановлюють критерії законності норм міжнародного права.

Основні принципи міжнародного права закріплено в Статуті ООН, а також у Декларації про принципи міжнародного права, яка прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 1975 р., та в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) та ін.

Як елемент системи міжнародного права основні принципи мають певні особливості, які дозволяють виділити їх в окрему категорію. Так, основні принципи міжнародного права є обов’яз­ковими для всіх без винятку суб’єктів міжнародного права, та не є персоніфікованими, що закріплено в п. 6 ст. 2 Статуту ООН. Вони превалюють над всіма іншими нормами системи міжнародного права і застосовуються з метою заповнення прогалин, тобто для регламентації відносин у разі відсутності прямого регулювання. Порушення цих принципів суб’єктами міжнародного права кваліфікується серйозніше, ніж порушення звичайних норм. Основні принципи міжнародного права мають комплексний характер, тобто максимальний ефект досягається лише у взаємодії всіх принципів.

Як уже зазначалось, основні принципи міжнародного права було закріплено в трьох головних документах. Статут ООН та Декларація про принципи міжнародного права визначають лише сім з них, а саме: принцип незастосування сили або загрози сили; принцип мирного вирішення міжнародних спорів; принцип невтручання; принцип співробітництва; принцип рівноправ’я і самовизначення народів; принцип суверенної рівності держав; принцип добросовісного виконання зобов’язань за міжнародним правом. У Заключному акті НБСЄ міститься вже десять принципів, тобто три нові: принцип територіальної цілісності; принцип поваги прав людини; принцип непорушності кордонів.

Принципи міжнародного права мають свою внутрішню класифікацію. Основним критерієм класифікації принципів є сфера їх застосування, за якою вони поділяються на універсальні, регіональні та локальні. Так перші 9 принципів є універсальними, а принцип непорушності кордонів — регіональним, оскільки затверджений лише країнами європейського регіону, а також деяких інших регіонів світу.

Однією з головних ознак сучасного міжнародного права є становлення та закріплення принципу заборони застосування сили або загрози силою. Вперше цей принцип було закріплено ще у 1899 р. в Гаазькій конвенції про мирне вирішення спорів. Остаточно ж становлення принципу було завершено із прийняттям Статуту ООН, який в п. 4 ст. 2 закріпив, що всі члени ООН утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, не сумісним з цілями Організації Об’єд­наних Націй. Пізніше цей принцип було конкретизовано в таких документах ООН, як Декларація про принципи міжнародного права, Декларація про посилення ефективності принципу відмови від загрози силою або її застосування в міжнародних відносинах, резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Про визначення агресії» тощо.

Необхідність тлумачення цього принципу пов’язана з потребою розкриття поняття «сила». Суб’єкти міжнародного права мають утримуватись від усіх проявів сили з метою примусу іншого суб’єкта. Під заборону за цим принципом підпадають також застосування загрози силою, застосування сили в будь-яких проявах з метою примусу іншої держави відмовитись від здійснення її суверенних прав, акти репресії з допомогою сили, застосування сили або загрози силою для врегулювання спорів.

Принцип заборони застосування сили або загрози силою є універсальним і загальносистемним, а тому стосується всіх суб’єктів міжнародного права. Але при цьому Статут ООН в ст. ст. 41 та 50 закріплює право держав у певних випадках застосовувати силу правомірно. Це насамперед самооборона, але лише у відповідь на збройний напад чи агресію та за умови адекватності такої відповіді.

У разі порушення цього принципу Рада Безпеки ООН уповноважена вжити необхідних заходів для вирішення конфлікту мирним шляхом і при неможливості має право застосувати силу. Отже, на даний момент правомірними є лише застосовування сили з метою оборони та за рішенням Ради Безпеки ООН.

Основою сучасного міжнародного правопорядку є принцип суверенної рівності держав, оскільки закріплює рівність усіх його учасників. Складовими елементами принципу суверенної рівності держав є повага суверенітету держав та їх рівноправність у міжнародних відносинах. Цей принцип закріплено в п. 1 ст. 2 Статуту ООН, статутах багатьох міжнародних організацій, Декларації про принципи, які стосуються дружніх відносин держав, у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі.

