Проблема свободи та відповідальність людини.

Свобода – можливість діяти згідно зі своїми ідеалами й метою життя.

В сучасній філософії свобода тлумачиться як головна субстанціональна характеристика всього сущого, або як «несубстанціональна основа людини», «приреченої» щомиті обирати себе.

Проблема свободи конкретизується категорією необхідності. В історії філософії існує декілька варіантів відповідей на взаємодію свободи й необхідності: необ­хідності не існує взагалі; свобода існує поза необхідністю; свобода — це усвідомлена необхідність. Наведені підходи мають певний сенс, бо без свідомого пізнання об'єктив­ної дійсності свободи не існує.

В сучасній філософії розширення й поглиблення поняття сво­боди відбувається в процесі тлумачення необхідності через випад­ковість та можливість. Саме наявність можливості дає змогу людині робити вибір серед них. У залежності від специфіки соці­ально-культурних умов існування людини свобода завжди має конкретно-історичні характер і зміст (негативна свобода — «сво­бода від» і позитивна свобода — «свобода для»).

Свобода безпосередньо пов'язана з відповідальністю особис­тості за свої дії та вчинки. Відповідальність — це усвідомлення особистістю свого обовязку перед суспільством, розуміння суті і значення своїх учинків, діяльності, узгодження їх з обов'язками і завданнями, що віддзеркалюють потреби суспільного розвитку. Усвідомлення відповідальності — необхідний засіб управління поведінкою особистості з боку суспільства через її свідомість. Відповідальність пов'язана з культурою, насамперед правовою, вона містить усвідомлення наслідків дій або вчинків, що фіксу­ються поняттям вини. Соціальний досвід підтверджує, що лише через відповідальність людина стає по-справжньому вільною. Саме вина, а не дія (або бездіяльність) є першоджерелом відпові­дальності. І лише можливість взяти на себе відповідальність ро­бить людину вільною особистістю

Філософська антропологія.

Проблему людини у філософії вивчає спеціальна дисципліна — філософська антропологія. Терміном «філософська антропологія» для виокремлення розділу філософії одним з перших послугувався І. Кант. Він уважав, що головним питанням філософії є питання «Що таке людина?» Вирішуючи проблему людини на основі знань, акумульованих у різних науках про людину, філософська антропологія стала особливо актуальною в XX ст.

Філософська антропологія вирішує низку питань, пов'язаних з головними проблеми людського існування, якими є питання про природу й сутність людини; її походження та становище в світі; поняття «індивід», «індивідуальність», «особистість»; діяльність як сутність людського існування; соціальні норми як вимоги до особистості, життєву позицію, сенс життя, оптимальну стратегію виховання та вдосконалення людини.

В історії філософії є безліч підходів до вирішення проблеми природи й сутності людини. Антична філософська думка сприймала людину як частину космосу, як мікрокосмос, який у своїх людських проявах підкорявся найвищій цінності — долі. У середньовічній філософії людина тлумачилась як істота, в якій неподільно існували дух і тіло, які якісно відрізнялися одне від одного (як щось високе й низьке), як істота, яка посідає проміжне положення між ангелами й тваринами (Ф. Аквінський). З погляду християнства, плоть людини — це низка гріховних прагнень і бажань, породжених впливом на неї диявола. Тому християнин намагається звільнитися від диявольських кайданів завдяки божественній істині. Головною ознакою людяності християнство вважає любов у серці, але не стільки любов людини до людини, як любов людини до Бога. Християнська свідомість відкидає думку про скороминущість людського буття: віра в безсмертя душі покликана дати людям надію на вічне щасливе життя.

Як напрям філософії XX ст. філософська антропологія виникла в 1920-х роках. Її засновниками були німецькі мислителі Г. Плеснер і М. Шелер. Кант, Шелер стверджував, що головні питання філософії зводяться до питання про те, що таке людина та яке місце вона посідає в світі.

Поняття «природа людини» фіксує зовнішню відмінність людини від інших живих істот. Поняття «сутність людини» віддзеркалює її глибинні, суто людські якості, які зовні виявляються в її природі. Ідеалістична філософія XIX—XX ст. гіпертрофовано сприймала духовне в людині. Вона перебільшувала значення в ній раціонального, а згодом ірраціонального.

Марксистська філософія поставила людину в центр філософського знання, заклавши основні принципи діалектико-матеріалістичного розуміння. Марксизм звернув увагу на те, що людське самопізнання — це нескінченний процес, а прояви сутності людини багатогранні: вона думає, радіє, ненавидить, любить, страждає, постійно чогось жадає, досягає бажаного й, не задовольняючись цим, прагне до нової мети, ідеалів. Визначаючи сутність людини, діалектико-матеріалістична філософія звернула увагу на те, що людина — розумна істота, є суб'єктом праці, суспільних відносин і спілкування. Праця є визначальною умовою становлення й розвитку людини. Працюючи, людина створює світ матеріальної та духовної культури, який твориться нею так само, як і культура творить особистість.

У XX ст. проблема людини стала домінуючою майже в усіх філософських напрямах. Згідно з екзистенціалізмом людина живе в чужому для неї світі, її буття ірраціональне, його неможливо осягнути розумом. Сенс життя людини — у містичному спілкуванні з Богом, вузьким колом «духовної аристократії», а також в організації приватного життя. Згідно з фрейдизмом людина — це машина, яка здійснює свою діяльність і вчинки на основі трансформованої сексуальної енергії.

Залежно від того, як вирішувалося питання про співвідношення в людині природного, соціального чи духовного, сучасні філософсько-антропологічні концепції умовно поділяють на три групи.

1. Біологізаторські концепції, виходять з того, що людина є природною істотою, життя якої зумовлене переважно біологічними законами.

2. Соціологічні концепції ігнорують природно-біологічні чинники людського існування, сприймають їх лише як біологічні передумови соціального життя, що не впливають на розвиток людської свідомості, на поведінку, інтелект, творчість людини, духовні цінності.

3. Духовні (спіритуалістичні) концепції об'єднують погляди, згідно з якими в основі сутності людини лежить її духовний внутрішній світ (пошук істини, прагнення зробити моральний вибір, переживання прекрасного, творчість, свобода, глибинне самовизнання), домінування первинного «Я» як духовного базису особистості.

Спільною вадою цих концепцій є абсолютизація або біологічної, або соціальної, або духовної сутності людини, що призводить до розриву її сутнісної єдності. Неможливо зрозуміти сутність людини, аналізуючи її як автономний організм, відірваний від природи, суспільства й духу. З погляду сучасної філософії людина є істотою, яка діалектично синтезує в собі біологічне, психологічне та соціально-інформативне.

Крім того, філософська антропологія виокремлює певні якісні характеристики особистості, які разом з потребами та інтересами стають основою її діяльності та вчинків. Якісні характеристики особистості, що значною мірою формуються під впливом суспільства та родини, дають змогу розрізняти одну людину від іншої.

Філософська антропологія акцентує увагу на значенні та ролі позитивних моральних якостей особистості, до яких належать гуманізм, людяність, чесність, совість, скромність тощо.

Зазначені позитивні й негативні якості є продуктом впливу суспільства та окремих людей та окрему особистість, а також результатом самовиховання. Суспільно значущі позитивні риси сприяють прогресивному розвитку особистості й суспільства, і навпаки — наявні негативні якості людини спричиняють регрес особистості й суспільства.

Людина, яка живе в суспільстві, взаємодіє (спілкується) з природою, іншими людьми, маючи при цьому певну життєву позицію. Життєва позиція особистості — це ставлення людини до навколишнього світу, ціннісна орієнтація, установка й готовність до здійснення певних дій і вчинків, це форма та спосіб їх реалізації. У вузькому сенсі життєва позиція — це ставлення людини до навколишнього світу в її думках та вчинках. Умовно виокремлюють активну та пасивну життєві позиції. Пасивна життєва позиція виявляється в підкоренні довколишньому світу, об'єктивним обставинам. Таку форму часто називають конформізмом. Протилежним конформізму поняттям є нонконформізм. Якщо перше поняття фіксує пасивну життєву позицію особистості, то друге — активну. Активна життєва позиція полягає в перетворенні довколишнього світу й контролі над ситуацією.

Залучення індивіда до соціальних норм, духовної культури, підготовка його до праці та майбутнього життя здійснюється за допомогою процесу виховання. Виховання необхідне для того, щоб людина могла нормально виконувати суспільно необхідну й корисну діяльність. Крім того, виховання особи зменшує проблеми включення індивіда в суперечливе суспільство, оптимізує його адаптацію, гармонізує суперечливі суб'єктно-суб'єктні процеси в самому суспільстві. Виховання здійснюють найрізноманітніші суб'єкти: суспільство загалом, родина, школа, окрема людина та оточення. Величезну роль у вихованні особистості відіграють засоби масової інформації, досягнення масової культури. Крім загальної мети виховання, є більш вузькі конкретні цілі. До них належать: підготовка людини до самостійного життя (передача матеріальної та духовної культури, конкретного досвіду); активізація та розвиток суспільно значущих якостей особистості; нейтралізація або подолання антисоціальних якостей; навчання толерантній взаємодії з іншими людьми тощо.