Визначення підсудності в міжнародних договорах України не виключає можливості порушення тотожної справи в судах обох

договірних сторін. Так, згідно з Договором між Україною і Респу­блікою Польща, якщо один з подружжя має місце проживання на території однієї договірної сторони, а другиіі — на території іншої договірної сторони, компетентними є суди, інші органи обох до­говірних сторін. Вони також компетентні у винесенні рішення про батьківські права та аліменти на користь малолітніх дітей (пп. 4 і 5 ст. 26). Аналогічна норма передбачена я іншими міжнародними угодами України [5, С 575].

У зв'язку з цим має значення, чи повинен суд застосовувати пра­вило, що передбачає залишення позовної заяви без розгляду, якщо у провадженні суду іншої держави є справа, пов'язана зі спором між тими самими сторонами, про той самий предмет і за тих самих під­став. В аспекті міжнародного цивільного процесу ця проблема має назву lis alibi pendes. У законодавстві України вона вирішена п. 5 ст. 229 ЦПК, згідно з яким суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і за тих самих підстав знаходиться на розгляді в іншому суді. Однак ця норма поширюється лише на суди України, які розглядають і спра­ви з іноземним елементом. Водночас, аналіз міжнародних договорів України свідчить про те, що застосування цього правила можливе тоді, коли справа порушена в суді такої іноземної держави, з якою Україна має угоду про взаємне виконання судових рішень, тобто тоді, коли рішення іноземного суду набувають національного режи­му, визнаються і виконуються на території України. Так, відповідно до договору між Україною і КНР у визнанні й виконанні судового рішення може бути відмовлено, якщо по тому самому правовому спору між тими самими сторонами судом запитуваної договірної сторони вже винесено рішення, яке набрало чинності, або ж він пе­ребуває там на розгляді чи вже визнано рішення третьої сторони у цій справі, що набуло чинності (п. 4 ст. 21) [5, С 575-576].

ДОГОВІР МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЛИТОВСЬКОЮ РЕСПУ­БЛІКОЮ

За ознаками громадянства особи та її місця проживання встанов­люється підсудність іншими міжнародними договорами України.

Так, згідно зі ст. 27 Договору між Україною і Литовською Респу­блікою у справах про розірвання шлюбу компетентні установи дого­вірної сторони, громадянами якої подружжя було на момент подання заяви. Якщо подружжя має місце проживання на території іншої до­говірної сторони, компетентні також установи цієї договірної сторо-

ни. Коли ж на момент подання заяви про розірвання шлюбу один з подружжя є громадянином однієї договірної сторони, а другий — ін­шої і один з них проживає на території однієї, а другий — на території іншої договірної сторони, компетентні установи обох договірних сто­рін, кожна з яких застосовує законодавство своєї держави. Аналогіч­но визначається компетентність судів у справах про визнання шлюбу недійсним [5, С. 574-575].

Таким чином, за законодавством України та укладеними нею міжнародними договорами, компетентними у справах з іноземним елементом визнаються: суди держави за місцем подання позову (за місцем проживання чи місцезнаходження відповідача); суди держа­ви, громадянином якої є сторона; суди держави, на території якої знаходиться спірне майно; суди держави, на території якої здій­снюється торговельна, промислова чи інша господарська діяльність відповідача. Колізійні питання, які виникають в судах України при визначенні підсудності справ з іноземним елементом надається пе­ревага нормам міжнародного договору [5, С. 575].

КОНВЕНЦІЯ КРАЇН ЄЕС

Конвенцією країн ЄЕС від 27 вересня 1963 року встановлено, що суд однієї з країн-учасниць повинен оголосити себе некомпетент­ним, якщо у провадженні суду другої сторони-учасниці є тотожна справа. По-іншому вирішено це питанця болгарським та польським законодавством. Суд не зупиняє провадження і не закриває справу, розпочату в ньому, якщо виявиться, що справа по цьому спору або у зв'язку з ним перебуває у провадженні іноземного суду (ч. 2 ст. 9 ЦПК Болгарії), навіть якщо іноземне рішення підлягало б виконан­ню в Польщі (ст. 1098 ЦПК Польщі) [5, С 576].