Відповідно до принципу суверенної рівності держави мають право на юридичну рівність, територіальну цілісність, свободу і політичну незалежність, вільний вибір та реалізацію політичних, соціальних, економічних та культурних інтересів, свободу у створенні національної системи законодавства, здійснення в рамках міжнародного права відносин з іншими державами та міжнародними організаціями, участь у міжнародних договорах, нейтралітет. Більшість з цих прав є так званими правами, що випли­вають з державного суверенітету. Звичайно всі ці права обмежуються кордонами іншої суверенної держави, і тому реалізації цих прав має відповідати обов’язок держави поважати суверенні права інших суб’єктів міжнародного права. Окремо слід відзначити, що сучасна тенденція обмеження власного суверенітету шляхом передачі певних повноважень міжнародним організаціям у жодному разі не є порушенням принципу суверенної рівності держав, а, навпаки, — прикладом реалізації права держав на участь у міжнародних організаціях та укладання міжнародних договорів.

Принцип невтручання у внутрішні справи держав визначав правила співіснування держав з давніх часів, але його закріплення відбулось лише в рамках Конвенції про права і обов’язки держав, прийняті на конференції американських держав 1933 р., Декларації американських принципів 1938 р. і, звичайно ж, Статуту ООН (п. 7 ст. 2). У 1965 р. було прийнято Декларацію ООН про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про оберігання їх незалежності і суверенітету. Ця конвенція надала тлумачення цього принципу та певним чином розширила його дію. Так, складовими принципу невтручання є такі зобов’язання держав: прямо або опосередковано не втручатись як у внутрішні, так і у зовнішні справи; утримуватись від застосування сили; утримуватись від загрози застосування сили; утримуватись від підтримки держав-порушниць.

На відміну від попередніх принцип територіальної цілісності держав на міжнародному рівні закріплено лише в звичаєво-правовій формі. Але фактично можна сказати, що він реалізується через заборону застосування сили або загрози сили. Застосування цього принципу передбачає заборону дій, які порушують національну єдність і територіальну цілісність, що закріплено в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р.; повагу територіальної цілісності держав та заборону окупації, що закріплено в Заключному акті НБСЄ.

Окремо слід відзначити, що цей принцип також створює обов’язок держав використовувати свої території таким чином, щоб це не завдавало шкоди території інших держав, що особливо важливо при постійно зростаючих випадках транскордонного забруднення.

Як уже зазначалось, принцип непорушності державних кордонів є регіональним, оскільки закріплений лише у Заключному акті НБСЄ 1975 р. і діє для країн Європи, а також у північноамериканському регіоні для США та Канади. Положення, які закріплюють цей принцип на регіональному рівні, були обумовлені свого часу також між СРСР та ФРН, НДР і Чехословаччиною. Цей принцип покладає на держави такі обов’язки: визнати існуючі кордони; визнати непорушність кордонів; відмовитись від зазіхань на територію інших країн; відмовитись від зазіхань на кордони; змінювати кордони лише на підставі добровільної згоди держав.

Зазначений принцип має багато спільного з принципом недоторканості державних кордонів. Різницею між ними є те, що останній передбачає право держави контролювати державний кордон та покладає обов’язок дотримуватись існуючої лінії кордону. При цьому слід відмітити, що принцип непорушності кордонів має й інші географічні рамки свого застосування, оскільки не обмежується регіональним рівнем.

Принцип мирного врегулювання спорів — чи не найстаріший серед усіх інших принципів. Він закріплений у величезній кількості міжнародно-правових документів. Зазначимо, що п. 3 ст. 2 Статуту ООН встановлює, що всі члени ООН вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість. Згідно зі ст. 33 Статуту ООН сторони, які беруть участь у спорі, зобов’язані насамперед спробувати розв’язати суперечку мирними засобами шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або іншими мирними засобами. Сторони мають право самостійно обирати спосіб вирішення спору, але, як свідчить практика, найчастіше застосовуються дипломатичні переговори, які забезпечують рівність сторін і швидке вирішення спору. При цьому слід відмітити, що практично всі регіональні організації передбачили створення власного механізму врегулювання спорів.

Застосування цього принципу вимагає від сторін спору уникати ультимативності, враховувати інтереси противної сторони та виконувати прийняті рішення.

Принцип поваги прав і основних свобод людини є основою міжнародного права прав людини — галузі, що розвивається динамічно. Основи цього принципу було закладено ще в Конституції США та Франції. Як норми міжнародного права цей принцип закріплено в преамбулі Статуту ООН, Загальній декларації прав людини, Пакті про громадянські та політичні права і Пакті про економічні, соціальні та культурні права. Реалізується цей принцип шляхом створення системи захисту інтересів осіб, чиї права порушуються. З цією метою створюються спеціальні органи та встановлюють відповідальність держав за порушення цього принципу. Прикладами таких спеціальних органів є Нюрнберзький трибунал, трибунали по Югославії та Руанді.

Принцип поваги прав і свобод людини покладає на суб’єктів міжнародного права обов’язок поважати права людини, незалежно від статі, раси, національної належності, мови, релігії; сприяти здійсненню прав і свобод людини; привести національне законодавство у відповідність з вимогами міжнародного права; забезпечити захист прав і свобод людини.

У загальних рисах принцип рівноправ’я і права народів розпоряджатися власною долею сформульовано в Статуті ООН. Але фактично до прийняття Пакту про громадянські та політичні права і Пакту про економічні, соціальні та культурні права цей принцип діяв лише в формі звичаю. З посиленням процесів деколонізації принцип рівноправ’я і права народів розпоряджатися власною долею набув юридичного закріплення. Так, у Заключному акті НБСЄ 1975 р. визначено, що всі народи мають право в умовах свободи визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус і здійснювати свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток, як вони бажають.

Принцип передбачає, що суб’єкти міжнародного права мають такі права і обов’язки: поважати рівність народів і націй, поважати право народів і націй самостійно розпоряджатись власною долею, право жити в умовах свободи та самостійно здійснювати політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток, право вільно розпоряджатися своїми природними багатствами.

Принцип співробітництва прийнято відносити до групи так званих функціональних принципів разом з принципами мирного вирішення спорів, суверенної рівності. Це зумовлено тим фактом, що зазначені принципи визначають умови співіснування суб’єк­тів міжнародного права. Принцип співробітництва встановлює спосіб реалізації всіх інших принципів і норм міжнародного права, що закріплено в преамбулі Статуту ООН, Заключному акті НБСЄ 1975 р. Основним обов’язком суб’єктів міжнародного права за даним принципом є співробітництво на основі принципів і норм міжнародного права.

З найдавніших часів принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань дійшов до нас у вигляді звичаєвої норми — pacta sunt servanda, що означає «договори повинні виконуватись». На сучасному етапі розвитку міжнародного права цей принцип закріплено в Статуті ООН, Конвенції про право міжнародних договорів та інших міжнародно-правових документах. Причому цей принцип рівною мірою стосується зобов’язань, які випливають з писаних норм і норм-звичаїв.

Обов’язки держав за цим принципом полягають у визнанні примату міжнародного права над національним та вирішенні спорів, які виникають у процесі реалізації міжнародних договорів, мирними засобами. Саме реалізація на практиці цього принципу є запорукою стабільності світового правопорядку.

 

4. Гуманізація міжнародних та міждержавних відносин означає, що політика проводиться заради людей; що інтереси людини, її права і свободи вищі за інтереси і права держави; що не люди живуть і працюють задля держави, а, навпаки, держава має існувати для людей, бути їхньою зброєю, засобом, а не самоціллю і самоцінністю. Носієм вищого суверенітету є народ; головний критерій діяльності будь-яких державних і суспільних інститутів — служіння людям; найвища мета соціального розвитку — вільна, невідчужена особистість, дійова система вільних суспільних відносин. Гуманізм громадян, суспільства та всесвітніх міжнародних відносин із вікової мрії людства може перетворитися в реальність тільки протягом тривалого історичного процесу. Упровадженню в міжнародні відносини принципів демократизації, демілітаризації та гуманізації повинно активно сприяти сучасне політичне мислення. Воно зародилося в другій половині 40-х років, коли великі фізики світу на чолі з А. Ейнштейном усвідомили страшну загрозу, пов’язану з використанням ядерної енергії у військових цілях. У 1946 році А. Ейнштейн попереджав, що людство ідеологічно не готове до технічного застосування енергії атома. Таке застосування потребує нового мислення, принципово інших підходів до взаємовідносин держав і народів, до розробки нової системи загальної безпеки. якщо нове мислення не проникне в масову свідомість, цивілізацію приречено на загибель. Сучасне політичне мислення формувалося поступово. Воно ввібрало в себе глобалістські ідеї міжнародних неурядових організацій, прогресивні демократичні ідеї соціал-демократії. У кінці 80-х років у колишньому СРСР було розроблено теоретичну концепцію сучасного політичного мислення. Вона вперше зруйнувала «образ ворога», вийшла на арену світової політики, почала впливати на міжнародні контакти, на масову суспільну свідомість і на погляди провідних політичних лідерів.

Література до теми: 5,7,8 34,20,32,34

 

Рекомендована література

Базова

1. Баскин Ю. А. История международного права / Ю. А. Баскин, Д. И. Фельдман. – М.: Междунар. отношения, 1990.

2. Броунли Я. Международное право. – М.: Прогресс, 1977. – Кн. первая. – 534 с.

3. Буткевич В. Г. Міжнародне право. Основи теорії: підручник / В. Г. Буткевич, В. В. Мицик, О. В. Задорожній; за ред. В. Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2002. – 608 с.

4. Буткевич О. В. Історія міжнародного права: підручник / О. В. Буткевич. – К.: Видавництво Ліра-К, 2013. – 416 с.

5. Гуго Гроций. «О праве войны и мира», перевод с латинского. М.,1994.

6. Жан Тускоз. Міжнародне право: Підручник / Пер. з франц. - К.: АртЕк, 1998.

7. История международного права / авт. кол.; под ред. А. И. Дмитриева, У. Э. Батлера. – 2-е изд., доп. и перераб. – О.: Фенікс, 2013. – 574 с. – (Серия: Международное право).

8. Кулеба Д. І.Участь України в міжнародних організаціях. Правова теорія і практика / Д. І. Кулеба; за наук. ред. О. В. Задорожнього;Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Ін-т міжнар. відносин. – К.: Видав. дім «Промені», 2007. – 304 с. – (Б-ка кафедри міжнар. права).

9. Левин. Д. Б. История международного права. - М.: Изд-во ИМО, 1962.-136 с.

10. Лукашук И. И. Международное право. Общая часть: учеб. [для студ. юрид. фак. и вузов] / И. И. Лукашук; Рос. акад. наук, Ин-т гос. и права, Акад. правовой ун-т. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Волтерс Клувер, 2007. – 432 с.

11. Мартенс Ф. Ф. Современное международное право цивилизованных народов: в 2 т. / Ф. Ф. Мартенс; под ред. и с биогр. очерком В. А. Томсинова. – М.: Зерцало, 2008. – Т. 2. – 432 с.

12. Мережко А.А. История международно-правовых учений.- К.: Таксон, 2006.- 492 с.

13. Международное право / отв. ред. Л. А. Моджорян, Н. Т. Блатова. – М.: Юрид. лит., 1970. – 568 с.

14. Международное право / под общ. ред. Е. А. Коровина. – М.: Госюриздат, 1951. – 600 с.

15. Международное право: учебник / отв. ред. В. И Кузнецов, Б. Р. Тузмухамедов. – 3-е изд., перераб. – М.: Норма: Инфра-М, 2010. – 720 с.

16. Международное право: учебник / отв. ред. Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова. – 2-е изд. перераб. и доп. – М.: Междунар. отношения, 2012. – 816 с.

17. Протопопов А. С. История международных отношений и внешней политики России (1648–2000): учеб. [для вузов] / Протопопов А. С., Козьменко В. М., Елманова Н. С.; под ред. А. С. Протопопова. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 344 с.

Допоміжна

1. Баймуратов М.О. Міжнародне право: підручник.- Суми: ВТД «Університетська книга»; Одеса: «Астропринт», 2006.- 424 с.

2. Бехруз Х. Сравнительное правоведение.- О.: Фенікс; - М.: ТрансЛит, 2008.- 504 с.

3. Блищенко В.И., Солнцева М.М. Региональные конфликты и международное право (вторая половина ХХ – начало ХХ века): учебное пособие. М.: ОАО «Издательский дом «Городец»», 2005.- 496 с.

4. Бекяшев К.А., Волосов М.Е. Международное право в схемах: учеб. пособие. - М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2006. - 40 с.

5. Гетьман-Павлова И. В. Международное право, Юристъ - 2006, 761 стр.

6. Динь Н. К., Дайе П., Пелле А. Международное публичное право. Пер. с фр. — В 2 т. — К., 2000-2001. — Т. 1. — 440 с; Т. 2. — 410 с.

7. Дудченко В.В. Роль Гуго Гроція у становленні науки міжнародного права // Международное право после 11 сентября 2001 года: Сб. научных статей / Под ред. М.Ф.Орзиха, М.Е.Черкеса.- Одесса: Феникс, 2004.- С.99

8. Иваненко В.С. Международное право на рубежах XX и XXI веков (историко-теоретический очерк)//РЕМП.2001. СПб., 2001. С. 87-113.

9. История международных отношений 1918-1999. Том 1. - М., 2003.

10. История международных отношений 1918-1999. Том 2. - М, 2003.

11. Ковалев А.А. Привилегии и иммунитеты в современном международном праве, М., 1995.

12. Карташкин, В.А. Международное право и мировой порядок в XXI веке // Юрист-международник. – 2005. – № 1. – С. 2-11.

13. Короткий Т.Р. Международное сознание на рубеже тысячелетий / Т.Р. Короткий, Е.Н. Шевчук // Международное право после 11 сентября 2001 года: сб. науч. ст. / под ред. М.Ф. Орзиха, М.Е. Черкеса. – О.: Фенікс, 2004. – С. 129-139. – (Б-ка журн. “Юридический вестник”).

14. Костин, А.И. Экополитология и глобалистика: учеб. пособие для студ. вузов. – М.: Аспект Пресс, 2005.

15. Левин, Л.Б. Международное право, внешняя политика и дипломатия. – М.: Междунар. отношения, 1981.

16. Левин, И.Д. Суверенитет.- СПб: Издательство «Юридический центр Пресс», 2003.- 373 с.

17. Лихачев, В.Н. Устранение пробелов в современном международном праве. – Казань: Изд-во КазГУ, 1989.

18. Лукашук, И.И. Глобализация, государство, право, ХХI век. – М.: Спарк, 2000.

19. Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть: Учебник. - М.: БЕК, 1997.

20. Мережко, А.А. Введение в теорию международного права. Гносеология международного права. – К.: Юстиниан, 2002.

21. Мингазов, Л.Х. Эффективность норм международного права. – Казань: Изд-во КазГУ, 1990.

22. Международное право. Учебник для вузов. Отв. Редактор проф. Игнатенко Е.В. и проф. Тиунов О.И. - М., 2003.

23. Миронов В.В. История международных отношений (середина XVII в. - XX в.): Учебная программа. - Омск: Изд-во ОмГУ, 2004. - 27 с.Цыганков П.А. Теория международных отношений: Учеб. пособие. - М.: Гардарики, 2004. - 590 с.

24. Савина И. В. Международное публичное право. Ответы на экзаменационные вопросы -Тетра Системе - 2006, 144 стр.

25. Современные международные отношения. Учебник / Под. ред. А.В.Торкунова. — М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 1999. — 584 с.

26. Суверенітет України і міжнародне право. – К.: Манускрипт, 1995.

27. Тураев, В.А. Глобальные вызовы человечеству: учеб. пособие. – М.: Логос, 2002.

28. Хлестов, О.Н. Новые рубежи: прогноз развития международного права // Междунар. право. – 2001. – № 3. – C. 51-74.

29. Черкес, М.Е. Международное право после 11 сентября 2001 года // Международное право после 11 сентября 2001 года: сб. науч. ст. / под ред. М.Ф. Орзиха, М.Е. Черкеса. – О.: Фенікс, 2004. – (Б-ка журн. “Юридический вестник”).

30. Черкес, М.Ю. Міжнародне право: підручник. – 5-е вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2006.

31. Черкес М. Ю. Міжнародне право. Підручник. Російською мовою. Одеса, «Юридична література», 2004.

32. Черниченко, С.В. Теория международного права. В 2 т. – М.: Норма, 1999.

33. Шумилов В. М. Международное право, Проспект - 2007, 486 стр.

34. Інформаційні ресурси в Інтернеті

35.

http://portal.rada.gov.ua	Офіційний веб-сайт Верховної Ради України
http://www.kmu.gov.ua	Урядовий портал України
http://partnerstvo.com.ua/	Законы Украины
http://www.uapravo.net/	Законодательство Украины
http://tarasei.narod.ru/uchtgp.html	Правовая библиотека: литература по теории государства и права
http://pravoznavec.com.ua	Правознавець: Електронна бібліотека юридичної літератури
www.law.edu.ru	Юридическая Россия: федеральный правовой портал
http://www.lib.ua-ru.net	Студенческая электронная библиотека
http://forum.yurclub.ru/index.php?act=downloads	Юридическая библиотека ЮрКлуба
http://www.urist.in.ua/	Украинский юридический форум
http://yurist-online.com/uslugi/yuristam/knigi/	Книги и учебники по праву Украины
http://lib.rus.ec/g/sci_juris	Либрусек
http://www.allpravo.ru/	Все о праве