Позовна давність в міжнародному приватному праві

Згідно зі ст. 35 Закону України «Про міжнародне приватне пра­во», позовна давність визначається правом, яке застосовується для визначення прав та обов'язків учасників відповідних відносин. Ви­моги, на які позовна давність не поширюється, визначаються пра­вом України, якщо хоча б один із учасників відповідних відносин є громадянином України або юридичною особою України [9], зокре­ма, статтею 268 ЦК.

Позовна давність в міжнародному приватному праві визначається правом країни, яке застосовується для визначення прав та обовязків учасників від­повідних відносин

Вибір застосованого права з цього питання істотно впливає на правовий статус сторін правовідносини, оскільки законодавство різних країн містить різні строки позовної давності, що коливають­ся від 6 місяців до зо років (маються на увазі загальні строки). Крім того, як і в Україні, право багатьох країн встановлює спеціальні (скорочені або більш тривалі) строки позовної давності за позовами певних категорій. Подібна ситуація створює значну невизначеність у правовому регулюванні, оскільки учасник правовідносин у біль­шості випадків не обізнаний про строки позовної давності, що вста­новлені законодавством іноземної держави [З, С 134].

Багато міжнародних договорів України містять матеріально-правові норми щодо строків позовної давності.

Так, Конвенцією ООН «Про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів» 1974 р. встановлюється єдиний для всіх договорів міжнародної купівлі-продажу строк позовної давності, що дорівнює 4 рокам. Конвенція встановлює правила про припинення й продовження строку позовної давності, а також уводить загальне обмеження строку (10 років).

Підставами для припинення плину строку позовної давності є:

1) подання позову (вимоги);

2) визнання боржником свого зобов'язання в письмовій формі;

3) сплата відсотків або часткове виконання зобов'язань боржником; Продовження строку позовної давності може бути здійснене

шляхом письмової заяви боржника кредиторові.

Закінчення строку позовної давності береться до уваги при розгляді спору тільки за заявою сторони, що бере участь у процесі. За наявності такої заяви право вимоги не підлягає визнанню й при­мусовому виконанню.

Багато договорів в галузі перевезень і деліктного права також фіксують певні строки позовної давності за різними категоріями ви­мог [З, С 135].

Відповідно до ст. 31 Угоди «Про міжнародне залізничне вантаж­не повідомлення» 1950 p., строк позовної давності за вимогами до перевізника, що випливає з договору перевезення, становить 9 міся­ців, а для позовів про прострочення доставки вантажів — 2 місяці. 250

Стаття 18 Конвенції «Про громадянську відповідальність за збиток; заподіяний під час перевезення небезпечних вантажів авто­мобільним, залізничним і внутрішнім водним транспортом» 1989 p., передбачає, що права на відшкодування на підставі дійсної Конвен­ції втрачаються, якщо вимога не висунута протягом трьох років з моменту, коли особа, що понесла збитки, довідалась або за розумних обставин повинна була довідатись, який був нанесений збиток і хто був перевізником. Цей період може бути продовжений за рішенням сторін після інциденту. Однак у кожному разі вимога не може бути висунута після закінчення десяти років з моменту інциденту, що ви­явився причиною збитків [З, с 135].

§ 9.4. Виконання судових доручень іноземних судів та звернення судів України з дорученнями до іноземних судів

Під час здійснення провадження у цивільних справах може ви­никнути потреба виконання процесуальних дій за межами терито­рії своєї держави, зокрема необхідність допитати свідка, опитати сторону, вручити повістки особам, які проживають за кордоном. Оскільки суд може діяти лише в межах території своєї держави, ви­конання таких й інших процесуальних дій можливе лише шляхом його звернення за сприянням до судових органів іншої держави [5, С 583]. Тобто, для здійснення таких дій за кордоном потрібна згода тієї лепжави в якій вони повинні бути зпо6.їїєні Г1. С 2071.

Таке звернення з проханням про надання правової допомоги на­зивають судовим дорученням. Отже, судове доручення — це звер­нення суду однієї держави до суду іншої держави з проханням про виконання на території останньої процесуальних дій, спрямованих на допит свідків, опитування сторін, вручення позовної заяви, пові­стки про виклик до суду, про встановлення місця проживання від­повідача тощо [5, 583-584].

