Тема: Фоніка у вірші. Строфіка.

1. Фоніка. Значення поняття.

2. Рима та її різновиди.

3. Строфіка. Прості і тверді (канонічні) строфи.

 

1. Фоніка – звукова організація художнього мовлення, а також галузь поетики, що її вивчає. Звуковий матеріал, що міститься у художньому мовленні, дається їй самою мовою, а тому він завжди обмежений ресурсами певної національної мови. Тому мимоволі передбачені певні повтори тих чи інших звукових явищ. Мова художня впорядковує ці повторення, використовуючи їх для естетичного впливу. Ця впорядкованість частково канонізується, перетворюючись у тверді норми (галузь віршознавства), а частково залишається більш свободною (галузь фоніки у вузькому сенсі слова; евфонія, інструментовка).

 

У різних літературах у різні часи увага до фонічної організації тексту була різною, але завжди у поезія проявлялась більше, ніж у прозі. Основним елементом фоніки є повтор. З-поміж звукових повторів розрізняються: за характером звуку – алітерації (повтор приголосних) і асонанси (повтор голосних); за кількістю звуків, що повторюються – подвійні, потрійн і тощо, прості й складні (А…А … і АВС…АВС…), повні й неповні (АВС…АВС і АВС…ВС…АС); за розположенням звуків у повторах (АВС…ВСА…САВ) – термінологія не встановлена; за розположенням повторів у словах, рядках тощо – анафора (А…- А), епіфора (…А - …А), стик (…А-А…), кільце (А…- …А) та їх комбінації.

 

Деякі з цих повторів можуть бути канонізовані і стати елементомвіршування. Так, алітератація в анафорі вірша канонізована в германському й тюркському алітератційному вірші. Складна алітератція з асонансом в епіфорі канонізована у римі.

2. Рима і її різновиди.

Рима (нім. reim, анг. rhyme, франц. rime, польське rym, рос. рифма, від грец. rhytmos — узгодженість, сумірність) — композиційно-звуковий прийом суголосся закінчень, що має фонетичне і метричне значення, об'єднує суміжні та розташовані близько слова віршових рядків (починаючи з останнього наголошеного складу) для організації їх у строфи, впорядкування поетичного мовлення, його евфонічного римотворення. Такс визначення рими подає "Літературознавча енциклопедія" (автор-укладач Ю.І. Ковалів). Подібні визначення є у книгах Галини Сидоренко ("Основи літературознавства", 1962), П. Волинського ("Основи теорії літератури", 1962), В. Ковалевського ("Рима. Римічні засоби українського вірша", 1965).

 

Найдавніші вірші були не римованими. Антична література використовувала риму в ораторській прозі та комедії, у віршах рими не було. У європейське віршування риму запровадили пізньолатинські поети (християнські гімни IV—VI ст., зокрема твори Августина Блаженного, Венанція Фортуната, папи Григорія Великого). У IX—XII століттях рима набула поширення у візантійській, давньонімецькій, давньороманській, києво-руській літературах. В епоху класицизму у XVII століття були спроби відмовитися від рими у зв'язку з тим, що її не було в античній поезії. Сьогодні співіснує римована і неримована поезія.

 

Рима найчастіше — це суголосся закінчень віршових рядків, рідше використовується початкова і внутрішня. Це явище звукове, тут збігаються не букви, а звуки. Рима робить вірш красивим, римовані вірші легше запам'ятовуються. Співзвуччя посилює зміст, емоційне і ритмічне звучання твору, надає йому музикальності. Рима виконує інструментаційну, строфотворну, стилістичну, евфонічну, семантичну функції. Талановиті поети постійно оновлюють свої рими. Вірші без рими називаються білими.

Закінчення віршового рядка називають клаузулою (лат. clausula — закінчення) — фінальна частина ритмічного врегульованого віршового рядка, починаючи з останнього, або константного, наголошеного складу. У випадку суголосся клаузули говоримо про риму. Для розрізнення рими і клаузули А. Ткаченко пропонує за старою термінологією виділяти 1-складову, 2-складову, 3-складову і т. д. На його думку, для рими ця кількісна характеристика не є актуальною, можна обходитися без характеристики рими з погляду наголошеності.

