Тема 3: Поетика літературного твору.

1. Зміст і форма

2. Композиція і сюжет

3. Художня мова

Зміст і форма.

Поетика — це один з найдавніших термінів літературознавства. Грецьке роіеtікe — майстерність творення, техніка творчості. В епоху античності поетикою вважали науку про художню літературу. Так розуміли поетику Аристотель ("Поетика") і Горацій ("До Пісонів"). В епоху середньовіччя, Відродження та класицизму під поетикою розуміли особливості форми художніх творів (Скалігeр — "Поетика", Н. Буало — "Мистецтво поетичне"). У XIX—XX ст. поетикою вважали ту частину літературознавства, яка вивчає композицію, мову, версифікацію. Трапляються спроби ототожнювати поетику зі стилістикою. З'являються праці про поетику видів, жанрів, напрямів, течій.

У сучасному літературознавстві є багато визначень поетики. Проаналізувавши деякі з них, Г. Клочек називає такі значення цього терміна:

1) художність;

2) система творчих принципів;

3) художня форма;

4) системність, цілісність;

5) майстерність письменника.

Коло питань, які вивчає поетика, допомагають окреслити назви книг, статей, розділів монографій: "Поетика давньогрецької літератури", "Поетика метафори", "Поетика художнього простору", "Поетика художнього часу", "Поетика жанру", "Поетика стилю", "Поетика назв", "Поетика Бориса Олійника".

Можна говорити про поетику течій, напрямів, епохи, національної літератури, літератури окремого регіону.

Тривалий час у нашому літературознавстві домінувала посилена увага до суспільного значення і соціального аспекту функціонування художнього твору. В останні десятиліття спостерігаємо глибоке зацікавлення літературознавців питаннями поетики. Є і інша тенденція, про що свідчить захоплення вчених різними «критиками» (психоаналітична, феміністична тощо).

Єдність форми і змісту в літературі. У теоретичній поетиці понятійна пара форма і зміст відома з часів античності. Аристотель у "Поетиці" розмежовує предмет наслідування і засоби наслідування. Представники формальної школи вважали, що поняття "зміст" у літературознавстві — зайве. А форму треба порівнювати з життєвим матеріалом, який є художньо нейтральним. Ю. Лотман пропонує терміни "зміст" і "форма" замінити термінами "структура" та "ідея". Терміни "форма" і "зміст" використовуються у різних галузях знань.

Форма і зміст — це діалектична єдність. А. Ткаченко для підкреслення зв'язку змісту і форми вживає терміни "змістоформи" і "формозмісти". Про зв'язок цих понять Геґель писав: "Зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма є не що інше, як перехід змісту у форму". Геґель і В. Бєлінський, крім терміна "зміст", використовують термін "ідея". Платон ототожнював ідею і форму.

 

Е л е м е н т и з м і с т у (змістоформи).

 

Проблема — це питання, яке автор ставить перед читачами, героями, часом. Ці проблеми можуть мати соціальний, етичний, екологічний, психологічний характер. Іноді назви творів мають проблемний характер: "Хто винен?" — О. Герцена, "Батьки і діти" — І. Тургенєва, "Що робити?" — М. Ч ер ми шевського, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" — Панаса Мирного та Івана Білика.

Не в кожному творі є проблеми. Вони можуть бути відсутніми у творах розважального, альбомного характеру. Г. Абрамович ототожнює проблематику з тематикою. Ці категорії дійсно взаємопов'язані, але не тотожні. Проблемою називаємо питання, які ставляться або вирішуються в твори Причому письменник не зобов'язаний давати відповіді на всі питання. Іноді важливо поставити питання — відповідь на нього дасть хтось інший. Сукупність питань, які вимагають дослідження і розв'язання, називається проблематикою. Переважно проблематика спрямована на ідейне осмислення характерів, зображених у творі, з огляду на світоглядні засади автора".

