Розділ 2. Історія музейної справи та музеології

Ідея створення різноманітних за характером і походженням збірок museaum у XVI та XVII ст. була виявом енциклопедич­ності тенденцій того часу і завдяки обширності змогла охопити різноманітні філософські категорії знань. Термін “музей” у його сучасному розумінні, можливо, походить з античності: музейон – храм-святилище муз, богинь-захисниць мистецтв та наук, він був також осередком мистецтва й науки.

Первісне поняття “музей”, на противагу сьогоднішньому, відображало приватні та виняткові функції. У той час у відкритих приміщеннях, церквах та палацах об’єкти збірок демонстрували власне музейні колекції, зосереджені у приватній сфері, які відображали інтимність особистих інтересів та захоплень.

“Структура музеїв... до кінця XVIII ст. ґрунтувалася на принципі зв’язку між мистецтвом і природою згідно з тверджен­ням Плінія, що все у цьому світовому театрі вартує бути пам’яткою. Починаючи від музею як ідеї, через музей як опис і аж до фактичного музею структура тиsаеит була створена для того, щоб гармонійно сполучати створене природою і мистец­твом, справжнє й уявне, звичне і незвичне, щоб не лише акценту­вати на багатстві універсуму, а й зрозуміти та пояснити межі людських можливостей – theatrum mundi ”[85].

Згідно з Ф. Вайдахером [9], загальний розвиток музеально­го феномена, або ж музею, характеризують певною періодиза­цією. До XVI ст. історія музейної роботи дуже розмита, оскільки всі колекції, які збирали, були власністю конкретних багатих людей, тобто не доступними для інших. Лише з середини XVIст. низка колекцій стала доступною для окремих відвідувачів і гостей князівських родин, саме з того часу історія різноманітних збірок набула певної чіткості.

В історії музейної справи як суспільної інституції, за дослідженнями багатьох науковців [50], вирізняють такі періоди.

1. Протомузейний – V тисячоліття–XVI ст. до Різдва Xристового (Р. Х.).

2. Ранньомузейний – період розвитку колекціонування і нагромадження колекцій та створення перших синкре­тичних музеїв, XVII–перша половина XIX ст.

3. Класичний – друга половина XIX ст. до 70-х років ХХ ст.

4. Сучасний – з кінця 70-х років ХХ ст. і донині.

Проте повніше і детальніше історія музеології, яку ми прак­тично ототожнюємо з історією музеїв, описана у Ф. Вайдахера [9], який навів просту класифікацію епох, узявши за основу час першої появи такої інституції, як музей, і систематизував усі попередні дані про збиральницьку діяльність з урахуванням їхнього (імовірного) наближення до музею в сучасному розумінні:

1) домузейна епоха – від перших ознак у Месопотамії початку II тисячоліття до Р. Х. – до скарбниць XIV ст.;

2) протомузейна епоха – князівські збірки XIV–XVII ст.;

3) палеомузейна епоха – колекції бюргерів та перші публічні музеї XVII–XVIII ст.;

4) мезомузейна епоха – від державних музеїв кінця XVIII–до першої половини XX ст.;

5) неомузейна епоха – від закінчення Другої світової війни і до сьогодні.

Важливим фактом у визначенні музеального феномена є доступність колекцій для громадськості. Отже, про музей як такий ідеться лише тоді, коли попри функції цілеспрямованого збирання, зберігання та дослідження об’єктів, які мають особливе суспільне значення, передбачено ще й їхнє використання, тобто експонування для кожного незалежно від його стану, освіти чи поход­ження. До XVII ст. не виявлено фактів існування музеїв, доступних більш-менш широкому загалу, а до кінця XVIIIст. такі музеї були радше винятком [9].

Справжній прорив у відкритті музеїв для громадськості відбувся лише на зламі ХVIII та XIX ст. під час суспільних змін, спричинених Французькою революцією. Тоді, щоб підвищити культурний рівень населення, було націоналізовано численні колекції. Проте навіть до такої колекції, як Йоаннеум у Ґраці, призначеної під час її заснування 1811 р. спеціально для громадськості, усі, “за винятком дітей до 8 років”, мали доступ лише по четвергах і неділях, по дві години в день... [9].

 

1.1. Домузейна епоха (від початку II тисячоліття до Різдва.Xристового до скарбниць XIV ст.).

Збирання перших предметів, що свідчать про природу та культуру, відомі з початку II тисячоліття до Р. Х. із Ларси у Месопотамії. Принцеса Бел-Шалті-Наннар, донька останнього царя династії Халдеїв, зібрала в Урі колекцію місцевих старожит­ностей. Під час розкопок 1934 р. разом з предметами колекції знайдено барабаноподібної форми глиняний предмет з написом, є припущення, що це своєрідна “музейна етикетка” [89]. За даними археологів, найбагатші скарбниці існували в палацах фараонів у Фівах та Мемфісі (III–І тисячоліття до Р. Х.), Мікенському і Кноському палацах (XVI ст. до Р. Х.), цитаделях фінікійських міст (XIV–VII ст. до Р. Х.), також високо цінували Архів інкських оракулів у Китаї (ХІІІ–ХІІ ст. до Р. Х.), бібліотеки Ніневійського палацу (VIIІ–VII ст. до Р. Х.), Вавилону (ІV–ІІ ст. до Р. Х.), Александрійську бібліотеку в Єгипті (ІІІ–І ст. до Р. Х.).

Іншими домузейними формами були скарбниці храмів у античній Греції, де зберігали священні дари богам та дива природи. Збирання старожитностей було однією з характерних рис суспільного життя давньогрецької цивілізації. Вже в V ст. до Р. X., в античній Греції існували картинні галереї, які називали пінакотеками. Перші колекції, які виразно мали мистецьку та наукову мету, створені в Александрії. Птолемей І Сотер у 290 р. до Р. X. на території царської фортеці заснував музейон – центр науки та навчання, присвячений музам. Його син Птолемей II Філадельтос розбудував музейон і перетворив його в ідеальне місце для дослідження й вивчення еллінської науки, де жили й працювали вчені та митці. Музейон мав житлові та навчальні приміщення, майстерні, обсерваторію, анатомічний інститут, амфітеатр, ботанічний та зоологічний сади, колекції предметів природи, культури і мистецтва та, передусім, цінну бібліотеку. Це був перший державний інститут, створений на підтримку літератури і науки.

Основну концепцію музейону простежено в Деметрія Фалерського, який перебудував його під впливом Афінської школи, що використовувала природні об’єкти як допоміжні навчальні засоби. Цей метод застосовував і Арістотель у 335–323 рр. до Р. X., він провадив школу (ліцеум) в Афінах, де для здобуття знання через пряме спостереження за природою використовував природничі колекції.

Найбільшими меценатами науки та освіти в християнській Європі були передусім римський імператор Карл І Великий (768–814) та візантійський імператор Костянтин Багрянородний (Порфироґенетос) (913–959), які заснували визначні колекції і демонстрували їх з тієї чи іншої нагоди своїм гостям. Як і за часів античності, ці збірки свідчили про могутність та політичне становище їхніх власників.

Із занепадом античного світу та зростанням впливу християнства античні предмети втратили на деякий час своє значення, їхнє місце посіли різноманітні екзотичні та дивовижні об’єкти.

Наприкінці II ст. до Р. X. у Китаї виникла могутня імперія, можновладці якої завдяки владі та багатству засновували великі цінні збірки творів мисте­цтва. Вони підтримували мистецтво і дослідницьку діяльність минулих часів. Відомо, що імператор Сяньді (190–220) обладнав одну залу як галерею портретів.

У Індії в цей час представники аристократії створювали колекції монет, коштовного каміння, творів мистецтва та художнього промислу, літературних творів, звіринці, ботанічні сади та аптеки з колекціями тощо.

 

1.2. Протомузейна епоха (XIV–XVII ст.).

Період від XIV до XVII ст. був передусім епохою великих колекціонерів княжого роду. В епоху Відродження в країнах Західної Європи з’явилися перші протомузеї, у яких зберігалися колекції зразків тваринного і рослинного світу, мінерали, геодезичні та астрономічні інструменти. Колекційні речі стали предметом суспільного престижу та сакрального значення у суспільстві, виникли перші антикварії, студіоло, галереї, кунсткамери, натур- та мюнц-кабінети.

Одним із перших видатних колекціонерів був герцог Жан І Беррійський (1340–1416), брат герцога Філіпа II Бургундського. Він не лише замовляв молитовники, основні твори давнього нідерландського малярства, а також збирав твори мистецтва і художнього промислу, раритети природи та спорудив у своїй резиденції галерею з портретами своїх сучасників [93].

Значний вплив на розвиток збиральницької діяльності мало завоювання колоній і дослідницькі експедиції у XV та XVI ст. Завдяки морській торгівлі до Європи потрапляли досі невідомі рослини, тварини та їхні окремі частини. З огляду на це з’явилась потреба розвивати технологію консервування товарів природного походження, що завдяки цьому набули значної вартості та до XVIII ст. були об’єктом інвестицій. Окрім купців, природничі колекції збирали передусім голландські та італійські аптекарі, від яких колекції потрапляли до княжих дворів та заможних бюргерів. Ці княжі колекції, а саме з ними помилково пов’язують походження природничих музеїв, здебільшого започатковували, популяризували і перепродавали аптекарі або так звані матеріалісти. Природничі колекції виникали в ранні часи ще й в аптеках монастирів [90].

