З поданих варіантів правильної відповіді немає. Правельна відповіть це Роман Мстиславович.

ЧОМУ? Із захопленням пише автор літопису про те, що великий князь Роман "одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих, він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись,... переходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха..." Роман здобув собі авторитет сміливими й успішними походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205)." Історія України: нове бачення В.Ф. Верстюк, О.В.Гарань, О.І.Гуржій та ін.; під ред. В.А.Смолія. -К.: "Альтернативи", 2000. -С.59. "Самодержець усієї Руси" Роман Великій "за короткий час так піднявся, що правив майже усіма землями і князями Русі". В авторитетних німецьких і французьких джерелах ХІІІ ст. залишились свідчення про те, що Роман Великій мав титул "Короля Руси". Він "подолав усі поганські народи завдяки свойому розуму й мудрости і поводився згідно з законом Божим. Він кидався на поганих, як лев, був сердитий, як рись, губив їх як крокодил, переходив через їхні землі, як орел, а хоробрий був, як тур, наслідуючи діда свого Мономаха, що понищив поганих ізмаїлтян, так званих половців". Половецькі хани імям Романа лякали своїх дітей. Могутня лицарська дружина Романа була закута в "латинські" панцирі."Галичина перейшла до Романа Мстиславича (1399-1205), найвидатнішого князя на цілій Україні-Руси кінця XII століття. За короткий час йому удалося сполучити в одних руках Галичину й Волинь і створити нову велику державу, яка обєднала українські землі від Карпатів до Дніпра. Хоробрий, рішучий, Роман безоглядно поводився з своїми ворогами, особливо з крамольними боярами, проте залишив по собі вдячну память і в письменних кругах, і серед простого народу, в його усній поезії. Літописець величає його "приснопамятним самодержцем всея Руси", котрий "подолав усі поганські народи завдяки свойому розуму й мудрости і поводився згідно з законом Божим. Він кидався на поганих, як лев, був сердитий, як рись, губив їх як крокодил, переходив через їхні землі, як орел, а хоробрий був, як тур, наслідуючи діда свого Мономаха, що понищив поганих ізмаїлтян, так званих половців". До памяти про Романа навязує літопис і чудову легенду про Евшан-Зілля. Він же згадує про те, що половці імям Романа лякали своїх дітей. Ще в XVI віці литовський хроніст Стрийковський, згадуючи про походи Романа на литовців, переказує, ніби Роман запрягав полонених литовців у плуги й орав ними, й що звідти, мовляв, повстала приказка: "Ой, Романе, Романе, худо живеши, Литвою ореши". Син польської княжни, дочки Болеслава Кривоустого, Роман в молодих літах довго жив у Польщі й Німеччині, й це йому дуже придалося для розуміння політики в середній Европі. Його батько Мстислав, бувши в 1167-69 роках князем київським, посадив Романа князем в Новгороді (1168). По смерти батька, який втративши Київ на користь Андрія Боголюбського, сів княжити у Володимирі на Волині, Роман повернувся на Україну й став князем волинським. Як ми вже бачили, в 1188 р. він зробив був невдалу спробу захопити й Галич. По смерти Володимира Ярославича він поновив свою спробу і цим разом задержав Галич у своїх руках. Тепер він став, як каже Грушевський "найбільшою політичною силою на Україні". Він приборкав крамольних бояр у себе дома, побив свого тестя київського князя Рюрика й посадив там, як намісника, свого далекого родича, князя Інґвара Луцького, потім пішов на половців і погромив їх кочовища. Але як тільки Роман повернувся до Галичини, Рюрик за допомогою Чернігівських князів і половців захопив був Київ і немилосердно його спустошив.Роман таки вигнав його знову, захопив у свої руки й постриг у ченці. Київ переходив з рук до рук і остаточно втратив своє політичне значіння. Він опинився тепер в залежності від галицько-волинського князя. Роман піддержував приязні зносини з Візантією, з Угорщиною, зносився з папою Інокентієм III. В історичній літературі зберігся переказ, ніби папа пропонував Романові королівську корону, якщо він прийме латинство, але Роман відкинув цю пропозицію. Та новіші історики вважають цей переказ за легендарний. Під кінець свого життя Роман вмішався в боротьбу між Вельфами й Гогенштауфенами, ставши по стороні останніх. Він хотів помогти королю Филипу Швабському й пішов війною на союзника Вельфів, на польського короля Лешка, але в бою під Завихостом в літку 1205 року наложив головою. Передчасна смерть не дала Романові закріпити престол за своїми малолітніми синами Данилом (що мав 3 роки) і Васильком (1 рік). [Д.Дорошенко Нарис історії України... -C.84.]" "Велике значення мало висвячення Кирила митрополитом Київським за вказівкою Данила: цим підкреслювалося наступність Галичини від Києва. Данило почував себе наступником влади київських князів. Це і яскраво виявлено в Літописному Холмському зводі 1246 року, веденому, можливо, печатником Кирилом. У цьому зводі привертає увагу міжнародній його характер: велич руської землі поставлено в зв'язок з подіями угорськими, польськими, литовськими, чеськими, австрійськими, татарськими. Перемога над боярською опозицією, розгром угорсько-польської інтервенції, встановлення то modus vivendi з татарами викликали у Данила прагнення виявити свої права на всю Україну, включаючи Київ, яким володів – під татарами – Ярослав Володимиро-Суздальський. Це прагнення підкреслив Данило, призначивши Кирила на митрополита всієї Руси й виславши його на висвячення до Нікеї в 1246 році... Прагнення Данила знову заволодіти Києвом, цим символом великого, князівства цілої України, виявилося в словах до нього Мендовга; виряджаючи його сина Романа з новгородським військом на допомогу, в 1257 р., коли Данило збирав сили проти Болоховської землі, яка відрізала його від Київщини, Мендовг переказав: "Пришлю тобі Романа з новгородці, аби пошел до Возвяглю, оттуда і к Києву"." Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.1 До середини ХVII століття. К.: Либідь, 1992. – С.204. "Діточий і молодечий вік перебув Роман на польських та німецьких дворах і це не осталося без впливу на його політичний світогляд і пізнішу діяльність. В порівнянні з іншими українськими князями, був Роман людиною західної культури й тим можна пояснити не одно з його потягнень. Ще як його батько був великим київським князем, випросили собі в нього новгородці Романа на князя (1168), проти чого Андрій Боголюбський запротестував війною. Він вислав свого сина на Київ і зруйнував його без пощади (1169 p.), але виперти Романа з Новгороду таки не зміг. Щойно смерть батька примусила Романа вернути до Володимира. Сама Володимирщина не вистарчала цьому енергійному володареві й ми вже мали нагоду розповісти, як він у 1188 р. старався захопити Галичину, для якої навіть визбувся Володимирщини. Але перша спроба не вдалася Романові. Не кидаючи думки про Галичину, він звертає увагу на Київ, у якому княжив його тесть Рюрик. Інтрига Всеволода Суздальського привела його до ворожнечі з тестем і не допустила до того, щоби Роман попробував своїх сил на широкій, загально-українській, політичній арені.

