Дисидентський рух в Україні в 70-х рр.. Утворення і діяльність Української Гельсінської спілки.

1. Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.Довгий час литовські племена не могли об’єднатися і жили розпорошено, кожне під проводом племінних князів.Оскільки країна їх була небагатою, то землі ці не приваблювали сусідів. В свою чергу, ліси й багнища не забезпечували племена усім необхідним і це спонукало литовців здійснювати грабіжницькі наскоки на сусідні народи.З ХІІ століття становище литовських племен погіршало. В безпосередній близькості від литовців почав посилюватись Лівонський, а потім Тевтонський орден. У 1230 р. Конрад Мазовецький відправив загін Тевтонського ордену для проникнення в землі литовців. Ці лицарі заснували місто Марієнбург як форпост наступу на Литву та Жмудь. У 1237 р., після об’єднання Тевтонського і Лівонського ордену, натиск на Литву посилився. Лицарі несли під прапором поширення християнства політичне підкорення литовців.Крім німців, насідали на литовські племена руські князі, зокрема, Роман, а також князі полоцькі. Загострились обопільні напади литовців на Пінщину. Включення Західної і Південно-Західної Русі до володінь Литовського князівства зробило його найбільшою державою тогочасної Європи. Українські землі, які стали власністю великокнязівської династії Гедиміновичів, становили 9/10 території литовської держави, а русини, що на ній проживали, складали 90% її населення. Демографічна диспропорція та потужні історичні і культурні здобутки русичів зумовили на деякий час політику литовців щодо українських земель, в основі якої був принцип: «старого не змінювати і нового не впроваджувати». У другій половині XIV ст. литовці переймали традиції українського народу чи не у всіх сферах суспільного життя: вивчали і засвоювали досвід роботи адміністрації, ведення господарства, налагодження податкової системи тощо. Джерелом права у Великому князівстві Литовському була «Руська Правда», офіційною мовою — староруська мова, а панівною і державною релігією — православне християнство. Українські князі та бояри мали свої місця у великокняжій раді та центральній і місцевій адміністрації. Традиційний український характер зберігали великі міста: влада в них належала міському патриціату, урядування велося українською мовою, внутрішнє цехове улаштування також було зорганізовано на український зразок.Не відбулося спочатку будь-яких помітних змін і в політико-адміністративному устрої українських земель. Продовжували існувати Київська та Волинська землі, удільні володіння литовських князів сформувалися на Поділлі та Чернігівщині. Щоправда, князювали в них зукраїнщені члени литовської династії. За угодами, що укладалися з великим князем, руські князі зобов'язувалися служити йому як васали, а той, у свою чергу, обіцяв послідовно дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях і боронити їх від татар.На практиці самоуправління українських земель обмежувалося господарськими справами, судівництвом, опікою над церквою та іншими дрібними місцевими питаннями і не підривало компетенції центральної влади. В той же час, Литва внесла ґрунтовні зміни в устрій українських земель: вона відібрала владу в українських князів і передала її своїм намісникам. Отже, як пише І. Крип'якевич, лише «на перший погляд видавалося, що литовська держава — це просто продовження давньоруської української державності». В дійсності ж у Литовській державі набирають сили тенденції до централізації влади та викоріння автономістичних проявів.а). Кревська унія.б). Великий князь.в). Городлівська унія.г). Знищення автономії українських земель.д). Піднесення Московського царства.

2. Останній гетьман Лівобережної України (1750-1764), граф, російський генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької академії наук.За допомогою брата Олексія був посланий до Петербурга, а звідти - в освітній подорож за кордон (Німеччина, Франція, Італія). Повернувшись до Петербурга, в 1745 р. був призначений президентом Російської Академії Наук (1746). 1746 одружився з родичкою цариці Єлизавети, Катериною Наришкіної. Коли в 1740-х рр.. російський уряд погодився відновити гетьманат, Кирила Розумовського обрали гетьманом на раді в Глухові. Була відновлена ​​автономія Гетьманщини, права гетьмана поширювалися на Київ і Запоріжжя. К. II була прихильницею абсолютизму й стосовно України проводила політику, спрямовану на остаточну ліквідацію її держ. автономії та інкорпорацію її тер. до Російської імперії. У листоп. 1764 К.Розумовського було звільнено з посади гетьмана, а сам гетьманату інститут ліквідовано. За рекомендацією К. II 1765—69 було здійснено Генеральний опис Лівобережної України, у ході якого складалися списки місц. оподатковуваного нас. та обліковувалися його земельний фонд й ін. майно. Прагнучи зарекомендувати себе перед зх. країнами як "освіченого монарха" (див. Освічений абсолютизм), К. II сприяла пожвавленню сусп.-політ. життя в імперії, в т. ч. в Україні, зокрема ініціювала вибори депутатів до Законодавчої комісії з вироблення "Нового Уложення" (див. Комісія законодавча 1767—1768) та складання "наказів" депутатам від різних верств нас. В роботі комісії взяли участь представники від центр. урядових установ, дворянського стану (див. Дворянство), нас. міст, козаків і навіть від державних селян. К. II власноруч написала і свій "наказ" до комісії, в основу якого поклала низку прогресивних для свого часу ідей, зокрема про поділ влади, реліг. толерантність, гуманне поводження із заарештованими тощо. Найменш розробленим і досить невиразним в її "наказі" був лише розділ про селян. Однак уже перші засідання комісії засвідчили, що імператриця не планує змінювати традиційні соціально-екон. і політ. курси д-ви. Її уряд просто проігнорував найбільш важливі положення, що містилися в "наказах" від непанівних верст нас., а в груд. 1768 під приводом початку війни з Османською імперією діяльність комісії було припинено на невизначений час. У 1760—80-х рр. були остаточно ліквідовані укр. козац. військо, запороз. військо, лівобережні й слобідські козацькі полки, а також традиційний адм.-військ. устрій в Україні. На тер. 5 колиш. слобідських козацьких полків було утворено Слобідсько-Українську губернію. Її центром ставав Харків, а колиш. полкові міста Охтирка, Суми, Ізюм і Острогозьк (нині місто Воронезької обл., РФ) перетворені на провінційні містечка. Решта населених пунктів перейменовувалась у військ. слободи. Із п’яти козац. слобідських полків були сформовані гусарські полки (див. Гусари), що увійшли до складу рос. армії.

3. Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність. У 1960—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення “паралічу страху”, що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 1950-х та на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана “Група юристів” на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення.У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. На них він роздратовано засудив "відступи від соціалістичного реалізму" та "прояви формалізму і абстракціонізму".Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, відома також як Українська Гельсінська група (УГГ), об'єднання діячів українського правозахисного руху, утворене в Україні 9 листопада 1976. Підставою для утворення УГГ були постанови про права людини Заключного акту Наради у справах безпеки й співпраці в Європі у Гельсінках 1975. Згідно з основоположною декларацією УГГ її метою є сприяти виконанню в Україні постанов Заключного акту:збирати докази порушення тих постанов та скарги постраждалих;доводити факти порушення прав людини та націй в Україні до відома ширших кіл української та міжнародної громадськості, до урядів держав, які підписали Заключний акт.