У той же час у колекції впроваджували перші наукові системи класифікації, хоча й робили це переважно з економічних міркувань. Перші природничі збірки та збірки раритетів зберігали передусім у так званих кабінетах – малих квадратних приміщен­нях, а збірки творів мистецтва й історичні збірки – навпаки, у представницьких приміщеннях, де твори мистецтва були інтегро­вані в загальне декоративне оформлення.

Цюріхський лікар Конрад Геснер, “батько зоології”, мав у 1550 р. першу бюргерську природознавчу колекцію. Те, що залишилось від неї, а також від кабінету натуралій Фелікса Платтера (1580), можна побачити сьогодні у Природничо-історичному музеї в Базелі.

У ХV ст. в Італії розпочався період розвитку колекціону­вання різноманітних предметів. Коленціонування стало модною справою, складовою високого аристократичного стану та освіче­ності. Міжнародної слави зажили зібрання пам’яток античного мистецтва у Флоренції (Л. Медічі), Римі (Ватиканські зібрання) та ін. [52]. У XVI ст. в Італії існувало вже не менше 250 при­родничо-історичних камер курйозів та натуралій, які називали museo naturale [9].

Окрім випадкового нагромадження раритетів, існували також колекції наукового характеру, особливо це характерно для товариств учених, наукових академій і прогресивних універси­тетів, передусім Падуї та Болоньї, товариства Ріасеvоlе Вгіgаdа у Флоренції та Академії флорентійців.

Близько 1580 р. італійсь­кий аптекар Ферранте Імперато заснував у Неаполі природни­чий кабінет, каталог якого нази­вався “Ritratto del museo di Fer­rante Imperato”. Захоплення всім незвичайним та дивним зумови­ло виникнення у другій полови­ні XVI ст. так званих кунстка­мер, які як theatrum mundi мали давати різнобічне уявлення про рівень знань того часу.

Найвідомішою є камера ерцгерцога Фердинанда (II) Тіроль­ського, створена 1563 р. Його універсальна збірка, що збереглася до сьогодні, стала взірцем для неодноразового наслідування. До збірки належали кунсткамера, скарбниця, арсенал, колекція історичних портретів, незліченна кількість предметів з усіх природних матеріалів, а також корали, екзотичні горіхи, цінні породи дерев та ін.

Після смерті Фердинанда його син маркграф Карл фон Бургау продав зібрання цісарю Рудольфу II, тому воно залишилося неушкодженим і потрапило у власність Габсбургів. Значні збірки зібрали також баварські герцоги Вільгельм IV й Альбрехт V. Альбрехт V заснував у Мюнхені державну бібліо­теку, нумізматичний кабінет, антикварій та кунсткамеру. До його збірки належало 800 картин, велика колекція графіки, а також яйце, яке один абат знайшов в іншому яйці, опудало слона і василіск. У своїй резиденції Альбрехт наказав побудувати галерею (1563–1567).

В Італії, Франції, Швейцарії, Росії, Швеції, Данії, Великій Британії, Голландії та Іспанії виникали інші кунсткамери зі своїми особливостями, їхні зібрання були розділені на натуралії, артефакти, наукові предмети, старожитності, екзотичні та диво­вижні предмети тощо.

 

1.3. Палеомузейна епоха (XVII–XVIII ст).

Наприкінці XVII ст. з’явилися перші публічні музеї. Поштовхом до цього були щедрі пожертви об’єктів збирання заможних бюргерів, наприклад, 1661 р. Базельському універси­тету, а 1683 р. Оксфордському [9]. В Оксфордському університеті вперше використано музейні колекції у навчанні (після Афінської школи Деметрія Фалерського та Арістотеля у 335–323 рр. до Р. X.). Тепер же ця практика започаткувала справжній розви­ток навчальних музеїв. Найбільші з них виникли протягом XVIII–XIX ст.: Кембріджський (1727), Хантерівський у Ґлазґо (1807) та Манчестерський (1888).

З XVIII і до першої половини XIX ст. навчальні музеї існували лише при університетах, причому їх закладали відразу ж під час створення нових навчальних закладів. Наприклад, під час відкриття 1755 р. Московського університету створено Музей натуральної історії та Фізичний кабінет; одночасно з Академією мистецтв 1758 р. засновано Музей Академії мистецтв.

Проте, навіть ці музеї не були відчинені постійно – доступ до них завжди був обмежений певними годинами та колом від­відувачів, а університетські на той час відігравали допоміжну роль під час проведення наукових досліджень та навчального процесу. До відвідувачів музеїв, окрім представників аристокра­тії, належали заможні й освічені міщани та вчені. Загально­публічні музеї в широкому значенні з’явилися лише в середині XIX ст.

