Основні форми організації міжнародного бізнесу

Валютний ризик і його вплив на діяльність міжнародного менеджера.

Коливання валютних курсів для фірм, що здійснюють міжнародну діяльність, є одним з найбільш істотних видів ризику. Хоча валютні курси - це чинник зовнішнього середовища, над яким фінансовий менеджер не владний, проте ефективний фінансовий менеджмент вимагає, щоб менеджер аналізував ризики, пов'язані з коливаннями валютних курсів і, якщо можливо, контролював їх.

Основними елементами оцінювання валютного ризику є визначення виду іноземної валюти, за якою проводяться розрахунки; суми валют; тривалість періоду дії валютного ризику; види валютних розрахунків.

Управління валютним ризиком передбачає проведення його детального аналізу, оцінювання можливих наслідків та вибір методів страхування. Фінансовий менеджер повинен використовувати усі можливі засоби уникнення ризику; контролювання його; проводити низку заходів щодо мінімізації сум імовірних збитків, якщо немає можливості уникнути його повністю; страхувати валютний ризик в разі неможливості його уникнення.

Для вираження можливості впливу змін валютного курсу на діяльність фірми застосовується термін "іноземна валютна незахищеність". За характером впливу розрізняють три первинних типи іноземної валюти незахищеності:

* перенесена незахищеність;

o операційна (пов'язана з веденням справи) незахищеність;

o економічна незахищеність.

Перенесена (перерахована) незахищеність - це вплив змін вартості валют на фінансові звіти фірми, котрі відображають її фінансовий стан". Перенесена незахищеність виникає у зв'язку з тим, що міжнародні і транснаціональні фірми повинні періодично (не менше одного разу на рік) об'єднувати фінансові звіти своїх філій, розташованих в різних країнах, в єдину групу звітів в національній валюті. Термін "перерахування" використовується для конвертації замовлених вартостей в одній валюті в іншу.

Операційна незахищеність виникає тоді, коли у своїй діяльності фірма здійснює операції в іноземній валюті. Операційна незахищеність відбувається внаслідок того, що валютний курс може змінитися за час від укладення угоди до здійснення платежу. На протилежність перенесеній незахищеності операційна незахищеність призводить до реального припливу або відпливу готівки.

Для фірми існує декілька шляхів контролю операційної незахищеності. Найпростіший спосіб змінити операційний валютний ризик - це передача його іншій компанії. Експортер якого-небудь товару може встановити продажні ціни у валюті своєї країни. В цьому випадку вже імпортер зіткнеться з операційним валютним ризиком, пов'язаним з конвертацією іноземної валюти в національну. Можливий також спосіб вимоги негайної оплати. Тоді вартість експорту визначатиметься поточним курсом "спот". Однак такі способи найчастіше закінчуються зірваними угодами або прихованими витратами.

Фірма може застрахуватись на майбутньому ринку, форвардному або опціонному. Форвардна операція являє собою взаємне зобов'язання сторін здійснити валютну операцію за фіксованим курсом в заздалегідь погоджену дату.

Строковий або форвардний контракт - - це зобов'язання для двох сторін (продавця і покупця), тобто продавець зобов'язаний продати, а покупець - купити певну кількість валюти за встановленим курсом в певний день. Наприклад, французька фірма планує здійснити хеджирування.

За допомогою форвардної операції вона розраховує на платежі в сумі 200

Форвардні валютні контракти

Форвардний валютний контракт (FXA — foreign exchange agreement) — це угода між двома контрагентами про фіксацію валютного курсу за операцією купівлі-продажу обумовленої суми валютних коштів на визначену дату в майбутньому.

Згідно з форвардним валютним контрактом одна сторона бере на себе зобов’язання здійснити поставку визначеної кількості валютних коштів за узгодженим у контракті курсом на вказану дату, а інша сторона бере зобов’язання прийняти цю поставку і виплатити відповідну суму коштів у іншій валюті.