Проблемні питання визначення підвідомчості та підсудності, а та­кож клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів

Аналіз питань підвідомчості і підсудності, клопотань про визна­ння і виконання рішень іноземних судів доцільно розпочати з про­блемних аспектів. Якщо питання підсудності на теоретичному рівні не викликають проблем і ґрунтовно досліджені фахівцями, які ви­значають умови підсудності справ, то проблеми підвідомчості справ судам викликають на практиці значні труднощі. Зокрема, арбітражні суди не приймають до свого провадження справи за позовами до від­повідачів, місцезнаходження яких за межами України. Свідченням чого є судова практика Вищого арбітражного суду України. Виня-

ток становлять випадки, коли міждержавними договорами чи угода­ми України передбачене інше, як, наприклад, у н. 2 ст. 4 Угоди «Про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності» 1992 р. Згідно з вказаною нормою підвідомчість спорів може визначатись угодою сторін (договірна підвідомчість) за ви­нятками, викладеними у пунктах З і 4 ст. 4 зазначеної Угоди. Якщо сторони домовилися вирішити спір у арбітражному суді України, підсудність справи визначається за загальними правилами терито­ріальної та предметної підсудності. Зазвичай, у судовій практиці правильно застосовуються відповідні норми [12, С 227].

Визначаючи підвідомчість правового питання, суду необхідно враховувати правовий статус іноземного арбітражного рішення, а тому навіть затвердження умов мирової угоди має здійснювати суд, який мав розглядати питання про визнання і виконання самого рі­шення, а не той, гцо розглядав справу по суті [12, С 228].

До проблем міжнародної підсудності належить правило perpetuatio jurisdictionis (perpetuatio fori), за яким справа, прийнята судом до свого провадження, повинна бути вирішена по суті, незва­жаючи на те, що надалі вона стала підсудна іншому суду. [5, С 576]. В Україні воно вирішено ч. 4 ст. 116 ЦПК, за якою забороняється пе­редавати до іншого суду справи, розпочаті розглядом по суті, за ви­нятком випадків, передбачених ч. 1 ст. 116 ЦПК, а саме: 1) задоволе­но клопотання відповідача, місце проживання якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання або місцез­находженням; 2) після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушен­ням правил підсудності; 3) після задоволення відводів (самовідво­дів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи; 4) ліквідовано суд, який розглядав справу. Крім того українським су­дами використовується правило ст. 117 ЦПК, яким недопускаються спори про підсудність. Так, справа, передана з одного суду до іншого в порядку, встановленому статтею 116 цього Кодексу, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана [10].

При вирішенні цивільної справи з іноземним елементом суд, за­звичай, застосовує норми національного права. Однак, відповідно до ч. б ст. 8 ЦПК, норми права інших держав застосовуються судом лише у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд може застосовувати не тільки іноземні закони, але й

звичаї та судову практику в тих межах, у яких останні визнаються джерелами права у відповідних державах. Причому, норми права ін­ших держав мають застосовуватися відповідно до їх офіційного тлу­мачення та практики застосування. Тому для застосування норми іноземного права суд, передусім, повинен з'ясувати її зміст. З цією метою суд може звернутися до Міністерства юстиції України чи ін­шого компетентного органу або залучити експертів [2, С. 279-280].

Інтереси позивача вбачаються в тому, щоб подати позов до суду тієї країни, де він може розумно розраховувати на примусове вико­нання рішення, якого він сподівається домогтися. Цілком очевид­но, ш:о це не завжди буде країна, громадянином якої є відповідач. Німець, що покинув Німеччину й оселився в США, може не мати в Німеччині будь-якого майна й бути, імовірно, більше уразливим у США. Таким чином, юрисдикція буде надана судам тієї країни, у якій відповідач зазвичай перебуває або в якій він хоча й не перебу­ває, але має яку-небудь власність, на яку кредитор міг би накласти стягнення [1, С. 200].

Всі цивільні справи, в тому числі й ті, в яких беруть участь іно­земці, особи без громадянства, іноземні підприємства та організа­ції, суди нашої держави вирішують на підставі Конституції, інших актів законодавства України, укладених нею міжнародних догово­рів у порядку, передбаченому ЦПК. Отже, іноземне законодавство у справах з іноземним елементом судами України застосовується тоді, коли про це є конкретна вказівка закону України або норми укладеного нею міжнародного договору [5, С 576-577].

Крім того, провадження в цивільних справах з іноземним еле­ментом здійснюється відповідно до нормативно-правових актів, чинних на час вчинення конкретних процесуальних дій, розгляду та вирішення справи. Тому для застосування норми іноземного права суд повинен не лише з'ясувати її зміст, а й переконатися, що норма є чинною на момент застосування [2, С 280].