 

Частина вірша до клавзули називається корпусом. У залежності від місця наголосу в повторюваних словосполученнях розрізняють рими:

окситонні, чоловічі — односкладові — з наголосом на останньому складі рядка: добра — гра, коса — росa;

паракситоині, жіночі — двоскладові — з наголосом на передостанньому складі: опадають — літають, посуд — сосуд;

пропаракситонні, дактилічні — трискладові — з наголосом на третьому від кінця складі: чесності — чудесності, зоряна — зморена;

гіпердактилічні — чотирискладові — з наголосом на четвертому від кінця складі: насичуючись — перехлюпуючись, огниками — кониками.

За якістю співзвучності рима буває точною (або глибокою, насиченою) і неточною, (неглибокою, неповною). Коли в словах, що римуються, збігаються всі звуки після наголошеного — рима точна: благор о дний — нар о дний. Культ чистої (точної) рими плекали "неокласики", не трималися точної рими поети "празької школи".

Рима, у якій співзвучність приблизна, називається неточною: л и не — турб і ни. Неточні рими поділяються на два підвиди:

1) рима-асонанс (співзвучні лише голосні): слов а — нім а (приблизьна)

2) рима-консонанс (співзвучні лише приголосні): ке др — ка др (власне неточна).

За точністю співзвуччя також розрізняють такі рими, як:

Йотована рима — з нарощенням або усіченням й: імена — не минай, не куняй — на коня.

Анаграмна рима — однакові літери різні слова: шапки — шпаки, літо — тіло.

Проста рима — римуються два слова: руки — круки.

Складена рима — в одну риму входить два-три слова: пророки — про роки, колисці — колись ці.

За кількістю складів є рівноскладова рима — охоплює однакову кількість складів: світи — борти. Нерівноскладова рима — охоплює неоднакову кількість складів: розцвіло — було.

Коренева рима: вес елка — вес на.

Відкрита рима — слово закінчується голосним звуком: літ о — налит и.

Закрита — слово закінчується приголосним: тумано м — лимано м.

За наявності опорних звуків (що передують наголошеному) розрізняються рими

багаті (співпадінняопорних звуків та звуків,що йому передують: з ірка -с ірка) й

бідні (римуються лише наголошені голосні: вод а -дом а).

За граматичними ознаками є рими однорідні (або одногрупні: римування однакових граматичних форм) й різнорідні (різногрупні рими: бою — мою, гармати — зламати), омонімічні, тавтологічні, складені.

Омонімічна рима — римуються омоніми: "Діти, діти, де вас діти?!"

Каламбурна рима — побудована на каламбурі, на словах-омонімах, близьких за звучанням, але різних за значенням. Вона створює комічний ефект.

Коли знайомлюсь з твором я,

Дивлюсь спочатку на їм я:

Чи молодий це, чи мастистий,

Щоб знати — бити чи мастити.

(В. Дубовик)

Нарощена та усічена — рими з додаванням і відніманням звуків: дере — дерев, січень — січе.

Тавтологічна рима - повторюються слова у незмінному значенні: Роки молоді, поки молоді.

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

(Т. Шевченко).

Усі рими можуть бути оригінальними (свіжими, оказіональними — від лат. оссаsіоnаlis — випадковий, індивідуальний) і банальними (затертими). Банальними є рими іменників, дієслів, прикметників, числівників, де римуються тільки закінчення, а кореня слова рима не заторкує. Банальною є рима, яка виникає внаслідок переліку однорідних імен або прізвищ: сонце — віконце, співають — вітають.

За роз положенням у рядку -

Внутрішня рима — римуються слова в рядку: "Все йде, все минає, і краю немає" (Т. Шевченко).

Рима-луна. Суть її у тому, що перше римоване слово є часткою Другого. Засіб рими-луни використовує М. Кузьменко:

Раз я в волості судився

З нашим сільським адвокатом,

Катом, катом, катом, катом.

З нашим сільським адвокатом.

Нас судили судді, вбрані

В сукні й чоботи сап'янці,

П'яні, п'яні, п'яні, п'яні...,

В сукні й чоботи сап'янні.

 

За взаємним розположенням римових ланцюжків розрізняють рими суміжні (умовне пзначенняАА. ) перехресні (АБАБ), кільцеві ( або охоплюючи, оповиті: АББА ), змішані (наприклад: тернарні – ААБВВБ; терційнні АБА, БВБ... ).