Суми угод та тривалість форвардного періоду за форвардними валютними контрактами, як і в загальному випадку, можуть бути довільними і визначаються за домовленістю сторін, відповідаючи їхнім потребам. Угодами FXA передбачається фіксація всіх умов, зокрема й форвардного валютного курсу, у момент підписання контракту.

Основним питанням за укладання форвардного валютного кон­тракту є рівень обмінного курсу, який визначається на дату угоди і за яким операція купівлі-продажу валюти буде здійснена на дату валютування. Щоб не втратити значних коштів на форварді, учасникам бажано мати прогноз зміни валютних курсів і враховувати вплив відповідних чинників на процес формування форвардних курсів за валютами.

У довгостроковому аспекті форвардні валютні курси залежать від різниці в рівнях відсоткових ставок за валютами, що котируються. В свою чергу, відсоткові ставки відбивають насамперед діючий та очікуваний рівні інфляції, а також прогнозовані темпи економічного росту в країнах походження валют. Оскільки й очікувані темпи зростання, і рівень інфляції можна лише спрогнозувати, але не розрахувати, то й відсоткові ставки на майбутні періоди також прогнозуються. Форвардні валютні курси розрахо­вуються на основі відсоткових ставок.

Форвардні валютні контракти захищають обох учасників від зміни валютних курсів упродовж форвардного періоду поперед­нім фіксуванням курсу на момент укладення угоди. Протягом періоду дії FXA учасники не наражаються на валютний ризик, пов’язаний зі змінами валютних курсів. У цьому і полягає сутність операцій хеджування валютного ризику.

 

Ф’ючерсні контракти

Ф’ючерсний контракт — це угода між продавцем або покупцем, з одного боку, і кліринговою палатою ф’ючерсної біржі, з іншого боку, про постачання (прийняття) стандартної кількості базових інструментів за узгодженою ціною на конкретну дату в майбутньому. Ф’ючерсні угоди укладаються між двома сторонами, однією з яких завжди є клірингова (розрахункова) палата ф’ючерсної біржі, що виконує роль гаранта здійснення всіх контрактів (рис. 8.3).

 

 

Рис. 8.3. Схема укладання ф’ючерсного контракту

Учасник, який узяв на себе зобов’язання прийняти базові інструменти згідно з умовами контракту, займає довгу позицію, тобто купує ф’ючерси. Учасник, який узяв зобов’язання здійснити поставку, займає коротку позицію, тобто продає ф’ючерси.

Мета укладання ф’ючерсного контракту полягає в тому, щоб зафіксувати в даний момент ціну, за якою відбудеться операція продажу або купівлі базових інструментів у майбутньому.

Основні характеристики ф’ючерсного контракту:

біржовий характер торгівлі;

стандартні умови контрактів (крім ціни);

гарантія клірингової палати виконання всіх контрактів;

висока ліквідність, зумовлена існуванням активно діючого вторинного ринку;

низька вартість укладання угоди;

доступність (саме цей принцип є основним в організації біржі);

можливість, але не обов’язковість, реального постачання (прийняття) базових інструментів за укладеними угодами.

Особливості ф’ючерсних контрактів та організації ф’ючерсної торгівлі дають змогу легко ліквідувати зайняту на ринку позицію укладанням офсетної (зворотної) угоди. Отже, кожен учасник ф’ючерсної торгівлі має два шляхи виходу з ринку:

1) закриття позиції через укладення офсетної угоди;

2) поставка або прийняття фінансових інструментів, які були предметом ф’ючерсної угоди.

Слід зазначити, що більшість ф’ючерсних угод взаємно погашаються до моменту закінчення строку їх дії, і лише 2—5 % контрактів завершуються реальною поставкою базових інструментів. Якщо учасник має намір здійснити чи прийняти поставку реальних активів, які були предметом угоди, то він у встановленому порядку інформує про це клірингову палату. У цьому разі палата добирає учасника з протилежною позицією, а постачання здійснюється згідно з правилами конкретної біржі.