Тема (грец. tеmа) — коло подій, що сторюють життєву основу твору, слугуючи водночас базою для постановки філософських, соціальних, етичних та ін. Проблем. Тема пов'язана з фабулою, фабула є засобом розкриття теми. Ознайомившись із фабулою, можемо сформулювати тему твору.

Фабула – конкр етні події, які немовби розгортають прихований у предметі конфлікт. Основні відмінні ознаки фабули – подіє вість, конкретизованість змісту того, про що йдеться.

Літературний характер – сукупність душевних рис, що визначає індивідуальність зображуваної особи й водночас узагальнює собою певні життєві явища.

Ідея. Грецьке idea — поняття, першообраз. Під ідеєю розуміють основну думку твору, ставлення до зображеного, його оцінку. Ідея містить у собі оцінку зображених в ньому явищ. Близьким до терміна "ідея" є термін " тенденція" (лат. tendentіа — прагну, прямую). У "Літературному словнику-довіднику" є таке визначення тенденційності: "ідейна спрямованість літературно-художніх творів, яку письменник свідомо втілює в систему створених для цього образів".

Яка ж різниця між тенденційністю та ідейністю? Різницю між тенденційністю та ідейністю висловлювався І. Франко, аналізуючи творчість Лесі Українки: "Найкращі писання Лесі Українки, — зауважував критик, — ідейні, але зовсім не тенденційні. Яка тут різниця? Така, як між індукцією і дедукцією в логіці, як між синтезом та аналізом в хімії. Поетичний твір я називаю ідейним тоді, коли в його основі лежить якийсь живий образ, факт, враження, чуття автора. Тенденційний поет виходить від якоїсь чи то соціальної, чи політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми. Замість розумових аргументів, він підбирає для неї якісь поетичні образи, немов ілюстрації до друкованого тексту..."

В історії літератури є приклади невдалих, художньо неповноцінних творів тенденційного мистецтва, серед них багато творів літератури соціалістичного реалізму. Однак є блискучі приклади заангажованої літератури, як твори письменників-націоналістів, поетів "празької школи": Є. Маланюка, О. Теліги, Олега Ольжича, О. Стефановича, І. Ірлявського, письменників-шістдесятників: В. Симоненка, Ліни Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса, П. Скунця. П. Іванишин слушно відзначає, що орієнтація письменників на чисте мистецтво дала чимало творів сумнівної вартості.

Пафос. З ідеєю тісно пов'язаний пафос (грец. pathos — почуття, пристрасть) — натхнення, пристрасне переживання душевного піднесення, викликане ідеєю чи подією. У пафосі думка і почуття складають єдине ціле. Аристотель під пафосом розумів пристрасть, яка спонукає до написання твору. За Бєлінським, пафос — це "ідея — пристрасть". "Звідси, — зауважує А. Ткаченко, — бере свій початок понятійна тавтологія: ідею визначають через пафос, а пафос — через ідею. Синонімічне поняття – тип авторської емоційності. Види пафосу: героїчний, драматичний, сентиментальний, романтичний, сатиричний, гумористичний тощо).

 

Конфлікт (лат. conflictus - зіткнення, сутичка) є важливим чинником змісту. В основі конфлікту — зіткнення поглядів, інтересів. Що більш протилежні погляди, характери, то конфлікт гостріший. Є різні типи конфліктів, їх ділять за тематикою (на виробничі, політичні, національні, побутові, морально-стичні, естетичні); за вагою у структурі твору (головні, другорядні); за типовістю (типові і нетипові); за сферою побутування (зовнішні, внутрішні); за гранями духовного світу (конфлікт між обов'язком і честю, між розумом і почуттям). Враховуючи своєрідність мислення письменника, конфлікти можна розділити на умовні і життєво достовірні. Виходячи з літературних родів, конфлікти бувають епічними, ліричними, драматичними, виходячи з літературних видів — трагічними, комічними. З категорією "конфлікт" пов'язана категорія "колізія". Г. Поспєлов вважає їх синонімами.