А. Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини, Румунії.

Б. Радянського Союзу, Угорщини, Польщі, Туреччини.

В. Радянського Союзу, Австро-Угорщини, Польщі.

Г. Радянського Союзу, Угорщини, Румунії, Чехословаччини, Польщі.

ЧОМУ? 11 листопада 1918 р. закінчилася Перша світова війна. Багатонаціональні імперії (Османська, Німецька, Російська та Австро-Угорська) розпалися на дрібніші національні держави. 28 червня 1919 р. країни-учасниці війни уклали між собою Версальський мирний договір. У цьому договорі містився статут Ліги Націй, регулювалися питання політичного устрою Європи та визначалися кордони багатьох європейських країн. У період між світовими війнами геополітичне становище Центрально-Східної Європи змінилося.

Події у міжвоєнній Європі визначили подальшу долю українських земель в складі новоутворених держав. З середини листопада 1918 р. Румунія окупувала Буковину, ще раніше – Бессарабію і частину Мармарощини (Сигітщину). На території Української Народної Республіки (УНР), що до цього часу перестала існувати, була встановлена радянська влада. Внаслідок воєнних дій України з Польщею і більшовицькою Росією з 1919 р. Галичину, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, Західне Полісся, Посяння і Лемківщину захопила Польща. Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини, а Північна Буковина й Бессарабія були приєднані до Королівства Румунія.

Українські землі опинилися під окупацією різних за державним устроєм та політичним режимом країн. Землі Західної України в складі Польщі, Чехословаччини та Румунії розвивалися по-інакшому, аніж Центральна та Східна Україна, окупована більшовицькою Росією. Залежно від країни-окупанта відмінним був і розвиток західноукраїнських земель.

Більшовики вели жорстку політику щодо українців в складі СРСР. Тут були проведені так звана політика "воєнного комунізму", НЕПу, колективізація, індустріалізація(мілітаризація). Люди пережили Голодомори 1921–1922 рр. та 1932–1933 рр., сталінський терор.

Загарбання Буковини Румунією також супроводжувалося терором щодо місцевого населення. Румунізація всіх сфер українського життя здійснювалася задля досягнення далекоглядного плану окупантів утворити "Велику Румунію". Незважаючи на асиміляційну політику, на окупованих Румунією західноукраїнських землях українські національні сили вели легальну та підпільну боротьбу проти загарбників.

У Другій Речі Посполитій українці також зазнали утисків. Так зване "осадництво", політика "санації", "пацифікації", політичні процеси над лідерами УВО-ОУН пригнічували національний розвиток західноукраїнських земель в складі Польші. Попри дискримінаційну політику на цих теренах розвинулась українська кооперація, існувала відносно вільна преса, діяли десятки освітніх, культурних і спеціалізованих товариств ("Просвіта", "Рідна школа", "Українська бесіда", "Українська католицька організація", "Сільський господар" тощо).

Чехословаччина виявилась найдемократичнішою у ставленні до українців. Тут відносно вільно розвивалося українське шкільництво і наука, значні кошти інвестувались в господарське життя, різноманітнішим було політичне життя краю. Проте влада зволікала з наданням для краю обіцяної автономії. У березні 1939 р. національні українські сили скористалися політичною ситуацією для проголошення державної самостійності Карпатської України. Проте навесні 1939 р. після захоплення угорськими військами значної частини Карпатської України уряд на чолі з Президентом республіки А. Волошином перестав існувати.

Створені на основі Версальської системи договорів міждержавні кордони були предметом глибоких суперечок між європейськими країнами, які прагнули їх ревізії. Зокрема, у групі держав-ревізіоністів опинились Німеччина, Італія, Угорщина, Болгарія та інші країни. Сукупність міждержавних суперечностей і конфліктів, а також прагнення нацистської Німеччини до експансії призвели до початку Другої світової війни, в епіцентрі якої опинились українські землі. Після Брестського мирного договору від 27 січня (9 лютого) 1918 р. між Українською Народною Республікою (УНР) та країнами Четвертного союзу війська УНР за військової допомоги союзників звільнили територію України від більшовиків. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся державний переворот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. У своїй політиці П. Скоропадський заручився підтримкою Німеччини та Австро-Угорщини.

