Формальні чинники художнього змісту

Традиційно до них відносять композицію (ритміку, строфіку), сюжет, мову (фоніку, стиль) и,відповідно, жанр. Це форми вираження змісту художнього твору. Вивчаючи художній твір, ми не обмежуємося підрахунками кількості епітетів, метафор, а розглядаємо, наскільки образно виражено зміст за допомогою художніх засобів, наскільки досконала форма.

Форма статичніша, вона змінюється не так швидко, як зміст. Протягом століть використовуються, наприклад, такі строфи, як терцина, секстина, тріолет, сонет, такі тропи, як метафора, метонімія, алегорія.

Н.С. Ференц: «Форма повинна бути художньо досконалою. Недосконала форма псує найактуальніші теми. Вона повинна відповідати змісту. Невідповідна форма також спотворює зміст. Уявіть собі, що поет, змальовуючи людську трагедію, використовує веселий, пританцьовуючий ритм. У 1865-му році постановник-балетмейстер Рейзінгер прив'язував балеринам дерев'яні крила і постановка балету "Лебедине озеро" була провалена. Лише через тридцять років балетмейстер Лев Іванов дав балету "Лебедине озеро" сценічне життя».

Але часто невідповідність змісту і форми автор використовує навмисно. Наприклад, для комічного ефекту. Див.: І.С. Нечуй-Левицький чвари і бійки в родині Кайдашів передає у стилі українських народних дум: "Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом із-за своєї хати. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім "і, як дві чорні хмари, наближались одна до одної, сумно і понуро. Мотря стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карно, з широким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима". Див. оповідання Зощенко.

Кожен елемент форми змістовний, змістовним елементом є композиція. Вона розкриває ідейну концепцію автора, рух його думок. Композиція (лат. compositio — складання, поєднання, створення, побудова) — будова твору, що обумовлена його змістом та жанрром. Композиція скріплює компоненти форми та підпорядковує їх ідеї.

 

Виділяють два типи композиції — подієво-сюжетну і неподієву, несюжетну або описову. Подієвий тип композиції характерний для більшості епічних і драматичних творів. Композиція епічних і драматичних творів має часопросторові і причинно-наслідкові форми. Подієвий тип композиції може мати три форми: хронологічну, ретроспективну і вільну (монтажну).

Найпростішим видом композиційного зв'язку є групування персонажів. Без групування персонажів не може бути конфлікту. Є два типи групування: перший — за принципом зіставлення, другий — протиставлення (контрасту або антитези).

Сюжет. В епічних, драматичних і ліро-епічних творах змальовуються події в житті персонажів, їх дії і вчинки розкриваються у просторі і часі. Розвиток дії називають сюжетом (франц. sujet — предмет). Термін "сюжет" з'явився у XVI столітті. У школьній практиці терміни сюжет і фабула використовують як синонімічні. Однак в літературознавстві стикаються два потрактування. У 1920-х роках представники формальної школи запропонували важливу розрізнення двох боків форми твори: розвиток подій у життя власне персонажів і порядо та засіб оповіді про це (акцентуючи увагу на тому, як це зроблено). Сюжетом вони називали саме те, як це зроблено. Сюжет у цьому розумінні тісно пов'язаний з композицією. Існує й зворотній логічний порядок у розумінні змісту цих двох понять (див. О.М. Веселовський).

Літературознавці виділяють такі різні типи сюжетів: цікаві і розважальні, хронікальні і концентричні, внутрішні і зовнішні, традиційні і мандрівні. Цікавими вважаються такі, що досліджують життя, відкривають у ньому те, що приховане від людського ока. У творах із розважальними сюжетами є несподівані, випадкові події з ефектними перипетіями і впізнаваннями. Розважальні сюжети використовують у масовій літературі і творах пригодницько-детективного характеру.

Хронікальні сюжети розвивають події у хронікальній послідовності у романі. Концентричні сюжети виявляють причинно-наслідкові зв'язки між подіями. Такі сюжети Аристотель вважав досконалішими.

Зовнішні сюжети розкривають характери через події, вчинки, вони ґрунтуються на інтригах, перипетіях. Внутрішні сюжети є у новелах М. Коцюбинського "Цвіт яблуні", "Intermezzo", "В дорозі".

Мандрівні сюжети, вони зустрічаються у міфах, казках, байках, анекдотах, піснях. Байкові сюжети про вовка і ягня, лисицю-жалібницю відомі з часів античності. Їx розробляли Езоп, Федр, Лафонтен, Гребінка, Глібов, Крилов. Мандрівним сюжетам особливу увагу приділяла "порівняльно-історична школа". Прихильники школи вважали, що подібність у сюжетах фольклорних і літературних творів пояснюється запозиченнями. Традиційні сюжети акумулюють досвід людства, нагромаджений упродовж тисячоліть.

Стадії розвитку сюжету називають елементами, компонентами або чинниками. Сюжет включає п'ять елементів: експозицію, зав'язку, розвиток дії, кульмінацію і розв'язку.

До позасюжетних елементів відносять портрет (опис зовнішності), пейзаж і обстановку (інтер'єр, опис речей), авторські відступи, вставні епізоди, обрамлення, назву твору, епіграф, присвяту.

За Галичем, зовнішня форма словесного твору – це художньо-мовленнєва організація літературного твору. Художнім мовленням називають підкресленно індивідуалізовану форму мовлення, що емоційно увиразнює оціночне ставлення мовця до предмета його висловлювання з озрахунком на естетичне враження. За г. Винокуром, функція художнього мовлення не збігається з функцією мови як засобу повсякденного спілкування і виступає як форма її своєрідного ускладнення (Винокур Г. «Про мову художньої літератури»).