Авангардизм і його стильові течії.

Авангардизм (франц. avant-garde — передова охорона) — напрям у літературі XX століття, пов'язаний із руйнуванням традиційних форм і канонів. До авангардистських стильових течій відносять футуризм, експресіонізм, конструктивізм, дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, абстракціонізм, кубізм. Попередниками авангардизму є пізній Ренесанс і романтизм. Із пізнім Ренесансом авангард зближує соціальний і мистецький утопізм, з романтизмом — суб'єктивізм, агностицизм, заглибленість в ірраціональне, динамізм, фрагментарність, націленість на майбутнє, розуміння інтуїції як основного творчого джерела, критичне ставлення до раціонального світосприйняття, опозиція до світогляду Просвітництва. З модернізмом авангард пов'язує неприйняття реалізму. Для модернізму характерне вибірково критичне ставлення до традицій, авангард — в опозиції до минулого.

В авангардизмі компоненти фройдизму і марксизму рельєфніші, ніж в модернізмі. Авангардизму властива атмосфера бунту, апокаліптичність світовідчуття, експеримент з формою. Авангардисти створили новий тип героя — людини вольової, духовно активної. Вони декларували активне чоловіче начало, успадкувавши від Ніцше зверхнє ставлення до жінки як "неповного" чоловіка. Ніцше вважав, що жінка — недосконала істота, здатна реалізувати себе тільки через дітонародження.

Ознакою авангардного руху є маніфест — це компонент поетики і документ епохи. В основі маніфесту — ідея духовної свободи від традицій і соціальних умовностей. Авангардисти вважають, що тільки вільна людина може творити нову епоху і нову мову, вони апелюють до інстинкту, бо це первісне відчуття, не ускладнене цивілізаційними і культурними табу.

Прихильники авангардизму відстоюють концепт нераціонального, інтуїтивного типу сприйняття, закликають до пізнання галюцинацій, сновидінь, обирають роль блазнів, юродивих, єретиків.

Більшість літературознавців відлік авангардизму ведуть від 1909— 1910 років, тобто від появи перших футуристичних маніфестів. До футуризму зводять літературний авангард О. Ільницький, С. Павличко, В. Моренець, О. Бобринська. Але авангардизм включає багато інших стильових течій, серед них — дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, конструктивізм. Отже, проблема нижньої хронологічної межі авангарду зостається дискусійною.

У європейському авангарді було три періоди розвитку: ранній (перед Першою світовою війною), зрілий (між війнами), неоавангард (трансавангард) — після Другої світової війни. Розвиток авангардизму в Україні був зупинений пануванням соціалістичного реалізму, деякі його особливості відновлені у 60-ті роки XX століття. У 80-ті роки він набув ознак неоавангардизму.

Футуризм (італ. futurismo від лат. futurum — майбутнє) — відгалуження модернізму, авангардистська течія 10—30-х років XX століття. Виникла вона в Італії у 1909 році. Автором першого маніфесту футуристів був поет Філіппо Томмазо Марінетті (1876—1944 рр.). Згодом з'явилися маніфести італійських художників У. Боччоні, Дж. Северіні, Л. Руссоло. У 1910 році побачив світ футуристичний роман Ф. Марінетті "Мафарка-футурист", а в 1912 — антологія "Поети-футуристи", яка відкривалася "Технічним маніфестом футуристичної літератури".

Футуристи виступали проти літературних традицій. Вони закликали знищити музеї і бібліотеки, звільнити Італію від гангрени професорів і археологів. Старій культурі, яка, за їх словами, оспівувала лінощі думки й бездіяльність, футуристи протиставили нову, що возвеличувала зухвалий натиск, стройовий крок, небезпечний стрибок, ляпас і мордобій. Ф. Марінетті заявляв, що війна є "гігієною світу", "великою симфонією", "лише вона може очистити світ. Хай живе озброєння, любов до Батьківщини, знищувальна сила анархізму, високі ідеали знищення всього і вся".