Після капітуляції Німеччини у Першій світовій війні 11 листопада 1918 р. радянська Росія анулювала Брестський мирний договір від 3 березня 1918 р. між нею та Німеччиною і розпочала приготування до другого вторгнення на територію України. 17 листопада 1918 р. у Москві був створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який без оголошення війни у грудні 1918 р. розпочав наступ на Україну. У відповідь на агресію Москви 16 січня 1919 р. Директорія УНР оголосила війну радянській Росії. До весни 1919 р. більшу частину території Наддніпрянської України окупували більшовицькі війська. У липні 1919 р. на території України розпочала свій наступ Добровольча армія під командування А. Денікіна, яка до кінця серпня 1919 р. захопила Південну та Лівобережну Україну разом з м. Київ. Третій наступ більшовицьких військ на територію України розпочався наприкінці листопада - на початку грудня 1919 р. і закінчився окупацією більшої частини колишньої підросійської України.

Протягом 1917–1921 рр. на території Наддніпрянщини проходила збройна боротьба між різними політичними утвореннями: УНР, Українською Державою, Директорією УНР і російськими окупантами (більшовиками та білогвардійцями). Політичні лідери в Україні швидко змінювались. Після державного перевороту 29 квітня 1918 р. П. Скоропадський проголосив себе гетьманом України, а голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський залишив політику і зайнявся науковою діяльністю. Внаслідок антигетьманського повстання 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади й таємно емігрував до Німеччини. Вищим органом влади в Україні стала Директорія, яку очолив громадсько-політичний діяч Володимир Винниченко.

Через політичні суперечності з головним отаманом військ УНР Симоном Петлюрою В. Винниченко склав обов’язки Голови Директорії і виїхав за кордон, де займався літературною діяльністю. З лютого 1919 р. Директорію очолив С. Петлюра, а з листопада 1920 р. він став репрезентантом української визвольної боротьби за кордоном.

З 1919 р. більшовики вели війну фактично з одним політичним утворенням, що презентувало українську державність – Директорією на чолі з С. Петлюрою. Але у травні 1926 р. в Парижі агент ОДПУ вбив С. Петлюру. Знищення серйозних політичних противників відкрило більшовикам шлях для безперешкодної окупації України.

Встановлення більшовицького режиму у Центральній та Східній Україні відбувалося в рамках так званого "воєнного комунізму" – соціально-економічної політики більшовиків, яка супроводжувалася націоналізацією великої та середньої промисловості, зовнішньої та внутрішньої торгівлі, банківської сфери, створенням колективних господарств на селі та обкладанням селян продрозкладкою на користь держави, запровадженням трудової повинності. Така політика зруйнувала сільське господарство і спричинила Голодомор в Україні 1921–1923 рр. Внаслідок засухи і неврожаю 1921 р. у південно-східних регіонах виникло вкрай скрутне становище. Та за рахунок північних і правобережних областей, де зібрали 300 млн пудів урожаю зернових, голоду в Україні можна було б уникнути. Однак, за даними англійського історика Роберта Конквеста, з 1 серпня 1921 р. до 1 серпня 1922 р., тобто під час катастрофічного голоду в Україні, звідти вивезли 66, 25 млн пудів зерна.

Незадоволення населення економічною ситуацією стимулювало більшовиків перейти від політики "воєнного комунізму" до "нової економічної політики" (НЕПу). Наслідком НЕПу стала часткова лібералізація та централізація економіки.

Послаблення контролю в економічному житті більшовики компенсували його підвищенням в політичному житті. У грудні 1922 р. УСРР увійшла до Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), створення якого було затверджене під час І з’їзду Рад РРФСР, Білоруської РСР і Закавказької РСР у Москві.

Наприкінці 1920-х рр. розпочався процес згортання НЕПу та політики лібералізації. У грудні 1927 р. ХV з’їзд Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) ухвалив перехід до колективізації та індустріалізації народного господарства. Репресії, розкуркулення і примусова колективізація 1927–1932 рр. стали основою для виникнення одного з найбільших штучно створених більшовиками лих в Україні – Голодомору 1932–1933 рр. Дослідники називають різні цифри щодо кількості його жертв: від 3-ох до 12-ти млн осіб.

Окрім індустріалізації та суцільної колективізації радянська модернізація УСРР передбачала "культурну революцію" задля творення "нової радянської людини".

