Цивілізація, як соціальна форма буття культури.

Слово цивілізація пов’язано з позначенням якісного рубежу в історії людства. Введення цього поняття – це досягнення європейської науки і літератури епохи Просвітництва. Проте перші уявлення про цивілізацію з’явилися набагато раніше. Вже в давнину людина порівнювала свій світ і чужий світ. Різні критерії визначали ступінь переваги свого. Замкнуте поле самодостатнього життя зосереджувало людину на своїй землі, своїй території, в своїй країні. Все, що за її межами, не представляло інтересу або оцінювалося із знаком мінус.

Античність, не вживаючи поняття цивілізація, по суті породила протиставлення цивілізація – варварство. Для грека і римлянина варварство це нижчий ступінь розвитку суспільства в порівнянні з грецьким і римським світом. Варвари не знали держави, жили в лісах, у них не було міст. Вони не уміли говорити на грецькій і латинській мовах, не знали витонченої грецької і римської культури. Говорячи сучасною мовою, варвари у сприйнятті грека, римлянина, а потім і людини західноєвропейського середньовіччя грубий, агресивний, некультурний, нецивілізований народ.

Так, античний і середньовічний світи не знали такого поняття –цивілізація. Проте його початковий корінь латинського походження: civis –громадянство, міське населення, громадяни, община. Похідні від цього кореня вже в античну епоху почали набувати значення, що розповсюджується і на культурні явища. В кінці XVII ст. Голландія вперше вжила поняття – цивілізувати, а саме поняття цивілізація ввела у XVIII столітті європейська наука і література. Спочатку в це поняття включалися норми поведінки, притаманні громадянинові: чемний, привітний, ввічливий. Це значення збереглося і до наших днів в понятті – цивілізована людина.

Поняття цивілізація вперше вжив французький економіст Віктор Рікеті Мірабо (1715-1789) в трактаті “Друг законів” в 1757 р. У 1767 р. його використовував шотландський просвітитель А. Фергюсон (1723-1816). Тоді цей термін позначав загальний рівень культурного розвитку. Цивілізація протиставлялася неосвіченим народам, темним століттям феодалізму і середньовіччя. У епоху Просвітництва в енциклопедіях поняття цивілізація асоціювалося з концепцією прогресу і мало просвітницький сенс. Цивілізація стала своєрідним ідеалом.

Поняття цивілізація і культура спочатку виступали як синоніми, але поступово між двома термінами почала встановлюватися відмінність. Термін цивілізація відносився до цілих народів і країн в їх розвиненому стані, а культура до форми і ступеня духовності, в якій виражаються вищі досягнення цивілізації. Сенс слова цивілізація поступово розширювався. Вона ототожнювалася вже не тільки з хорошими манерами, але з багатством, рівнем інтелектуального і соціального розвитку.

З наближенням Французької революції кінця XVIII ст. цивілізація святкувала перемогу. Вже на початку XIX ст. почали говорити про цивілізації (у множині), що свідчило про визнання різноманіття в цивілізаційному устрої народів. До 20-30 років XIX століття цивілізація все частіше додається як поняття до великих епох і цілих народів як позначення всього, що створене людиною. Велику роль в затвердженні цього поняття зіграли твори французького історика Франсуа Гізо (1787-1874), присвячені історії цивілізацій у Франції і Європі, а також двотомний твір англійського історика Генрі Томаса Бокля (1821-1862) “Історія цивілізації в Англії”. Франсуа Гізо стверджував, що у людства загальна доля, а історію людства можна розглядати як зібрання матеріалів, підібраних для великої історії цивілізації людського роду в цілому.

Впродовж XIX ст. поняття цивілізація використовувалося і затверджувалося в цьому значенні. Поступово воно збагачувалося новими значеннями і виявляло властивості, які не можна було передбачати.

Поняття «цивілізація» близьке до поняття «культура» і в широкому смислі збігається з ним. Це слово походить від лат. civis — «громадянин», civitas «громадянство», «громадянське суспільство», а також «держава». Але вже етимологічний підхід (з точки зору значення слова) виявляє деякі відтінки змісту цього питання. Це зокрема виражений у ньому соціально-історичний аспект.

Історично цивілізація приходить на зміну «дикунству» і «варварству» (А. Морган, Ф. Енгельс), коли людські спільноти втрачають первісний характер, перестають бути безпосередньо включеними в природу, а біологічні (кровно-родинні) відносини починають підпорядковуватися соціальним і саме ці останні стають визначальними. Іншими словами, передісторичний період розвитку людства змінюється історичним. Виникає письменність; замість родів і племен формуються етноси (народності), пізніше — нації.