Італійські футуристи підтримували ідеологію фашизму. Вони закликали до жорстокості і насильства, заявляли, що без жорстокості нема мистецтва, без агресивності нема шедеврів.

Футуристи виступали проти психологізму в літературі, бо психологія, мовляв, вичерпана до дна і на зміну їй прийде лірика неживої матерії. На їх думку, розпечене дерево або залізо викликає сильніші переживання, ніж усмішка чи сльози жінки. Вони прагнули зруйнувати межу між образом і побутом, мистецтвом і життям. Ф. Маріпетті заявляв, що література повинна "влитися в життя і стати невід'ємною його частиною".

футуристи проводили деструкцію лексики, закликали іменники ставити, як вони спадають на думку, відмінити прикметник, який затримує динаміку сприйняття, "тоді голий іменник постане у всій красі", викинути з мови стерті образи та "линялі" метафори, з'єднувати слова без службових слів. Футуристи шокували публіку заумною мовою, підкреслюючи, що не шукають розміри в підручниках, бо кожен рух породжує новий ритм.

Предметом естетизації футуристів була машина, техніка, наукові винаходи. М. Бердяєв писав: "Футуризм є пасивне відображення машинізації, що розкладає і розпорошує перестарілу плоть світу. Футуристи оспівують красу машини, захоплюються її шумом, надихаються її рухом. Принадність мотора замінила для них чарівність жіночого тіла чи квітки. Вони перебувають під владою машин і нових відчуттів з нею пов'язаних. Чудеса електрики замінили для них чудеса божественно-прекрасної природи. Інших планів буття, прихованих за фізичними оболонками світу, вони не знають і не хочуть знати".

В образотворчому мистецтві динаміку, дух доби футуристи передавали абстрактними лініями і дивовижними формами, строкатими фарбами. У музиці нагромаджували грюкіт, гармидер, які, на їх думку, відповідали дисгармонії техніки.

У різних країнах футуристи мали свої імена. В Англії їх називали вортистами (анг. vortex — вихор), у Франції — пароксистами (грец. paroxynos — подразнення) і динамістами, у Німеччині — "Nielend" (він пропагував колективізм і знеособлення, письменники публікували твори анонімно).

Інші особливості мав футуризм у слов'янських країнах. Найбільш яскраво виявив себе у Росії. Футуристи заявили про себе у 1911 році "Прологом егофутуризму" І. Северяніна. У 1913 році В. Хлєбніков, брати Д. і М. Бурлюки, В. Маяковський, В. Каменський підготували збірник "Ляпас громадському смаку". Російські футуристи творили штучні слова, нелогічні синтаксичні конструкції. Головним принципом футуризму стало "слово як таке", таке слово видозмінює мову. Російський футурист О. Кручоних, наприклад, написав такий вірш:

 

дыр, бул, щыл,

убешур

скум

вы со бу

р л эз.

Він заявляв, що в цих п'яти рядках більше російського національного, ніж у всій поезії О. Пушкіна.

Своїм збірникам творів футуристи давали екстравагантні антиестетичні назви типу "Ляпас громадському смаку", "Дохлий місяць". Д. Бурлюк писав.

Поэзия — истрёпанная девка,

А красота — кощунственная дрянь.

Для Д. Бурлюка, "небо — труп, не больше!", а "звёзды — черви, пьяные туманом".

Футуристи захоплювалися словотворчістю, вигадуванням різних неологізмів. Яскравим підтвердженням цього є вірш В. Хлєбнікова "Заклятье смехом":

О, рассмейтесь, смехачи! О, засмейтесь, смехачи!

Что смеются смехами, что смеянствуют смеяльно.

О, засмейтесь усмеяльно!

О рассмешищ надсмеяльных — смех усмейных смехачей!

О, иссмейся рассмеяльно, смех надсмейных смехачей!