Перше десятиліття перебування УСРР в складі Радянського Союзу ознаменувалося "українізацією" – запровадженням української мови в школі, пресі й інших сферах культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, залучення до вищих органів державної влади представників української національності. Політика "українізації" була вимушеним кроком більшовиків, обумовленим закріпити радянську владу та сформувати партійно-державну номенклатуру в Україні.

Процес українізації охопив різні сфери суспільно-політичного та культурного життя: шкільництво, пресу, літературу, мистецтво, кіно, видавництво, освіту, навіть партію, державно-адміністративний апарат. Важливу роль в українізації відіграли керівники народного комісаріату освіти – Олександр Шумський (1925–1926) і Микола Скрипник (1927–1932). Завдяки їхній діяльності успішно розвивалися українська освіта і культура, збільшилася кількість українців у містах.

Атмосфера загального послаблення терору вплинула і на розвиток релігійного життя. На церковному Соборі в Києві 11–27 жовтня 1921 р. діячі Церкви утворили Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), яку очолив митрополит Василь Липківський.

Інтенсивний розвиток національно-культурних процесів в українському житті стимулював радянську владу припинити "українізацію".

У травні 1926 р. за тверду українську позицію, протести проти призначення Лазаря Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У, виступи на підтримку письменника Миколи Хвильового О. Шумського піддали партійній критиці та наступного року позбавили посади в уряді і виключили з КП(б)У.

У вересні 1929 р. розпочався наступ на українське культурне життя. Багатьох діячів української науки, культури й церкви заарештували. Внаслідок судового процесу в Харкові у березні-квітні 1930 р. 45 учасників легендованої більшовиками Спілки визволення України (СВУ) на чолі з академіком Сергієм Єфремовим отримали тривалі терміни ув’язнення і згодом були знищені в радянських тюрмах і таборах. Внаслідок "процесу СВУ" було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тис. осіб.

Така ж доля спіткала й духовенство та вірних УАПЦ. Наприкінці 1926 р. УАПЦ мала 32-ох єпископів, близько 3 тис. священиків і майже 6 млн вірних. У 1929 р. влада заарештувала більшість діячів УАПЦ, а 28-29 січня 1930 р. інсценізований нею надзвичайний Собор у Києві оголосив про саморозпуск української церкви. Остаточно "українізацію" скасували постановою ЦК КП(б)У від 22 листопада 1933 р.

З призначенням у 1933 р. на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева розпочинається період масових репресій в Україні, який увійшов в історію під назвою "постишевщина" (1933–1937 рр). Пік тоталітарних репресій припав на 1937–1938 рр. ("великий терор") під час перебування на посаді народного комісара внутрішніх справ СРСР Миколи Єжова (1936–1938 рр.), з іменем якого пов'язана т.зв. "єжовщина" (1937–1938 рр.).

У відповідь на антиукраїнську політику тоталітарної влади вчинили самогубство провідники українського відродження – М. Хвильовий (13 травня 1933 р.) і М. Скрипник (7 липня 1933р).

За трагічні наслідки період культурного розвою 20–30-х років ХХ ст. названо "Розстріляним відродженням".

Політика більшовиків в Україні у міжвоєнний період реалізовувалась одночасно в трьох напрямках: масових репресіях щодо національно свідомої інтелігенції – мозку нації, знищенні української автокефальної церкви – душі народу, штучних Голодоморів щодо українського селянства – тіла нації. Одночасно здійснювались репресії проти представників національних меншин УСРР (із 1937 р. УРСР): поляків, німців, чехів, кримських татар тощо. Тимчасово пригальмував насадження більшовицько-комуністичного режиму в Україні початок Другої світової війни. Наслідком Першої світової війни став розпад Австро-Угорської імперії, до складу якої входили Галичина, Закарпаття і Буковина. 1 листопада 1918 р. на цих українських землях була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), що призвело до початку українсько-польської війни (1918–1919 рр.) Після поразки у цьому конфлікті українців більшість територій ЗУНР, а також Волинь опинились в складі Польської Республіки.

До 1923 р. західноукраїнські землі перебували під протекторатом Ліги Націй, а в екзилі продовжував діяти уряд ЗУНР, який вів дипломатичну боротьбу та користувався значною підтримкою українців в краї. 14 березня на засіданні Ради Послів держав Антанти було затверджене перебування цих земель у складі Польщі з умовою надання автономії Східній Галичині. 15 березня екзильний уряд Євгена Петрушевича припинив існування.