Попередниками сучасних музеїв в Україні більшість учених уважає колекції книг, картин і художніх виробів, які зберігалися в часи Київської Русі, зокрема, у Десятинній церкві, Софійському соборі, Києво-Печерському монастирі та ін. Значні приватні збірки художніх творів були у феодальних замках та маєтках Яна Собеського в Жовкві, Синявських у Бережанському замку, Вишневецьких у Вишнівці, Розумовського у Батурині та ін. [47].

Наприкінці XVI ст. у Франції та Англії зародилося Просвітництво, яке у XVIII ст. поширилося в Німеччині. Наукові товариства, засновані в дусі Просвітництва, відіграли важливу роль у розвитку нового музею. Королівське наукове товариство, засноване 1662 р. у Лондоні, обладнало музей, у якому були предмети природи, математичні й механічні інструменти і старожитності.

У Кілі 1671 р. Й. Майор написав перший трактат “Ні до чого не зобов’язуючі загальні роздуми про художні і при­родничонаукові зібрання”, де, як уважають, закладено початки музейництва. Саме ця праця дала поштовх написанню у XVIII ст значної кількості інших праць про досвід наукового опису, збере­ження та використання музейних предметів і колекцій у Європі. Серед них важливими є книги, опубліковані 1704 р.: І. Моллера “Про кунсткамери і натур­ камери”, Л.К. Штурма “Пуб­лічні кабінети рідкісних і природничо-наукових пред­метів”, М.Б. Валентіні “Му­зей музеїв” [82].

Російський цар Петро І 1709 р. заснував у Адмірал­тействі військово-морський музей, а 1714 р. – кунстка­меру в Санкт-Петербурзі. Це був кабінет раритетів, де цар наказав помістити серед ін­шого препаровані зразки патологій з цілої імперії. До кунсткаме­ри приєднано бібліотеку й обсерваторію. З 1724 р. Петро І підпо­рядкував кунсткамеру Російській академії наук. У 1716 р. цар придбав за 30 тис. гульденів природничо-історичну колекцію професора медицини Фредеріка Рюйша з Амстердама, а 1717 р. – кабінет мінералів лікаря Йоганна Крістофа Ґоггвальда з Ґданська.

У XVII та XVIII ст. у Нідерландах значна частина меш­канців міст та вчених закладала власні збірки. Окрім монет і медалей, вони збирали передусім екзотичні та природничі предмети, що потрапляли до Європи разом із початком морської торгівлі.

Великі збірки з’явилися у XVII ст. в Англії: Музеум Тра­десканціанум (Museaum Tradescantiaum), “Tradescant Ark” у південному Ламбеті біля Лондона. Ця збірка натураліста Джона Традесканта проіснувала до 1881 р. [19] і за заповітом була пере­дана музею Ешмолeан в Оксфорді, фундації вченого-енциклопе­диста Еліаса Ешмола. Як свідчить каталог 1656 р., Ешмолeан протягом багатьох років був кабінетом дивовиж. Достеменно відомо, що серед інших експонатів у музеї зберігалася велика колекція мушель молюсків, на відкритті “виставки” був присут­ній король Карл ІІ. Лише 1683 р., після спорудження нового приміщення, Ешмолeан став першим сучасним музеєм з система­тизованим зібранням, бібліотекою, лекційною залою та хімічною лабораторією, головним центром наукових досліджень Оксфорд­ського університету протягом наступних майже двохсот років.

Лікар Лоренц Гофман заснував у Німеччині в місті Галле музей Тауматофілакіон (Thaumatophylakion) (опис 1625 р.). Із 1670 р. родина аптекарів Лінк у Ляйпціґу була власниками Музею Лінкіанум (Museum Linckianum) – природничого кабінету, що частково зберігся й досі у Вальденбурзі поблизу Ґлаухау. З ініціативи Ляйбніца, 1698 р. Август Герман Франке обладнав мистецький та природничий кабінет у Галле, який використо­вували у навчальному процесі для унаочнення, а за головними ознаками він і досі є прототипом шкільного музею.

У 1748 р. Цісар Франц І придбав колекцію натуралій Й. де Баллоу з Флоренції, на основі чого закладено фундамент колекцій Природничо-історичного музею у Відні.

Першим новітнім державним музеєм став Британський музей у Лондоні, заснований 1753 р. Парламент для цього музею придбав бібліотеку та наукову збірку придворного лікаря сера Ганса Слоуна (50 тис. томів рідкісних книг), манускрипти сера Роберта Коттона та Роберта Гарні (3,5 тис. манускриптів), геологічний матеріал, гербарій у 334 великих томах, зоологічні препарати, антикварні предмети, етнографічний матеріал, монети, медалі, картини, рисунки і гравюри. Ганс Слоун свого часу витратив на поповнення колекції молюсків 50 тисяч фунтів [18].

Лікар Ніколаус Гімзель 1773 р. заснував у Ризі природничо-науковий кабінет. Великий герцог Тоскани П’єтро Леопольдо 1775 р. відкрив для відвідувачів Зоологічний музей Флорен­тійського університету Ла Спекола (La Specola), який історією сягає колекцій роду Медічі.