 

3. Строфіка

Строфа — це група віршових рядків, об'єднаних думкою, інтонацією, порядком римування. І. Качуровський називає п'ять ознак строфи: клавзула, рима, розмір, синтаксична завершеність мовного періоду, літературний канон. П'ята ознака зумовлена традицією віршування. Обсяг строф — від одного до 16 рядків. У зарубіжній літературі трапляються й більші строфи. Є строфи прості і канонізовані.

Прості строфи

Моновірш (моностих) — це строфа — рядок. Прекрасними зразками моновірша є прислів'я, приказки, загадки, примовки: "Половина світу скаче, половина плаче", "Хто везе, того й поганяють ", "До булави треба голови", "На похиле дерево й кози скачуть", "За моє жито ще мене й бито ". Є й літературні моновірш і. У Ліни Костенко: "Історія сміється cap-донічно", "Україна — неядерна, Україна — роз'ятрена", "Вмені щодня вбивають Україну". У Б.-І. Антонича: "Тиша — це мова, якою говорить до людини Бог."

І. Качуровський відносить до моновіршів крилаті вислови літературного походження, взяті з контексту творів: "Дух, що тічарве до бою"' (І. Франко). На думку А. Ткаченка, вони виконують роль моновірша, коли використовуються в ролі епіграфів, закликів, написів на афішах, рекламах.

Дистих (грец. distichon — двовірш) — строфа з двох рядків — А А.

Терцет (лат. tertius — третій) — трирядкова строфа. З'явилася в давньогрецькій поезії, відома в романському фольклорі. Терцет має чотири різновиди:

1. Усі три рядки римуються — AAA, БББ:

2. Два рядки римуються, третій без рими (холостий) — ААБ:

А там, на обрії, не вершник таємничий,

Ні! Будить заспаних і недолугих кличе

Брудний, замурзаний, веселий тракторист.

(М. Рильський)

3. Два римуються, третій має риму в суміжній строфі — ААБ, БВВ:

Хто лише муку зна, муку кохання,

Лиш той пізнав до дна моє страждання!

Сам я без втіхи Й єна смутний блукаю...

Хто мене любить, зна, в дальньому краю:

Душа моя смутна в огні страждання...

Хто лиш кохав, той зна жагу кохання!

(Й.В. Ґете. Переклад М. Зерова)

4. Неримований терцет. Серед неримованих розрізняють силабічні, силабо-тонічні, верліброві.

Катрен (франц. quatrain) — строфа з чотирьох рядків з суміжним, перехресним або кільцевим римуванням. Є катрен з моноримою, три рядки римуються, один — неримований; два римуються, два неримовані; неримований. Катрен з'явився у VII столітті до н. е. в ліриці Сапфо і Алкея.

1. Катрен з суміжним римуванням: А А Б Б

2. Катрен з перехресним римуванням: А Б А Б

3. Катрен з кільцевим римуванням (охопним): АББА

4. Катрен, у якому римуються другий і четвертий рядки, перший і третій — неримовані:

АБ В Б

5. Катрен неримований.

П'ятирядник (або пентина від грец. penta — п'ять) - п'ятирядкова строфа. Можливі різні варіанти розташування рим у пектинах: АБАБА, АБААБ, АББАБ, ААББА, АБББА, АББАА, АААББ, ААБББ, неримована.

Шестирядний (або секстет від лат. sextos — шостий). Найбільш поширені такі варіанти римування: ААБВВБ, АБАБВВ, АБАБАБ, АБАББА, АБВАБВ, ААББВВ.

Один із варіантів секстета:

Інша слава сонцю, інша місяцю, А

Інша звіздам, що на небі сяють. Б

Різна вартість тварей: пса, осла, гадюки, В

Що сю всеплодючу землю заселяють. Б

Між людьми так само здібні й неподібні Г

Праведники й грішні різну вартість мають. Б

(І. Франко)

Семирядник (септима, септина від лат. septima — сьома) зустрічається рідко. Його знаходимо у Лесі Українки І. Франка, М. Рильського. Септима П. Тичини:

Восьмирядник (октоверс, октет від лат. okto — вісім, versus — рядок вірша). В октоверсі є багато варіантів римування. Найбільш поширені у поетичній практиці такі форми: АББА, ВГТВ, АБАБ, ВВГТ.