Інший відтінок значення поняття «цивілізація» дозволяє відносно відрізняти цивілізацію від культури. До цивілізації належать форми суспільно-організованого буття людей, їх поведінки, способу життя, засоби, «інструменти», «механізми» такого буття і такої поведінки, відповідні правила, норми, звичаї, навички.

Виходячи з цього, можна вважати, що «цивілізація» є соціо-культурнимутворенням. Якщо поняття «культура» характеризує людину, визначає міру її розвитку, способи самовираження в діяльності, творчості, то поняття «цивілізація» характеризує соціальне буття самої культури1.

Загострюючи цей момент відмінності, можна сказати, що поняття «культура» більше виражає внутрішньо-змістовну сторону людського буття, а поняття «цивілізація» — зовнішньо-формальну. Вони обидві істотні і взаємопов'язані, але інколи можуть розходитися. Вже йшлося проте, що не всі породження цивілізації можна розглядати як культурні цінності. В гітлерівській Німеччині при зовнішніх прикметах цивілізації відбувалася глибока культурна деградація. Адже «душогубки» і табори смерті, оснащені газовими камерами для масового знищення людей — це теж «плоди цивілізації».

Перебільшуючи до крайності момент відмінності між культурою і цивілізацією, виділяючи і підкреслюючи «зовнішній», «формалізований», «технічний» характер сучасної індустріальної цивілізації, властиву їй тенденцію до стандартизації мислення і поведінки, деякі мислителі кінця XIX— початку XX ст. протиставили одне одному культуру і цивілізацію; остання, на їх думку, виражає деградацію, «омертвіння» культури, поневолення людини.

Ця точка зору яскраво виражена німецьким філософом О. Шпенглером (1880—1936), представником «філософіїжиття». Згідно з концепцією Шпенглера, історія людства складається з ряду замкнутих у собі культур, кожна з яких проходить свій життєвий шлях від народження до загибелі і, вмираючи, перетворюється в цивілізацію, яка означає втрату життєвого руху, припинення органічного розвитку, окостеніння. Саме в такий, кінцевий етап, вступив, на думку Шпенг-лера, західний світ, тобто країни розвинутої капіталістичної економіки.

Цей висновок зводив в абсолют дійсні риси західного суспільства першої половини XX ст., коли в ньому наочно проявилися кризові явища. Подальший хід історії, особливо після трагічного досвіду Другої світової війни і вдругій половині цього століття, спростував песимістичний прогноз щодо загибелі західної культури. Не підтвердив він поки що й вчення про неминуче поглиблення загальної кризи капіталістичної системи, її загнивання і цілковиту нездатність до самотрансформації, якісних змін без революційних потрясінь. Взагалі невиправдані намагання втиснути живу історію в будь-які схеми.

Відношення між культурою і цивілізацією більш доречно розглядати не як відмінність різних етапів розвитку суспільного життя, а як діалектичну єдність його відносно протилежних моментів, подібну до єдності форми й змісту, механізму й організму і т.п.

Поняття цивілізації вживається також стосовно особливого історичного — локалізованого в просторі й часі — соціокультурного утворення, суб'єктом якого є один або кілька близьких між собою етносів і яке характеризується особливостями суспільної організації, способу життя, культури, менталітету. Так, відносно стародавнього світу можна говорити про єгипетську, ассіро-вавилонську, іудейську, греко-римську (античну, маючи на увазі й відмінності між грецькою та римською), індійську, китайську, японську цивілізації. Пізніше складаються цивілізації арабо-ісламська, християнсько-європейська (Західна і Центральна Європа); з нею генетично пов'язана американська, причому є цивілізаційні відмінності між Північною Америкою (США, Канада) і Латинською — Південною та Центральною Америкою; окремо виділяється православно-християнська Східно-європейська цивілізація (Україна, Росія, Білорусія). До приходу європейців у Центральній і Південній Америці існувала цивілізація ацтеків та інків; називають також цивілізацію майя. Невипадково в прийнятій назві деяких цивілізацій фігурує релігійна ознака: в релігіях — світових (буддизм, християнство, іслам) і національних (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм - вЯпонії, конфуціанство і даосизм — у Китаї) відобразилися риси тих цивілізацій, в яких ці релігії виникли, і в свою чергу релігії вплинули на формування ци-вілізаційних особливостей.