Перші відомості про природничий кабінет у Львівському університеті, який існував при кафедрі натуральної історії, належать до 1784 р.; ним з 1787 по 1805 рр. завідував проф. Б. Гакет [86, 87].

Одночасно з намаганнями створи­ти новий громадський музей у XVII та XVIII ст. придворні представницькі збір­ки розвивали власні канони форми та змісту, що невдовзі можна було спосте­рігати в усій Європі: вони містили ко­лекцію античних скульптур, картинну галерею, бібліотеку з колекцією гравюр, нумізматичний кабінет, колекцію астрономічних інструментів та глобусів, а також колекцію натуралій і курйозів.

Йосиф II заснував Загальний шпиталь у Відні, де 1794 р. виникла значна збірка патологій і воскових муляжів, яка ще й досі зберігається у Патолого-анатомічному федеральному музеї. У Брауншвайзі 1754 р. за планом голландського лікаря Даніеля фон Супервіллє спорудили мистецький та природничий кабінети, які щороку відвідувало двісті–триста осіб [88].

Природничо-історичний музей у Відні закладений 1748 р. Цісарем Францом І, який придбав колекцію натуралій Й. де Баллоу з Флоренції.

Король Пруссії Фрідріх II спорудив у Сан-Сусі (Потсдам) першу в Пруссії окрему будівлю музейного призначення – Королівську картинну галерею (1755–1763), де картини були розвішені відповідно до школи. Однак процес спорудження спеціальних музейних будівель розпочався, за деякими винятка­ми, лише наприкінці XVIII–на початку XIX ст. Зі щораз більшим абстрагуванням поняття “держави” та завдяки правителям приватні збірки переходили у державну власність.

 

1.4. Мезомузейна епоха (кінець XVIII–перша половина XX ст).

Уперше музей розвинувся як публічна інституція у XVIII ст. У Північній Америці музеї у вигляді кунсткамер почали існувати наприкінці XVIII ст. Перший такий музей заснований 1773 р. у Чарльстоні (Південна Кароліна). Серед іншого там була велика колекція ссавців, птахів, рептилій, риб, бойової зброї, одягу та інших предметів, серед яких також голова новозеландсь­кого вождя, єгипетська мумія, кості страуса, качкодзьоб і китайське жіноче взуття [89].

У 1786 р. Чарлз Вілсон Піл заснував художній музей у Філадельфії, який згодом розширили колекціями з царини при­родничих наук і дивовиж, серед яких курка з чотирма лапами та чотирма крилами, буряк масою 80 фунтів, вказівний палець стра­ченого вбивці, дерев’яний уламок, який начебто був частиною коронаційного крісла з Вестмінстерського абатства [89]. Ч.В. Піл упорядкував музей за класифікацією Ліннея, щоб відобразити задум Творця та закони природи, покладені в основу Всесвіту. Він був переконаний, що відвідування музею має налаштовувати оглядачів жити в мирі та щасті.

 

Майже одночасно з Лувром, у 1793 р., засновано один із найвагоміших природничих музеїв у світі – Національний музей природознавства у Парижі (Museum National d’Histoire Naturelle).

У XVIII ст. завдяки зростанню класифікації знань посили­лась диференціація збірок через поділ їх на спеціальні кабінети. У XIX ст. почали виокремлюватися нові види музеїв. Щораз біль­ший акцент на національні цінності та розвиток самосвідомості громадян привели до утворення державних і національних музеїв. Приклади таких музеїв (Reichsmuseum) – це музеї у Марош-Вашаргей, Тешені та Будапешті (1802), а також у Копенгаґені (1807), Ґраці (1811), Опаві (1814), Амстердамі та Ріо-де-Жанейро (1815), Брно, Германнштадті, Львові (створено Оссолінеум) (1817) та Празі (1818). Далі були музеї у містах Любляна (1821), Інсбрук, Буенос-Айрес (1823), Лінц (1833), Зальцбурґ (1835), Клягенфурт (1845), Стокгольм (1847), Мюнхен (1855), Брегенц (1857), Варшава (1862) та Біль (1873) та ін.

В Україні справжні музеї почали виникати у першій поло­вині XIX ст. У цей час відкрито кілька музеїв різних профілів, у тім числі Миколаївський (1806), Феодосійський (1811), Одеський (1825), Керченський (1826), Музей старожитностей Катерино­славської губернії (1849). Основні фонди цих музеїв становили матеріали археологічних розкопок.

