Становлення та сутність основних цивілізаційних теорій.

Витоки цивілізаційних теорій сягають XVIII століття. Вони формувалися, спираючись в значній мірі на історичні концепції, вироблені античністю і середньовіччям. Вже в давнину склалися ідеї циклічного круговороту, повторюваності у сфері людської історії. Ці переконання грунтувалися на прагненні до вселенської гармонії. У III ст. до н. е. в Китаї говорили: Якщо хочеш пізнати тисячі років, то вивчай сьогоднішній день. Ідеї повернення до минулого пронизували староєгипетські вірування і Біблію. Разом з цим виникло розуміння певної спрямованості, безповоротності, кажучи сучасною мовою, лінійній еволюції. Міфологічне мислення представляло розвиток або як лінійний прогрес, або лінійний регрес. У творі грецького поета Гесіода (VII ст. до н. е.) “Праці і дні” розвиток людства представлений як свого роду сходження від кращого до гіршого. Модель регресу пронизує п’ять століть історії: найбільш стародавній золотий вік, змінився послідовно століттями срібним, бронзовим, героїчним і залізним. За уявленням Гесіода, це був свого роду розвиток із зворотним знаком, коли люди поступово морально розкладалися, розбещувалися і ставали все гірше і гірше. Цій песимістичній моделі протиставлене усвідомлене розуміння розвитку людства як безперервного вдосконалення. Подібний погляд вперше представлений в творі римського поета I ст. до н. е. Тіта Лукреція Кара “Про природу речей”. Дивовижна інтуїція давньоримського мислителя дозволила йому досить точно відобразити ступені сходження первісного людства.

Середньовічні мислителі розвивали ідею про лінійний розвиток людства. Стверджувалося, що світ має не тільки початок, але і кінець, що історія утворює єдину лінію від початкової точки (генезис) до кінцевої (фінал) і що вона прямує Божественним Промислом. Християнський філософ рубежу IV-V ст. Аврелій Августин розглядав історію як розвиток Царства Божих обранців, яке починається з перших часів людства, від гріхопадіння Адама, і існує до часу другого пришестя на Землю Христа. Цей болісний шлях, повний зльотів і падінь, направлений на відновлення Божественної природи людини.

Середньовіччя виробило також трьохступеневу періодизацію єдиної лінії історичного розвитку: стародавній світ, середні століття, новий час.

Уявлення про вдосконалення людства в процесі лінійного історичного розвитку лягли в основу стадіальної концепції цивілізації. Вона почала формуватися в епоху просвітництва в XVIII ст. і грунтувалася на уявленні, що людство розвивається від простого до складного, від нижчого до вищого з послідовним наростанням досконалості суспільства на основі прогресу. Як писав А. Фергюсон, “людський рід росте від грубості до цивілізації”. Прогрес людства представлявся як прогрес людського розуму. Найвиразніше представляв просвітницьку концепцію лінійного прогресу французький філософ Жан Антуан Нікола Кондорсе (1743-1794) в своєму творі “Ескіз історичної картини прогресу людського розуму”. На думку Кондорсе, людство пройшло вже вісім ступенів прогресу, знаходиться на дев’ятій і в майбутньому вступить в десяту. Тоді розширяться умови для розвитку особи, утвориться республіка, в якій керуватимуть учені.

Абсолютно інше уявлення про прогрес дає нам великий французький філософ і письменник Жан Жак Руссо (1712-1778). Зберігаючи вірність ідеї лінійного розвитку, він відмовився від його прогресистського трактування. Він вважав, що людство почало свій розвиток з природного стану, коли люди жили без приватної власності, суспільства і держави. Зростання чисельності людей розбудило властиву людині здібність до вдосконалення. Людина почала використовувати знаряддя, здобувати вогонь, будувати житла: люди почали жити осіло, з’явилася сім’я і перші суспільні зв’язки.

На думку Руссо, цей період був найбільш щасливим. Зародки нещасть виникли тоді, коли людина перейшла до обробки металів, до землеробства, бо це породило привласнення землі, а звідси нерівність, приватну власність і пригноблення. Для охорони свого майна багаті добилися суспільної влади. Держава стала силою, що все більш усувала народ від управління, підсилювала нерівність між людьми. Еволюцію держави Руссо зображав як регресивний розвиток від демократії до аристократії і далі до абсолютної монархії. У цьому він бачив суть процесу переходу від старовини до середньовіччя і до нового часу. Для Руссо цивілізація це швидше зло, ніж добро, це старість людства.

У епоху Просвітництва з’явилася локальна теорія цивілізацій. Її родоначальник італійський філософ XVIII ст. Джамбаттіста Віко (1668-1744). У трактаті “Підстава нової науки про загальну природу націй” Віко представляє історію людства як цілий ряд окремих потоків, історій різних народів з їх особливими культурами. Він стверджував, що ніякого прогресу немає, а є круговорот культурно-історичних форм. Згідно Віко, у всесвітній історії змінилися два цикли стародавній (античний) і новий (від середньовіччя до нового часу включно). Історія у Віко складна і різноманітна множина. Народи в своєму історичному розвитку проходять три епохи, і кожна з них має свою мову. Перша століття Богів, коли язичницькі люди думали, що живуть під божественним управлінням через оракулів. Мова цієї епохи священна, таємна, ієрогліфічна. Друга епоха вік Героїв, час аристократичної республіки, коли герої протиставляють себе плебеям. Символічна мова торжествувала в цю епоху гербів, метафор і порівнянь. І третю епоху представляє століття Людей, коли всі визнають, що вони рівні по людській природі і спілкуються на народній мові, мові повсякденних турбот і потреб простих людей. Кожен цикл з трьох епох рано чи пізно завершується кризою і розпадом і починається перехід до іншої епохи.

Прихильник теорії локальних цивілізацій німецький просвітитель Іоганн Готфрід Гердер (1744-1803) в творі “Ідеї до філософії історії людства” відобразив генетичний підхід до історії. Він стверджував, що формування людського в людині засновано на традиціях свого народу, своїх предків. Через батьків і вчителів засвоюються і передаються вірування, ідеали і етичні норми. Ця сукупність духовних цінностей, душа народу, відображає різноманіття культур різних народів. Він писав, що духом китайської культури є розвиток витонченої чемності і моралі, індуїста терпіння, небесної чистоти і святості. У фінікійців переважав дух мореплавання і торгівлі, у римлян дух патріотизму і героїчної доблесті. Гердер вважав, що різноманіття культур не заперечує єдність світової історії.

Ідею цивілізації як загальної долі людства розділяв і великий французький історик Франсуа Гізо (1787-1874). Він не сумнівався в тому, що цивілізації необхідно вивчати і аналізувати, і перш за все це стосувалося розвитку суспільного життя, різноманітності соціально-політичних систем. Гізо виділяв в цивілізації дві складові – інтелектуальний і соціальний рівень розвитку. На його думку тільки прогрес і розвиток цивілізації дають людині дійсну свободу.

Німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) в “Лекціях з філософії історії” розглядає історію людства, як продукт Ідеї, що розвивається, досягає фази Абсолютної Ідеї. У теорії Гегеля розум виступав основним змістом світового історичного процесу, нескінченною потужністю і абсолютною кінцевою метою. Ідея, тобто логічний початок, структурувала весь світ, структуруючи при цьому і саму себе. На початку вона знайшла форму природи, а потім конкретні форми і сфери людського духу релігію, філософію, мистецтво. Основна особливість гегелівської системи розвитку світової історії полягала в тому, що матеріальні сили і чинники він підпорядкував духу і провів цей принцип із справді непохитною послідовністю. Затверджувалося, що в природі відбувається вічне кругообертання і лише в духовній сфері з’являється нове. Розвиток цивілізацій змішувався з розвитком духовної культури і, кожен народ, створюючи свою культуру, утілював в ній певний ступінь розвитку Ідеї. Згідно Гегеля, людині і навіть цілим народам не залишалося нічого іншого, як бути провідником Ідеї. Оцінка цивілізації визначалася її внеском в духовну скарбницю людства. Відповідно по ступеню активності ділилися і народи на історичних і неісторичних. По гегелівській системі розвиток цивілізації (культури) людства пройшов декілька стадій: Стародавній Схід його дитинство, Греція юність, Рим зрілість. Сучасний Гегелю європейський світ це старість людства.