Особливо часто зустрічаються два випадки, коли суду однієї держави доводиться звертатися за сприянням до судових органів іншої держави [І, С 207].

Перший випадок - вручення документів на прохання суду осо­бам, що перебувають за кордоном. Скажімо, у Франції відкривається спадщина, а один зі спадкоємців проживає в Києві. Французький суд звертається до українського із проханням вручити повідомлення цьо­му спадкоємцеві про слухання справи. Потрібно не просто передати до­кументи, а вручити їх офіційним чином, засвідчити, що вони отримані певною особою та вона була ознайомлена з їхнім змістом [1, С 207].

Другий випадок - виконання окремих процесуальних дій, і, зо­крема, допит свідків, що перебувають за кордоном. Якщо суд вва­жає, що для з'ясування обставин за цією справою необхідно допита­ти свідка, що проживає за кордоном, він заздалегідь складає список питань, які повинні бути поставлені свідкові. Допит провадиться через судові органи тієї країни, у якій проживає свідок fl, С 207].

Схема 9.15

Виконання таких доручень називають наданням міжнародної правової допомоги. Процесуальний порядок виконання судових доручень в кожній країні регулюється її внутрішнім законодавством і міжнародними договорами, в яких вона бере участь [5, С 584].

NB!!! Стаття 415 ЦПК України регулює виконання судових дору­чень іноземних судів і звернення судів України з дорученнями до іно­земних судів [10]. Якщо у справі, яка знаходиться в провадженні суду однієї договірної сторони, виникає потреба в особистій явці свідка або експерта, який перебуває на території іншої договірної сторони, треба звернутися до компетентної установи цієї договірної сторони з клопо­танням про врі^гення виклику, в якому не можуть бути зазначені за­ходи примусу на випадок їх неявки. У виклику наводиться інформація

про види та розмір коштів, на які мають право свідок або експерт (ком­пенсація витрат на переїзд, проживання і нестриману заробітну плату, винагорода за проведення експертизи тощо) [5, С. 586].

Так, суди України виконують передані їм у встановленому по­рядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесу­альних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи і огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли:

1) виконання дорі^іення порушувало б суверенітет України або за­грожувало б національній безпеці України;

2) виконання доручення не належить до юрисдикції цього суду [10].

Схема 9.16

За Договором між Україною і КНР відмова в наданні право­вої допомоги можлива, якщо запитувана договірна сторона вважає, що це завдасть шкоди суверенітету, безпеці, громадському порядку останньої чи суперечитиме основним принципам її законодавства (ст. 11). Аналогічно вирішено це питання й в інших міжнародних договорах України [5, С. 585].

Виконання доручень іноземних судів про вчинення окремих про­цесуальних дій проводиться на підставі законів України. На прохання іноземного суду під час виконання доручення процесуальні дії можуть вчинятися із застосуванням права іншої держави, якщо таке застосуван­ня не суперечить законодавству України та її публічному порядку [10].

Судові доручення виконуються судами, в межах юрисдикції яких повинні бути вчинені ті або інші процесуальні дії. Правила на­правлення судових доручень встановлюються міжнародними дого­ворами про надання правової допомоги [8, С. 409].

Суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорз^ен-ням про виконання окремих процесуальних дій. Порядок відносин судів України з іноземними судами регулюється законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України [10].

Схема 9.17

Обсяг правової допомоги, яка може надаватися судами Украї­ни іноземним судам у проведенні окремих процесуальних дій, от. 415 ЦП К визначає у загальному вигляді. Більш широкий перелік про­цесуальних дій, які можуть здійснюватися для виконання дорз^ень іноземних судів, міститься у Конвенції держав-членів СНД. Згідно з ст. 6 Конвенції, договірні сторони надають одна одній правову допо­могу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної договірної сторони, зокрема шляхом складання і пересилки документів, проведення обшуків, вилучення, пересилки і видачі речових доказів, проведення експертизи, допиту сторін, обвинувачених, свідків, експертів, порушення криміналь­ного переслідування, розшуку і видачі осіб, які вчинили злочини, визнання і виконання судових рішень у цивільних справах, вироків в частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів [5, С 584].

Питання судових доручень регулюються статтями 1-16 Гаазь­кої конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 року; Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових до­кументів у цивільних або торговельних справах від 15 листопада 1965 року; Конвенцією про збір за кордоном доказів по цивільних та торговельних справах від 18 березня 1970 року; статтями 4-19 Мінської конвенції про правову допомогу та правові відносини у

цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, а також коіїсульськими конвенціями [8, С 409];

договорами про правову допомогу [З, С 136].

Серед них можна виділити Гаагську конвенцію про врз^ення за кордоном судових і несудових документів у цивільних і торговель­них справах від 15 листопада 1965 року, учасницями якої є Англія, Барбадос, Бельгія, Ботсвана, Греція, Данія, Єгипет, Ізраїль, Іспанія, Італія, Кіпр, Люксембург, Малаві, Нідерланди, Норвегія, Португа­лія, СІЛА, Турція, Фінляндія, Франція, ФРН, Чехія, Словаччина, Швеція, Японія [5, С. 588].

Гаагська конвенція про збирання за кордоном доказів у цивіль­них і торговельних справах від 18 березня 1970 року, учасницями якої є Англія, Барбадос, Данія, Ізраїль, Італія, Кіпр, Люксембург, Ні­дерланди, Норвегія, Португалія, Сінгапур, США, Фінляндія, Фран­ція, ФРН, Чехословаччина, Швеція, поліпшила існуючу систему пересилки і виконання судових дорз^ень щодо здійснення окремих процесуальних дій, розширила способи одержання свідчень свідків. Вона містить правила, наближені до англо-американської правової системи [5, С 589].

Істотні новели у покращення становища громадян у цивільно­му процесі іноземних держав внесла Гаагська конвенція про полег­шення доступу до правосуддя за кордоном від 25 жовтня 1980 року, учасницями якої є Греція, Люксембург, Марокко, Франція і ФРН [5, С 590].

На основі правил Гаагської конвенції з питань цивільного про­цесу 1954 р. були розроблені та прийняті інші міжнародні конвенції [5, С 588].

NBin Україна поки не бере участі у жодній з наведених вище конвенцій[1, С 209].

Цей перелік покладено в основу визначення обсягу процесу­альних дій, у виконанні яких надається допомога, у двосторонніх міжнародних договорах України (з незначними корективами у бік їх розширення та уточнення). Так, у ст. 4 Договору між Україною і Республікою Польща встановлено, що сторони надають взаємну правову допомогу щодо підготовки, пересилки та вручення доку­ментів, допиту підозрюваних і підсудних, а також виконання інших процесуальних дій. Договором між Україною і Республікою Мол­дова передбачається вилучення та накладення арешту на майно, пересилка та видача предметів і документів, виконання доручень

про вручення документів, а також складання та надсилання актів і документів (ст. 4). В обсяг правової допомоги за Договором між Україною і Литовською Республікою включено також надання ві­домостей про судимість обвинувачених (ст. 3). Згідно з Договором між Україною і КНР, договірні сторони мають вручати на прохання судові та позасудові документи, допитувати учасників справи, свід­ків та експертів, провадити експертизу та огляд на місці, а також ви­конувати інші процесуальні дії по збиранню доказів (ст. 14) [5, С 584-585].

З питань надання правової допомоги суди різних країн зносять­ся між собою за посередництвом центральних органів, наприклад. Міністерство юстиції України з Міністерством юстиції Республіки Молдова (ст. З Договору між Україною і Республікою Молдова). Для цього подається клопотання (доручення), зміст і форма якого визначені Конвенцією держав-членів СНД і відповідно до неї дво­сторонніми договорами України [5, С 585].

При зверненні суду однієї держави до суду іншої держави за­стосовуються чотири історично сформовані процедури [8, С 409]. Порядок зносин між судами встановлюється внутрішнім законо­давством і міжнародними договорами. Доручення можуть направ­лятися:

а) через центральні органи юстиції двох країн (Верховний суд
України або Мінюст України - якщо прямо зазначено) - такий
порядок зазвичай передбачається договорами про правову допо­
могу;

б) дипломатичними каналами (через МЗС України й відповідне
консульство) — загальне правило, закріплене в Гаазькій конвен­
ції 1954 p.;

в) шляхом безпосереднього звертання до компетентного іноземно­
го суду (ст. 5 Угоди СНД про порядок дозволу спорів, пов'язаних
зі здійсненням господарської діяльності, 1992 р.) [З, С. 136].

г) виконання доручень в одній державі спеціально уповноваже­
ною особою, призначеною судом іншої держави [8, С. 409; 16, С
331].

NB!!! Клопотання складаються державною мовою запитую­чої сторони. До них додаються переклади на державну мову за­питуваної сторони або на англійську чи російську. Переклад на російську мову передбачений Договором між Україною і КНР [5, С. 586].

Суд, до якого надійшло клопотання про надання правової допо­моги, при його виконанні застосовує законодавство своєї держави. Якщо суд некомпетентний виконати клопотання, він пересилає його компетентній установі, повідомивши про це суд, від якого надійшло клопотання. На прохання суду, який подав клопотання, суд, який його виконує, повідомляє його та заінтересовані сторони про місце і час виконання клопотання, щоб вони мали можливість бути присут­німи при його виконанні відповідно до законодавства держави суду місця виконання. Про результати виконання доручення повідомля­ється в письмовій формі суд, від якого надійшло клопотання. Йому надсилаються документи, що підтверджують виконання. За немож­ливості виконання доручення повертається запитуючій стороні з повідомленням причин його невиконання (ст. 8 Конвенції держав — членів СНД, ст. 7 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 8 Договору між Україною і Республікою Грузія) [5, С 586].

Англосаксонська правова система передбачає можливість при­значення спеціального уповноваженого для виконання процесуаль­них дій в іноземній державі [З, С 136], зокрема допит свідків, які перебувають за кордоном, провадиться призначеним судом США уповноваженим (комісіонером). У допиті беруть участь представ­ники сторін. Записаний зміст (стенограма), узгоджений між сторо­нами, передається до суду, який призна^іив комісіонера. Зазначений порядок можливий за відсутності заперечень з боку органів влади держави, в якій здійснюється допит [5, С. 587-588].

За законодавством США американські суди виконують дору­чення іноземних судів, які можуть передаватися дипломатичним шляхом через відповідний департамент, а також безпосередньо су­дам. Районні федеральні суди можуть виконувати доручення про допит свідка і витребування документів незалежно від того, чи буде рішення іноземного суду визнано і виконано в США. Виконання доручень іноземних судів провадиться відповідно до Федеральних правил цивільного процесу, а у морських справах — за окремими правилами [5, 588].

Суди України можуть виконувати доручення судів іноземних держав щодо вчинення інших процесуальних дій, прямо не перед­бачених нормами міжнародних договорів України. Так, виходячи з положень ст. 415 ЦП К України та ст. 6 Конвенції держав — членів СНД, суди України можуть виконувати доручення іноземних су­дів, пов'язані з вчиненням таких цивільних процесуальних дій, які

17-400 257

передбачені ЦПК України та іншим цивільним процесуальним за­конодавством нашої держави. Однак суди України не можуть нада­вати правову допомогу у виконанні доручень іноземних судів, якщо таке виконання суперечить суверенітету України або загрожує без­пеці, та тоді, коли виконання доручення не належить до компетенції суду (ст. 426 ЦПК) [5, С 585].

Виконання доручень іноземних судів про вчинення окремих процесуальних дій проводиться на підставі законів України. На прохання іноземного суду під час виконання доручення процесу­альні дії можуть вчинятися із застосуванням права іншої держави, якщо таке застосування не суперечить законодавству України та її публічному порядку [8, С 410].

Судове доручення повинно бути забезпечене апостилем — спе­ціальним посвідчувальним штампом. Забезпечення апостиля компе­тентним органом держави, в якому документ був зроблений, засвід­чує дійсність підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, і в належному випадку — дійсність печатки або штампа, якими скріплений цей документ. За відсутності угоди, що передба­чає інший порядок, судове дорз^ення складається або мовою держа­ви, яка здійснює запит, або мовою, про яку досягнута домовленість між двома зацікавленими державами, або до нього повинен бути до­даний переклад на одну із зазначених мов, засвідчений дипломатич­ним або консульським представником держави, яка здійснює запит, або присяжним перекладачем такої держави (ст.10 Гаазької конвен­ції з питань цивільного процесу 1954 р.) [8, С 410].

У багатосторонніх і двосторонніх договорах про правову допо­могу питання здійснення судових доручень можуть бути врегульо­вані більш детально [8, С 410].