Виникали й університетські музеї, зокрема, 1807 р. при Харківському університеті (археологічний, зоологічний, мінера­логічний, музей образотворчих мистецтв), 1809 р. – зоологічний при Київському університеті; 1834–1837 рр. музей старожит­ностей, нумізматичний, образотворчих мистецтв та інші при Київському університеті, 1865 р. – зоологічний кабінет при Імпе­раторському Новоросійському університеті в Одесі. Важливою причиною заснування музеїв та бібліотек був також швидкий розвиток великих міст, зумовлений індустріалізацією. Упродовж 1870–1880-х років засновано значну кількість музеїв, зокрема, у Гамбурзі, Нюрнберзі, Брно, Будапешті, Лейпціґу, Дрездені, Франкфурті, Ганновері, Кельні, Касселі та Кілі. Нові види музеїв формувалися, охоплюючи ті сфери та епохи людської культури, які наука на той час дослідила ще недостатньо.

Основна маса предметів по­трапила до збірок Європи завдяки відкриттям нових земель та їхній колонізації і зберігалася в камерах раритетів, збірках екзотичних предметів і природничо-наукових музеях. У Лейдені 1837 р. заснова­но Імперський музей етнографії, 1872 – Зоологічний музей у Чер­нівецькому університеті, 1899 – університетський музей у Філа­дельфії, а 1926 – Етнографічний музей у Відні, 1924 р. – Зооло­гічний музей Дніпропетровського університету. У Парижі 1939 р. в палаці Шайо засновано Музей людини (Musee de l’Homme) – відділ Національного музею природознавства, 1964 р. – Музей антропологіїу місті Мехіко; у 1965 р. – Зоологічний музей Таврійського університету у м. Сімферополі.

Смітсонівський інститут у Вашингтоні – найвизначніша музейна інституція США – заснований 1846 р. як фонд англійця Джеймса Смітсона. Після всесвітньої виставки у Філадельфії (1876) до Смітсонівського інституту перейшла велика кількість об’єктів цієї виставки. Для них у 1881 р. споруджено окрему будівлю – сучасний Будинок мистецтва та промисловості. Так було закладено фундамент найбільшого у світі музейного комп­лексу.

За ініціативою зоолога Альберта С. Бікмора 1869 р. засно­вано Американський музей природознавства у Нью-Йорку – сьогодні найбільший у світі музей такого типу.

Матеріалу для природничих музеїв значно збільшилось унаслідок економічної та політичної експансії наприкінці XIX ст., нової “колоніальної епохи” (В. Шефер) та нового вчення Чарльза Дарвіна [92]. “Проте не буде перебільшенням, якщо сказати, що до 80-х років XIX ст. музейний світ складався з чотирьох країн: Франції, Німеччини, Англії та Італії” [89].

Загалом у Європі в цей час відбувалося швидке збільшення кількості нових природничих музеїв, чому сприяли численні експедиції. Особливо важливо, що музеї поступово перетворюва­лися з простих сховищ привезених зі всього світу колекцій у серйозні наукові заклади. Головною особою в цих закладах часто був систематик, який описував і визначав зібраних тварин. Ним керувала не жага до дивовиж природи, а потяг визначити різно­маніття форм живого і з’ясувати відносини між ними. Другою особою в тогочасному музеї був колектор, який збирав ці колекції та відповідно етикетував їх, що забезпечувало їхній повноцінний опис та визначення.

На західноукраїнських землях важливим музейним центром стало м. Львів, де 1868 р. відкрито Природознавчий музей імені Дідушицьких (нині Державний природознавчий музей НАН України), 1874 – Міський промисловий музей, 1887 – Музей Ста­вропігійського інституту; 1893 – Львівський історичний музей, 1895 – Етнографічний музей Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка, 1904 – Археологічний музей “Народного дому”, 1907 р. – Народний музей (тепер Львівська галерея мистецтв).

Позитивні зміни, які відбувалися на початку ХІХ ст., відповідали тогочасним потребам. Саме тому майже одночасно відкрито археологічні музеї в Одесі, Феодосії та Керчі, органі­зовано Румянцівський музей у Санкт-Петербурзі, започатковано впорядкування зборів та будівництво окремого приміщення для Збройної палати [5, 28, 50, 51].

Зазначимо, що в цей час почала зростати роль музеїв при вищих навчальних закладах. Згідно з Університетським статутом 1804 та 1835 рр., музеї (кабінети) ставали обов’язковими підроз­ділами у складі всіх університетів, а з державної скарбниці на їхнє утримання виділяли кошти [8]. До середини ХІХ ст. при університетах існували музеї, колекції яких організовували (зби­рали та експонували) за галузевим принципом: зоологічні, міне­ралогічні, етнографічні, ботанічні тощо, вони слугували базою для проведення досліджень у відповідних галузях науки [8].

У другій половині XIX–на початку XX ст. відкрито низку історичних та природничих музеїв, зокрема, Херсонський музей старожитностей (1890). Одними з найбільших українських музеїв був Полтавський природничий, заснований 1891 р., а також Хер­сонський археологічний музей, організований 1893. У Чернігові створено музей Архівної комісії (1897) та Музей українських старожитностей В. В. Тарнавського (1902). У 1912 р. закладено Тернопільський краєзнавчий музей. Усього в Україні до 1917 р. було 35 музеїв, які належали різним відомствам, установам та приватним особам.

