ТОП 10:

Наукове вивчення літературно-художнього твору



Наукове вивчення літературно-художнього твору

План

 

1. Принципи і способи наукового вивчення літературно-художнього твору.

2. Напрями, шляхи, види аналізу літературно-художнього твору.

3. Поняття комплексного аналізу.

4. Системний підхід у літературознавстві.

 

Література

 

1. Барабаш Ю. Алгебра и гармония. О методологии литературного анализа. – М.,1972.

2. Блауберг И., Юдин Э. Становление и сущность системного подхода. – М.,1973.

3. Гиршман М., Громяк Р. Целостный анализ художественного произведения. – Донецк, 1970.

4. Гиршман М. Целостность литературного произведения // Проблемы художественной формы соцреализма: В 2т. – М., 1971. – Т.2.

5. Лотман Ю. Структура художественного текста. – М., 1970.

 

Поняття комплекcного аналізу

 

Традиційно комплексний аналіз у шкільному й вузівському вивченні літератури передбачає висвітлення таких художніх рівнів:

1) історико-літературний;

2) ідейно-тематичний;

3) жанрово-видовий;

4) стурктурно-композиційний;

5) художньо-образний;

6) лінґвістичний;

7) естетичний.

Комплексний аналіз літературно-художнього твору враховує різні грані вираження твору як художнього цілого. Зауважимо, що цілісний аналіз твору не обов’язково комплексний, для цілісного важливо, щоб розгляд елемента відбувався в контексті всієї системи твору.

Література

 

1.Галич О., Назарець В., Васильєв Є.Теорія літератури. – К.,2001. – С.251 – 341.

2.Короткий тематичний літературознавчий словник. Ч.ІІ: Генезис та генерика літератури /Укл. Г.Білик, О.Орлова, Н.Хоменко. – Полтава, 2002.

3.Ткаченко А.Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. – К.,2003. – С.55 – 137.

4.Тимофеев Л.Основы теории литературы. – М.,1976. – С.343 – 392.

5.Хализев В.Теория литературы. – М.,1998. – С.294 – 344.

 

 

Проблема генеричного структурування літератури, основні

ЛІТЕРАТУРА

 
 


РІД(епос)РІД(лірика)РІД(драма)

           
     


ВИД ВИД ВИД ВИД ВИД ВИД ВИД ВИД ВИД

ЖР ЖР ЖР ЖР ЖР ЖР ЖР ЖР ЖР

 

 

Епос як літературний рід: види, жанрові різновиди

Епос (грецьк. epos – слово, розповідь) – це:

1) літературний рід, у якому художньо-естетична картина життя зображується через розповідь, здебільшого об’єктивований перебіг подій, їх сюжетний розвиток, описи й оформлюється прозовим мовленням;

2) оповідна поезія героїчного змісту (в давнину).

 

Ознаки епічного роду:

1) розповідь про подію;

2) сюжет;

3) прозове мовлення;

4) умовна об’єктивованість картини буття;

5) описовість.

 

Епічні форми та види:


1. Мала форма:

· Нарис

· Есе

· Новела

· Оповідання

· Казка

· Гумореска

· Усмішка

2. Середня форма:

· Епічна поема

· Повість

3. Велика форма:

· Роман

· Роман-епопея.


 

Жанрові різновиди епосу визначаються в межах кожного виду.

 

Тема: Теорія автора.

План

1.Уявлення про автора в літературознавстві.

2. Форми вияву авторства в літературі.

3. Теорія автора в інтерпретації різних шкіл (самостійно).

Література

1. Виноградов ВА. В. Проблема авторства и теория стилей. – М. !961.

2. Компаньон А. Демон теории. Литература и здравый смысл / пер. с фр. – М., 2001.

3. Проблема автора в художественной литературе / под ред. Б. О. Кормана. – Устинов, 1985.

4. Рымарь Н. М., Скобелев В. П. Теория автора и проблема художественной деятельности. – Воронеж, 1994.

5. Хализев В. Е. Теория литературы. – М., 2002 (гл. 1, разд. 4).

6. Введение в литературоведение: уч. пос. / Л. В. Чернец, В. Е. Хализев, А. Я. Эсалнек и др.; Под ред. Л. В. Чернец. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ВШ, 2006. – 680 с. – С. 68–81, 300–322.

 

Тема: Теорія читача

План

1. Категорія читача в літературознавстві.

2. Поняття рецептивної естетики (рецептивної поетики) (самостійно).

Література

1. Введение в литературоведение. – М., 2006. . 549–562.

2. Хализев В. Теория литературы. – М., 2002.

3. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен. – Львів, 2004.

4. Червінська О. Рецептивна поетика. – Чернівці, 2001.

5. Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття. – Львів, 2002. – С. 349–405.

6. Раппопорт С. Х. От художника к зрителю. Как построено и функционирует произведение искусства. – М., 1978.

 

Теорія вірша

План

1. Вірш (віршопорядок, метроряд) як повторювана ритмічна одиниця поетичного твору. Елементи ритмотворення.

2. Поняття системи віршування, її природа, історичні різновиди.

3. Версифікаційний аналіз поезії.

4. Історія віршознавства в Україні (*самоопрацювання).

 

Література

1. Волинський П.Основи теорії літератури. Вступ до літературознавства.–К., 1967. – С.187–235.

2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Загальне літературознавство. – Рівне, 1997. – С. 377–534.

3. Качуровський І. Метрика. – К.,1994.

4. Короткий тематичний літературознавчий словник. Ч.ІІІ: Версифікація / Уклала Г.Білик. – Полтава, 2007.

5. Костенко Н. Українське віршування ХХ століття. – К., 1993 (2006).

6. Сидоренко Г. Від класичних нормативів до верлібру. – К., 1980.

7. Сидоренко Г. Українське віршування від найдавніших часів до Шевченка. – К., 1972.

8. Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. – К.,2003.-С.317–410.

1. Вірш (віршопорядок, метроряд) як повторювана ритмічна одиниця поетичного твору. Елементи ритмотворення

 

Мова художньої літератури втілюється через художній стиль мовлення і може мати один із двох способів організації: прозовий або віршовий.

 

Проза(від лат. прикм. Prorsus (у ж. р. рrоrsа), що означає незв’язаний, вільний, прямий) ­­­­­­– це особливий різновид художнього мовлення, виклад якого є суцільним текстом із смисловими відрізками (реченнями, абзацами тощо) і не підлягає жодному організаційному принципові, крім синтаксичного.

Вірш(від лат. Versus – оберт, ряд, рядок; фр. Le vers, польськ. wiersz, білор. вєрш, укр. вірш), або стих (від грецьк. Stichos – ряд, порядок, лад) – це особливий різновид художньо-поетичного мовлення, що ґрунтується на ритмічному законі й має специфічну (рядкову) композицію.

 

Ритм – це закономірна періодична повторюваність чогось, яка визначає природу явища або є однією з його властивостей. Первинний ритм – пов'язаний із кінцем рядка; вторинний – внутрішній порядок рядка.

 

Ритмічність визначає природу вірша, оскільки без більш або менш вираженого ритму його не існує.

 

*Слово «вірш» у перекладі з латинської або грецької мови означає «рядок», «поворот», згодом ним почали називати особливу художню форму, яка складається з окремих фіксованих рядків. У певному «правильному» («потрібному») місці рядки вірша ніби повертають, спускаються на одну лінійку нижче. Це місце повороту визначається ритмом. Із рядка в рядок вірша повторюються певні мовленнєві одиниці, які організовують ритм.

 

Віршовий рядок – це відтинок поетичного мовлення. Рядки відмежовуються ритмічними паузами, які можуть співпадати або не співпадати з граматичними і логічними паузами. У рядку певним чином виявляють себе ознаки ритмотворення (зумовлені історичною природою вірша), із рядка в рядок вони повторюються. У рядку визначається ритмічна міра вірша.

