Тема 4. Міжнародне право Середньовіччя

Питання, які розглядаються на семінарі:

 

1. Вестфальський трактат (24 жовтня 1648 р.).

2. Декларація Росії про перший озброєний нейтралітет 1780 р.

3. Вплив християнства на розвиток міжнародного права.

 

1. У двох складових частинах Вестфальського миру — Оснабрюцькому та Мюнстерському договорах — були закладені принципи міжнародного права, що не втратили своєї актуальності й до нашого часу. В текстах Вестфальського миру вперше йде мова про суверенітет, конфесійний нейтралітет держав з відповідним захистом прав індивідуума і захистом власності, право вільно укладати договори з іншими країнами і т.п. “Вестфальський конгрес, що поклав кінець руйнівній Тридцятилітній війні, — відзначав один із найвідоміших у Європі XIX-го століття юристів-міжнародників Ф.Ф.Мартенс, — продемонстрував небачений до того часу приклад об’єднання майже всіх західноєвропейських народів у спільне мирне зібрання для обговорення не тільки взаємних відносин, але навіть внутрішнього устрою окремих країн” Події, що передували Вестфальському конгресові, багато в чому були історичною закономірністю. Феодальна система Західної Європи, для якої були характерні “безвладдя і кулачне право”, розпадалася і поступалася місцем “повазі до закону і підпорядкуванню єдиній королівській владі”. Але поряд із трансформацією феодалізму не менш значимим для Європи XVII ст. було явище релігійної реформації. Реформаційний рух, що спочатку виник у Німеччині, поширився на всю північ і захід Європи і мав величезне міжнародне значення. Безкомпромісність реформаційних переконань поділила європейські народи на два ворогуючих табори. В одному з них опинився Імператор Священної Римської імперії та Папа, що захищали інтереси католицької церкви, в іншому — протестанти, які вимагали визнання своїх релігійних прав. Релігійне протистояння призвело, зрештою, до кровопролитних сутичок, що відбувалися в основному на території розрізнених німецьких князівств. Поступове усвідомлення безглуздості кровопролиття підштовхувало практично всіх участників війни до думки про розв’язання проблеми іншим, ніж силою меча, шляхом. Тому перші переговори почалися вже в 1634 році, а прелімінарні умови миру були прийняті сторонами до 1645 року. Однак повний мир можна було встановити тільки за спільної згоди всіх воюючих сторін. Унікальність моменту полягала саме в тому, що вся попередня історія європейських відносин не мала аналогів мирного розв’язання міжнародних спорів. “Ні в середні віки, ні в давнину не було жодного прецеденту, щоб представники різних держав спільно обговорювали свої справи і встановлювали порядки, обов’язкові для всіх народів”, зазначав той самий Мартенс.
Вестфальський мирний конгрес тривав майже 4 роки. У ньому взяло участь 194 представники від 16 європейських держав (майже всі європейські країни того періоду, за винятком Росії, Польщі й Англії). Організаційно конгрес відбувався у двох містах Німеччини — в Оснабрюці та Мюнстері, розташованих неподалік одне від одного. В першому місті переговори вели делегати від Швеції, Імперії та дрібних німецьких держав-князівств; а в другому — від Франції, папської курії, Імператора та інших держав. Це пояснювалось необхідністю розділити представників ворогуючих сторін, щоб уникнути їх особистого спілкування. Кожна делегація намагалася в процесі переговорів (за допомогою коаліцій, які змінювалися під тиском обставин) “лобіювати” свої власні інтереси.
Учасники Вестфальського конгресу боролися не тільки за територіальні надбання та інституційний вплив на політику держав, але й, врешті-решт, за гегемонію і вплив у Європі, за поділ сфер світової торгівлі і колоніальних володінь.

 