Зважаючи на те, що на практиці досить незначна кількість ф’ючерсних угод закінчується реальною поставкою, на багатьох біржах розглядається питання про повну ліквідацію поставок, а деякі з фінансових ф’ючерсів зразу були розроблені як інструменти, що не передбачали поставки базових активів.

Предметом фінансового ф’ючерсного контракту можуть бути такі інструменти, як іноземна валюта, депозитні сертифікати, бан­ківські депозити, акції, облігації, векселі, довгострокові казначейські зобов’язання, фондові індекси. Обсяги поставок цих фінансових інструментів стандартні (як лоти), що є особливістю ф’ючерсних контрактів.

Ф’ючерси належать до короткострокових похідних фінансових інструментів, а строки обігу контрактів на міжнародних біржах базуються на квартальному циклі, тобто терміни їх здійснення — це березень, червень, вересень, грудень. Торгівля ф’ючер­сами на біржах відбувається щоденно, що дозволяє щоденно котирувати контракти на рік уперед і подавати результати в періодичній фінансовій пресі. Торгівля новим контрактом відкривається в перший робочий день після дати закінчення попереднього контракту. Тільки-но закінчується термін дії одного ф’ючерсу, наприклад, березневого, наступного ж дня розпочинається торгів­ля ф’ючерсними контрактами, строк дії яких закінчується через рік, тобто в березні наступного року. Розрахунки за результатами торгового дня проводяться кліринговою палатою щоденно після закінчення останньої торгової сесії.

Мінімальні зміни в ціні ф’ючерсу — крок ціни — називається тіком (tick). Тік має стандартну вартість у грошовому вираженні для кожного типу ф’ючерсних контрактів. Знаючи, на скільки тіків змінилася ціна ф’ючерсу протягом дня, а також вартість одного тіка, можна обчислити суму отриманих прибутків або зазнаних збитків за відкритою ф’ючерсною позицією. Конкретні умови та правила здійснення торгівлі різними типами ф’ючерсних контрактів визначаються ф’ючерсною біржею.

7.опціонні угоди

Опціон – це контрактне зобов'язання, яке пов'язує покупця і продавця. Покупець опціону називається держателем опціону, продавець опціону називається підписувач опціону ,або автор.

Існують такі основні види опціону за технікою виконання:

- option call – опціон на купівлю;

- option put – опціон на продаж;

- put - call option (double) - подвійний опціон на купівлю або продаж.

Опціон «колл» дає його покупцю право (але не зобов'язує) купити певну цінність за певною ціною на протязі певного терміну. Продавець «колл» зобов'язаний поставити покупцю певну цінність, якщо покупець вирішить реалізувати свій опціон.

Опціон «пут» дає його держателю (покупцеві) право на продаж обумовленої цінності за визначеною ціною в певний термін. Продавець зобов'язаний купити обумовлену актив, якщо утримувач вирішить реалізувати свій опціон.

Покупець опціону в момент укладання угоди сплачує продавцю опціону певну суму, яка називається премією. Премія лишається продавцеві незалежно від того, реалізується опціон чи ні.

Ціна виконання або страйкова ціна (strike price), або базисна – це фіксована ціна визначеної цінності, за якою вона буде реалізована.

Строк дії опціону фіксований. Зазвичай це три місяці. Але строки обігу опціону значно більші, до 9 місяців. За строками використання опціони поділяються на європейський та американський. Покупець європейського опціону має право виконати його лише в останній день дії опціону. Американський опціон можна виконати в будь-який момент всього строку дії опціону за сприятливих умов. Величина премії визначається двома основними чинниками: тимчасовою вартістю та внутрішньою вартістю.

Тимчасова вартість – це та додаткова сума, яку покупець опціону згоден заплатити понад внутрішню вартість, сподіваючись на сприятливі для нього зміни цін.