Дев'ятирядник (нонаверс від лат. nоnа — дев'ята), рідкісна строфа. Варыанти: АБАБВГГВД, ААБВВБГГБ тощо.

Десятирядник (дециверса від лат. decima — десята). Римування вільне:

У поетичній практиці зустрічаються 11-, 12-, 13-, 14-, 15-, 16-рядники у формі самостійних творів чи моностроф, строфічних складників більших творів.

Канонізовані строфи

Це строфи, які пишуться згідно з усталеними правилами. їх ще називають твердими.

Елегійний дистих. Складається з одного гекзаметра і одного пентаметра. У гекзаметрі цезура не має постійного місця. Елегійним дистихом писали не лише елегії, але й епіграми, він здобув популярність в античній поезії. В українській поезії стрічається у творах І. Франка, М. Зерова, М. Рильського.

Прудко на безвість ідуть // наші дні і короткі години. Зрана до ночі гуде // колесо темних турбот.

Не помічаємо — як надворі весна розцвітає, Не помічаємо — як з дерева сиплеться лист.

(М. Зеров)

Олександрійський вірш - двовірш шестистопного ямба з цезурою після третьої стопи. У рядках — парне римування, чергуються чоловічі і жіночі рими. З'явився у Франції в XI ст. Таким віршем на основі силабічної системи була створена поема "Мандрівка Карла Великого в Єрусалим та Константинополь". У XII ст. такою формою була написана поема про Олександра Македонського. Від його імені пішла назва вірша. У сучасній поезії використовується рідко. Видозмінена форма олександрійського вірша називається олександрином. Це п'ятирядковий 13-складовий вірш, написаний шестистопним ямбом з римуванням АБАБ. Олександрини використовували І. Франко, М. Зеров. Олександрійський вірш:

Я не складав тобі ні гімнів, ні поем. А

Добірного вина замість ліричних тем А

Шукав я за твоїм оспіваним камінням. Б

В сухих поточинах, над темнобоким рінням. Б

(М. Зеров)

Терцина (італ. terzina від tena rima—третя рима). її вперше застосував Данте у "Божественній комедії". Це строфа з трьох рядків п'ятистопного ямба. Перший рядок римується з третім, а середній — з першим і третім рядком наступної строфи: АБА, БВБ, ВГВ...

Приклад:

Народе мій, замучений, розбитий, А

Мов паралітик той на роздорожжу, Б

Людським презирством, ніби струпом вкритий! А

Твоїм будущим душу я тривожу, Б

Від сорому, який нащадків пізніх В

Палитиме, заснути я не можу... Б

(І. Франко)

Секстина (італ. sextina від лат. sex — шість) — строфа з шести рядків, у якій перші чотири рядки римуються перехресно, а останні два — парно: АБАБВВ.

Секстини пишуть п'яти- або шестистопним ямбом. Наприклад:

На шлях я вийшла ранньою весною А

І тихий спів несмілий заспівала, Б

А хто стрівався на шляху зі мною, А

Того я щирим серденьком вітала: Б

Непевна путь, мій друже, в нас обох, — В

Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох. В

(Леся Українка)

Іноді вживається римування АБАБАБ: ("Слово про рідну матір" М. Рильського) АББААБ, ААБВВБ.

Секстина утвердилася в італійській поезії доби Відродження, зокрема у творчості Дайте Аліг'єрі, Ф. Петрарки, згодом поширилася в інших європейських літературах.

Октава (лат. octava — восьма) — восьми рядкова строфа п'яти- або шестистопного ямба. Шість рядків римується перехресно, а два — між собою: АБАБАБВВ. Приклад:

І я пішов. Літа йшли за літами... А

Я сивію, огонь згасає мій. Б

Чимало сил потратив я без тями, А

Чимало я похоронив надій! Б

Лиш ліс отой пахучими вітками А

Махав мені, бринів, мов мушок рій, Б

Що п'є мов сонця блиски золотаві, — В

Так він все свіжий був в моїй уяві. В

(І. Франко)

Останні два рядки з суміжною римою називають кодою.