Однак польський уряд не тільки не надав краю автономний статус, а проводив дискримінаційну та шовіністичну політику щодо українського населення, обмежуючи його національно-культурні та політичні права, насаджуючи скрізь польську мову та культуру. Проявами такої політики стали встановлення т. зв. "сокальського кордону" (адміністративної межі між Галичиною та північно-західними українськими землями для послаблення позицій українців у Польщі), жорстоке поводження з полоненими вояками УГА, придушення будь-яких виступів проти влади.

Попри заборону Лігою Націй проводити колонізацію підмандатних територій, протягом міжвоєнних років поляки переселили на українські землі близько 300 тис. польських колоністів (т. зв. осадників), яким надали 12% земельних угідь. У відповідь на польську окупацію західноукраїнських земель колишні вояки українських армій утворили у 1920 р. Українську Військову Організацію (УВО), яка почала боротьбу проти польської окупаційної влади шляхом проведення бойових, саботажних та пропагандистських акцій.

Після 1923 р. польська влада зміцнила свої позиції. Вже 31 липня 1924 р. уряд затвердив "кресовий" закон, що запроваджував двомовну утраквістичну школу. Де-факто школа ставала польською. З 2420 початкових українських шкіл у 1921 р. до 1930 р. залишилися лише 350. У відповідь на такі дії на території Східної Галичини та Волині поширилась мережа приватних українських навчальних закладів товариства "Рідна школа".

Українці викорисовували легальні шляхи для боротьби за свої права у складі Польської держави. У політичній сфері захисниками інтересів українців виступали політичні партії –Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), Українська радикальна партія (УРП), Українська соціал-демократична партія (УСДП), яких протягом міжвоєнного періоду обирали до польського парламенту. Однак через адміністративний тиск та ускладнення виборчої системи українське представництво було суттєво обмежене.

У міжвоєнній Польщі Українська Церква залишалася важливим осередком збереження національної ідентичності українців. Її найбільшим авторитетом був предстоятель УГКЦ митрополит Андрей Шептицький. Саме на час його служіння припадає період становлення Греко-католицької церкви як церкви національної. На північно-західних українських землях, де переважало православне населення, поляки проводили більш жорстку політику. Зокрема, на Холмщині та Підляшші влада провела акцію насильної "ревіндикації" (примусового навернення у католицьку віру), під час якої було знищено близько 200 православних церков, а ще 150 передано римо-католикам.

Польський уряд експлуатував західноукраїнські землі і економічно: через встановлення монополії на тютюн і сіль, непосильний збір коштів до державного бюджету, видобуток корисних копалин та природніх ресурсів краю (нафти, газу, лісу), оподатковування населення, використання дешевої праці селян-бідняків великими поміщицькими та осадницькими господарствами. Уряд проводив політику, яка перетворила край на аграрно-сировинний придаток, ринок збуту та джерело дешевої робочої сили для Речі Посполитої. Незважаючи на це, у міжвоєнний період активно розвивалася українська кооперація, котра змогла конкурувати з польським та єврейським бізнесом.

У результаті державного перевороту 1926 р. у Польщі був встановлений авторитарний режим Ю. Пілсудського, відомий під назвою "санація" ("оздоровлення"). Посилилось згортання демократичних інститутів, обмеження прав парламенту й зміцнення виконавчої влади, переслідування політичної опозиції.

Така ситуація робила неминучим посилення боротьби українців за свої права. У 1929 р. УВО, об’єднавшись з низкою молодіжних націоналістичних груп, утворила Організацію українських націоналістів (ОУН), яка, в свою чергу, очолила нелегальну підпільну боротьбу на західноукраїнських землях проти польського окупаційного режиму. У вересні 1930 р. на українських землях у відповідь на саботажні акції українців була проведена т. зв. "пацифікація" (умиротворення), коли загони польської поліції та війська чинили фізичні розправи над українськими активістами, здійснювали погроми в українських товариствах та кооперативах. У відповідь ОУН в 1932 р. здійснила терористичний замах на комісара Еміліяна Чеховського, який очолював "Український відділ" у польській поліції, а в 1934 р. вбила відповідального за пацифікацію міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Того ж року польська влада на території Західної Білорусії утворила концентраційний табір "Береза-Картузька", в якому утримувала противників правлячого режиму.