Російський футуризм представлений двома формами: егофутуризмом (І. Северянін, В. Хлєбніков) і кубофутуризмом (брати Бурлюки, В. Каменський).

Український футуризм мав наслідувальний характер (такої думки М. Зеров, П. Филипович, М. Неврлий, Ю. Ковалів, В. Пахаренко). Він зневажливо ставився до культурної спадщини, патріотичних почувань. Лідер українського футуризму Михаиль Семенко у маніфесті "Сам" заявляв, що його нудить від заяложених ідей, там, де є культ, немає мистецтва. Досягнувши "вершини академізму та класицизму", мистецтво пішло "деструктивним шляхом", потрібно "добивати його, деструктувати", "з уламків старого мистецтва створювати нове "метамистецтво", "після-мистецтво". "Без остаточної деструкції практично неможливо збудувати конструкцію майбутньої штуки". Заява М. Семенка "Я палю свій "Кобзар" була сприйнята як зневага до національних святинь. М. Семенко виступав не проти Шевченка, а проти нудного хуторянства, провінційності, профанації творчості національного генія.

На відміну від російського кубофутуризму, М. Семенко висував тезу кверофутуризму (кверо-передфутуризм) з орієнтацією на пошуки. Він вважав, що мистецтво — це процес пошуків. Свого роду документами футуризму стали збірки М. Семенка "Prelude", "Дерзання" і "Кверофутуризм". "Кверофутуризм, — відзначає Ю. Ковалів, — спирався на філософську концепцію викладача Петербурзького психоневрологічного інституту К. Жакова — так званий "лімітивний (межовий) кверофутуризм", "як синтез без попереднього знання" та "еволюційного принципу пізнання", суть якого зводиться до заперечення абсолютного мистецтва й інтересу до кінцевого творчого результату, до обов'язкової спатації когось, у даному разі пізніх українофілів, творчість яких втратила програмове значення. Весь художній простір заповнювався рухом задля руху, іноді привертав увагу свіжою словотворчістю, зумисною какофонією, кострубатою тонікою, романтизованим урбанізмом, необароковою метафорикою, курйозними віршами".

У збірці М. Семенка "Кверофутуризм" 25 поезопісень. Це маніфестативні, декларативні вірші, полемічні послання, експерементальні твори (де поезія поєднується з прозою), урбаністична лірика, ситуаційна з ускладненим синтаксисом, ономатопеїстичні експерименти, які передають психоемоційні враження. Метамистецтвом сучасності М. Семенко вважав панфутуризм. Футуризм, на думку М. Семенка, деструктував тканину "буржуазного" мистецтва, внаслідок чого з'явилося полістильове багато-маніття. Поет прагнув синтезувати різні види мистецтва, він створив так зване "поезомалярство". У збірці "Кобзар" (1924 р.) вміщені поезомалюнки "Моя мозаїка", "Каблепоема за океан". М. Семенко — автор поезофільмів "Весна" і "Степ".

У творчому доробку поета особливе місце займає урбаністична тематика, він естетизував техніку, машину. Динаміку сучасного міського життя втілював у форму верлібра без розділових знаків, об'єднував і роз'єднував різні слова. Вірш М. Семенка "Місто" мав таку форму:

Осте сте

бі бо

бу

візники-люди

трамваї-люди

автомобілі

бігорух рухобіги

рухливобіги.

Ліричний герой М. Семенка іноді грубо і відверто декларував свою агресивність:

Я щедрий і безсоромний

Я сиджу з вами за одним столиком

І б'ю вас по фізіономії

А ви всміхаєтесь.

"Поема повстання (Спеціального призначення) "

Потужною зброєю в мистецькому арсеналі М. Семенка є іронія і сатира. У вірші "Всеукраїнське пузо", написаному в традиції антиестетської поезії, автор використовує лайливу лексику.

Лізе — лізе на нас —

Стид і ерам —

(з очима виряченими)

не ананас а

поетичний

бізнес май, —

Ідеї твої —...