Після 1917 р. в умовах політики українізації, підвищення уваги уряду до проблем освіти, охорони пам’яток музейного будівництва, масового краєзнавчого руху і широкої аматорської ініціативи зі створення музейних осередків на місцях просте­жувалося значне розширення музейної мережі.

Музей-кабінет антропології та етнографії імені Ф. К. Вовка разом з іншими академічними установами Історичної секції ВУАН став науково-організаційним та координаційним центром краєзнавства в Україні і поступово розгорнув дослідження в галузі етнографії, археології й антропології.

Характерною рисою 20–30-х років ХХ ст. стала поява вели­кої кількості музеїв різного профілю. Досить часто саме вони ставали єдиним осередком наукової думки на місцях. Саме така ситуація склалася в Катеринославі (тепер м. Дніпропетровськ), де після закриття Наукового товариства та Вченої архівної комісії у своєрідний центр історичних досліджень перетворився місцевий історико-археологічний музей, директором якого був таланови­тий учений-краєзнавець Д. Яворницький.

Музеї створювали головно з ініціативи історико-краєзнав­чих товариств і менше за участю адміністрацій. Проте музеї, долаючи постійні матеріальні нестатки та спираючись на безко­рисливу допомогу і підтримку аматорів, зуміли зосередити у своїх фондах унікальні експонати та документальні матеріали.

У 1919 р. відбулася І Всеросійська конференція музейних працівників, яка зосередила увагу на пожвавленні освітньої функції музеїв.

В. Ткаченко у розвитку музейної справи 20–30-х років виді­ляє такі напрями [62, 63]. Перший – реорганізація та перейме­нування музеїв, створених за часів Російської імперії. Наприклад, заснований 1825 р. за ініціативою І. Стемпковського та І. Бларам­берга Одеський міський музей давностей 1920 р. націоналізовано та перейменовано на Одеський археологічний музей [20], а заснований 1904 р. Київський художньо-промисловий і науковий музей ім. Государя-імператора Миколи Олександровича 1919 р. перейменовано в Перший державний музей, а 1924 – у Всеукра­їнський історичний музей ім. Т. Шевченка. У 1935 р. його реорга­нізовано і перейменовано на Центральний історичний музей ім. Т. Шевченка й переміщено на територію Києво-Печерської лаври. Другий напрям – створення нових музеїв. У 1919 р. профе­сорами М. Кащенком і В. Караваєвим засновано Зоологічний му­зей (сьогодні Зоологічний музей ННПМ НАНУ). Київський музей мистецтв УАН започаткований 1921 р. на базі націоналізованої 1919 р. приватної збірки Б. Ханенка [56]. Протягом 1919–1920 рр. майже всі музеї, що існували в Україні, були націоналізовані й увійшли до складу музейної мережі республіканського або місце­вого підпорядкування, це були перші кроки в перетворенні музеїв зі “сховищ пам’яток у будинки науки”.

У 1919 р. відкрито повітовий музей у Прилуках, який 1923 реорганізовано. Новий окружний музей у цьому містечку знову створено лише 1927 р. на базі решток зборів старого та “соки­ринських” колекцій.

На Донбасі, у Бахмуті, 1920 р. діяв Музей повітового земства [16], а 6 лютого 1920 р. створено Маріупольський краєзнавчий музей, заснований позашкільним підвідділом місцевого відділу народної освіти. Музей містився в окремому приміщенні, що мало 30 кімнат. Директором став І. Коваленко, а його дружина очолила етнографічний відділ. У музеї зберігалися природничі й етнографічні колекції, різно­манітні фізичні прилади, речі з колишнього італійського консульства, наукова бібліотека, перевезена з Олександрівської чоловічої гімназії, та документи з архіву грецького суду тощо (http://www/ecoethics/ru/b42/59.html).

Після реорганізації та чіткішого визначення профілю 1920 р. у Харкові виник Музей Слобідської України ім. Г. Сково­роди, націоналізовано і перетворено на державну установу Музей Одеського товариства історії та старовини [56], у Полтавській обл. – Центральний пролетарський музей (складався з відділів: природничого, археологічного, історико-етнографічного, архітек­турного, педагогічного, медичного, ветеринарного, сільськогос­подарського та художнього; мав книгозбірню та центральний історичний музей), виникли Золотоніський окружний, Лохвиць­кий та Лубенський музеї, Миргородський науковий художньо-промисловий музей [24, 56]; на Сумщині створено Сумський окружний художньо-історичний музей (початки з організації закладено 1918 р.), Сосницький історико-археологічний та етно­графічний музей, Новгород-Сіверський музей, тоді ж відновив діяльність Конотопський місцевий історичний музей [55] та Остерський педагогічний (заснований 1911 р. і перейменовиний у Музей Остерщини 1924 р.: складався з історико-археологічного, педагогічного та природничого відділів).

