Вплив політичного ризику на діяльність міднародного менеджера

Ситуація на фінансових ринках постійно змінюється: відбуваються зміни в конкурентному середовищі, в умовах та формах фінансування, ринковій кон’юнктурі окремої галузі або в країні загалом та в міжнародних економічних відносинах.

Тому міжнародний менеджер банку, котрий приймає рішення, повинен орієнтуватися в особливостях як міжнародних економічних відносин, так і міжнародного валютно-фінансового середовища, в якому працює міжнародний банк. Він повинен уявляти, як це середовище впливає на процес прийняття рішень у банку, робити прогноз розвитку політики банку залежно від подій, які відбуваються.

Найчастіше про політичний ризик говорять у ситуаціях, коли при прийнятті рішень, що стосуються, наприклад, міжнародного бізнесу, потрібно враховувати негативний вплив чинників, пов'язаних з нестабільністю внутрішньополітичної обстановки, правлячого режиму або уряду, з політичними заворушеннями [4].
До політичних ризиків відносяться:
а) неможливість здійснення діяльності внаслідок військових дій, революції, загострення внутрішньополітичної ситуації в країні, націоналізації, конфіскації і підприємств, введення ембарго, через відмову нового уряду виконувати прийняті попередниками зобов'язання і т.п.;
б) введення відстрочки (мораторію) на зовнішні платежі на певний строк через настання надзвичайних обставин (страйк, війна і т.д.);
в) несприятливий зміна податкового законодавства;
г) заборона або обмеження конверсії національної валюти у валюту платежу. У цьому випадку обов'язково перед експортерами може бути виконане в національній валюті, яка має обмежену сферу застосування.
Усунути або повністю контролювати політичний ризик немо-жливо, але компанії можуть ужити певних заходів, щоб зменши-ти вплив несприятливих політичних дій на фірму. Насамперед компанія повинна добитись розуміння приймаючою стороною (урядом, громадянами) взаємної вигоди від інвестицій. Формальною процедурою такого розуміння є консесійна угода, в якій за-стережуються права і зобов’язання іноземної компанії. Однак треба мати на увазі, що виконання умов такої угоди для країни перебування необов’язкове. Стратегією управління політичним ризиком може бути отримання страхового полісу в якому-небудь урядовому агентстві щодо страхування політичних ризиків. Коли керівництво зрозуміє, що інші учасники діють передусім виходячи зі своїх інтересів, і буде проводити таку політику, при якій інші учасники будуть отримувати якісь вигоди, то політичний ризик можна контролювати досить ефективно.

 

Форвардні валютні контракти

Форвардний валютний контракт (FXA — foreign exchange agreement) — це угода між двома контрагентами про фіксацію валютного курсу за операцією купівлі-продажу обумовленої суми валютних коштів на визначену дату в майбутньому.

Згідно з форвардним валютним контрактом одна сторона бере на себе зобов’язання здійснити поставку визначеної кількості валютних коштів за узгодженим у контракті курсом на вказану дату, а інша сторона бере зобов’язання прийняти цю поставку і виплатити відповідну суму коштів у іншій валюті.

Суми угод та тривалість форвардного періоду за форвардними валютними контрактами, як і в загальному випадку, можуть бути довільними і визначаються за домовленістю сторін, відповідаючи їхнім потребам. Угодами FXA передбачається фіксація всіх умов, зокрема й форвардного валютного курсу, у момент підписання контракту.

Основним питанням за укладання форвардного валютного кон­тракту є рівень обмінного курсу, який визначається на дату угоди і за яким операція купівлі-продажу валюти буде здійснена на дату валютування. Щоб не втратити значних коштів на форварді, учасникам бажано мати прогноз зміни валютних курсів і враховувати вплив відповідних чинників на процес формування форвардних курсів за валютами.

У довгостроковому аспекті форвардні валютні курси залежать від різниці в рівнях відсоткових ставок за валютами, що котируються. В свою чергу, відсоткові ставки відбивають насамперед діючий та очікуваний рівні інфляції, а також прогнозовані темпи економічного росту в країнах походження валют. Оскільки й очікувані темпи зростання, і рівень інфляції можна лише спрогнозувати, але не розрахувати, то й відсоткові ставки на майбутні періоди також прогнозуються. Форвардні валютні курси розрахо­вуються на основі відсоткових ставок.

Форвардні валютні контракти захищають обох учасників від зміни валютних курсів упродовж форвардного періоду поперед­нім фіксуванням курсу на момент укладення угоди. Протягом періоду дії FXA учасники не наражаються на валютний ризик, пов’язаний зі змінами валютних курсів. У цьому і полягає сутність операцій хеджування валютного ризику.

 

Ф’ючерсні контракти

Ф’ючерсний контракт — це угода між продавцем або покупцем, з одного боку, і кліринговою палатою ф’ючерсної біржі, з іншого боку, про постачання (прийняття) стандартної кількості базових інструментів за узгодженою ціною на конкретну дату в майбутньому. Ф’ючерсні угоди укладаються між двома сторонами, однією з яких завжди є клірингова (розрахункова) палата ф’ючерсної біржі, що виконує роль гаранта здійснення всіх контрактів (рис. 8.3).