дайош нам

А слина в роті,

а ноги точаться,

а рило свиняче...

Вишкірило пельку беззубу

всеукраїнське пузо...

В поезії М. Семенка є відверта еротика, грубії проза життя. У вірші із загадковою назвою "NР" поет звертається до зародка, якого планують позбутися:

Тобі — дитино моя — що завтра на аборт підеш —

Тобі — що тільки місяць йому —

Тобі — що місяць як зародилося, а живеш міліони років у

животі цієї жінки, що я люблю —

Місяць уже тобі, а завтра ти — ніщо,

викинуть твій кавалочок

у відро з помиями.

М. Семенко вітав революцію, руйнування устоїв життя, електрифікацію, механізацію. Соціальні мотиви звучать у його памфлетах, відкритих листах, поезофільмах "Тов. Сонце", "Поема повстання", "Степ".

О. Ільницький називає М. Семенка поетом, який не знає спочинку "Семенко, — писав він, — зважився захопити під українську поезію нові території і використати українську мову в немислимі способи. Завдяки методам водночас рішучим і тонким він змушує своїх читачів подумати про поезію, літературу і письменника геть по-новому".

Другий період українського футуризму починається виходом у 1918 році в Києві "Універсального журналу" і створенням групи "Фламінго". До неї прилучилися Ґео Шкурупій, О. Слісаренко, В. Яровий, художник Анатоль Петрецький.

Третій період розвитку футуризму пов'язаний з появою журналу "Нова генерація" (1927—1930 pp.), який відстоював незалежність українського слова. На сторінках журналу друкувалися статті про новаторський характер творчості Шевченка, журнал називав Шевченка другом футуристів.

Поетика футуризму позначилася на творчості О. Влизька, В. Хмелюка, С. [ординського. Спорідненою з футуристами була група конструктивних димамістів на чолі з В. Поліщуком, який прагнув синтезувати футуризм, імпресіонізм та неоромантизм.

Футуризм — одне із найяскравіших явищ українського мистецтва. Він об'єднав оригінальних талановитих митців, доля яких була трагічною. О. Ільмицький відзначає, що футуризм варто вивчати, бо він здобуток як української, так і європейської літератури. "Значення українського футуризму, — за словами О. Ільницького, — можна підсумувати так: по-перше, він був однією з основних історичних подій, без якої не можна осмислити і зрозуміти одного з найважливіших періодів української культури 1910-х й 1920-х років; по-друге, він є оригінальним літературним явищем, що лишило по собі праці неперебутної вартості та привабливості...

Історія засвідчує його жвавість, рішучість і нескорений дух. Він поборював опонентів із майже кожного прошарку українського суспільства й постійно демонстрував свою незалежність. Він діяв як виняткова сила проти культурної стагнації".

 

Експресіонізм

Експресіонізм (лат. expression — вираження) — утвердився в Німеччині на початку XX століття. Елементи експресіонізму спершу з'явилися у творах художників, які об'єднувались у товариства навколо журналів. Відомі об'єднання "Міст" (Е. Гаккель, Е.А. Кірхнер, М. Пехштайн), "Синій вершник" (Ф. Марк, В. Кандинський, А. Макке), "Штурм" (О. Кокошка). Першим вживав термін "експресіонізм" у 1911 році засновник журналу "Буря" X. Вальден. Теоретиками експресіонізму були Курт Пінтус і Казимир Едшмід. Найвідоміші поети-експресіоністи — Ґ. Гейм, Й. Бехер, Г. Тракль, Г. Бенн, Ф. Верфель, Я. Ван-Годдис. Серед прозаїків — К. Едшмід, Л. Франк, Г. Мейрінк.