Запитувана установа при наданні правової допомоги застосо­вує законодавство своєї держави. Однак на прохання установи, від якого виходить дорз^ення, запитуване установа може також засто­совувати процесуальні норми держави, що направили доручення, якщо тільки вони не суперечать основним принципам законодав­ства запитуваної договірної сторони (ст.12 Договору між Україною й КНР про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах від 31.10.92 р.) [1, С 209-210].

Таким чином, суди України виконують передані їм у встановле­ному порядку доручення іноземних судів за наявності міжнародно­го договору. Однак необхідно враховувати, що його відсутність не

означає неможливості виконання судових доручень. Необхідність надання правової допомоги в таких випадках диктується правилами міжнародної ввічливості, і відмова від виконання розцінюється як недружелюбниіі акт [8, С 410].

Крім того, доручення судів України про вручення документів громадянам України, що постійно проживають за кордоном, або одержання від них доказів на території іноземної держави можуть бути виконані консульською посадовою особою України відповід­но до міжнародних договорів України або в іншому порядку, що не суперечить законодавству держави перебування [8, С 410-411].

§ 9.5. Визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні

Проблема визнання та виконання рішень іноземних судів, по­станов та рішень іноземних недержавних установ, до яких належать арбітражні та третейські суди, існує давно, але вона розглядалась переважно науковцями лише крізь призму виконання міжнародних угод. Тому це питання в світлі охорони та захисту прав громадян і юридичних осіб стає дедалі актуальнішим, що зумовлюється розви­тком міжнародних економічних відносин. Історичні та економічні передумови розвитку цього інституту д4жнародного права розгляда­лися багатьма дослідниками, серед яких окремо слід виділити праці А. І. Муранова [17, С. 201]. Останні публікації, присвячені названій темі, свідчать, що вчені продовжують дослідження у цьому напрям­ку, але їх увага зосереджена здебільшого на виконанні рішень лише арбітражних (третейських) судів [12, С 178].

l^й^lФ!^^lj^^iV;;■,.ii,;,;•;:i;^lii^;::u^йJ.

Однозначної доктрини щодо визнання та виконання рішень іно­земних судів ні в Україні, ні в інших країнах ще не створено [12, С 179]. Більшість російських та українських процесуалістів, відповід­но до сучасної юридичної практики та законодавства РФ та Украї­ни, вважають інститут визнання та виконання рішень іноземних су­дів належним до цивільного процесу з іноземним елементом. Хоча ця концепція базується на рівності в умовах визнання і виконання як арбітражних рішень українських судів, так і іноземних, але необ­хідно брати до уваги положення про те, що перегляд таких рішень здійснюється у межах цивільного процесу. Таким чином нівелюють­ся міжнародні аспекти іноземних рішень, а самі рішення іноземних судів позбавляються особливого статусу, оскільки в такому випадку

17*

судам загальної юрисдикції України складно враховувати принцип взаємності та інші особливості визнання іноземних рішень, що не­обгрунтовано спрощуватиме їх розгляд [12, С 182].

Дія судового рішення, винесеного судом держави, обмежена межами території цієї держави. Допустимість визнання та виконан­ня іноземного судового рішення визначається законодавством кон­кретної країни та міжнародними угодами, в яких вона бере участь. Визнання рішення іноземного суду означає, що воно є підтверджен­ням цивільних та інших прав та обов'язків на такому самому рівні, що й рішення вітчизняного суду [1, С 210].

Одним із проявів державного суверенітету є неприпустимість іноземного втручання в юрисдикційну діяльність. Судові рішення не діють за межами держави, у якій вони були ухвалені. Рішен­ня іноземних судів можуть діяти в іншій державі, якщо остання їх визнала. Обов'язку визнавати іноземні судові рішення в силу за­гальних норм міжнародного права не існує. Однак численні міжна­родні договори передбачають взаємне визнання судових рішень [8, С 390].

Засноване на іноземному судовому рішенні право може вважа­тися існуючим тільки після того, як буде дозволене приведення цьо­го рішення до виконання. До цього моменту іноземне рішення не наділяє будь-яким безперечним правом або будь-яким обов'язком ні особу, на користь якої відбулося рішення, ні особу, проти якої воно ухвалено [18, с 44].

Жодна держава не допускає примусового виконання інозем­них судових рішень шляхом їхнього безпосереднього виконання без використання якого-небудь авторитетного акту тієї держави, на території якої виконання рішення повинне бути здійснене. При­чина полягає в тому, що питання про можливість визнання судово­го рішення пов'язане з дослідженням багатьох складних правових питань, і було б неправильним змушувати роботи таке дослідження виконавчі органи [1, С 210].

Юридична сила рішення суду певної держави обмежена терито­рією цієї держави. Проте за умов, передбачених: 1) ЦПК України, 2) міжнародними договорами України, 3) Законами України: - «Про ви­знання та виконання в Україні рішень іноземних судів» від 29.11.2001 року; - «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року; - «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 року; - Постановою Пле­нуму Верховного Суду України від 24.12.1999 р. № 12 «Пропрактику

Глава 9. Міжнародний цивільний процес

розгляду судами іслопотань про визнання та виконання рішень іно­земних судів й арбитражей і про скасування рішень, винесених у по­рядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» рішення іноземних судів можуть визнаватися та виконуватися на те­риторії нашої держави [З, С 136-137; 2, С. 280].

Схема 9.18

Переваги визнання рішення іноземного суду за цивільним спо­ром полягають у такому:

1) визнання іноземного судового рішення заощаджує обом сторо­нам час і гроші, необхідні для іншого судового розгляду всере­дині країни, якш,о тут виникає спір з питання, вирішеного іно­земним судом;

2) скорочення навантаження судів. Судді, зазвичай, легше встано­вити умови визнання, ніж заново розглядати весь правовий спір про його фактичне і правове розуміння;

3) запобігання ухваленню таких, що суперечать одне одному, су­дових рішень, адже така ситуація заподіює шкоду здійсненню правосуддя, якої неможливо уникнути, якщо в різних державах повинно бути ухвалено судове рішення щодо тих самих фактич­них обставин справи;

4) визнання іноземного судового рішення служить безпосередньо погодженості судових рішень у світових масштабах і, тим самим, інтересам порядку. Воно запобігає утворенню вільних від вико­нання судових рішень зон, здатних виникнути, якщо держава не визнає іноземні судові рішення і одночасно не дає повноважень на розгляд спору на її території [8, С 390-391].

Схема 9.19.

На території України визнаються та виконуються рішення іно­земних судів, зокрема, рішення іноземних судів за цивільними, трудо­вими, сімейними справами, вироки іноземних судів за кримінальними справами у частині, що стосується конфіскації майна та відшкодування шкоди потерпілому, а також рішення іноземних арбітражів та акти ін­ших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних, трудових, сімейних справ, які набутили законної сили та підлягають визнанню та виконанню на території України відповідно до міжнародних договорів України (ст. 1 Закону «Про визнання та ви­конання в Україні рішень іноземних судів») [З, С 137].

Проблема виконання та визнання іноземних судових рішень є значущою для будь-якої держави. Світова практика знає лише два правових механізми вирішення цієї проблеми: екзекватура і реє­страція [8, С 391].

Схема 9.20

По-перше, контроль за іноземним судовим рішенням з боку суду держави, у якій його варто виконувати. Під такого роду судовим контр­олем розуміється визнання за іноземним судовим рішенням юридичної чинності (так звана видача екзекватури). Можливість видачі екзеква­тури регламентується міжнародними договорами, а порядок їі видачі визначається в національному законодавстві держави, на території якої іноземне судове рішення буде виконуватися [8, С. 391].

По-друге, рішення іноземного суду без надання йому юридичної сили країною, де воно повинно виконуватися, виконується органа­ми виконавчого провадження в тому самому порядку, що і рішення власних судів - реєстрація. Такий порядок встановлюється деяки­ми регіональними міжнародними договорами. Найбільшого поши­рення спрощений механізм виконання іноземних рішень набув на території держав Європейського співтовариства [8, С. 391].

Визнання рішення іноземного суду — це поширення законної чинності рішення іноземного суду на територію України. Виконан­ня рішення іноземного суду — це застосування способів примусо­вого виконання рішення іноземного суду в Україні в порядку, пе­редбаченому законом [З, С 137].

На сьогодні ЦПК розглядає два варіанти визнання в Україні рі­шень іноземних судів:

1) визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню;

2) визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню [10].