 

 

Рис. 8.3. Схема укладання ф’ючерсного контракту

Учасник, який узяв на себе зобов’язання прийняти базові інструменти згідно з умовами контракту, займає довгу позицію, тобто купує ф’ючерси. Учасник, який узяв зобов’язання здійснити поставку, займає коротку позицію, тобто продає ф’ючерси.

Мета укладання ф’ючерсного контракту полягає в тому, щоб зафіксувати в даний момент ціну, за якою відбудеться операція продажу або купівлі базових інструментів у майбутньому.

Основні характеристики ф’ючерсного контракту:

біржовий характер торгівлі;

стандартні умови контрактів (крім ціни);

гарантія клірингової палати виконання всіх контрактів;

висока ліквідність, зумовлена існуванням активно діючого вторинного ринку;

низька вартість укладання угоди;

доступність (саме цей принцип є основним в організації біржі);

можливість, але не обов’язковість, реального постачання (прийняття) базових інструментів за укладеними угодами.

Особливості ф’ючерсних контрактів та організації ф’ючерсної торгівлі дають змогу легко ліквідувати зайняту на ринку позицію укладанням офсетної (зворотної) угоди. Отже, кожен учасник ф’ючерсної торгівлі має два шляхи виходу з ринку:

1) закриття позиції через укладення офсетної угоди;

2) поставка або прийняття фінансових інструментів, які були предметом ф’ючерсної угоди.

Слід зазначити, що більшість ф’ючерсних угод взаємно погашаються до моменту закінчення строку їх дії, і лише 2—5 % контрактів завершуються реальною поставкою базових інструментів. Якщо учасник має намір здійснити чи прийняти поставку реальних активів, які були предметом угоди, то він у встановленому порядку інформує про це клірингову палату. У цьому разі палата добирає учасника з протилежною позицією, а постачання здійснюється згідно з правилами конкретної біржі.

Зважаючи на те, що на практиці досить незначна кількість ф’ючерсних угод закінчується реальною поставкою, на багатьох біржах розглядається питання про повну ліквідацію поставок, а деякі з фінансових ф’ючерсів зразу були розроблені як інструменти, що не передбачали поставки базових активів.

Предметом фінансового ф’ючерсного контракту можуть бути такі інструменти, як іноземна валюта, депозитні сертифікати, бан­ківські депозити, акції, облігації, векселі, довгострокові казначейські зобов’язання, фондові індекси. Обсяги поставок цих фінансових інструментів стандартні (як лоти), що є особливістю ф’ючерсних контрактів.

Ф’ючерси належать до короткострокових похідних фінансових інструментів, а строки обігу контрактів на міжнародних біржах базуються на квартальному циклі, тобто терміни їх здійснення — це березень, червень, вересень, грудень. Торгівля ф’ючер­сами на біржах відбувається щоденно, що дозволяє щоденно котирувати контракти на рік уперед і подавати результати в періодичній фінансовій пресі. Торгівля новим контрактом відкривається в перший робочий день після дати закінчення попереднього контракту. Тільки-но закінчується термін дії одного ф’ючерсу, наприклад, березневого, наступного ж дня розпочинається торгів­ля ф’ючерсними контрактами, строк дії яких закінчується через рік, тобто в березні наступного року. Розрахунки за результатами торгового дня проводяться кліринговою палатою щоденно після закінчення останньої торгової сесії.

Мінімальні зміни в ціні ф’ючерсу — крок ціни — називається тіком (tick). Тік має стандартну вартість у грошовому вираженні для кожного типу ф’ючерсних контрактів. Знаючи, на скільки тіків змінилася ціна ф’ючерсу протягом дня, а також вартість одного тіка, можна обчислити суму отриманих прибутків або зазнаних збитків за відкритою ф’ючерсною позицією. Конкретні умови та правила здійснення торгівлі різними типами ф’ючерсних контрактів визначаються ф’ючерсною біржею.

7.опціонні угоди

Опціон – це контрактне зобов'язання, яке пов'язує покупця і продавця. Покупець опціону називається держателем опціону, продавець опціону називається підписувач опціону ,або автор.

Існують такі основні види опціону за технікою виконання:

- option call – опціон на купівлю;

- option put – опціон на продаж;

- put - call option (double) - подвійний опціон на купівлю або продаж.

Опціон «колл» дає його покупцю право (але не зобов'язує) купити певну цінність за певною ціною на протязі певного терміну. Продавець «колл» зобов'язаний поставити покупцю певну цінність, якщо покупець вирішить реалізувати свій опціон.

Опціон «пут» дає його держателю (покупцеві) право на продаж обумовленої цінності за визначеною ціною в певний термін. Продавець зобов'язаний купити обумовлену актив, якщо утримувач вирішить реалізувати свій опціон.

Покупець опціону в момент укладання угоди сплачує продавцю опціону певну суму, яка називається премією. Премія лишається продавцеві незалежно від того, реалізується опціон чи ні.

