Зміст та основні завдання курсу «Вступ до мовознавства». Місце мовознавства в системі наук.

Зміст та основні завдання курсу «Вступ до мовознавства». Місце мовознавства в системі наук.

Мовознавство, або лінгвістика - наука про природну людську мову загалом і мови світу як її представників. Кожна мова є надбанням певного народу. Вона не тільки найпотужніший засіб спілкування, знаряддя думки (мислення), а й дух народу, його історія і водночас необхідна умова існування не лише культури народу, а і його самого.

Виникнення мовознавства, як і будь-якої іншої науки, зумовили практичні потреби (навчання грамоти, оволодіння культурою усного та писемного мовлення, вивчення іноземних мов тощо). Згодом воно розвинулося в розгалужену систему дисциплін.

Розрізняють конкретне (часткове) і загальне мовознавство.

КОНКРЕТНЕ МОВОЗНАВСТВО вивчає окремі (конкретні) мови, як, наприклад, українську, польську, англійську, або групу споріднених мов — слов'янські, германські, романські, тощо.

ЗАГАЛЬНЕ МОВОЗНАВСТВО вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних мов. До них належать суть мови, ЇЇ природа, походження, закони розвитку, зв'язок із мисленням, культурою тощо. Воно вивчає також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу.

Оскільки мова є суспільним явищем, мовознавство належить до гуманітарних наук — наук про людину. Воно пов’язане з такими суспільними науками, як народознавство, історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, логіка, літературознавство.

Мовознавство тісно пов’язане з історією. Так, у лексичному складі мови відображені певні історичні факти, наприклад записані в літописі назви східнослов’янських племен, з яких сформувалася українська нація: поляни, сіверяни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, волиняни, бужани, білі хорвати.

Археологія — наука, яка досліджує історію суспільства за виявленими під час розкопок пам’ятками матеріальної культури, — сприяє вивченню історії мови. Лінгвісти розшифровують віднайдені археологами писемні пам’ятки, а також написи, зроблені на стародавніх предметах.

Мовознавство пов’язане з етнографією, яка вивчає побут і культуру різних народів (етносів). Дані етнографії допомагають у вивченні говірок, з’ясуванні значення та походження слів, які стосуються побуту, культури (напр.: чурек, лаваш, коровай).

Взаємозв’язок мовознавства й психології — науки про психічну діяльність людини — полягає в тому, що процеси мовлення, його сприйняття і розуміння мають психічну природу. Оскільки мова є засобом мислення, то мовознавство тісно пов’язане з логікою — наукою про закони, форми та прийоми мислення.

Найбільш помітний зв’язок мовознавства з літературознавством. Мова є будівельним матеріалом, першоелементом літератури. Мовознавство настільки тісно переплітається з літературознавством, що ці дві дисципліни об’єднані в комплексну науку про слово — філологію.

Мовознавство пов’язане також із природничими науками, зокрема фізіологією, анатомією, медициною, фізикою, математикою, семіотикою, географією.

Зв’язок мовознавства з фізіологією, анатомією і медициною ґрунтується на тому, що ці науки вивчають будову та функціонування апарату мовлення, мозку.

 

Мова і суспільство.

Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є обопільним. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища — наука, техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяльності людини.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення державності тощо.

Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивними законами. Оскільки мова є загальнонародним явищем, вона не може бути класовою. Саме тому в будь-якому класовому суспільстві засобом спілкування між різними класами є єдина загальнонародна мова.

Із суспільним розшаруванням пов'язана професійна диференціація мови. Існують різні професійні субмови (підмови), які, як правило, відрізняються від загальнонародної мови лише спеціальними словами. Так, у мові гончарів уживаються такі слова, як пук "середня випукла частина виробу", у мові друкарів — кегль, капітель, курсив і т.д.

Суспільний характер має й територіальна диференціація мови. Як правило, територіальні особливості кожної мови полягають у вимові звуків, у слововживанні, у граматичних формах і синтаксичних конструкціях. Так, скажімо, в західних областях України вживають такі специфічні слова, як стрий " дядько по батькові", вуйна "тітка по матері", файний "добрий" тощо.

Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв'язку. Немає жодної суспільної сфери, куди б не проникала мова.

 

Мова і мислення.

Мислення — узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах.

Мисленню властиві такі процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розв'язання тощо.

Мова й мислення тісно пов'язані між собою, але цей зв'язок не є простим. Загалом існує три типи мислення: а) чуттєво-образне; б) технічне; в) поняттєве.

Чуттєво-образне мислення — мислення конкретними образами, картинами (в мозку прокручується своєрідний фільм). Воно притаманне не тільки людині, а й вищим тваринам — собакам, кішкам, мавпам тощо. Чуттєво-образне мислення властиве всім людям, а особливо представникам творчих професій (письменникам, художникам, артистам, режисерам тощо).

