Соціально-філософська концепція Т.Гоббса.

 

У традиційній для філософії Нового часу дискусії між емпіризмом і раціоналізмом Гоббс стояв на боці емпіризму, критикував раціоналістичну філософію Рене Декарта, а в світоглядних позиціях був послідовним матеріалістом.

У теорії пізнання (гносеології) Томас Гоббс обстоював ідею, згідно з якою всі уявлення про світ — це результат співвідношення розуму з об'єктивно існуючими в світі предметами. Головними методами пізнання оточуючого світу він уважав як індукцію, так і дедукцію, а джерелом знань про навколишній світ — його чуттєве сприйняття з подальшою переробкою на «сигнали» й «знаки» розуму. Таким чином, говорив Т. Гоббс, безпосереднім об'єктом пізнання світу є не самі предмети матеріального світу, а уявлення про них. Ці уявлення і є «знаками», або «мітками».

Аналізуючи антропологічні проблеми, Т. Гоббс виходив з того, що людина є частиною природи й підкоряється її законам. Основною цінністю людського існування стає прагнення людини до самозбереження (бажання за будь-яких умов уникнути смерті). З огляду на те, що самозбереження це найвища цінність людського існування, основою людської діяльності стає егоїзм. Він не має меж, і кожна людина сама вирішує, що для неї добре, а що — погано.

Томас Гоббс виступив автором оригінальної теорії суспільства й держави. У праці «Левіафан», Т. Гоббс одним з перших висунув ідею, згідно з якою в основі виникнення держави лежить суспільний договір. Проблему взаємодії держави й суспільства він уважав однією з головних у філософії, вирішення якої має допомогти людині реалізувати її потреби та інтереси в умовах конкретного державного устрою. Форму державного устрою, на думку вченого, визначає природа людини (яка за своєю сутністю є злою), бо в основі її діяльності та вчинків лежать приватний інтерес, егоїзм, біологічні потреби тощо. Людина не зупиняється в прагненні отримати все, що бажає, звідси — конфлікти з іншими людьми («війна всіх проти всіх»). Зрештою, у процесі розвитку людства не може бути переможених і переможців, отже, пошуки гармонії співіснування між людьми є безперспективними, так само, як і сподівання на позитивний вплив суспільно-економічного прогресу.

 

Натуралістичній пантеїзм Б. Спінози.

 

Значний внесок у подалання дуалізму Декарта зробив Б.Спіноза (1632- 1667 р.р.). З точки зору Спінози, світ - це нескінчена природа, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самою себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, її властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу, і т.п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку його наукової філософії. Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. Спіноза підкреслював що Бог не є над розумною особистістю (як вчить теологія), Бог – це безособова сутність, причина всього сущого (пантеїзм) З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу іде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиції гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення усієї матерії, в тому числі й не живої.

 

Монадологія В.Лейбніца.

Як і інші філософи Нового часу, Лейбніц намагався розкрити сутність буття. На основі критичного переосмислення теорії Р. Декарта про субстанцію він розробив власне вчення про першооснову світу — монаду. Монада, на думку вченого, є найменшим елементом світобудови, першоелементом буття, який має духовну, а не матеріальну сутність. Водночас монада є простою й неподільною, вона існує вічно, бо не розпадається на частинки, має лише чотири якісні стани: прагнення, потяг, сприйняття й уявлення. За своєю сутністю монада є діяльністю, спрямованою на зміну свого власного стану. Через неперервність свого існування монади усвідомлюють самі себе, вони замкнуті самі на собі й водночас незалежні одна від одної. Існування монад пов'язане з їх активністю в будь-якій точці Всесвіту. Г. Лейбніц виокремлював кілька різновидів монад залежно від рівня їх досконалості, установленої Богом: «голі монади» лежать в основі неорганічної природи — це каміння, земля, корисні копалини; «монади тварин», яким притаманні чуття, але ще немає розвинутої самосвідомості; «монади людини» — душі, які мають свідомість, пам'ять, мислення. Найвищою монадою є Бог (монада монад).