Ціна виконання або страйкова ціна (strike price), або базисна – це фіксована ціна визначеної цінності, за якою вона буде реалізована.

Строк дії опціону фіксований. Зазвичай це три місяці. Але строки обігу опціону значно більші, до 9 місяців. За строками використання опціони поділяються на європейський та американський. Покупець європейського опціону має право виконати його лише в останній день дії опціону. Американський опціон можна виконати в будь-який момент всього строку дії опціону за сприятливих умов. Величина премії визначається двома основними чинниками: тимчасовою вартістю та внутрішньою вартістю.

Тимчасова вартість – це та додаткова сума, яку покупець опціону згоден заплатити понад внутрішню вартість, сподіваючись на сприятливі для нього зміни цін.

Внутрішня вартість – це вигідна різниця між базисною ціною опціону і ціною певної цінності (активу).

Опціон, який має внутрішню вартість, називається опціоном (in the money) “при грошах”, який її не має – (out of the money) “без грошей”. Опціон, ціна виконання якого дорівнює поточній ціні активу, називається опціоном (at the money) “при своїх”.

Умови, за яких можливий такий прояв внутрішньої вартості опціону, наведено у табл. 6.1.

Тимчасова вартість опціону залежить від строку його закінчення: чим більше часу залишається до кінця його виконання, тим ціна вища. Покупець готовий заплатити більше за опціон тривалішого періоду дії, сподіваючись на зростання його вартості.

З наближенням строку виконання опціону його тимчасова вартість знижується досить швидко. У момент закінчення строку дії опціон має тільки внутрішню вартість.

Перевагою купівлі опціонів є обмежений ризик: покупець не може втратити більше за сплачену ним премію. Для продавця опціону існує обмеження можливого прибутку (не більше премії), але безмежний ризик.

8. своп – контракти

Своп-контракт (від англ. swap — обмін) — це угода між контр­агентами про обмін (один або декілька) певною кількістю базових інструментів на визначених умовах в майбутньому.

Як і більшість інших фінансових деривативів, своп-контракти найчастіше укладаються в розрахунку на умовну суму, що передбачає тільки обмін різницями в цінах базових інструментів, а не самими інструментами. Як правило, за умовами угоди проводиться серія зустрічних платежів протягом періоду дії або один обмін в момент відкриття контракту з умовою проведення зворот­ної операції в момент завершення свопу. Умовні суми, які обмінюються в свопі, можуть бути однаковими або змінюватися.

Розрізняють два види своп-контрактів — валютний своп і своп відсоткових ставок, кожен з яких має на меті хеджування відповід­ного виду ризику — валютного чи відсоткового. На практиці валютні та відсоткові свопи часто поєднуються в одній угод

воп-контракти є позабіржовими інструментами й оформлюються як юридичний договір, яким закріплюються права власнос­ті кожного учасника в разі невдачі — дострокового виходу з операції однієї зі сторін чи відмови від виконання зобов’язань. Учасниками своп-контрактів можуть бути банки, компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, довірчі товариства тощо. Часто своп-контракти укладаються на міжбанківському ринку.

Сторони безпосередньо домовляються про умови свопу або користуються послугами своп-дилера, який створює ринок свопів. Дилери можуть бути не тільки посередниками, а й однією зі сторін свопу, якщо займають протилежну позицію і мають свій ризик. Сторони вправі вийти зі свопу, знайшовши покупця і перепродавши угоду на вторинному ринку. Вторинний ринок для операцій своп ще недостатньо розвинений і досконалий, тому звільнення від умов контракту становить певні труднощі.

Діапазон сум, на які укладаються угоди, досить широкий — від 1 до 500 млн дол. США, але ефективними операції стають починаючи з 10 млн дол. США. Свопи мають фіксовані строки погашення. Період від дати укладення угоди до дати її погашення може тривати від 1 до 10—15 років, але звичайно термін становить 2—5 років. У світі існує небагато угод з періодом дії понад 10 років. Отже, операції своп належать до середньо- і довгострокових похідних фінансових інструментів.

Свопи можуть застосовуватися як до нових операцій, тобто укладатися паралельно з балансовою операцією, у зв’язку з якою виникає ризик (отримання кредиту, конвертація однієї валюти в іншу, емісія або купівля цінних паперів), так і до вже існуючих, укладених раніше, угод та проведених операцій. У першому випадку сторони обмінюються реальними сумами, у другому — лише платежами (відсотковими ставками, курсовими різницями) у розрахунку на умовну суму, яка при цьому не є балансовою позицією сторін.

Типової схеми здійснення своп-контракту не існує, оскільки кожна угода має індивідуальний характер і відбиває потреби та можливості конкретних учасників. Основна особливість свопів полягає у взаємовигідності, коли завдяки проведенню операцій обміну обидві сторони досягають тієї мети, яку вони перед собою ставили. Угоди своп укладаються тоді, коли потенційні учасники намагаються скористатися такими можливостями іншої сторони, яких у них самих немає. Отже, від своп-контракту переваги здобувають обидва учасники, жодний з них не програє і не виграє, завдяки чому вдається знизити вартість операції своп.