Технічне мислення — здійснюється без участі мови. Воно властиве вищим тваринам і людині. Технічне мислення притаманне всім людям, але найбільшою мірою спеціалістам технічних професій.

Інколи інженеру легше створити нову машину, ніж захистити свій проект (важко підбирати потрібні слова та вирази).

Поняттєве мислення — здійснюється за допомогою мови. Абстрактні поняття про любов і ненависть, життя і смерть, мову й мислення, науку й культуру. Однак слід зауважити, що людина і

в цьому випадку не завжди мислить вслух, тобто вимовляючи слова. Частіше люди мислять за допомогою внутрішнього мовлення ("про себе").

У людей усі типи мислення переплітаються, але превалює поняттєве, тобто основним знаряддям мислення є мова.

 

Гіпотези походження мови.

Проблема походження мови є дуже складною. Протягом століть над нею розмірковували філософи, лінгвісти і т.д. У мовознавчій науці існують такі гіпотези походження мови: звуконаслідувальна; вигукова; соціального договору; трудових викриків; суспільних регуляторів, жестів; ігор; контактна.

ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНА ГІПОТЕЗА. Полягає в тому, що мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Відтворення ревіння звірів, крику птахів, шуму води, вітру зумовлювало появу перших слів.

ВИГУКОВА ГІПОТЕЗА. Суть її в тому, що предмети навколишнього світу викликали в людини певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, я к і й стали першими словами. А отже, слово — дзеркало душевного стану людини.

ГІПОТЕЗА СОЦІАЛЬНОГО ДОГОВОРУ. Спочатку люди вели невлаштований спосіб життя, по-

дібно до звірів.Біда навчила їх захищатися від звірів, допомагати один одному. Вони почали поступово впізнавати один одного. їх звуки були ще неосмисленими і нечленороздільними, але поступово вони перейшли до слів і встановили символи для кожної речі, створили зрозуміле

для них самих пояснення всього, що їх оточує.

ГІПОТЕЗА ЖЕСТІВ. За цією гіпотезою, спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова.

ГІПОТИЗА ІГОР. Вона полягає в тому,що мова народилася з гри: людина примітивно моделювала дійсність, заступаючи реальні речі звуковими замінниками, що стали з часом елементами мови.

Проблема походження мови дуже складна. Проте у ХХ – ХХІ ст.. усе виразніше окреслюються шляхи її розв’язання. Ключем до вирішення цієї проблеми є ідея переходу від тваринних звуків стадної стимуляції до людських звуків суспільної регуляції.

 

Розвиток і функціонування мов у тоталітарному соціалістичному суспільстві. Питання про перспективи розвитку мов у майбутньому.?????????????

У тоталітарному соціалістичному суспільстві всупереч проголошеній рівноправності мов мав місце лінгвоцид. Починаючи з 30-х років, закріплюється тенденція до усунення національних мов із суспільного вжитку на території СРСР. Проводиться тотальна русифікація всіх народів.

Спочатку насильно вводиться алфавіт на російській основі в усіх республіках. Далі для виправдання русифікаторської поліики розроблено відповідну ідеологію. Уводяться такі поняття, як добровільно вибраний народами Союзу «язык межнационального общения», який одночасно є «языком мира и дружбы». Доводилося що нація і національна мова – категорії історичні, які після побудови комунізму зникнуть. Залишиться єдина мова комуністичного суспільства і нею буде російська мова.

Внаслідок такої мовної політики поступово звужувалися суспільні функції всіх національних мов, а далі почалося їх масове відмирання. За роки тоталітарного комуністичного режиму зникло 93 мови.

І нині, після розпаду СРСР, доводиться пожинати плоди «найгуманнішої ленінської національної політики».

 

Класифікація голосних.

Голосні - це звуки людської мови, основу яких стано­вить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв’язок, далі рухається до ротової порожнини вже у вигляді звукової хви­лі з періодичними коливаннями і вільно виходить назовні. Ротова порожнина відіграє при цьому роль резонатора, який за рахунок руху нижньої щелепи та переміщення язика в горизонтальній і вертикальній площинах змінює свої роз­міри та форму, що є вирішальним при творенні голосних різної якості.

За місцем творення (береться до уваги рух язика в го­ризонтальній площині ротової порожнини) виділяються голосні звуки переднього ряду ([є], [и], [і])та заднього ([а], [о], [у]).

Залежно від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні звуки низького ([а]), середнього ([є], [о]), високо-середнього ([и]) і високого ([і], [у]) ступенів підняття.

За участю губ голосні поділяються на неогублені (не-лабіалізовані) й огублені (лабіалізовані). До огублених на­лежать [о], [у], решта голосних звуків неогублені.

Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки мо­жуть бути наголошеними і ненаголошеними.

 

Класифікація приголосних.