2. Вперше принцип Ст н. був висунутий Росією 28 лютого (11 березня) 1780 в період боротьби північноамериканських колоній Англії за свою незалежність. Росія виступила з декларацією, адресованій Англії, Франції і Іспанії, в якій заявляла про свої цілі — захист торгівлі Росії і інших нейтральних країн від насильницьких дій англійського флоту в цій війні. У декларації були висунуті наступні основні положення, що отримали згодом найменування принципів Ст н.: 1) нейтральні держави мають право торгівлі з тими, що воюють, а також право вільного плавання нейтральних судів в берегів воюючих держав; 2) власність ворога, що знаходиться на нейтральному кораблі, якщо вона не є військовою контрабандою, недоторканна і не може бути захоплена такими, що воюють; 3) військовою контрабандою визнаються лише вантажі, призначені безпосередньо для ведення військових дій (зброя, амуніція); 4) блокованим воюючою стороною вважається лише такий порт, вхід в який представляє явну небезпеку унаслідок загрози з боку розташованих поблизу військово-морських судів блокуючої держави (тобто вимога ефективної, а не «паперової» блокади). Ці принципи були визнані Північно-американськими штатами, а також Францією і Іспанією. Англія, що офіційно відкидала принципи Ст н., вимушена була зважати на них. Політика Ст н. підривала монопольну могутність Англії на морі і об'єктивно сприяла боротьбі американського народу за незалежність. Декларація про Ст н. продемонструвала збільшене значення Росії в міжнародних справах. Принципи Ст н. 1780 були в подальшому покладені Росією в основу союзних договорів з Данією (9 липня 1780), Пруссією (8 травня 1781), Австрією (9 жовтня 1781), Португалією (13 липня 1782) і Королівством обидві Сицилій (10 лютого 1783). У 19 ст принципи Ст н. були розширені і доповнені при укладенні російсько-прусського договору (1800) про утворення так званого другого Ст н. для захисту нейтральної морської торгівлі, до якому приєдналися також Данія і Швеція. Ці принципи були визнані і Англією при висновку Паризької декларації 16 квітня 1856 про морську війну. Надалі принципи В. н. знайшли віддзеркалення в 11-ій і 13-ій Гаагських конвенціях 1907 (правила про захват торгівельних нейтральних судів), а також в Ніонськом угоді і Лондонському протоколі 1937 про боротьбу з піратськими нападами підводних човнів на торгівельні судна. В сучасну епоху військово-стратегічний прогрес і розширення поняття військовою контрабанди ослабили значення принципів В н.

3. Через значний вплив релігійних положень на розвиток міжнародних відносин споконвічно і протягом тривалого часу розвитком науки міжнародного права займалися вчені-теологи.
Спираючись на такі найважливіші положення християнства, як "Боже перемир'я" на час релігійних свят, забезпечення захисту мирного населення, надання права прихистку в храмах, заборона найбільш жорстоких видів зброї, теологи, як свідчить Ж.Тускоз, створюють концепцію "публічного права", або "природного права", сукупності норм, котрі не є витягом з одкровень Святого писання, а випливають із природи людини, наділеної розумом. Дотримання даного слова, наприклад, одна з таких норм. У такій перспективі міжнародне право повинне стосуватися всіх людей, якою б не була їхня релігія.Розвиваючи міжнародно-правові положення, що стосуються ведення воєнних дій, учеш-богослови (наприклад, Амвросій Медіоланський, IV ст. н. є.) вирізняли серед воєн війни справедливі і допускали участь у них християн. Блаженний Августин (IV ст.) справедливими вважав війни, які змушений був вести Рим, якщо на нього "зухвало нападали вороги". До воєн нечестивих Августин відносив війни, метою яких були грабіж і слава. Дуже показовим у діяльності церкви щодо розвитку науки міжнародного права того періоду є робота Вселенських соборів, на яких нерідко розглядалися питання, що свідчать про працю католицьких теологів у цій сфері. Прикладом цього служить згаданий вище Карфагенський Собор 438 p., на якому розглядалася необхідність затвердження у відносинах між державами принципу "pakta sunt servanda". Робота цього Собору певною мірою також сприяла розвитку гуманних (лицарських) правил ведення війни і становленню принципу суверенітету монарха, на основі якого надалі розвивався принцип суверенної рівності держав. Таким чином, до моменту падіння Римської імперії (VCT. н. є.) наука міжнародного права, що з'явилась і розвивалася під впливом релігії (спочатку поганської - в епоху Стародавнього Риму до зародження і поширення християнства, потім християнської - в IV ст. н. е.), мала у своєму арсеналі дуже відчутні напрацювання у сфері права війни і миру, посольського права й інших відносин між державами, у т. ч. - й до іноземних громадян, чому сприяв інститут проксенів. У доктрині міжнародного права можна зустріти думку, що наука міжнародного права виникає в епоху феодалізму. З цим навряд чи можна погодитись, і наведені, хоча й короткі, дані (особливо з ранніх учень християнських богословів та положень Римського права народів - як результату діяльності римських учених) сприяють такому непогодженню. Водночас (і з цим доводиться погоджуватися) висловлюється думка, що після падіння Риму процес розвитку науки міжнародного права на тривалий час (близько півтисячоліття) призупинився. Аналіз ряду робіт з історії міжнародного права свідчить про те, що помітні науково-теоретичні розробки у цей період не з'являлися, хоча процес розвитку самого міжнародного права продовжувався.

Література до теми: 1,3,5,7,10,20,27