В утвердженні експресіонізму певну роль відіграв романтизм, філософія А. Шопенгауера, Ф. Шеллінга, А. Бергсона, З. Фройда, С. К'єркегора. Поет Готфрід Бенн, який захоплювався ідеями Ф. Ніцше і З. Фройда, вважав, що зрозуміти людину можна, заглиблюючись у світ її підсвідомих інстинктів і бажань.

Експресіоністи виступали проти позитивістського емпіризму, копіювання і відображення дійсності. Вони вважали, що митець повинен виражати її суть. "Світ перед нами. Було б безглуздям повторювати його, — зауважує К. Едшмід. — Схопити його в найсправжнішій суті й відтворити - ось найвагоміше завдання мистецтва". Для експресіоніста "весь простір... стає видінням. У нього не погляд — у нього бачення. Вій не описує - він співпереживає. Він не відображує — він зображає. Він не бере він шукає".

Для експресіонізму характерна нервова емоційність, трагічність світовідчуття. Найхарактернішим для експресіонізму образом Й. Бехер вважав "напружений, відкритий в екстазі рот".

Творчість експресіоністів породжена духовною кризою, яку переживала інтелігенція на початку XX ст., зокрема Першою світовою війною та революціями. Як зауважує О. Осьмак, експресіонізм "дає змогу своїм існуванням ідентифікувати кризу як не тільки економічну або політичну, а як заключену в самому сенсі буття, як к'єркегорівський парадокс. Життя не має сенсу, людина самотня й безпорадна. Все її буття отруєне протиріччям між розумінням безглуздості існування і неспроможністю припинити його. Це велика безвихідь".

У творах експресіоністів важливе місце займає проблема вини і кари. Вони переконані, що земне життя — фільтр, який може очистити людину і привести до Бога. Втрачаючи віру в Бога, людина втрачає мету життя, добровільно карає себе, очищаючи душу. Кожен із нас бере на себе відповідальність за провини людства. Ця проблема глибоко розкрита у новелі В. Стефаника "Новина". "Ідея твору в тому, — зазначає В. Пахаренко, що людина для самооновлення, досягнення вічного життя мусить убити в собі своє егоїстичне "я", що прив'язує її до примітивного, гріховного земного світу. Кажучи про вдівство та матеріальні нестатки Гриця, автор натякає на убозтво його душі, психічної реальности. Дві доньки, яких він ніяк не може нагодувати, — уособлення його самотпости. яка страждає, гине в душевному убозтві, психічній примітивності (оте себелюбне "Я" не дає цій особистості "своїм життям до себе дорівнятись". Холод і пустка у Грицевій хаті - це стан його душі... Спостерігшії мертвії її ія дітей, батько кинувся не добувати їм харч, а молитися. Стефаник ніби натякає, що йдеться не про фізичний, а про духовний голод, не про земні, а про трансцендентні проблеми". Вчинивши злочин, Гриць йде віддатися в руки поліції.

На думку експресіоністів, біль, страждання дають можливість людині осмислити суть існування, сенс буття. У їх творах важливе місце займає смерть, нею закінчуються людські страждання. Мотив смерті є в творах В. Стефаника "Шкода", "Скін", "Портрет", "Сама-саміська". За К'єркегором, страждання — це випробування, яке надсилається згори, щоб допомогти реалізувати власну самість, власну неповторну екзистенцію.

Нерідко тему смерті експресіоністи подають з ілюстрацією розпаду тіла людини. У творах австрійського художника А. Райнера людина деформована, зі зламаним тілом і очима, зафарбованими темним кольором. Більшість його творів — домальовані фотографії реальних людей, у яких відчувається прагнення художника передати страх, муку людини.

Експресіонізм спершу був насамперед формою протесту проти війни, приреченості людини і смерті. Експресіоністи вважають, що людство знаходиться напередодні апокаліптичної катастрофи, світ ворожий для людини, вона приречена на муки і страждання. Твори експресіоністів пройняті болем за людину. "Ось вона стоїть перед нами, — відзначає К. Едшмід, — абсолютно первісна, вся просякнута хвилями своєї крові, і пориви її серця настільки очевидні, що здається — це серце намальоване у неї на грудях".