Якість різних приголосних залежить від умов їх творення. В українській мові приголосні характеризують і класифікують за такими ознаками:
1) за участю голосу і шуму в їх творенні (тобто за роботою голосових зв’язок);
2) за місцем творення (за активним мовним органом);
3) за способом творення;
4) за наявністю або відсутністю палаталізації (пом’якшення);
5) за наявністю або відсутністю носового забарвлення.
За участю голосу і шуму (тобто за роботою голосових зв’язок) приголосні діляться на сонорні й шумні.
Сонорними називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу. До сонорних приголосних належать: [в], [й], [р], [р?], [м], [н], [н?], [л], [л?].
Шумними називають приголосні, що складаються з голосу і шуму з перевагою шуму (дзвінкі приголосні) або з одного тільки шуму (глухі приголосні).

 

За місцем творення усі приголосні поділяються передусім на губні і язикові.
Губні приголосні творяться в результаті зближення нижньої губи з верхньою або верхніми зубами. До губних приголосних належать: [б], [п], [в], [м], [ф].
Язикові приголосні залежно від того, яка частина язика артикулює до пасивного мовного органа

(зубів, піднебіння, або задньої стінки глотки), поділяються на:
1. Передньоязикові. 2. Середньоязикові. 3. Задньоязикові. 4. Глотковий, або фарингальний. При творенні корінь язика зближується із задньою стінкою глотки.

За способом творення (шуму) приголосні поділяються на три основні групи: зімкненні, щілинні і дрижачі.
При вимові зімкнених приголосних активний орган (нижня губа або язик) тісно змикається з пасивним. Під тиском повітря зімкнення з силою розривається, і при цьому утворюється характерний шум. Шумні зімкнені (в свою чергу) поділяються на проривні і африкати.
До проривних належать: [б], [п], [д], [д?], [т], [т?], [Ґ], [к], [м], [н], [н?]. При цьому проривні шумні ([б], [п], [д], [д?], [т], [т?], [Ґ], [к]) називаються ротовими, а проривні сонорні ([м], [н], [н?]) – носовими. При їх вимові в ротовій порожнині утворюється тісне змикання (як при [б] або [д]), проте одночасно повітря вільно виходить через носову порожнину.
При вимові африкат передня спинка язика, наближаючись до піднебіння, спочатку утворює зімкнення. Проте замість моментального прориву цього зімкнення в останній фазі у африкат зімкнення поступово переходить у коротку щілину. Отже, африкати – це звуки складної артикуляції, першим компонентом яких є зімкнення, а другим – щілина. До африкат в українській мові належать: [ч], [ц], [ц?], [дз], [дз?], [дж].
При вимові щілинних активний мовний орган, наближаючись до пасивного, утворює вузьку щілину. До щілинних належать: [в], [ф], [з], [з], [ж], [ш], [й], [г], [х], [л], [л].
При вимові дрижачих [р], [р?] кінчик язика періодично або притискається до переднього піднебіння, або відходить від нього.

 

25. Фонетичне членування мовного потоку (фраза, синтагма, такт, склад). Склад, типи складів. Монофтонги та поліфтонги.

Мовленнєвий потік членується на відрізки різного розміру. Ці відрізки і є основними фонетичними одиницями. До них належать фрази, такти, склади і звуки. Найкрупнішою фонетичною одиницею є фраза.

Фраза - відрізок мовлення, що становить собою інтонаційно - змістову єдність, виділену з двох боків паузами. Наприклад: Я єсть народ \ якого правди сила \ ніким звойована ще не була (П. Тичина).

Кожна фраза (фонетична синтагма) пов'язана зі змістом та інтонаційним малюнком і має власний (фразовий) наголос. У середині фрази не може бути паузи, оскільки вона б спотворила зміст.

Неоднакове членування речення на фрази зумовлює різну змістову інтерпретацію. Пор.: Це було спостереження | за грою наших шахістів і Це було спостереження за грою | наших шахістів.

У першому випадку хтось спостерігав за грою наших шахістів, у другому — наші шахісти спостерігали чиюсь гру.

Фраза розпадається на такти. Такт — частина фрази, об'єднана одним наголосом.

Такти членуються на склади, оскільки кожен такт складається з декількох зростань і спадів звучності.

Склад – об’єднувана вимовою фонетична одиниця, що складається з голосного і прилеглих до нього приголосних або лише голосного звуки.

Склад має вершину і периферію.

Вершина – момент найвищої звучності. Периферія складається з ініціалі й фіналі. Ініціаль – наростання звучності до вершини, а фіналь - затухання звучності після вершини.

Виокремлюють різні типи складів.

За характером початкової частини склади бувають: 1)прикритими (починаються з приголосного гіл-ка); 2)неприкритими (починаються з голосного ох, ось).