Батьківщина октави — Італія. Творцем строфи є Боккаччо, в українську поезію н запровадив Ф. Прокопович. Це улюблена строфічна форма романтиків. Яскраві приклади октави є у творчому доробку П. Куліша, Лесі Українки, І. Франка, Юрія Клена, А. Малишка.

Тріолет (франц. triolet від лат. trio — троє), з'явився в епоху середньовіччя. Це восьмирядкова строфа на дві рими, у якій перший, четвертий, сьомий, та другий і восьмий рядки повторюються дослівно.

Рими розташовані у такому порядку: АБАААБАБ. Наприклад:

Я складу вам тріолет А

Про поета і амура Б

На старий — старий сюжет, А

Я складу вам тріолет. А

На сюжет: амур — поет, А

Фоном буде нам натура — Б

Я складу вам тріолет А

Про поета і амура. Б

(М. Вороний)

Тріолет з'явився у середньовічній французькій поезії, за доби Ренесансу використовувався рідко, поновили його поети бароко. Зразки тріолета є у творчому доробку І. Франка, Д. Загула, П. Тичини" М. Драй-Хмари.

Сициліана (італ. siciliana) — восьмирядкова строфа на дві рими, яка, очевидно, передувала октаві. Тому, мабуть, її називають октетом. Була популярною в середньовічній сицилійській поезії..її формула АБАБАБАБ. Зустрічається і така форма АББАБААБ. М. Рильський створив такий різновид сициліани, як АБАБАААБ:

Відома і така восьмирядкова строфа АБАБАВАВ.

Нона (лат. попа — дев'ята) — строфа з дев'яти рядків переважно хорейного розміру з римуванням ААБВББВББ. Наприклад:

Шапку хмуро він насунув, А

по снігу на шлях посунув, А

важко спотикається. Б

А душа чогось тривожна: В

щось у світі діється. Б

Стане... Прислухається... Б

Та стоять ніяк не можна. В

Сніг із вітром віється, Б

сніг перекидається... Б

(П. Тичина)

Є й така форма нони: АБАБАББВВ. Ця нона нагадує октаву, у яку перед кодою вставили ще один рядок.

Децима (лат. decima — десята) — десятирядкова строфа зі сталою схемою римування: АБАБВВГДЦГ. Перші чотири рядки зав'язували ліричну колізію, а останні чотири давали її розв'язку. Такою формою написана "Енеїда" І. Котляревського.

Приклад з "Енеїди" І. Котляревського:

Всім старшинам тут без розбору, А

Панам, підпанкам і слугам Б

Давали в пеклі добру хльору, А

Всім по заслузі, як котам. Б

Тут всякії були цехмістри, В

І ратмани, і бургомістри, В

Судді, підсудки, писарі, Г

Які по правді не судили Д

Та тільки грошики лупили Д

І одбирали хабарі. Г

Відома також десятирядкова строфа — сициліана з перехресним римуванням: АБАБАБАБАБ.

Рондель (франц. rondelle від лат. rotundus — круглий) — тринадцяти-рядкова строфа на дві рими. Включає три строфи: два чотиривірші і один п'ятивірш. Перший рядок повторюється тричі, а другий двічі.

Мою любов, немов Христа, А

Добробажальцями розп'ято. Б

Хто в друзі пхавсь, той винувато, Б

Мов пес, підібгує хвоста, А

А сіть обмов, важка й густа, А

Розставлена уміло катом... Б

Мою любов, немов Христа, А

Добробажальцями розп'ято. Б

Та крил натхнення — не дістать: А

Вони увись підносять свято, Б

Хоч їх і стріляно, і клято. Б

Цілують праведні вуста А

Мою любов, немов Христа. А

(М. Боровко)

Рондель застосований у другій половині XIII ст. трубадуром Адамом де Галем. Цю строфу використовували Ф. Війон, С. Малларме, П. Тичина, Яр Славутич.

Рондо (франц. rondeau, лат. rotundus) — строфа переважно з тринадцяти рядків на дві рими, де перший, восьмий і тринадцятий рядки повторюються. Виникла у середньовічній французькій поезії. Може мати й іншу кількість рядків — від 8 до 15.

Наприклад:

З вітром весняним сосна розмовляла,

Вічно зелена сосна.

Там я ходила і все вислухала,

Що говорила вона.

Ой, не "зеленого шума" співала

Вічно смутная сосна.