 

Вірш– це:

1) елемент ритмічного мовлення в літературному творі, основна одиниця віршового ритму (рядок);

2) система поетичного мовлення, що має іманентні закономірності внутрішньої ритмічної організації та структури;

3) ліричний або ліро-епічний твір, розбудований за певним версифікаційним порядком.

 

Елементи ритмотворення

(створюють вторинний, внутрішньорядковий, ритм):

- склад; - цезура;

- наголос; - альтернанс;

- стопа; - альтернований ритм;

- розмір; - рима;

- клаузула; - римування;

- анакруза; - строфа.

Склад – найкоротший відрізок усного мовлення, що утворюється одним поштовхом видихуваного повітря; фрагмент звучання, у якому один звук домінує над іншим. Склад може бути відкритим–закритим, прикритим– неприкритим, наголошеним–ненаголошеним (довгим–коротким у деяких мовах), складається з одного чи кількох звуків.

Наголос– виділення одного чи кількох складів у слові посиленням гучності і протяжнішою вимовою. Наголос буває граматичний (власне словесний, зумовлений традицією), ритмічний (інколи не співпадає з граматичним, але підпорядковується ритмоладу), логічним (виділяє слово в реченні).

Стопа – одиниця віршової міри, що становить собою стійке поєднання двох чи кількох складів із постійним ритмічним наголосом.

Види стоп:

- двоскладові: ямб U –

хорей – U

пірихій U U

спондей – –

- трискладові: дактиль – U U

анапест U U –

амфібрахій U – U

бакхій U – –

палімбакхій – – U

молос (тримакр) – – –

амфімакр – U –

трибрахій U U U

- чотирискладові: пеони, або пеани: – U U U (+ варіанти)

- UU- (хоріямб), U--U (антиспаст), --UU, UU-- (іоніки), U--- (епітрити)

Розмір віршаконкретна форма віршового ритму, що визначає ритмічну своєрідність окремих віршів, об’єднаних загальним типом ритмічної організації. (Як визначити: підрахувати в рядку повторювані елементи внутрішнього ритму).

Клаузула – заключний відтинок віршового рядка, починаючи від останнього наголосу: окситонна –U, парокситонна U–, дактилічна – UU, гіпердактилічна –UUU.

Анакруза – ненаголошені склади до першого наголосу в рядку: нульова, односкладова, двоскладова.

Цезура – пауза в середині рядка, яка ділить його на 2–3 відтинки: медіана (велика) – ділить рядок пополам; мала (відтинає коротку фразу); подвійна (двічі ділить рядок); ліпометрична (при каталектиці); гіперметрична (за гіперкаталектики); метрична (за акаталектики). (Цезура в силабо-тоніці з’являється за умови наявності в рядку ≥ 4 двоскладових стоп, ≥ 3 трискладових стоп, тобто якщо є мінімум 8–9 складів у рядку).

Альтернанс – правила чергування рим у канонічних строфах (сонетах, секстинах, октавах, терцинах тощо).

Альтернований ритм – правила чергування стоп у рядку: основних із високими або низькими (спондеями, пірихіями тощо).

Рима– суголосся в середині чи в кінці віршового рядка.

Римування – спосіб (схема) розташування рим у строфі.

Строфа – фонічно завершена віршова сполука, яка об’єднує кілька рядків за певним типом римування, є інтонаційно, ритміко-синтаксично і змістово завершеною, повторюється в поетичному творі, відмежовуючись помітною паузою, а на письмі – пробілом.

 

Спираючись на ритмотвірні чинники, роблять аналіз вірша, а узагальнюючи їх, роблять висновок про тип версифікаційної системи, за якою створений вірш.

 

 

План

1. Поняття художньої літератури, її предмет і специфіка.

2. Види художньої літератури.

3. Функції художньої літератури.

4. Художня література серед інших видів мистецтва.

 

Література

1. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. – К., 2001. – С. 83–116.

2. Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. – К., 2003. – С. 23–55.

3. Білик Г., Хоменко Н. Теорія літератури. – Полтава, 2006. – С. 20–26.

4. Моклиця М. Основи літературознавства. – Тернопіль, 2002. – С. 16–64.

 

5. Літературознавчий словник-довідник. – К., 2006.

6. Тимофеев Л. Основы теории литературы. – М., 1976. – С.19–85.

7. Іванишин В. П. Нариси з теорії літератури. – К., 2010. – С. 71 – 136.

 

 

Поняття художньої літератури, її предмет і специфіка

Художня література – це вид мистецтва, який відображує дійсність і створює нову естетичну реальність за допомогою образу та слова.

Слово «література» походить з латини, де літера – буква, література – все написане, і означає:

1) сукупність писаних текстів певного народу, епохи, людства;

2) мистецтво слова, підпорядковане законам краси;

3) результат творчого процесу автора, зафіксований у тексті за допомогою літер (не в усному варіанті).

Ознаки ХЛ як виду мистецтва:

1) синкретична за своїм первісним походженням (виникла із поліфонічного за мистецькою природою дійства, що поєднувало художнє слово, музику, спів, театралізовану гру, танок); періодично цей синкретизм може набувати нової актуальності;

2) часопросторовість (має часовий та просторовий виміри, хронотоп);

3) синестезія (апелює до всіх органів чуттів людини);

4) пластичність (послуговується матеріальною формою втілення образу – словом, яке здатне змінюватися, шліфуватися);

5) мусичність (реалізується в процесі взаємодії реципієнта з текстом – під час читання, виконання, слухання);

6) первинність, або несинтетичність (має свою власну природу, зумовлену матеріалом втілення образу – словом, проте слугує складовою частиною для синтетичних мистецтв – кіно, театру, опери тощо).

Художня література виникла об’єктивно, її присутність в людській культурі й цивілізації протягом майже 3 тисячоліть зумовлена духовною природою і потребою людини – а) творити; б) переживати душевне піднесення від сприймання твору; в) відчувати й розвивати естетику слова.

Поняття предмета зображення й вираження в поезії (художній літературі) запровадив ще Аристотель в «Поетиці», говорячи про «що» і «як» твору. Предметом зображення в ХЛ є :

1) людина в усіх її духовних і фізичних виявах, у складності й багатоманітні стосунків з природою та соціумом, у всій невичерпності її внутрішнього світу, безконечності запитів, мотивів поведінки тощо;

2) мова, що розкриває грані людської душі та думки.

Предметом вираження в ХЛ вважають майстерність письменника, його естетичний ідеал, уявлення про закони форми, стиль, талант.

Усі види мистецтва, й література зокрема, ґрунтуються на понятті «художності», яке виявляє себе через 3 аспекти:

А) естетичність (вияв художності твору, який характеризує його формальну довершеність, красу та вишуканість зовнішньої та внутрішньої форми);

Б) образність (вияв художності твору, що виявляє здатність передавати інформацію в конкретно-чуттєвій формі);

В) інтенціональність (вияв художності твору, який характеризує його змістово-смисловий аспект – ідейну спрямованість та оригінальність, вагомість і значущість змісту).

*(це субстанціональні ознаки мистецтва).

Специфіка художньої літератури:

1) образність (реалізація ідейно-тематичного тла твору через взаємодію ЛХО);

2) Особливе мовленнєве оформлення – художній стиль;

3) Наявність вимислу (породженої творчою уявою письменника трансформації дійсності, фантазування);

4) Умовність і життєподібність;

5) Багатоманіття формальної організації;

6) Експресивність.

 

2. Види художньої літератури

За метою творчості:

· Зображальна;

· Виражальна;

· Сповідальна (само виражальна);

· Формалістична (герметична, експериментальна).

 

За характером творчості:

· Описова;

· Аналітична;

· Розважальна;

· Концептуальна;

· Філософська;

· Критична;

· Апологетична;

· Полемічна тощо.

За адресатом:

· Дитяча;

· Юнацька;

· Жіноча;

· Чоловіча;

· Масова (меліорична);

· Елітарна (амеліорична).

3. Функції ХЛ

· Пізнавальна, інформативна (дає нові знання);

· Виховна (формує моральну й ціннісну культуру особистості);

· Розвивальна (розвиває індивідуальні психічні особливості людини-читача);

· Естетична (формує уявлення про красу, розвиває естетичне переживання, смак);

· Комунікативна (сприяє розвитку мовлення; постає співрозмовником читача);

· Світоглядна (впливає на формування життєвої позиції);

· Гедоністична (несе насолоду);

· Культуртрегерська (є носієм культури, полем її функціонування).

 

4. Зв’язок ХЛ з іншими видами мистецтва

Подібність ХЛ з іншими видами мистецтва зумовлюють такі чинники:

1) образна природа;

2) відповідність ідеї та меті мистецтва;

3) наявність естетичного ідеалу;

4) закоріненість у духовність, культуру, традиції, проблеми народу;

5) національна сутність, самобутність, самодостатність;

6) художнє узагальнення;

7) спільні суспільні функції.

Особливим для ХЛ є те, що вона володіє мовою: другою сигнальною системою, здатною передавати семантичну, емоційну й естетичну інформацію.

Лекція Ж

Тема.Мова художньої літератури

План

1. Мова як спосіб буття літератури. Зображально-виражальні можливості слова.

2. Художньо-мовленнєва організація літературного твору.

3. Поетична стилістика як наука про МХЛ.

Література

1. Безпечний І. Теорія літератури. – К.: Смолоскип, 2009. – С. 47–154.

2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. – К.: Либідь, 2001. – С. 169– 238.

3. Іванишин В. П. Нариси з теорії літератури. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – С.148–160.

 

Можливості слова

Мова – це система звукових знаків, загальноприйнятих у межах даного суспільства, які називають об’єктивно існуючі явища і поняття, а також сукупність правил їх комбінування в процесі вираження думок; етногенетичний код нації, основа її моделі світобачення та діяльності.

Функції мови:комунікативна, пізнавальна, мислетворча, репрезентативна, експресивна, прагматична, метамовна, акумулятивна, інформативна, оцінна, волюнтативна, емотивна, естетична.

Розвиток мови, зумовлений зовнішніми та внутрішніми чинниками, відображають усні та писемні пам’ятки, вказуючи на її синхронну стійкість і діахронну динаміку.

Мова забезпечує організацію і координацію різних типів суспільної діяльності, культури, побуту, науки, письменства; свідчить про інформативне, комунікативне, духовне, естетичне багатство людської свідомості; є чинником консолідації нації.

Кожна національна мова має тисячолітню історію (див. інформацію про мовні сім’ї тощо); її сучасний стан відображає життєдіяльність і світогляд певної етнічної спільноти, яка й вирізняється завдяки своїй мові.

Українська мова виникла на основі говорів Наддніпрянщини – київського, черкаського, полтавського, слобожанського); на сьогодні має сформовані три основні групи діалектів – північну, південно-західну, південно-східну.

(Проблеми розвитку мови!)

(Проблеми «відсутності мови»!!!– фізіологічні, ситуативні, історичні: це крок назад, деградація)

Різновиди мови:

1. усна (має звукове вираження) й писемна (має графічне відтворення);

2. побутова (слугує засобом повсякденного спілкування) й літературна (унормована, впорядкована, відшліфована форма загальнонаціональ-ної мови, зафіксована словниками тощо, що становить фундамент духовної культури нації);

3. за сферою використання: дитяча, наукова, ділова, мова художньої літератури, мова ЗМК;

4. за комунікативною традицією: мова фольклору (народнорозмовна), мова книжна.

Мова художньої літератури – це система мовних засобів, які забезпечують формування і структурування художньої дійсності.

МХЛ співвідноситься із загальнонаціональною мовою, зокрема з її літературним каноном, його соціальними, психічними, релігійними та ін. екстралінгвістичними нормативами, використовує різні функціональні стилі.

МХЛ називають ще глосемою (стилемою, експресемою) і розглядають як функціональний різновид літературної мови. Проте від ЛМ її відрізняє: а) «нелітературний компонент» – просторіччя, вульгаризми, діалектизми тощо; б) вираження естетичних категорій, особливе емоційне, ритмо-інтонаційне забарвлення, експресивне моделювання висловлювання, яке здійснює емоційно-естетичний вплив на реципієнта.

МХЛ, таким чином, становить собою підкреслено індивідуалізовану форму мовлення, що емоційно увиразнює ставлення мовця до предмета його висловлювання й має естетичний потенціал.

МХЛ відрізняється і від мови повсякденного побутово-практичного спілкування, яка виконує комунікативно-інформативну функцію, й від мови наукової, спрямованої на реалізацію переважно інформативної функції. МХЛ не є способом оприлюднення фактів, а служить ейдологічній (образотворчій) меті завдяки засобам своєї виразності.

Ознаки виразності МХЛ:

1) логічно-смислова точність (досконале володіння автора національною мовою, знання її нормативної бази і всього мовного багатства, вміння влучно добирати слова);

2) емоційність (поетичне відчуття слова, здатність автора нестандартно висловлюватися й доповнювати зображене настроєвістю);

3) індивідуалізованість (уміння автора віднайти свою мову, свій стиль; крім того, диференціювати мовлення персонажів).

Функції МХЛ:

1) зображувальна (образотворча, конструктивна) – митець через слово матеріалізує свої образні уявлення; називаючи речі їх іменами, робить свій творчий уявний світ умовно зримим; формує текст як мовленнєву оболонка твору; *Текст – зафіксований графічно знаковий мегаобраз, що об’єднує автора й читача своєю архітектонікою, але на рівні дискурсу (міркування) та уявлення постає як авторський і читацький твори;

2) характерологічна – відображує внутрішній світ суб’єктів мовлення (персонажів);

3) оціночно-виражальна (дешифрує авторське ставлення до зображуваного).

 

МХЛ характеризується єдністю змісту і форми, вільним використанням лексики, різних прийомів перенесення значення, стилістичних фігур. Полем її побутування є конкретний текст, як правило, письмовий (можливий і усний: В. Сосюра, Є. Мовчан).

Слово є пластичним матеріалом, здатним передавати будь-яку інформацію в найтонших змістових нюансах, почуттях і відтінках. В образну систему художньо-літературного зображення обов’язково входять художній час і простір (хронотоп), крім персонажів; у змістову – оцінка зображеного, пафос; разом твір є вираженням певного естетичного концепту автора.

Носіями МХЛ є: словник (тезаурус) та ідіостиль письменника, стилістика школи (течії, напряму), вагомі видання певного історичного періоду.

Мова українського письменства протягом ХІ–ХУІІІ сс. ґрунтувалася на книжній традиції, з 1798 р. – на народній мовній основі.

(!!!Учення О. О. Потебні про твір і слово).

Слово в тексті художньо презентується на фонетичному, лексичному, етимологічному, словотворчому, семантичному, синтаксичному тощо рівнях (див. іконка, імагологія) через засоби увиразнення мовлення.

 

Наукове вивчення літературно-художнього твору

План

 

1. Принципи і способи наукового вивчення літературно-художнього твору.

2. Напрями, шляхи, види аналізу літературно-художнього твору.

3. Поняття комплексного аналізу.

4. Системний підхід у літературознавстві.

 

Література

 

1. Барабаш Ю. Алгебра и гармония. О методологии литературного анализа. – М.,1972.

2. Блауберг И., Юдин Э. Становление и сущность системного подхода. – М.,1973.

3. Гиршман М., Громяк Р. Целостный анализ художественного произведения. – Донецк, 1970.

4. Гиршман М. Целостность литературного произведения // Проблемы художественной формы соцреализма: В 2т. – М., 1971. – Т.2.

5. Лотман Ю. Структура художественного текста. – М., 1970.

 







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.234.214.113 (0.045 с.)