Вбивство міністра Б. Пєрацького спровокувало численні арешти українських націоналістів. Зокрема, у січні 1936 р. Варшавський процес засудив керівників ОУН С. Бандеру, М. Лебедя і Я. Карпинця на смертну кару, яку пізніше було замінено на довічне ув’язнення. Другий гучний процес проти крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях відбувся в середині 1936 р. у Львові. Ці заходи послабили ОУН, але й зробили її дуже популярною серед молоді.

Внаслідок міжнаціональної конфронтації протягом всього міжвоєнного періоду у Східній Галичині та Волині відбулось загострення українсько-польських відносин, що спричинило й наступні конфлікти (протистояння УПА і АК, "Волинська трагедія", операція "Вісла"). Після розпаду Австро-Угорської імперії нагально виникло питання про майбутню долю Закарпаття. 21 січня 1919 року на "Соборі всіх Русинів, жиючих на Угорщині" в Хусті понад 400 депутатів з усього Закарпаття проголосили приєднання краю до Української Народної Республіки (УНР). Однак критичне становище Директорії УНР внаслідок агресії більшовицької Росії не дозволило реалізувати це прагнення. Натомість утворена в еміграції у червні 1918 р. Американська Народна Рада карпатських русинів після перемовин з президентом Чехії ТомашемМасариком 12 листопада 1918 р. в Скрентоні (США) прийняла рішення приєднати русинські землі до Чехословацької республіки на федеративних засадах. Це рішення невдовзі було закріплене Сен-Жерменським і Тріанонським мирними договорами, за якими Закарпаття на правах автономії приєднувалося до Чехословаччини під назвою "Підкарпатська Русь".

Після приєднання Закарпаття фактично перетворилось у аграрно-сировинний придаток економічно розвинутих чеських земель. Територія "Підкарпатської Русі" становила 5% усієї території Чехословацької республіки, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей. Питома вага промисловості в економіці краю становила лише 2%, а понад дві третини земель Закарпаття (260 116 га) призначалися чеським військовим колоністам. Майже 90% селянських господарств краю потрапило в боргову кабалу до банків та лихварів. Цей процес зумовили не тільки висока орендна плата, а й численні штрафи та податки, розміри яких за десятиріччя (1919–1929 рр.) збільшилися в 13 разів. Борючись за краще життя, населення активно підтримувало радикальні ліві партії. Зокрема, на виборах 1924 р. комуністи отримали 40% усіх голосів мешканців краю. У 1935 р. кількість відданих за них голосів зменшилась до чверті, однак залишалась більшою за будь-яку іншу партію.

Античеські настрої посилювалися і через централізаторську політику Праги, яка, не зважаючи на міжнародні зобов'язання, протягом мыжвоєнного періоду так і не надала для краю автономію. На Закарпатті перебувала велика кількість чехів (у 1930 р. 30 тис., 70-80% з яких було в урядовому апараті). Привілейованим було становище чеських шкіл:за 20 років відкрито 213 самостійних чеських шкіл.

Політичне життя Закарпаття відбувалось під гаслом боротьби між трьома рухами: русофільським, автохтонним та українським. Український рух, репрезентований молодою інтелігенцією (учительство, студенти), опираючись на живий зв’язок з народом, здобував помітні успіхи. Діяльність товариства "Просвіта" з мережею читалень по всьому краю (в 1936 р. — 14 філій і 233 читальні), "Учительської громади", національного театру, хору в Ужгороді, Пласту, українського шкільництва та вплив української преси спричинилися до перемоги українського національного руху на Закарпатті наприкінці 1930-х рр. Русофільські діячі гуртувалися в "Обществе им. А. Духновича" та навколо Православної церкви, організованої російськими емігрантами й підтриманої чеським урядом на противагу до Греко-католицької церкви.

Складне міжнародне становище Чехословаччини після Мюнхенської угоди та зростаюча боротьба українського населення за політичні права змусили чехословацький уряд погодитися надати Підкарпатській Русі автономний статус. 8 жовтня 1938 р. сформувався перший автономний уряд на чолі з русофілом Андрієм Бродієм, який займав відкриту античеську позицію і хотів приєднати Закарпаття до Угорщини. Наприкінці жовтня його заарештували, а новим прем'єр-міністром призначили українофіла Августина Волошина. У результаті змін в уряді у політичному житті автономного краю перемогли українські сили.