Ой не "зеленого шума"!

Чується в гомоні тяжка зимовая дума.

(Леся Українка)

Строфа рондо утвердилася в середньовічній французькій поезії. До неї зверталися Ф. Війон, В. Тредіаковський, І. Северянін, Леся Українка, М. Рильський.

 

Сонет (італ. sonetto, змен. від лат. sonus — звук) — чотирнадцятирядковий вірш, написаний п'яти- або шестистопним ямбом, який складається з двох катренів і двох терцетів чи терцин. Перший катрен називається строфою, а другий — антистрофою. У строфі жіноча рима чергується з чоловічою, а в антистрофі — навпаки. У катренах обов'язкове чергування чоловічих рим з жіночими, рими мають бути дзвінкими. У першій строфі визначається тема, у другій пояснюється, у третій вирішується проблема, а в останній робиться висновок.

Сонет виник у ХVІ ст., першим поетом-сонетистом був Джакомо да Лентіні. Сонети писали Данте, Петрарка, Шекспір, Метлинський, Франко, Драй-Хмара, Зеров, Рильський, Юрій Клен, Павличко, Ліна Костенко та інші.

 

Так, " англійський" ("Шекспірів") сонет має три катрени з неоднаковими римами і заключний дистих: АБАБ ВГВГ ДДЦД ЕЕ.

Літературознавці говорять про сонет як про ліричний жанр — сонети елегійні, любовні, еротичні, медитативні, пейзажні, релігійно-містичні тощо.

В українській поезії є неримований (білий) сонет. Авторами білих сонетів є І. Франко, Д. Павличко.

Сонети написані 4-стоповим ямбом, називають сонатино. Сонетино зустрічається в поезії І. Світличного, І. Калинця.

Гнучка форма сонета постійно оновлюється, поети розширюють його можливості, з'являються різні форми цієї строфи.

Хвостатий сонет — це сонет з кодою (італ. coda — хвіст), тобто з одним або кількома зайвими віршами.

Сонетеса — сатиричний, пародійний або бурлесковий хвостатий сонет.

Фігурний сонет — утворює візуальне зображення.

Безголовий сонет — це сонет без одного катрена. Такий сонет є в "Енеїді" І. Котляревського:

Були і тії там панянки,

Що наряджались напоказ,

Мандрьохи, хльорки і діпнянки,

Що продають себе на час.

Сі в сірш' і в смолі кипіли

За те, що жирно дуже їли,

І що не страшив їх і піст,

Що все прикушували губи

І скалили біленькі зуби,

І дуже волочили хвіст.

Половинний або піввірш (катрен + терцет).

Брахісонет — кожен вірш складається з одно-, двоскладового слова. Перевернутий — спочатку терцети, а після них — катрени. Кульгавий сонет — один рядок довший або коротший за інші. Сонет-луна — це сонет, у кожнім вірші якого останнє слово є луною до передостаннього.

Ув'язнений сонет — останнє слово рядка повторюється на початку наступного.

Подвійний сонет — чотири катрени і чотири терцини при двох римах.

Є сонети запитань і відповідей. Один автор пише сонет із запитань, а другий — з відповідей, сонети-акровірші (початкові літери кожного рядка утворюють певну назву), сонети-байки (повчально-гумористичні або сатиричні, твори з алегоричним змістом), сонети-діалоги (сонети у формі діалогу між ліричними героями), паліндромні сонети — абцедарії (рядки починаються з літер в алфавітному порядку).

Вінок сонетів — складається з п'ятнадцяти сонетів. Останній — магістрал (магістральний) утворюється з перших рядків 14 сонетів. Кожен наступний сонет починається останнім рядком попереднього. Магістрал може йти першим. А. Ткаченко цю форму сонета називає букетом сонетів.

Онєгінська строфа. Вона створена О. Пушкіним. Складається з 14 рядків чотиристопового ямба. Перші чотири рядки римуються перехресно, наступні чотири — паралельно, наступні чотири — кільцево і останні два — паралельно: АБАБ ВВГГ ДЕЕД ЄЄ. її використовували Лермонтов, Волошин, П. Куліш.

У світовій поезії є такі канонічні строфи, як віланель, китайська танка, японська уака (танка), гайку (гоку), індійська шлока, персо-арабські газель, бейт, рубаї, грузинська шаїрі та інші. Танка, гоку і рубаї є жанрами лірики.