Внутрішня вартість – це вигідна різниця між базисною ціною опціону і ціною певної цінності (активу).

Опціон, який має внутрішню вартість, називається опціоном (in the money) “при грошах”, який її не має – (out of the money) “без грошей”. Опціон, ціна виконання якого дорівнює поточній ціні активу, називається опціоном (at the money) “при своїх”.

Умови, за яких можливий такий прояв внутрішньої вартості опціону, наведено у табл. 6.1.

Тимчасова вартість опціону залежить від строку його закінчення: чим більше часу залишається до кінця його виконання, тим ціна вища. Покупець готовий заплатити більше за опціон тривалішого періоду дії, сподіваючись на зростання його вартості.

З наближенням строку виконання опціону його тимчасова вартість знижується досить швидко. У момент закінчення строку дії опціон має тільки внутрішню вартість.

Перевагою купівлі опціонів є обмежений ризик: покупець не може втратити більше за сплачену ним премію. Для продавця опціону існує обмеження можливого прибутку (не більше премії), але безмежний ризик.

8. своп – контракти

Своп-контракт (від англ. swap — обмін) — це угода між контр­агентами про обмін (один або декілька) певною кількістю базових інструментів на визначених умовах в майбутньому.

Як і більшість інших фінансових деривативів, своп-контракти найчастіше укладаються в розрахунку на умовну суму, що передбачає тільки обмін різницями в цінах базових інструментів, а не самими інструментами. Як правило, за умовами угоди проводиться серія зустрічних платежів протягом періоду дії або один обмін в момент відкриття контракту з умовою проведення зворот­ної операції в момент завершення свопу. Умовні суми, які обмінюються в свопі, можуть бути однаковими або змінюватися.

Розрізняють два види своп-контрактів — валютний своп і своп відсоткових ставок, кожен з яких має на меті хеджування відповід­ного виду ризику — валютного чи відсоткового. На практиці валютні та відсоткові свопи часто поєднуються в одній угод

воп-контракти є позабіржовими інструментами й оформлюються як юридичний договір, яким закріплюються права власнос­ті кожного учасника в разі невдачі — дострокового виходу з операції однієї зі сторін чи відмови від виконання зобов’язань. Учасниками своп-контрактів можуть бути банки, компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, довірчі товариства тощо. Часто своп-контракти укладаються на міжбанківському ринку.

Сторони безпосередньо домовляються про умови свопу або користуються послугами своп-дилера, який створює ринок свопів. Дилери можуть бути не тільки посередниками, а й однією зі сторін свопу, якщо займають протилежну позицію і мають свій ризик. Сторони вправі вийти зі свопу, знайшовши покупця і перепродавши угоду на вторинному ринку. Вторинний ринок для операцій своп ще недостатньо розвинений і досконалий, тому звільнення від умов контракту становить певні труднощі.

Діапазон сум, на які укладаються угоди, досить широкий — від 1 до 500 млн дол. США, але ефективними операції стають починаючи з 10 млн дол. США. Свопи мають фіксовані строки погашення. Період від дати укладення угоди до дати її погашення може тривати від 1 до 10—15 років, але звичайно термін становить 2—5 років. У світі існує небагато угод з періодом дії понад 10 років. Отже, операції своп належать до середньо- і довгострокових похідних фінансових інструментів.

Свопи можуть застосовуватися як до нових операцій, тобто укладатися паралельно з балансовою операцією, у зв’язку з якою виникає ризик (отримання кредиту, конвертація однієї валюти в іншу, емісія або купівля цінних паперів), так і до вже існуючих, укладених раніше, угод та проведених операцій. У першому випадку сторони обмінюються реальними сумами, у другому — лише платежами (відсотковими ставками, курсовими різницями) у розрахунку на умовну суму, яка при цьому не є балансовою позицією сторін.

Типової схеми здійснення своп-контракту не існує, оскільки кожна угода має індивідуальний характер і відбиває потреби та можливості конкретних учасників. Основна особливість свопів полягає у взаємовигідності, коли завдяки проведенню операцій обміну обидві сторони досягають тієї мети, яку вони перед собою ставили. Угоди своп укладаються тоді, коли потенційні учасники намагаються скористатися такими можливостями іншої сторони, яких у них самих немає. Отже, від своп-контракту переваги здобувають обидва учасники, жодний з них не програє і не виграє, завдяки чому вдається знизити вартість операції своп.

Факторингові операції

Факторинг (від англ. factor — агент, посередник) — одна з нетрадиційних банківських послуг, що з’явилася в банківській практиці у 50-х роках.

Факторингова операція — комісійно-посередницька операція з передачі клієнтом банку права на стягнення боргів (без права зворотної вимоги до клієнта).

Як правило, банком купуються дебіторські рахунки, що пов’я­зані з поставкою товарів чи наданням послуг.

Суб’єкти та об’єкти факторингових операцій

Суб’єкти — банк, факторингова компанія, спеціалізовані установи, які скупають рахунки-фактури у своїх клієнтів.

Клієнти — кредитори, постачальники товару, виконавці робіт, промислові та торгові фірми, що уклали угоди з банком чи факторинговою компанією.

Позичальники — покупці товарів і послуг.

Види факторингу

Прямий — в операції бере участь лише один фактор — з експорту в країні експортера, з яким імпортер уклав факторингову угоду.

Опосередкований — в операції беруть участь два фактори: 1) з експорту в країні експортера та 2) з імпорту в країні імпортера.

Розкритий — операція, в якій покупцеві повідомляється про факторингову угоду.

Нерозкритий — операція, в якій факторингова угода є конфіденційною і зарубіжному покупцеві не повідомляється про неї.

Конвенційний — універсальна система фінансового обслуговування, яка включає бухгалтерський облік, розрахунки з постачальниками та покупцями, страхове кредитування, представництво та ін.

Конфіденційний — обмежується виконанням тільки деяких операцій: сплата боргів, передача права на отримання грошей та ін.

Механізм проведення факторингової операції

Етапи здійснення факторингової операції

Перший етап. Підготовчий.

Отримання заявки від клієнта.

Оцінка економічного та фінансового стану клієнта.

Другий етап. Оформлення факторингової угоди між банком та клієнтом.

Обов’язки банку: стягнення боргу та функції з його обслуговування; аналіз кредитоспроможності боржників; інкасація, облікові операції та ін.

Обов’язки клієнта: плата за факторингові послуги банку. Плата складається з: комісійних за послуги по обслуговуванню боргу в розмірі 1—2% загальної суми придбаних банком рахунків; позичкового процента, нарахованого на виданий аванс.

Визначення методу розрахунку максимальної суми з операцій факторингу.

Методи бувають:

визначення загального ліміту — для кожного клієнта встановлюється періодично поновлюваний ліміт;

визначення помісячних лімітів відвантажень — встановлюється сума, на яку протягом місяця будуть відвантажені товари;

страхування по окремих операціях.

Третій етап. Відсилка всіх рахунків-фактур, виставлених на покупця.

Четвертий етап. Аналітичний.

Вивчення рахунків-фактур.

Вивчення платоспроможності позичальників (триває від 24 годин до 2—3 днів).

П’ятий етап. Оплата рахунків.

Клієнт, що продав дебіторську заборгованість, отримує від банку аванс (готівкою, переказом, оплатою чека та ін.) в розмірі 80—90 % суми боргу. Решту процентів — 10—20 — банк утримує як компенсацію ризику до погашення боргу. Після погашення боргу банк повертає утриману суму клієнтові.

Шостий етап. Оплата вимог.