Німецький письменник Георг Гейм створив поезію "трагічного передчуття" пророкував війни, катастрофи, смерть. Співавтор статті "Мистецтво в небезпеці" Георг Гросс писав: "З того часу, як я почав усвідомлено сприймати і переживати світ, я відкрив, що барвистість та блиск життя виглядають не так зовсім прекрасно, якщо дивитись уважно. Я переоцінював мистецтво і приходив до двоїстих та абсолютно несподіваних висновків. Я ненавидів людей". Мотиви приреченості, страху, безнадії є провідними у творчості норвезького художника Едварда Мунка, якого вважають художнім інтерпретатором філософії С. К'єркегора. К'єркегор заявляв, що людина самотня, у неї немає майбутнього, бо ніколи не було минулого. Вона не може померти, бо ніколи не жила, не може постаріти, бо ніколи не була молодою, живе в постійному передчутті смерті, яку сприймає як досягнення свободи.

Естетизація болю, страждання і смерті характерна і для австрійського художника Оскара Кокошки. Мистецтвознавець О. Рославець був вражений скульптурним автопоргретом Кокошки, що експонувався у 1903 році: "Художникові 21 рік, але на портреті він майже старий. Вкрите глибокими зморшками кістляве обличчя зі звернутим набік деформованим носом, роззявлений рот, що ніби через силу хапає повітря, і зляканий божевільний погляд видають доведене до критичної точки хворобливе психічне напруження".

Експресіоністи виступали проти літературних традицій і канонічних форм. Лесь Курбас заявляв: "Геть умовність реальної можливості логіки життя, геть умовність вимог старих понять про стиль! Жагучий пал екстазу полум'яної душі; полум'яної думки повинен їх охопити, бо неістотні в мистецтві всі ці історичні, побутові, звичаєві прикраси і умовності. Про себе говорять дух і думка. Нове відчування. Нова точка зору. Нова блискавка в темноті. І це єдино істотне".

Експресіонізм стрічається у практиці різних літературних жанрів. У ліриці — в поетичному зображенні сновидінь, у гротескних поемах (Г. Тракль, Б. Брехт), у прозі — з ліричними фантастичними, гротескними елементами (Ф. Верфель, Л. Франк), у драматургії, де іноді діють умовні абстрактні персонажі (Чоловік, Жінка, Народ).

Експресіоністична образність притаманна багатьом творам української літератури ("Червоний роман" Андрія Головка, "Вальдшнепи" Миколи Хвильового, "Маклена Граса" М. Куліша, "Сонячна машина" В. Винниченка). В українській поезії вона найсильніше виявилася у творчості Т. Осьмачки, який починав як символіст. "У широчезних розмірах Осьмаччиної поетичної уяви, — відзначає М. Неврлий, — виростають надзвичайно оригінальні, експресіоністські своїм характером образи. Вони здебільшого драстичні, гнітючі й навіть інколи неестетичні, бо поезія експресіоністів, прокламуючи різні контрасти життя і природи, зверталась і до зворотного боку — Erhabene (прекрасного)". Ось кілька рядків з його творів:

1.І бризкає кров аж у стелю світів;

2. Від борони небо кров'ю червониться;

3. А твоє тіло, наче пса старого, // ми витягнемо догнивать;

4. Я об сухую лутку і слизьку // Сам груди розвалю свої бентежні;

5. І відти крики враз несамовиті // Зґвалтували дикий переляк...

6. І страшно замовчали, в тишу вкриті, // Аж бомбою неначе степ набряк...

7. Од борони небо кров'ю // червониться // кров'ю північ червоно // заносить.

Елементи експресіонізму є у творах "Кров полонянок", "Слово о полку" М. Бажана, "З вікна". "Маки", "Віра" В. Сосюри, "Голод", "Псалом залізу" П. Тичини.