2 листопада 1938 р. рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні значна частина Закарпаття (Ужгородський, Мукачевський, Севлюський округи) з містами Ужгород, Мукачеве та Берегове були передані Угорщині. 3 листопада уряд А. Волошина проголосив, що відтепер країна буде називатися Карпатською Україною, а її столиця переноситься з Ужгорода до Хуста.

22 листопада 1938 р. празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України та скликання окремого карпато-українського сейму. Уряд, очолюваний А. Волошином, розпочав активну розбудову краю. Проводилася українізація освітньої системи, видавничої справи та адміністрації, налагодилася робота промисловості, транспорту, торгівлі. За активної допомоги ОУН формувались збройні сили молодої держави – Організація народної оборони "Карпатська Січ", що нараховувала від 10 тис. до 15 тис. осіб. Провідні оунівці Михайло Колодзінський, Роман Шухевич, Зенон Коссак та ін. увійшли до Генерального штабу Карпатської Січі. Це занепокоїло Польщу, яка боялася посилення українського національно-визвольного руху в безпосередній близькості від своїх кордонів.

У зовнішній політиці уряд А. Волошина орієнтувався на підтримку і допомогу Німеччини. Однак на початку березня 1939 р. А. Гітлер вирішив передати Закарпаття Угорщині, щоб залучити її до своїх агресивних планів щодо розчленування Чехословаччини.

У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. угорські війська вдерлись на територію Закарпаття. У такій критичній ситуації 15 березня 1939 р. сойм у Хусті проголосив повну державну самостійність Карпатської України, прийняв Конституцію, де визначалась назва держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державна мова (українська). Президентом Карпатської України став А. Волошин. Він призначив прем’єр-міністром нового уряду Ю. Ревая і звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатську Україну під свій протекторат. Німецький уряд відповів негативно і рекомендував не чинити опору угорським військам. Після запеклих боїв і значних втрат 16 березня угорські війська захопили Хуст, а з 18 березня – більшу частину території Карпатської України. У гірських районах окремі загони "Карпатської Січі" продовжували вести боротьбу з ворогом до кінця травня 1939 р. Президент республіки А. Волошин разом з урядом емігрував за кордон і поселився в Празі.

За волю і державність у боях полягло близько 1,5-2 тис. закарпатців. Героїчно загинули командири "Карпатської Січі" М. Колодзінський та З. Коссак. Окрім того, багатьох українців репресували, етапували до концтаборів, а втікачі в СРСР потрапили в ГУЛАГ. Карпатська Україна була поглинута Угорщиною і перестала існувати. Наприкінці Першої світової війни під час розпаду великих імперій Румунія опинилася в центрі етнооб’єднавчих процесів. Вміло балансуючи між військово-політичними блоками, вона використала політичну і міжнародну слабкість України й захопила українські землі в Буковині й Бессарабії.

У грудні 1917 р. король Фердинанд наказав румунській армії готуватися до анексії Бессарабії. Приводом стало прохання Крайової Ради до румунського керівництва направити війська для захисту населення від більшовицького впливу. 13 січня 1918 р. румунські війська під командуванням генерала Бручану, незважаючи на активний опір українського населення та офіційний протест міністра закордонних справ УНР Дмитра Дорошенка, окупували Бессарабію. 9 квітня 1918 р. Крайова Рада Бессарабії оголосила про приєднання краю до Румунії. Остаточно анексію Бессарабії румунський уряд завершив наприкінці листопада 1918 р. Реакцією українців на захоплення Бессарабії Румунією стало Хотинське повстання– організований збройний виступ населення Хотинського, Бельцького та Сорокського повітів у січні-лютому 1919 р. Для керівництва повстанням була утворена Хотинська Директорія (голова – М. Лискун, секретар – Л. Токан), що орієнтувалася на Директорію УНР. Проте політична ситуація не дозволила уряду УНР надати військову допомогу повстанцям. Після запеклих боїв 1 лютого 1919 р. румунські підрозділи захопили Хотин. Близько 4 тис. повстанців разом з 50-ма тис. біженців змушені були відступити за Дністер на Поділля. Румунські каральні загони жорстоко розправилися з українським населенням краю.

Приєднання Північної Буковини до Румунії було частиною реалізації масштабного плану створення "Великої Румунії". Після консультацій з Румунською Національною Радою Буковини вище керівництво Румунії 8 листопада 1918 р. наказало 8-й піхотній дивізії зайняти бойову готовність для захоплення українських земель. Румунські війська під командуванням Я. Задіка зайняли Глибоку, а 11 листопада вступили до Чернівців. Відповідно до королівського декрету-закону від 2 січня 1919 р. Буковина була приєднана до Румунії.

Жорсткий терор, яким супроводжувалося загарбання Буковини в листопаді 1918 р., був "узаконений" введенням у січні 1919 р. воєнного стану, що існував до 1928 р. та був запроваджений знову наприкінці 30-х рр. Проголосивши українців "зукраінізованими румунами", Бухарест не нехтував нічим, щоб навернути їх у румунське "першородство". На захоплених територіях влада ввела різноманітні заборони на свободу слова й друку, обмеження щодо пересування транспорту. Українські землі роздавали офіцерам румунської армії як у Польщі осадникам, відбувалася активна румунізація краю: з 168 народних шкіл Буковини в перші два роки окупації майже дві третини стали румунськими, а в 1924 р. не залишилося жодної української школи. В такий самий спосіб проводилася румунізація українських середніх шкіл та гімназій. На румунський взірець змінювалися українські прізвища, назви українських міст і сіл. Спеціальний декрет міністерства освіти від 24 липня 1924 р. передбачав, що "громадяни румунського походження, які втратили свою, материнську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до державних або приватних шкіл з румунською мовою навчання". Постійних утисків і переслідувань зазнавали українські культурно-освітні організації і товариства, видавництва, періодична преса. Було замінено майже все керівництво православної митрополії, ліквідовано українську мову навчання на богословському факультеті Чернівецького університету. Нелояльних до влади осіб позбавляли громадянських прав. У крайових і повітових центрах створювалися служби контрпропаганди, які складалися із секцій безпеки, фінансів та культури. До їх складу входили представники військової адміністрації, жандармерії, префектури, поліції, інспекції праці й церкви, що здійснювали тотальний контроль за населення і його настроями.

 

Період 1929–1933 pp. був часом кризи, нестабільності влади у Румунії (змінилось 10 кабінетів міністрів), що призвело до певного послаблення колоніального ярма на українських землях. Проте під впливом революційних подій прем’єр-міністр Румунії Вайда-Воєвод 1933 р. заявив: "Необхідно врятувати країну, переступивши через усі закони, через усі порядки, через усі конституції. Нехай буде диктатура, але країну потрібно врятувати". Уже в лютому 1933 р. на окупованих землях був введений надзвичайний стан, а протягом 1933–1935 pp. румунський парламент прийняв кілька реакційних законів, зокрема про реорганізацію і зміцнення поліції та служби безпеки сигуранци.

Відверта антиукраїнська спрямованість асиміляційної політики Румунії викликала опір українців. Його очолила національна інтелігенція. Українські педагоги надсилали в органи державної влади протести з вимогами зупинити деукраїнізацію освіти, організовували приватне навчання українською мовою. Батьки учнів-українців бойкотували румунські школи. Юнаки українського походження масово ухилялися від військової служби в румунській армії, дезертирували, втікали за кордон. Українські священики читали в церквах проповіді рідною мовою. Депутати-українці виступали в парламенті, засуджуючи насильницьку румунізацію в Буковині й Бессарабії. Стійкий опір політиці деукраїнізації консолідував український народ, пришвидшивши політичну кризу в Румунії.

Водночас тяжке економічне становище більшості населення і асиміляторську політику румунської адміністрації використовувало керівництво радянської Росії для розпалювання напруженості в Буковині і, особливо, в Бессарабії. Радянська Росія прагнула розгорнути через місцеві комуністичні осередки в Бессарабії широкий партизанський рух, який мав бути додатковим засобом дипломатичного тиску на Румунію, щоб та відмовилася від анексованих територій. Збройні загони повстанців діяли на всій території Бессарабії. Вони нападали на поміщицькі маєтки, приміщення сигуранци (таємної поліції) і жандармські пости, знищували засоби зв'язку. Протягом 1918–1924 pp. відбулося понад 150 збройних виступів. Апогеєм цієї боротьби стало Татарбунарське повстання у вересні 1924 р., в якому взяло участь близько 6 тис. осіб. Повсталі селяни півдня Бессарабії проголосили в деяких селах Акерманського, Ізмаїльського, Бендерського та Кагульського повітіврадянську владу. Проте слабоозброєні повстанці не змогли протистояти румунській регулярній армії. Під час боїв з румунськими каральними підрозділами велика кількість повстанців загинула, частина потрапила у полон і без суду та слідства була розстріляна. Після придушення повстання близько 500 селян заарештували, а судові переслідування тривали до 1929 р.

Натомість на Буковині політична активність українців відобразилась у діяльності трьох основних політичних сил, таких як:

1. Комуністична партія Буковини, очолювана С. Канюком, В. Гаврилюком, Ф. Стасюком та ін. Ця партія тривалий час входила безпосередньо в КП(б)У на правах автономної крайової організації, боролася за возз’єднання з Радянською Україною.

2. Українська національна партія на чолі з В. Залозецьким, утворена 1927 р. Партія виступала за "органічну" роботу і компроміс з існуючим режимом. Протягом свого існування (1927–1938 рр.) здобула декілька місць у румунському парламенті.

3. Націоналістичний рух, що сформувався на Буковині в середині 1930-х років.

Будителем національної свідомості в цей час став журнал "Самостійна думка", який редагував С. Никорович (водночас обіймав посаду зв'язкового ОУН від Буковини). Незабаром тут було утворено ОУН південно-західних українських земель. Крайовим провідником на Буковині, у Бессарабії та на Мармарощині став Орест Зибачинський. ОУН заснувала студентську організацію "Залізняк" та спортивне товариство "Мазепа". ОУН чинила активний опір окупаційній владі. її активісти поширювали серед населення листівки із закликами боротися за визволення Буковини з-під румунського гніту, вивішували в людних місцях синьо-жовті прапори тощо. У 1938 p. після встановлення в Румунії військової диктатури лише націоналісти завдяки конспірації зберегли свою організаційну структуру і не зникли з політичної сцени.

 

Питання №32. У період здійснення індустріалізації в УРСР наприкінці 1920-х – 1930-х рр. було побудовано:

А. Червоний стадіон (суч. НСК «Олімпійський»).

Б. Київський метрополітен.

В. ДніпроГЕС.

Г. Рівненську АЕС.

ЧОМУ? Причини індустріалізації в Українській РСР

Відхід від Нової економічної політики

Загальна індустріалізація СРСР;

Курс на «прискорене соціалістичне будівництво»

Сталінський курс «великого перелому»

Політика «соціалістичної індустріалізації» України відповідала загальносоюзному курсу.Курс на індустріалізацію був узятий на XIV з'їзді ВКП(б) (1925 р.), який затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29 — 1932/33 роки. XI з'їзд більшовиків України пройшов під знаком повної підтримки сталінського курсу на форсовану індустріалізацію. З'їзд затвердив п'ятирічний план для України.

Україна визначалася як основний плацдарм проведення індустріалізації в СРСР, оскільки саме в Україні знаходилися основні вугільні родовища і підприємства металургії. У 1 п'ятирічці 400 з 1500 промислових підприємств передбачалося спорудити саме в Українській РСР.

Ставилася основна мета — забезпечити перевершуючий і першочерговий розвиток галузей групи - А (паливна, енергетична, хімічна, машинобудівна і т. ін.).

Методи індустріалізації:

-підвищення продуктивності праці;

-вдосконалення розподілу праці (вугільна промисловість, машинобудування)

-поліпшення організації робочих місць (легка промисловість, машинобудування);

-інтенсифікація роботи машин і агрегатів (машинобудування, залізничний транспорт, текстильна промисловість);

-інтенсифікація технологічних процесів (чорна металургія) і т. ін.

Протиріччя індустріалізації:

-поступове збільшення норм вироблення на 35-45 %;

-нещадна експлуатація трудових ресурсів;

-експлуатація і деградація села;

-участь у «сталінській індустріалізації» тисяч репресованих «ворогів народу».

Також разом з будівництвом нових промислових підприємств була істотно реформована система освіти: збільшена технічна письменність кадрів, розширена номенклатура професій.

З кінця 1920-х років до 1941 р. в Україні були побудовані сотні нових промислових підприємств. Головні підприємства отримували комплектуючі і обслуговували всю територію СРСР.

Головні новобудови:

ДНІПРОГЕС;

Запоріжсталь;

Криворіжсталь;

Азовсталь;

Харківський тракторний завод.

Новокраматорський машинобудівельний завод та ін.

 

Питання №33. Визначте характерні ри