Особливості здійснення факторингових операцій

1. Придбання платіжних вимог до покупців у своїх клієнтів на умовах негайної оплати клієнту 80—90 % вартості відфактурованих поставок.

2. Оплата у визначений термін іншої частини вартості з відрахуванням комісійних і процентів за кредит, незалежно від суми виручки, що надійшла від покупців. Платіж, який надходить потім від покупця, повністю зараховується на рахунок банку.

Специфіка міжнародного факторингу полягає в тому, що при роботі з експортером банк, як правило, укладає угоду з банком країни імпортера та передає їй частину своїх функцій. У свою чергу, він виконує роботу, пов’язану з дорученнями іноземного банку. Такий зустрічний факторинг має назву взаємного, або двофакторного. Його переваги зумовлені тим, що для кожного з банків, які обслуговують імпортерів, боргові вимоги є внутрішніми, а не зовнішніми. Це значно спрощує процедури визначення кредитоспроможності імпортера, страхування ризиків, інкасування бонових вимог тощо.

Факторинговий кредит дорожчий за звичайний, оскільки він супроводжується інкасовими, юридичними, обліково-контроль­ними, інформаційними, консультативними та іншими послугами. Факторинг найбільш вигідний для крупних фірм-експортерів, що мають значні відстрочки платежів і недостатньо готівки. Вони одержують такі переваги від факторингового обслуговування: звільнення від ризику неплатежу, завчасну реалізацію портфеля боргових вимог, спрощення структури балансу, скорочення терміну інкасації вимог до клієнтів, економію на бухгалтерських, адміністративних та інших видатках.

Форфейтингові операції

Форфейтингова операція — купівля експортних вимог форфейтером (банком або спеціалізованою фінансовою кампанією) з виключенням права регресу на експортера (форфейтиста) у разі несплати.

Форфейтинг (від фр. forfait — відмова від прав) — це купівля боргу, вираженого у зворотному документі (переказний або простий вексель) у кредитора на безповоротній основі. Це означає, що покупець боргу (форфейтер) бере на себе зобов’язання про відмову (форфейтинг) від свого права на звернення регресивної вимоги до кредитора у разі неможливості отримання боргу з боржника. Тобто покупець цих вимог бере на себе комерційні ризики, пов’язані з неплатоспроможністю імпортерів, без права регресу цих документів на колишнього власника. Форфейтер не має права подавати будь-які претензії до експортера у разі неплатежу імпортера. Форфейтер бере на себе фактично всі види ризику, а експортер відповідає лише за правові аспекти вимог, наприклад, за відповідність товару умовам договору. Купівля зворотного документа здійснюється звичайно зі знижкою.

Форфейтинг застосовується: у фінансових операціях — з метою швидкої реалізації довгострокових фінансових зобов’язань; в експортних операціях — для сприяння надходження готівки експортеру, який надав кредит зарубіжному покупцеві.

Форфейтингові інструменти

Вексель

Інші цінні папери

Механізм здійснення операцій форфейтингу передбачає, що експортер виконав свої зобов’язання за контрактом і прагне інкасувати розрахункові документи імпортера шляхом їх продажу з метою отримання готівкових коштів.

Етапи проведення форфейтингової операції

Перший етап — підготовка операції.

Експортер визначає:

вимоги форфейтера до гарантії;

можливий розмір дисконту до завершення операції з імпортером.

Форфейтер:

розглядає заявку експортера;

збирає інформацію про можливу операцію;

проводить кредитний аналіз;

визначає тверду ціну.

Другий етап — документальне оформлення операції.

Досягнення попередньої домовленості сторін про укладення форфейтингової угоди.

Третій етап — підписання угоди.

Експортер:

готує серію переказних векселів або підписує угоду про прийняття простих векселів від покупця;

отримує гарантію або аваль на свої векселі.

Форфейтирування надає експортеру такі переваги:

збільшення ліквідності;

страхування від кредитного ризику, ризиків зміни процентних ставок і валютних курсів;

звільнення від необхідності контролю за погашенням кредиту і роботи з інкасації платежів;

простота документації та швидкість її оформлення;

збільшення доходу форфейтера порівняно з кредитною операцією;

перетворення операції поставки з відстроченим платежем на операцію з готівковим розрахунком.

Суб'єкти інвестування

Відповідно до українського законодавства, суб'єктами інвестиційної діяльності (інвесторами та учасниками) можуть бути юридичні та фізичні особи України та іноземних держав, а також держави в особі їх урядів.

Інвестори — це суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення особистих, позичених, залучених майнових чи інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційного процесу.

Права в усіх інвесторів, незалежно від форми власності щодо розміщення інвестицій у будь-які об'єкти, є рівні. Умови інвестування можуть бути різними для вітчизняних та іноземних учасників. Це залежить від державної політики щодо активізації інвестиційних процесів та напрямків їх державного регулювання.

Учасники інвестиційної діяльності — громадяни та юридичні особи України, інших держав, а також держави, які забезпечують реалізацію вкладень як виконавці замовлень або за дорученням інвестора.

Інвестор визначає цілі, напрямки та обсяги інвестування. Для їх реалізації він залучає будь-яких учасників на договірній основі.

Основні форми організації міжнародного бізнесу

Міжнародний бізнес здійснюється в певних формах. Серед них назвемо такі: експорт-імпорт товарів і послуг; кооперація в галузі науково-технічної, виробничої, збутової і сервісної діяльності; інвестиційна діяльність; спільне підприємництво; транснаціональні корпорації.

Найбільш поширеною формою міжнародного бізнесу є здійснення експортно-імпортних операцій, лізингу, різних посередницьких, консультаційних та маркетингових послуг.

Кооперація в галузі науково-технічної, виробничої, збутової і сервісної діяльності передбачає передусім діяльність в галузі науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, виробництва і збуту продукції та післяпродажного технічного обслуговування її, а також ремонту.

Названі вище форми міжнародного бізнесу характеризуються порівняно невисоким рівнем інтернаціоналізації підприємств і організацій. При цьому слід мати на увазі, що експортно-імпортні операції, збутова і сервісна діяльність нерідко можуть носити нерегулярний характер. Скажімо, фірма може експортувати надлишки своїх товарів чи окремі товари, виготовлені на замовлення.

В сучасних умовах помітно зросла роль міжнародної інвестиційної діяльності як форми міжнародного бізнесу. Вона являє собою сукупність дій юридичних та фізичних осіб щодо реалізації інвестиційних проектів. Як свідчить досвід, підвищення інвестиційної активності має місце тоді, коли відбувається зниження рівня інфляції, стабілізується національна валюта, вдосконалюється система оподаткування, стабільними є законодавчо-нормативні акти, що регулюють інвестиційну діяльність. Активізація інвестиційної діяльності є свідченням розвитку підприємництва і позитивно впливає на зростання його соціально-економічної ролі в суспільстві.

Більш високим рівнем інтернаціоналізації характеризується така форма міжнародного бізнесу, як спільне підприємництво. Воно становить собою діяльність, що грунтується на співпраці юридичних та фізичних осіб різних країн, спільному розподілі прибутків та ризиків від її здійснення. Якщо діяльність не зв'язана з отриманням прибутку, то вона не може вважатися підприємницькою.

Основними видами міжнародного підприємництва є ліцензування, управління за контрактом, створення і функціонування спільних підприємств тощо. Ліцензування становить собою форму співробітництва, за якої суб'єктами міжнародних економічних відносин виступають власник певних прав (ліцензіар) та постійний чи тимчасовий користувач цим правом (ліцензіат). Ліцензіар укладає угоду з ліцензіатом, відповідно до якої він передає останньому право на використання патенту, товарного знака та інших новинок за певну плату. Така діяльність дає можливість ліцензіару швидше вийти на новий ринок, а ліцензіату - використати ліцензію в інтересах власного бізнесу.