Питання №9. Вкажіть мову, яка була офіційною у Великому князівстві Литовському:

А. Литовська.

Б. Польська.

В. Руська.

Г. Балканська

 

ЧОМУ? Аналізовану нами канцелярську мову в тодішній Литві офіційно називали руською мовою2, так само, як і слов'янські землі, за успадкованою традицією давньої Київської Русі, називалися руськими. У Великому князівстві Московському цю мову називали литовською мовою, вважали за чужу й перекладали з неї на свою мову. Тепер у науковій літературі для назви канцелярської мови Литви вживаються різні терміни, наприклад, західноруська, старобілоруська, литовсько-руська, слов'янська канцелярська мова Великого князівства Литовського і под. Це свідчить, що точно назвати її й справді досить важко. Нам потрібен такий термін, який охопив би всі фази розвитку вживаної в литовській державі слов'янської канцелярської мови. Тому чи не найточніше її природу та функції визначає термін канцелярська слов'янська мова литовської держави (Великого князівства Литовського), адже ця писемна мова була створена для канцелярії тієї держави і зникла тоді, коли для канцелярії стала непотрібною, коли її було замінено польською мовою.

Примітки: 1. Оскільки тоді всіх жителів литовської держави називали литвинами (незважаючи на їхню національність чи релігію), то, коли територія стала звужуватися, разом з нею стало змінюватися й офіційне поняття "литвин". Однак серед широких верств населення ще довго залишалася стара назва, наприклад, жителі не тільки Полоцької, Вітебської, Могильовської, Київської, але й Смоленської областей казали, що вони, мовляв, "литвини". На півночі й на сході Русі був уживаний термін литовці, на південному заході, особливо на захід від річки Горинь, - литвини або литваки. Відгомони такої назви зберігалися довго, іноді навіть до наших днів. У Росії XVIII ст. литвин означав не тільки литовця, але й білоруса, а для О. Пушкіна - ще й поляка. 1967 року А. Непокупний у Шейпічах (Пружанського району Брестської обл.) записав твердження людей, що "литвини", мовляв, живуть біля Вовковиська. Слоніма, Барановичів, Гродно. (Непокупный А. П. Балто-северославянские язьковне связи. - Киев, 1976. - С. 154.)

2. Це створює тепер термінологічну плутанину, бо цю мову потрібно відрізняти від справжньої російської (великоруської) мови, яка тоді формувалася у Великому князівстві Московському, поступово звільняючись від впливу старослов'янської (церковної) мови. Г. Хабургаєв щодо терміну росіянин і російська мова пише: "История этнонима русский указывает на то, что одно и то же обозначение в разные периоды истории восточных славян связано с разными обозначениями: русский до XIV в. и русский после XIV в. - зто наименование разных народов (и языков), связанных между собой исторической преемственностью, но ни в коем случае не представляющих один народ (или язык) на разных зтапах развития". (Хабургаев Г. А. Становление русского языка. - М., 1980. - С. 15).

Питання №10. Основним наслідком битви на Синіх Водах було: