Якщо ви помилилися, визнайте це

Від мого будинку, розташованого чи не в самому географічному центрі Нью-Йорка, хвилину йти пішки до лісопарку, встеленого заростями ожини, яка щовесни закипає піною білого цвіту. Там водяться білки — живуть вони в дуплах дерев, дають потомство: й росте бур'ян заввишки з навколишні хащі. Незаймане царство дерев, так званий Форест-парк,— справжнісінький праліс, який, мабуть, не змінився від тих часів, коли Колумб відкрив Америку. В тому парку я часто прогулюю свого Рекса — невеликого сумирного бульдога бостонської породи. А що там ми рідко зустрічаємо людей, я відпускаю пса побігати без намордника.

Одного дня ми натрапили на кінного поліцейського, якому закортіло показати свою владу.

— Як ви смієте пускати собаку без намордника? — гримнув він. — Хіба не знаєте, що порушуєте закон?

— Так, знаю,— відповів я стримано. — Але не думав, що пес може завдати комусь шкоди.

— Ви не думали! Законові начхати на те, що ви думали. Цей пес може загризти білочку або покусати дитину. Попереджаю вас: якщо ще хоч раз побачу вашого собаку без намордника, відповідатимете за це перед судом.

Я пообіцяв, що більше цього не буде.

І цього не було. Кілька разів. Але Рекс не любив намордника, і я пішов на ризик. Того дня мій песик радісно вибрикував без намордника. Ми спускалися з пагорба, коли раптом я побачив — о боже! — поліцейського. Розчепіривши ноги, він велично сидів на гнідому коні. А Рекс мчав прямо до нього.

Я уявляв таку зустріч, тому був готровий до того, що сталося. Не чекаючи, доки поліцейський заговорить, я заявив:

— Ви спіймали мене на гарячому. Я винний. У мене немає жодного виправдання. Минулого тижня ви попередили мене, що коли побачите мого Рекса без намордника...

— Так, так,— мовив поліцейський несподівано лагідним тоном. — Я знаю, як це спокусливо відпустити песика побігати на природі, коли навколо нікого немає.

— Авжеж, спокусливо,— докинув я. — Однак це — порушення закону.

— Не думаю, що такий маленький песик може зробити якусь шкоду,— зауважив охоронець закону.

— Але тут водяться білочки, і він...

— Облиште,— поліцейський не дав мені договорити. — Це несерйозно. Ось що я вам пораджу: хай ваш песик бігає по той бік пагорба; там я не бачитиму його. І давайте про все забудемо.

Діями поліцейського, як і всіх інших людей, керувало прагнення власної значущості, тож коли я почав засуджувати себе, йому для реалізації цього прагнення нічого іншого не залишалось, як змилосердитись наді мною. А що було б, якби я спробував захищатися? Ясна річ: з поліцейськими не сперечаються! Так, ми з ним не стали ламати списів; я визнав, що він має рацію, а сам — завинив перед законом і, головне, відразу визнав чесно й відкрито. І він люб'язно згладив інцидент. Навіть лорд Честерфілд, мабуть, не був таким люб'язним, як цей кінний поліцейський, що тиждень тому погрожував поставити мене перед судом.

Якщо ви знаєте, що вам дістанеться на горіхи, то, мабуть, краще, не очікуючи прочуханки, самому виявити ініціативу. Чи не легше вдатися до самокритики, аніж вислуховувати слова осуду з чужих вуст? Покарайте себе, як це зробила б та інша людина,— неодмінно покарайте, перш ніж вона встигне відкрити рот,— і ви обеззброїте її. Вона (в дев'яносто випадках із ста) займе ту благородну позицію, коли на чужі похибки та прорахунки дивляться крізь пальці, як це зробив щодо мене й Рекса той кінний поліцейський.

Художник Фердінанд Е. Уоррен вдавався до такої техніки, щоб прихилити до себе вередливих і сварливих покупців.

«Готуючи малюнки для реклами та видавництв, треба бути надзвичайно точним і охайним,— розповідав він на наших курсах про випадок, що стався з ним. — Дехто з художніх редакторів вимагає, щоб їхні замовлення виконувались одразу ж, а за таких обставин годі уникнути дрібних помилок. Я знав керівника, який діставав велику втіху від того, що знаходив у малюнках незначні вади. Не раз я виходив з його кабінету вкрай ображеним, і не через критику — він мав звичку нападати на художників. Якось я приніс редакторові термінову роботу, і як тільки повернувся додому, він телефоном викликав мене знову, мовляв, у моїй роботі знайдено якісь хиби. Коли я прибув, то сталося те, чого я найбільше боявся: там уже чекав на мене отой керівник. Він зажадав пояснень, чому це і це я зробив так, а не інакше. Отже, трапилася нагода застосувати методи, які ми вивчали на курсах. І я сказав:

— Те, що ви говорите, свята правда і виправдань у мене не може бути. Я вже тривалий час виконую ваші замовлення і мусив би знати це. Мені соромно за самого себе.

Цікаво, що він почав мене захищати:

— Так, похибки є, але вони не такі вже й серйозні.

— Будь-яка похибка має значення і дратує. Він хотів перебити мене, але я не дав йому

зробити цього:

— Дозвольте перемалювати все це наново.

— Що ви? Ні в якому разі! — запротестував він. — Вибачте, що я завдав вам стільки прикрощів.

І він почав вихваляти мою роботу, запевняючи, що хоче лише мінімальних змін, що мої маленькі похибки ніколи не приносили його фірмі збитків, і, зрештою, це — дрібниці, не варті уваги. Моя самокритичність обеззброїла його. Керівник фірми запросив мене на ленч, і перш ніж ми розпрощалися, вручив мені чек і зробив нове замовлення».

Кожен дурень намагається заперечувати, що він помиляється; тому він і дурень. А той, хто визнає свої помилки, сповнюється почуття власної гідності й тріумфально підноситься над юрбою. В цьому зв'язку наведу чи не найяскравіший епізод з біографії Роберта І. Лі, який засуджував себе і тільки себе за поразку пікеттського наступу під Геттісбергом.

Безперечно, пікеттський наступ — одна з найблискучіших і найоригінальніших воєнних операцій в історії Західного світу. Та й сам Пікетт був колоритною постаттю: він носив таке довге волосся, що золотаво-каштанові кучері спадали йому мало не до пліч, і, як Наполеон під час італійської кампанії, щодня на полі бою писав жагучі листи коханій. У хвацько збитому на праве вухо кашкеті, він уособлював загальний порив. Віддане йому військо піднесено вітало його, коли трагічного липневого дня він з молодечим запалом кинувся на лінію оборони федеральних військ. Усі пішли за ним — пліч-о-пліч, ряд за рядом, розгорнувши знамена, і їхні багнети виблискували на сонці. Це було захоплююче видовище. Відвага. Блиск. Навіть у ворога, який хижо стежив за ними, воно несамохіть викликало шепіт захоплення.

Війська Пікетта швидко просувалися через фруктовий сад, кукурудзяне поле, через луки та байраки. І весь цей час гармати ворога вибивали жахливі діри в їхніх рядах. Але вони наступали. Навально. Невідворотно.

Раптом федеральна піхота, що зачаїлася за кам'яним муром цвинтарної огорожі, почала давати залп за залпом по беззахисних лавах атакуючих. Вершина пагорба перетворилась на смугу вогню, на пекло, на виверження вулкана. За кілька хвилин усіх командирів бригад, крім одного, було знищено. Полягло чотири п'ятих його п'ятитисячного війська. І все ж Армістед, який повів його в завершальну атаку, рвався вперед. Він перескочив через кам'яний мур і, вимахуючи кашкетом, що був на кінці його шаблі, заволав:

— Дайте їм перцю, хлопці!

І вони дали. Подолавши мур, кололи багнетами ворогів, розбивали їм черепи прикладами рушниць і піднесли прапор Конфедерації над кладовищем. Прапор майорів лише мить. Але ця мить, хоч якою короткою вона була, ввійшла в історію як вершина успіхів конфедератів.

Атака Пікетта — блискуча, героїчна атака — була початком кінця. Лі програв. Він не зумів прорватися на Північ. І він це усвідомлював.

Південь був приречений.

Це так приголомшило й засмутило Лі, що він подав у відставку, запропонувавши президентові Конфедерації Джефферсону Девісу замінити його «молодшою і здібнішою людиною». Якби Лі схотів перекласти відповідальність за жахливу поразку наступу Пікетта на когось іншого, він знайшов би чимало слушних аргументів. Деякі командири бригад не справдили його надій. Кавалерія прибула запізно й не підтримала атаку піхоти. Все пішло шкереберть. Але Лі був надто порядною людиною, щоб звинувачувати інших. Як тільки побиті й знекровлені війська конфедератів повернулися на свої позиції, Роберт І. Лі виїхав зустрічати їх.

— Я і тільки я програв цю битву,— заявив він перед строєм. — Це була моя помилка.

В цій історії мало знайдеться генералів, які б мали мужність визнати отаке.

Елберт Хаббард був одним з тих літераторів, які будили совість нації. Його колючі сентенції подобалися далеко не всім, але рідкісний талант ладнати з людьми часто допомагав йому обертати ворогів на друзів. Коли один з роздратованих читачів написав, що він не погоджується з його статтею, Хаббард відповів йому так:

 

«Давайте подумаємо. Тут я сам не з усім згоден. Не все, що я писав учора, подобається мені сьогодні. Приємно було дізнатися, що ви над цим замислюєтесь. Наступного разу, коли будете в наших краях, неодмінно завітайте до нас і ми всебічно обговоримо цю проблему. Тисну вашу руку, хоч нас розділяють багато миль.

Щиро Ваш...»

 

Цікаво, що б ви сказали людині, яка так уважно до вас поставилася?

Коли ми маємо рацію — делікатно й тактовно прищеплюймо іншим людям власну точку зору; а якщо ми помиляємось (що трапляється напрочуд часто) — найкраще відразу визнати це щиро й відкрито. Така техніка допоможе досягти вражаючих успіхів і, хочете вірте, хочете ні, принесе більше задоволення, ніж спроба обстоювати свою хибну позицію.

Згадайте старе прислів'я «Якщо ви наступаєте, мало чого досягнете, а поступившись, матимете більше, ніж сподіваєтесь».

 

Отже, якщо ви хочете, щоб вашу точку зору приймали інші люди, дотримуйтесь третього правила: