Поняття права соціального забезпечення України

Термін «соціальне забезпечення*, який означає форму ма­теріального забезпечення непрацездатних громадян, офіційно був закріплений у міжнародному Пакті про еко­номічні, соціальні та культурні права, ухваленому Гене­ральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року. У ньому, зокрема, йдеться про те, що «держави, які беруть участь у цьому Пакті, виз­нають право кожної людини на соціальне забезпечення, яке вклю­чає соціальне страхування.

Термін «соціальне забезпечення* використовується і в Кон­цепції соціального забезпечення громадян України, схваленої по­становою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 року, хоч у Конституції України (ст. 46) вживається термін «соціальний за­хист», що включає право громадян на забезпечення їх у разі по­вної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати году­вальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Тобто термін «соціальний захист» за своїм змістом, відповідно до ст. 46 Конституції України, має значно ширше поняття і вклю­чає в себе термін «соціальне забезпечення».

Коло осіб, на яких поширюється соціальний захист, види і фор­ми соціального захисту, умови та порядок їх застосування зазви­чай визначаються окремими нормативними актами. Так відповідними законами передбачений соціальний захист наукових працівників, журналістів, військовослужбовців, працівників міліції, прокуратури, суду, інших працівників, громадян, які втра­тили роботу, громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, ветеранів війни, ветеранів праці, ветеранів військової служби та інших, хоч у правничій науці поняття «соціальний за­хист*, як правова категорія не визначена. Соціально-економічні заходи з соціального захисту крім матеріального забезпечення та обслуговування передбачають компенсаційні виплати, відшкоду­вання, поновлення прав та інші соціальні гарантії, які можуть виз­начатися нормами не тільки права соціального забезпечення, а й інших галузей права - трудового, цивільного, адміністративного, фінансового та інших.

Функцію з соціального захисту громадян, зокрема і з соціального забезпечення взяла на себе держава. Для здійснення цієї функції створено спеціальний орган державної виконавчої влади. Спочатку це бу­ло Міністерство соціального захисту населення України, а потім на базі цього міністерства та Міністерства праці України відповідно до Указу Президента України від 25 липня 1997 року утворено Міністер­ство праці та соціальної політики України.

Для фінансування сфери соціального забезпечення створені спеціальні фонди - Пенсійний фонд України і Фонди соціального страхування. Значні кошти на ці цілі виділяються також безпосе­редньо із Державного та місцевих бюджетів.

Сфера соціального забезпечення, як і інші сфери суспільного життя, підлягає правовому регулюванню. Тобто відносини між гро­мадянами і державними органами в цій сфері складаються, вини­кають, вимірюються і припиняються під дією норм самостійної га­лузі права - права соціального забезпечення.

Нормами права соціального забезпечення встановлюються види соціального забезпечення, коло осіб, які підлягають такому забез­печенню, умови і порядок надання та розміри соціального забезпе­чення, джерела його фінансування, порядок встановлення юридичних фактів та вирішення спорів з приводу надання того чи іншого виду соціального забезпечення.

За визначенням відомого вченого-правознавця B.C. Андреева право соціального забезпечення розглядається як система правових норм, встановлених державою, які регулюють пенсійні та деякі інші відносини щодо забезпечення літніх громадян, та в разі не­працездатності, державну допомогу сім'ям з дітьми, а також тісно пов'язані з ними процедурні відносини зі встановлення юридичних фактів і з вирішення спорів.

Право соціального забезпечення, як галузь права, включає ши­року, внутрішньо узгоджену сукупність правових норм, які містяться в різноманітних нормативних актах. Не зважаючи, що вона не кодифікована, хоч в цьому є нагальна потреба, як будь-яка інша самостійна галузь права, вона також має свій набір вихідних загальних положень - предмет, метод, принципи та цілі, які роз­кривають своєрідність і специфіку правового регулювання.