У 1922 р. створено Етнографічний музей у Києві, на базі Воронцовського палацу в Одесі – Природничо-історичний музей [23], Красноградський округовий музей; дуже активно працював Ізюмський. У 1924 р. засновано Коростенський музей краєзнав­ства, основу якого сформували збірки матеріалів учительських курсів та рештки колекцій колишнього Овруцького музею при повітнаросвіті. На Київщині того ж року створено Білоцер­ківський окружний археологічно-етнографічний музей [56], на Донеччині – Артемівський окружний музей, у якому зберігалися археологічні колекції, існували відділи сільського господарства, вугільної, хімічної та металургійної промисловості й народних промислів, та Окружний музей краєзнавства у місті Сталіно, який існував спочатку на громадських засадах (тепер м. Донецьк) [16]. У 1925 р. засновано Бердичівський соціально-історичний музей [56].

У 1922 р. Укрполітпросвітою розроблено програму реорга­нізації музейної справи в Україні, яка передбачала заснування великої мережі так званих соціальних музеїв і спрямовувала співробітників на перебудову експозицій на науково-методоло­гічних засадах [55]. Проте з того часу значною кількістю музеїв почали керувати працівники політпросвіти, через що виникало багато непорозумінь між ними та музейними науковцями [60].

Провідним науковим закладом України в перше пожовт­неве десятиріччя став Волинський науково-дослідний музей, який мав добірні геологічні, природничі, археологічні, художні й історико-революційні збірки. Головним джерелом надходжень музею були збори, зроблені В. Кравченком під час експедиційних виїздів спільно з членами молодіжного гуртка, приблизно 1924 р. до його складу на правах філії увійшов Коростенський музей краєзнавства [56].

Частину музеїв 1922 р. підпорядкували Головполітосвіті, якою 1923 р. розроблено спеціальну програму розвитку. Просте­жено значне зростання музейної мережі, зокрема, протягом 1921–1925 рр. в Україні виникло 26 нових музеїв, а до революції їх усього було 36. Зростання кількості музеїв супроводжувалося посиленням уваги до профільної спрямованості та визначення співвідношення їхных культурно-освітніх і наукових функцій. Для узагальнення набутого досвіду у травні 1925 р. в Харкові відбулася І Всеукраїнська конференція музейних працівників. Протягом післявоєнних років зростала кількість музеїв і на Чернігівщині, зокрема, мережа округових та повітових музеїв історико-культурного та природно-історичного характеру; станом на 1924 р. їх було вісім.

У 1926 році з ініціативи П. Тутковського створено Націо­нальний геологічний музей України, основою якого стали збори співробітників геологічного кабінету, організованого при УАН 1920 р., та колекції з фондів геологічного факультету Київського університету. З’явилися й інші спеціалізовані музейні осередки – етнографічно-антропологічного напряму. Цінні матеріали з 1926 р. зосереджувалися на території “музейного містечка” на території Києво-Печерської лаври, до складу якого входили вісім музеїв.

Поряд із виникнення нових музеїв посилювалася профільна строкатість музейної мережі, яка охоплювала державні, окружні та районні осередки, музеї при НКО УСРР, а також підпоряд­ковані іншим відомствам.

У часи громадянської війни музейні працівники робили все, що могли, аби врятувати цінні пам’ятки та надбання. Після війни поповнення музейних збірок продовжилося [61].

Після громадянської війни швидко зростав Дніпропетров­ський крайовий музей, який 1928 р. мав такі підрозділи: первісні культури, степові кочівники, запорізький, народні культури, соціально-побутовий, європейська та азійська культура й мистецтво, нумізматика, сфрагістика, геральдика, природничий (7 002 одиниць зберігання), археографічний [24, 56].

Зростання музейної мережі найінтенсивніше відбувалося до 1923 р. З середини 20-х років стихійне поповнення музейних збірок змінилося на більш планомірне. У цей же період музейні осередки, засновані за дожовтневої доби, здобули статус дер­жавних і отримали централізоване фінансування.

У Харкові 25–27 травня 1926 р. відбулася Нарада музейних співробітників України, де досить гостро обговорювали питання про роль та місце музеїв у системі наукових і культурно-освітніх закладів, про методи роботи музеїв тощо [61]. За результатами наради буо ухвалено “Резолюцію президії Укрнауки про музейну справу”, де зазначено про необхідність систематизації та впоряд­кування музейної мережі, проведення класифікації музеїв за певними науковими ознаками. Зокрема, виділяли краєзнавчі музеї місцевого типу, синтетичні крайові музеї з ознаками н