Управління за контрактом становить собою форму співробітництва, при якій один підприємець передає управлінські послуги іншому, а той останній забезпечує інвестування. За своєю сутністю управління за контрактом є експортом управлінських послуг, а не капіталу.

Міжнародне спільне підприємство становить собою форму співробітництва партнерів різних країн стосовно інвестування, управління, виробництва продукції, реалізації товарів та послуг, розподілу прибутків та ризиків.

За видом діяльності прийнято розрізняти спільні підприємства: інноваційні, виробничі, закупівельно-збутові, комплексні. Досить важливою формою міжнародного бізнесу є міжнародні корпорації. Міжнародна корпорація становить собою форму структурної організації великої корпорації, яка здійснює прямі інвестиції в різні країни світу. Міжнародні корпорації бувають двох видів: транснаціональні і багатонаціональні. Транснаціональна корпорація (ТНК) - це така, головна компанія якої належить капіталу однієї країни, а філіали розміщені в багатьох країнах світу. Багатонаціональна корпорація (БНК) - це така, головна компанія якої належить капіталу двох і більше країн, а філіали розміщені в багатьох країнах світу. Звичайно, поділ міжнародних корпорацій на транснаціональні і багатонаціональні в якійсь мірі умовний, оскільки головне не в тому, капіталу кількох країн належить головна компанія, а в тому, наскільки глобальною є її діяльність, інвестування та одержання прибутку. В цьому зв'язку слід мати на увазі, що під ТНК прийнято розуміти не будь-яку фірму, що має один-єдиний підрозділ за кордоном, а лише велику корпорацію, яка робить істотний вплив на міжнародний ринок товарів і факторів їх виробництва.

Діяльність ТНК характеризують таки риси:
створення системи міжнародного виробництва, розміщеного в
багатьох країнах світу, але контрольованого єдиним центром;
високий рівень внутрішньокорпораційної торгівлі між
дочірніми фірмами, розташованими в різних країнах;
відносна незалежність від країн базування і країн приймання
щодо вирішення господарських справ;
світова структура зайнятості і міждержавна мобільність
менеджерів;
єдина технологічна політика в рамках корпораційної структури. Діяльність ТНК нерідко суперечить як інтересам країн базування, так і приймаючих країн. У зв'язку з цим виникають певні суперечності між ТНК, з одного боку, й названими країнами - з іншого.

2. Загальні алгоритми стратегічного планування в міжнародній фірмі.

Алгоритм розробки стратегії, запропонований І. Б. Гурково [8], заснований на синтезі різних підходів до стратегічного управління. Виділяються наступні етапи розробки і реалізації стратегії.

Етап 1. Визначення запитів найбільш значущих стейкхолдерів і виявлення критичних невідповідностей між їхніми побажаннями і результатами діяльності організації.

Етап 2. Ідентифікація ключових компетенцій організації.

Етап 3. Визначення напрямків діяльності організації за ступенем привабливості ринку і близькості до ключових компетенцій організації. Це називають «чорновим визначенням» сфер діяльності організації.

Етап 4. Позиціонування товарів організації на ринку і в галузі і визначення стратегічних типів основних бізнесів організації.

Етап 5. Визначення спектрів можливих «стратегічних траєкторій розвитку» кожного з бізнесів.

Етап 6. Сумування можливих траєкторій бізнесу, визначення наявності ресурсів організації для реалізації різних стратегічних траєкторій, остаточний відбір форм і напрямків діяльності на рівні бізнесів і організації в цілому.

Етап 7. Розробка стратегічних програм, включаючи конкурентні тактики, бюджети, функціональні програми та системи оцінки реалізації програм.

Етап 8. Моніторинг виконання стратегічних програм і визначення ефективності реалізованих стратегій з точки зору ключових стейкхолдерів.