 

Вчення про якісно відмінні і відокремлені одна від одної цивілізації, про їх типи, закономірності виникнення, розвитку і занепаду розробляв ряд вчених — історіографів і соціологів, зокрема М.Я.Данилевський (концепція культурно-історичних типів), вищезгаданий О. Шпенглер та ін. Особливе визнання здобула в середині XX ст. теорія англійського історика А.Дж.Тойнбі (1889—1975). У своїй праці «Дослідження історії» («A study of history») він представляє суспільно-історичний розвиток людства як історії відносно замкнутих своєрідних цивілізацій, кожна з яких проходить стадії виникнення, росту, надлому і розпаду, після чого цивілізація, як правило, гине, поступаючись місцем іншій. У першому варіанті своєї концепції Тойнбі нарахував в історії людства 21 цивілізацію, потім скоротив їх кількість до тринадцяти. Нині, на його думку, збереглося п'ять основних цивілізацій — китайська, індійська, ісламська, російська і західна. Намагаючись поєднати уявлення про круговорот замкнутих цивілізацій з ідеєю загальнолюдського поступу, Тойнбі вбачав суть останнього в духовному вдосконаленні і еволюції форм релігії — від примітивних вірувань до розвинутих релігійних систем і зрештою — до єдиної синкретичної релігії, яка виникне в майбутньому.

Поняття цивілізації у вказаному значенні, якщо його звільнити від однобічних і релігійно-містичних тлумачень, має раціональний зміст і здатне виконувати пізнавальну функцію. Воно не замінює поняття суспільно-економічної формації, а доповнює його, дозволяючи конкретніше характеризувати культурно-історичні спільності людей. Воно не збігається (чи не повністю збігаєтсья) з поняттям національної культури, бо вносить момент узагальнення, типологізації, сприяє виявленню специфічних закономірностей етнокультурного розвитку.

Історія людства і єдина, і багатоманітна. Співвідношення цих моментів змінювалося. Можна сказати, що єдність людства не «дана» як щось готове, визначене і повністю наявне, а «задана», бо перебуває в процесі становлення й розвитку. «Задана» вона самою єдністю походження людства, загальними, родовими рисами відмінності людини від тварини.

В ранні періоди історії зв'язки між різними спільнотами-суспільствами були слабкі або взагалі відсутні, виразною була опозиція «ми — вони», «наші — не наші», «єдиновірці — іновірці» і т.д. Війни такою мірою наповнювали історію людства, що здавалися чимось природним і навіть благотворним.

Але здавна виникали і посилювалися контакти різного роду, пробивало шлях усвідомлення єдності людства, вселюдськості, прагнення до миру як ідеалу відносин між людьми і народами. Це прагнення знайшло відображення в релігійних текстах: «і мечі мої перекують вони (численні народи) на лемеші, а списи свої — на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війни» (Біблія, книга пророка Ісаї, розділ 2, вірш 4); «... нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, — але все та в усьому Христос!» (Послання св. апостола Павла до колосян. 3,11).

Тенденція зближення народів і культур проявлялася в дуже суперечливих формах. Навіть завойовницькі акції як Хрестові походи XI— XI11 століть мшш свій позитивний результат — розширення кругозору, культурні контакти і запозичення, отже, і збагачення культур.

В епоху Відродження великі географічні відкриття дозволили «оглянути» Землю і стимулювати розвиток «планетарного мислення».

Капіталістична експансія — при всіх жорстокостях і мер-зотах колоніалізму — виконувала і цивілізаційну функцію. Але колоніальні імперії, основою яких було поневолення, експлуатація, гноблення одних народів іншими, не могли стати формою їх об'єднання і співдружності і закономірно розпалися.

Це не означає, що пішов процес роздрібнення людства. Внаслідок дії економічних, політичних, духовних факторів, завдяки сучасним засобам інформації, виникненню і наростанню глобальних (планетарного масштабу) проблем дедалі очевиднішою стає необхідність єдності людства, людської культури і цивілізації, мирного співіснування, співробітництва, взаємодопомоги всіх народів Землі. Єдність аж ніяк не усуває відмінностей між націями, народами національними культурами. В їхякісній різноманітності — багатство і життєва сила загальнолюдської цивілізації. Можна бути впевненим, що і в найближчому і у віддаленому майбутньому збережеться ця «різнобарвність» культур.

Крайніми і тому неприйнятними позиціями є космополітизм (якщо він нехтує національними ознаками культури), ідея злиття націй, а - з іншого боку — вузький націоналізм, який означає протиставлення «своєї» нації іншим, її піднесення над ними, навіює національну пихатість, неприязнь до «чужих».