Віланель або віленела (лат. villanus, франц. villanelle — селянський) має 6 тривіршів однакової структури, подібних на терцину, і останній 19-й рядок. Рядки охоплені двома римами. Перший рядок повторюється у шостому, дванадцятому, вісімнадцятому, третій — у дев'ятому, п'ятнадцятому, дев'ятнадцятому. В добу середньовіччя віланела була піснею пастухів, у добу Відродження — піснею про кохання.

Танка — п'ятивірш, який складається із чергування п'яти— та семи-складових рядків (5-7-5-7-7). Виникла в японській поезії у VIII ст., у IX—X ст. стала класичною строфічною формою. Приклад:

Раптом захотілося -чого б це? Поїздом поїхати. От з поїзда зійшов — а йти нема куди.

(Ісікава Такубока. Переклад Г. Туркова)

Гоку (гайку) — жанр японської пейзажної лірики, виник у XVI ст. Гоку складається з трьох рядків. Перший і останній рядок мають по 5 складів, середній — 7. Схема гоку 5+7+5.

Приклад гоку з доробку І. Качуровського:

Достиглі сливи Нагадують: ти прожив Ще одну весну...

Газель (газела, гезела) складається з кількох двовіршів, але не більше 12, на вірш лише одна рима. Схема римування АА БА ВА ГА. Рима може бути чоловіча, жіноча, дактилічна. Ця форма ліричної поезії з'явилася у VII ст. в арабській та персидській літературах. Зустрічається у творчості І. Франка, В. Поліщука, Д. Павличка.

Вона була, як мрія, що жила А

В моєму серці довгі-довгі дні. Б

Все вимріяне в ній: чоло й уста, А

І очі чорні — трошечки скісні. Б

Ступити кроку з місця я не міг — В

Так, ніби це лучилось уві сні. Б

(Д. Павличко)

Рубаї — строфічна форма з чотирьох рядків. Перший рядок римується з другим і четвертим. Кожен чотиривірш рубаї — закінчена думка. Наприклад:

Є вірші — трударі, є вірші — ерудити, А

Є вірші з золота, є вірші із тандити, А

Та найдорожчі ті, що із вогню, — Б

Зігріти важче, ніж охолодити. А

(Д. Павличко)

Рубаї характерний для ліричної поезії народів Сходу. Д. Павличко в 1987 році видав збірку "Рубаї".

Шаїрі — чотирирядкова строфа на шістнадцять складів, усі рядки римуються між собою (AAAA). Популярна у найдавніших пам'ятках грузинської поезії, її застосовував Шота Руставелі у поемі "Витязь у тигровій шкурі". Наприклад:

Не зовіть того поетом, хто випадком, ненавмисне, Кілька слів пустих, нікчемних, у нудного вірша втисне, Хоч і пнеться до поетів, хоч бундючиться він злісне, Хоч, немов той мул, ґвалтує: "Ти найкраща, власна пісне!"

(Переклад М. Бажана)

Інші види віршів.

Білий вірш або верблан (англ. blank verse) — неримований вірш з виразною внутрішньою метричною акцентово-інтонаційною структурою. Рима у ньому компенсується клаузулою. Білі вірші використовуються в силабічному і силабо-тонічному віршуванні. Найчастіше застосовується у віршованих драматичних творах (Леся Українка, "У пущі").

У драматичних творах білі вірші не діляться на строфи, у ліриці строфи' є. Можуть використовуватися будь-які віршові розміри.

Вірші, у яких половини рим немає, називаються напівбілими.

Акровірш (акростих) (грец. akros — зовнішній, крайній, лат. versus — повтор, поворот) — вірш, перші літери якого утворюють слово, фразу, ім'я.

Лиха зима сховається, А сонечко прогляне, Сніжок води злякається, Тихенько тануть стане, — І здалеку бистресенько Вона до нас прибуде, Кому-кому любесенько, А дітям більше буде. (Л. Глібов, "Хто вона? ") Тут акровірш використаний як форма загадки для дітей.

 

 

Тема: Літературний процес.

1. Поняття про літературний процес

2. Спадкоємність

3. Літературні взаємодії і взаємовпливи

4. Літературна традиція і новаторство