Сутність духовного життя суспільства, суспільна свідомість

Духовне життя суспільства = сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини, = багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей.

Охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з носіями (індивідами, народами, етносом)

Основою духовного життя є духовне життя людини – її духовні цінності, світоглядні орієнтації.

Духовне життя має складові: духовне виробництво, суспільна свідомість, духовна культура. Здійснюється нерозривно з іншими видами суспільного виробництва.

Суспільна свідомість – сукупність ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії.

Суспільна свідомість відображає буття і творить його. Вона соціально активна. Коли ідеї суспільної свідомості оволодівають людьми, стають матеріальною силою, вони виступають рушійною силою прогресу суспільства. За певних обставин може виступати деструктивною силою розвитку. Формується на основі духовної культури минулих епох, які є безперевним процесом розвитку суспільства.

Має динамічну складну структуру, яка зумовлена структурою суспільного буття: різні рівні: 1.= буденна (сукупність конкретних умов життєдіяльності людей на основі їх повсякденного досвіду) і теоретична свідомість (певна система поглядів, що виявляє суть явищ об’єктивної ьдійсності),

2.= ідеологія (сукупність ідей, поглядів, що у систематизованій, догічно стрункій формі відображає соц-економ. Умови життя людей та суспільна психологія (сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під пливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їх повсякденних інтересів, стихійні, несистематизовані) 3.= масова свідомість

Суспільна свідомість та її структура.

Особливого значення набуває суспільна свідомість. Традиційно виокремлюють такі форми суспільної свідомості, як політичну, правову, моральну, релігійну, філософську, естетичну та наукову. Економічна, соціальна й політичні сфери суспільства вивчаються відповідно економікою, соціологією та політологією. Духовна сфера вивчається в межах філософських дисциплін — етикою, естетикою, релігієзнавством, а також за-гально-гуманітарними дисциплінами — пра-вознавством, мистецтвознавством, історією.

Роль матеріального виробництва у житті суспільства.

Виробничі відносини віддзеркалюють взаємовідносини між людьми в процесі ви-робництва. В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва як їх визначальний елемент. Той, хто володіє засобами виробництва, диктує умови розподілу й використання кінцевого продукту виробництва, водночас люди, які не є влас-никами засобів виробництва, пропонують свої послуги (працю) власникам, отримуючи за це заробітну плату. Виробничі відносини — це відносини обміну діяльністю на основі розподілу праці та вироблених матеріальних і духовних благ.

Матеріальне виробництво (економічна сфера життя суспільства), по-перше, створює матеріальну базу існування суспільства; по-друге, сприяє вирішенню проблем, що стоять перед суспільством; по-третє, безпосередньо позначається на соціальній структурі (класах, соціальних групах); по-четверте, впливає на політичні процеси; по-п'яте, відбивається на духовній сфері як безпосередньо (на її змісті), так і опосередковано на її інфраструктурі, а також носіях (школах, бібліотеках, театрах).

Політична свідомість.

Політична свідомість — це сукупність побу-тових і теоретичних поглядів, ідей, що відоб-ражають ставлення до влади й боротьбу за владу різноманітних класів, партій, соціаль-них груп тощо. Поняття влади є головним для цієї форми. Політична свідомість передбачає ідеологічний і психологічний аспекти. Ідео-логічний пов'язаний з ідеологією як системою поглядів, ідей, що віддзеркалюють інтереси певних соціальних груп тощо; психологічний аспект — пов'язаний з психологією, що ґрунтується на несистематизованих поглядах, почуттях, настроях конкретних суб'єктів політичних відносин.

Правова свідомість.

Правова свідомість — це сукупність побутових і теоретичних ідей, поглядів на вирішення пи-тань права, закону, правосуддя тощо. Ця сві-домість забезпечує суспільний порядок, регу-лює суспільні відносини на основі сформульо-ваних і затверджених правовими інститутами вимог обов'язкового, необхідного з погляду за-кону (норми). Право не може керувати всіма суспільними відносинами, воно регулює лише найважливіші з позиції держави суспільні від-носини. Усі інші відносини регулюються мо-раллю, традиціями, ритуалами, що частково стають складниками моралі.

Моральна свідомість — це побутові й теоре-тичні уявлення про методи й засоби мораль-ного регулювання поведінкою людей у праці, побуті, політиці, родинних, особистих та інших відносинах. Вона охоплює дійсність у формі моральних норм — вимог, яких має дотри-муватися людина згідно з нормами та вимога-ми суспільства з позицій власного розуміння добра та зла. Вимоги моралі не закріплюються певними соціальними інститутами та закона-ми. Вони підтримуються громадською думкою, звичаями, нормами та оцінками суспільства й соціальних груп. Моральна свідомість на рівні суспільства — це вимоги, що адресуються ін-дивіду, які він має виконувати як свої соціальні обов'язки. Отже, суспільна мораль є способом адаптації окремої людини до суспільного се-редовища (сфера суспільної необхідності).

Економіка і мораль.

У суспільстві перехідного типу як складній соціальній системі активну роль відіграє мораль, феномен якої полягає у формуванні суспільної та індивідуальної свідомості, економічної свідомості, регулюванні економічної діяльності. Мораль – це невід\'ємний компонент суспільства, пов\'язаний із основними формами життєдіяльності людини. Мораль є одним з головних факторів стабільності економіки суспільства. Але стабільність її як системи – поняття відносне, тому що вона не може існувати постійно. З ускладненням і розвитком суспільства та його економіки знижується рівень її стабільності й знову виникає нестійкість, знову спостерігається моральна невизначеність і розвиток йде по спіралі. У результаті застосування норм, цінностей та оцінок суспільної моралі, її загальновизнаних принципів в нових суспільних умовах мораль бере участь у виникненні нових норм, правил та цінностей. В умовах суспільства перехідного типу застосування розуміється як дійсне внутрішньо-предметне засвоєння базових за своїм значенням норм і цінностей загальнолюдської моралі на основі узагальнення гуманістично-морального досвіду. Відбувається розвиток як змісту, так і форм прояву моралі в зв\'язку з її втіленням у сфері економічної життєдіяльності людини. Спостерігається перетворення, переакцентування, переосмислення змісту конкретно-історичних моральних цінностей, з\'являються нові форми взаємодії та поєднання моральних норм, правил та цінностей як між собою, так і з всіма іншими регулятивними засобами, відбувається зміна місця моральних цінностей в ієрархії системи духовних цінностей, у зміні самих ціннісних систем. Це означає можливість виникнення нових цінностей, нових позитивних та негативних правил, що не застосовуються ніде, крім у певній сфері суспільства. Людина – це носій всієї суспільної системи в цілому, а також активний суб\'єкт моральних відносин. Вона синтезує усі елементи суспільної свідомості й творчо відтворює їх у своїй економічній діяльності. Втілення морального потенціалу людини в конкретні цілі, засоби обумовлює результат цієї діяльності. Економічна мораль є компонентом суспільної свідомості, що являє собою поєднання економічних та моральних цінностей, мотивів і стимулів соціуму. Вона виконує такі функції: 1) формує свідоме прагнення діяти у відповідності до самостійно поставленої економічної мети; 2) координує дії суб\'єктів економічної діяльності; 3) підвищує ефективність роботи підприємства, культуру взаємин у ньому, а також у всьому суспільному просторі; 4) регулює поведінку підприємця за умови внутрішньої узгодженості системи її вимог із вимогами та потребами суспільства; 5) відображає систему об\'єктивних протиріч в економічних відносинах й виробляє моральні норми, що регулюють ці протиріччя; 6) виражає моральні обов\'язки підприємців перед суспільством. Економічна мораль є також умовою самореалізації людини та її творчої свободи в соціумі. Моральна мотивація економічної діяльності особистості є складноструктурованою системою мотивів та ціннісних орієнтацій людини, що передбачають економічну детермінацію привернення її до трудової поведінки залежно від соціально-економічних (макро- та мікро-) умов реалізації функцій праці як засобу та потреби життя. Моральні та матеріальні мотиви економічної діяльності, інтереси, плани, очікування об\'єднані в людській свідомості і не можуть існувати один без одного. Тільки одночасна реалізація цих мотивів діяльності та їхня динаміка є природним станом особистості, що становить її фізичну та духовну єдність.

41. Екологічна свідомість.

 

Екологічна свідомість - позитивні якості людини, які направлені на пригнічення негативних і аморальних думок і прагнень по відношенню до оточуючого середовища і природи. Екологічна свідомість як специфічна, самостійна форма суспільної свідомості виникає лише в XX ст. нашої ери як наслідок відображення загрози глобальної екологічної катастрофи та наростання кризових явищ у взаємовідносинах суспільства та природи в цілому. Вона формується на основі пізнання як тих законів, що забезпечують цілісність природного середовища, так і тих, що повинні обумовлювати людську діяльність з метою збереження і покращання придатного для людського існування стану природи. В той же час можна говорити про існування елементів екологічної свідомості і на більш ранніх етапах існування людського суспільства. З одного боку, екологічна свідомість зароджується в результаті усвідомлення екологічно відшліфованих відносин рослин і тварин з абіотичним та біотичним середовищем, біотичних колообігів речовини та енергії, а з іншого боку, вона відображає гостру екологічну ситуацію, що виникла в результаті господарської діяльності людини.

Становлення екологічної свідомості в сучасну епоху, на думку багатьох учених, йде за чотирма основними напрямками:

• науковим, що виражається в прагненні реалізувати на практиці наявні теоретичні і практичні знання про існуючі у природному світі зв'язки, про те, як можна уникнути їх порушення в ході виробничої діяльності людини;

• економічним - виражається в усвідомленні економічної невигідності виробничої діяльності, що руйнує оточуюче людину природне середовище;

• культурним - проявляється в прагненні зберегти природне середовище як елемент культурного середовища;

• політичним - знаходить вияв у прагненні людей створювати умови існування, відповідні гідності людини.

Екологічна свідомість має ряд особливостей, які, в свою чергу, обумовлюють специфіку її функціонування в загальній структурі суспільної свідомості. До таких особливостей слід віднести:

1) комплексний характер, що враховує особливості об'єкта відображення, екологічно мисляча людина повинна демонструвати вміння не лише усвідомлювати взаємозв'язок окремих явищ природи та наслідків людської природоперетворюючої діяльності, а й прослідковувати, в якому взаємозв'язку вони знаходяться з іншими явищами більш широкої системи, ніж та, що безпосередньо розглядається;

2) вміння охоплювати об'єкт відображення та пізнання у всій його різноякісності, гетерогенності та побачити за цією багатоманітністю деяку сутнісну єдність, важливу в екологічному відношенні;

3) здатність бачити не тільки найближчі наслідки змін, що здійснюються в природі, але й наслідки більш віддаленого порядку, бачити не тільки прямі, а й зворотні зв'язки змін, що відбуваються в природі та суспільстві.

Екологічна культура - це тип життєдіяльності людини, що успадковується, та її взаємовідносин з навколишнім середовищем, що сприяють здоровому способові життя, стійкому соціально-економічному розвитку, екологічній безпеці країни і кожної людини. Вона є засобом самоорганізації сутнісних сил людини в умовах конкретного природного середовища.

До функцій екологічної культури можна також віднести:

1) виховну - формування певних стереотипів поведінки щодо природи як окремих індивідів, так і суспільства в цілому;

2) прогностичну - створення можливості передбачення наслідків людської діяльності, результатів перетворення природи;

3) регулятивну - управління ставленням суспільства до природи в процесі господарської діяльності.

Головною специфічною рисою екологічної культури є те, що вона не утворюється стихійно, а виникає шляхом формування умов, що сприяють розгортанню її принципів та спеціальним видом діяльності - екологічним вихованням. Від рівня екологічної культури людства, в першу чергу молоді, якій належить майбутнє, залежить вирішення проблеми глобальної екологічної кризи, збереження природних умов існування цивілізації.

Методологія.

Методи наукового пізнання перебувають (принаймні повинні перебувати) в органічному взаємозв'язку. Проте їх справжній взаємозв'язок можна збагнути лише в світлі всеза-гального методу, роль якого відіграє діалектика. Саме завдяки діалектиці кожному із методів наукового пізнання відводиться своє місце і роль у складному і суперечливому процесі осягнення секретів буття.

Методологія — це система принципів і засобів організації та побудови теоретичної і практичної діяльності, атакож вчення про цю систему. Тривалий час система принципів, якою керувалися люди, не усвідомлювалася в явній формі. Проте поступово виокремилася в спеціальний предмет пізнання і закріпилась як система соціально апробованих правил і нормативів теоретичної і практичної діяльності.

Значна заслуга в розробці методології належить Сократу, Платону й Арістотелю. Основним у методології Сократа було визнання діалектичного характеру мислення як спільного добування істини в процесі зіставлення різних, часто діаметрально протилежних, думок, їх порівняння, визначення тощо. Арі-стотель проаналізував принципи побудови суджень, правила умовиводів і доведень. Важко переоцінити місце і роль його вчення про категорії як організуючі форми пізнання у створенні наукової методології.

Не менш значний вклад у розвиток методології належить Канту, Гегелю, Марксу, творцям діалектичного методу.

Особливого розвитку набули методологічні дослідження в XX ст. Це пояснюється зокрема диференціацією й інтеграцією наукового знання, якісними змінами, що відбулися в класичних дисциплінах, і виникненням багатьох нових дисциплін. Методологічні знання можна класифікувати, вибравши попередньо основу класифікації. Так, методологію часто поділяють на змістову і формальну. До компетенції змістової входять такі проблеми: структура наукового знання; закони виникнення, функціонування й розвитку наукових теорій; понятійний каркас науки та її окремих дисциплін; умови і критерії науковості тощо. Формальні аспекти методологів пов'язані з аналізом мови науки, формальною будовою наукових пояснень, описом і аналізом формальних і формалізованих методів дослідження. При розв'язанні цих проблем виникає питання про логічну структуру наукового знання, що сприяє розвитку методологічної науки як самостійної сфери знання, яка охоплює всю багатоманітність методологічних і методичних принципів і засобів, операцій і форм побудови наукового знання.

Є спроби піднести структуралізм та системний підхід до рівня всезагальної методології. Проте переконливішими є аргументи на користь того, що системний підхід і структуралізм це прояв діалектичного методу. Аргументи на користь саме такого переконання містяться в розділі, присвяченому діалектиці, її сутності, законам, категоріям та їх значенню. Проте коротко все ж варто зазначити про роль діалектики як всеза-гального філософського методу і методології.

Діалектика як всезагальний метод дослідження становить собою систему фундаментальних принципів, які регулюють пізнавальну і практичну діяльність. При цьому вчений встановлює якісну визначеність досліджуваного об'єкта, його кількісну характеристику, в межах якої цей об'єкт залишається сам собою, враховує діалектичний взаємозв'язок якості й кількості, що проявляється в мірі. Наступним кроком є виявлення в об'єкті тих суперечностей,

"боротьба" яких служить джерелом його розвитку, передбачення шляхів і способів розв'язання цих суперечностей. Визнаючи напрям розвитку об'єкта, що вивчається, діалектика рекомендує виявити в ньому нове, життєздатне, і старе, віджите, щоб сприяти розвитку нового.

Всебічне дослідження об'єкта передбачає використання всієї системи категорій діалектики, кожна з яких сприяє осмисленню відповідного аспекту досліджуваного об'єкта — його явища чи сутності, форми чи змісту, причини чи наслідку, необхідного чи випадкового тощо.

Для діалектичного методу і методології характерні такі принципи: принцип розвитку, згідно з яким все у світі розвиваєть ся, причому має місце перехід від кількісних до якісних змін, причиною розвитку, зокрема і якісних змін, є "боротьба" протилежностей, напрям розвитку загалом має прогресивний характер; принцип універсального зв'язку речей матеріального світу, тобто визнання зв'язку всього зі всім; — принцип детермінізму, який визнає поряд з іншими и причинні зв'язки і надає їм суттєвого значення.

Ці основні принципи діалектичної методології конкретизують в інших принципах пізнання, зокрема в принципах конкретно-історичного підходу, всебічного дослідження, єдності теорії і практики тощо.

Ставши на позиції матеріалістичної діалектики, дослідник до основних принципів зараховує і принцип об'єктивності підходу, тобто врахування дійсного стану речей, осмислення явищ такими, якими вони існують у дійсності поза і незалежно від свідомості і волі людей. Крім цього, він виходить із визнання принципової можливості пізнання світу. Перераховані принципи самі по собі ще не гарантують ефективності пізнання, проте ігнорування цих принципів негативно впливає на процес теоретичного освоєння об'єктивного світу.

 

 

43. Плюралізм філософських методологій.

 

Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Вченням про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному значенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії включає в себе різноманітні філософські системи й течії, то й філософська методологія являє собою множину методологічних програм, у яких вирізняються своєрідні методологічні системи. Жодна з існуючих філософських методологій не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій чи іншій методології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, й самій методологічній теорії. Дослідники у своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму.

Донедавна у вітчизняній філософській, суспільно-політичній літературі (словники, енциклопедії, посібники, підручники тощо) поділ здійснювався на наукову (марксистську, діалектико-матеріалі-стичну) та ненаукову (західну, буржуазну тощо) методологію. Сьогодні ідейно-політичні підвалини втрачають сенс. Нині дедалі частіше стає нормою методологічний плюралізм, утверджується методологічний обмін і співробітництво. Вітчизняні філософи, науковці широко застосовують методологію західних дослідників (біхевіоризму, прагматизму, неопозитивізму тощо). І навпаки, західні філософи, політологи, соціологи не відмовляються від методології діалектичного та історичного матеріалізм

44. Методології загальнонаукового рівня (системний аналіз, синергетика тощо)

Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Найбільш загальний характер має філософська методологія. Її альтернативні підходи – діалектика та метафізика. Для загальнонаукових методів виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика тощо.

СИНЕРГЕТИКА (від греч. «син» - «со-», «спільно» і «ергос» - «дія»), створений професором Штутгартського університету Германом Хакеном міждисциплінарний напрям, який займається вивченням систем, що складаються з багатьох підсистем різної природи (електронів, атомів, молекул, кліток, нейронів, механічних елементів, органів тварин, людей, транспортних засобів і т.д.), і виявленням того, яким чином взаємодія таких підсистем приводить до виникнення просторових, тимчасових або просторово-часових структур в макроскопічному масштабі.

Виникнення синергетики було неоднозначно сприйнято науковим співтовариством. Одні говорили про нову парадигму в природознавстві, соціальних і діалектика і метафізика. Загальнонаукова методологія, яка включає у себе елементи діалектики й метафізики. Ця методологія об’єднує такі методи, як гуманітарних науках на базі кооперації фундаментальних наук і їх методів; інші не бачили в синергетиці нічого нового в порівнянні з сучасною теорією нелінійних коливань і хвиль; треті схилялися до думки, що синергетика всього лише об'єднуюче гасло і нічого більш, і висловлювали подив з приводу хворого, на їх думку, ажіотажу, викликаного новим напрямом. Системний аналіз, сукупність методологічних засобів, використовуваних для підготовки і обґрунтування рішень з складних проблем політичного, військового, соціального, економічного, наукового і технічного характеру. Спирається на системний підхід, а також на ряд математичних дисциплін і сучасних методів управління. Основна процедура - побудова узагальненої моделі, що відображає взаємозв'язки реальної ситуації; технічна основа системного аналізу - обчислювальні машини і інформаційні системи. З 1950-х рр. застосовується в економіці, сфері управління, при рішенні проблем освоєння космосу і ін. Термін системний аналіз іноді уживається як синонім системного підходу.

45. Парадигма, стиль мислення, наукова картина світу.

 

Однією з найбільш актуальних проблем сучасного етапу розвитку науки є питання про необхідність осмислення поряд з емпіричним та теоретичним рівнями наукового пізнання ще одного відносно самостійного рівня – мета теоретичного, який є передумовою самої теоретичної діяльності в науці. У сучасній філософії такі спроби зустрічаються в методологічних концепціях Т.Куна та І. Лакатоса. Т.Кун вводить поняття «парадигма», яке фіксує існування особливого типу знання, що не виконує безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою певного виду теоретичної діяльності з пояснення та систематизації емпіричного матеріалу. Аналогічний статус має також поняття «дослідницька програма», яке вводить у методологію науки І. Лакатос і яке є своєрідним мета теоретичним утворенням, що містить набір вихідних ідей та методологічних установок, на які спирається наукове пізнання на тому чи іншому етапі розвитку суспільства. Великого поширення для визначення мета теоретичної та науково-дослідницької діяльності набуло поняття «стиль мислення», яке за змістом близьке до поняття «парадигма». Під стилем мислення розуміють певний історично конкретний тип мислення, який, будучи загальним для даної епохи, стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямів та обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах усіх фундаментальних теорій свого часу. Під «картиною світу» розуміють сукупність загальних уявлень про структуру того чи іншого фрагменту об’єктивної реальності, що вивчається даною наукою і лежить в основі теоретичної діяльності вданій науці. В понятті «стиль мислення» фіксується сукупність уявлень про саму структуру пізнавальної діяльності, про способи описування та пояснення явищ.

46. Основні принципи діалектики.

 

Принципи діалектики - вихідні, об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає,що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому. Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку та загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв’язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності та боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних явищ у якісні, та принцип заперечення заперечення. Іноді до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.

Альтернативи діалектики.

 

Діалектика як певна філософська концепція філософська методологія має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Я поведу мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і теорію пізнання. Почнемо з метафізики – антиподу діалектики як теорії розвитку. Термін «метафізика» дослівно означає «після фізики». Метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу). В значенні «анти діалектика» термін «метафізика» запровадив Гегель. З розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Метафізика і діалектика є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та змін; розумінням зв’язку старого і нового; за стилем мислення. Альтернативами діалектики є також софістика і електика. Софістика за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішувані суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях, на використанні різних значень одного і того ж слова. Еклектика – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей. Еклектика – це, образно кажучи, «мішанина», тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом. До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Релятивізм – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

48. Категорії діалектики.

 

Такі поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення у діалектиці є базовими і мають статус категорій. Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння слід розкрити суть процесу абстрагування. Абстрагування – це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. Найпростіший акт абстрагування – розрізнення 2 речей. Якщо нам треба встановити відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що подібне. У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Категорії діалектики можуть бути застосовані у будь-якій сфері дійсності, оскільки вони фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об’єктивного світу. Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об’єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов вони змінюються. Вони збагачуються. Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент.

49. Закон єдності і боротьби протилежності.

 

Боротьба протилежностей є загальною, вона становить, за Гераклітом, справжню справедливість і є умовою існування упорядкованого космосу. Гегель високо цінував ідеї Геракліта про боротьбу та єдність протилежних начал. Він підкреслював, що використав усі ці ідеї грецького філософа у ході розробки своєї концепції суперечностей.

Суперечності не є стабільними. Їхні зміни пов'язані з набуттям у процесі свого розвитку певної специфіки. У зв'язку з цим розрізняють такі форми суперечностей: 1) тотожність-відмінність; 2) відмінність; 3) суттєва відмінність; 4) протилежність тотожність-відмінність як зародкова "ембріональна" суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті; протилежність як нетотожність. Такі форми суперечностей байдужі до змісту процесу. Вони притаманні усім процесам розвитку. Що ж до такої сфери буття, як суспільство то тут соціальні суперечності набувають нових форм, таких, скажімо як соціальний конфлікт, антагонізм.

Соціальний конфлікт — це взаємодія різних соціальних груп, спільностей, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв'язання на спільній основі.

Поняття "антагонізм" дає уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів.

Розрізняють такі види соціальних антагонізмів у суспільстві: 1) між уречевленою (нагромадженою) і живою працею; 2) між старим укладом життя і елементами нового; 3) між окремими соціальними групами; 4) між окремими особами і суспільством; 5) між груповими, корпоративними інтересами, за якими стоять певні владні структури, і суспільством у цілому тощо.

З'ясувавши форми суперечностей в об'єктивному світі, можна перейти до питання про те, як ці суперечності розгортаються, які етапи у своєму розвитку вони проходять. На різних етапах суперечність проявляє себе по-різному: 1) на етапі тотожності-відмінності — як суперечність, яка зароджується, виникає; 2) на етапі відмінності — як суперечність, яка дає уявлення про деяку нерівність у тотожному предметі; 3) на етапі суттєвої відмінності — як суперечність, що є нерівністю за суттю; 4) на етапі протилежностей — як суперечність, усвідомлювана як "боротьба" сторін, що не збігаються; на цьому етапі суперечності розв'язуються; 5) на етапі антагонізму суперечність набуває різкого загострення, форми взаємо виключення, протидії сторін.

50. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні.

 

Щоб з'ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, його прояви й діяння, необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок. Якість — це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість. Однак таке визначення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами чуття, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Якість і відчуття — це одне й те ж, вважав Л.Фейєрбах.

Властивість як категорія визначає одну із сторін речі. Якість речі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв'язок. Поняття якості у буденному і філософському розумінні не збігаються. Отже, є така якість, яка сприймається відчуттям (мова може йти про відчуття несуттєвих властивостей предмета), і якість як філософська категорія, котра означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет неодмінно втрачає свою визначеність. Суттєві властивості речі не сприймаються на рівні відчуттів, бо є результатом теоретичного узагальнення. Гегель стверджував, що якість — це "сутнісна визначеність".

Кількість — філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. За в