За характером кінцевої частини склади бувають: 1) відкритими (закінчуються на голосний но-чі); 2)закритими (закінчуються на приголосний ніч).

Складотворчим звуком, як правило є голосний. Якщо складотворчим є один голосний, то його називають монофтонгом.

Якщо в межах одного складу існує декілька голосних, то їх називають поліфтонгами. Серед поліфтонгів найпоширенішими є дифтонги і трифтонги.

Дифтонг – два голосних, які утворюють один склад (англ. Аi (my «мій»), Аu (town «місто»).

Тирфтони – три голосних, які творять один склад (англ. Aue (our «наш», flour «квітка», power «сила»).

 

Інтонація та її складові.

Інтонація (лат. "голосно вимовляю") — рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення.

Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення.

Мелодика мовлення – зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно).

Інтенсивність – підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).

Пауза – перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку мовлення, сприяють виділенню певного змісту.

Темп мовлення – швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше, неважливе – швидше.

Тембр мовлення – емоційне забарвлення (схвилюване, веселе, сумне, грайливе). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу.

Усі елементи інтонації взаємоповязані і становлять єдність.

Загалом інтонація виконує такі функції:

розрізняє комунікативні типи висловлювання (розповідь, запитання, спонукання), частини висловлювання за їх смисловою важливістю, ормлює висловлювання в єдине ціле, одночасно розчленовуючи його на ритмічні групи;

виражає конкретні емоції;

розкриває підтекст висловлювання;

характеризує мовця і ситуацію спілкування.

 

Позиційні зміни звуків.

До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза.

Редукція голосних (від лат. повернення, відведення назад") — ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання. Наприклад, у словах кленок і клинок [е] в ненаголошеному складі своїм звучанням наближається до [и], а [и]до [е], так що ці слова звучать однаково: [клеинок].

Редукція голосних буває кількісною та якісною.

КІЛЬКІСНА РЕДУКЦІЯ — редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр. Так, якщо порівняти звучання голосного [у] в словах дуб, дубок, дубовик, то він у другому слові є слабшим та к оротшим, а в третьому — ще слабшим і коротшим.

ЯКІСНА РЕДУКЦІЯ — редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість.

Позиційні зміни приголосних зумовлені їх положенням в кінці слова. У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються. Такий процес спостерігається в російській, білоруській, польській,

та інших мовах: рос. дед [д'эт], дуб [дуп], друг [друк].

Для української та англійської мов цей процес не характерний. Виняток становлять деякі західноукраїнські говірки, в яких дзвінкі приголосні оглушуються, але це суперечить нормам літературної мови.

Протеза (rp. prothesis "додання, приєднання") — поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови.

Наприклад: острый — гострий, улиця — вулиця.

Оскільки протеза — поява приголосного перед голосним, а не перед будь-яким звуком, то її можна розглядати і як комбінаторну зміну.

 

Комбінаторні зміни звуків.

Значення слова.

Слово є найважливішою одиницею мови. Всі інші її компоненти існують або в слові і для нього (фонеми і морфеми), або завдяки слову (речення і тексти).

Головна відмінність слова від морфеми в його більшій самостійності, автономності. Слова можна вставити у висловлювання і переставити, тобто слово має позиційну автономність. На відміну від морфеми, воно здатне виконувати синтаксичну функцію, тобто бути членом речення чи утворювати самостійно однослівне речення.

Крім самостійності, слово характеризується цільнооформленістю (слова розділені паузами й об'єднані наголосом, мають також граматичну оформленість, через що є непроникними) та ідіоматичністю (довільним зв' язком зву-чання зі значенням). Отже, характерними ознаками слова є цільність, виокремленість, ідіоматичність і вільна відтворювальність у мовленні.

Основною функцією слова є номінативна. Тільки за цією однією функцією (за способом номінації)

слова поділяють на чотири типи:

1) повнозначні, до яких належать іменники, дієслова, прикметники, числівники й прислівники. Це слова-етикетки, слова, що називають явища навколишнього світу. Вони є носіями понять. У реченні виконують синтаксичні функції членів речення;

2) вказівні (займенникові);

3) службові, до яких належать сполучники, прийменники, частки, зв'язки, слова ступеня, артиклі. За своїми функціями вони близькі до морфем: не мають номінативної функції, а лише виражають відношення. Це слова-організатори, гвинтики для побудови речень. Службові слова несуть інформацію не стільки про світ, скільки про саму мову;

4 ) вигукові, які стосуються не думки, а емоцій. Вони не мають номінативної функції (не називають явищ й не виражають понять) і не можуть вступати в синтаксичні відношення з іншими словами в реченні.

 

Полісемія та омонімія.

Полісемія – наявність різних лексичних значень у одного й того ж самого слова відповідно до різних контекстів. Наприклад, слово «сопілка» є моносемічним, бо воно має одне значення «музичний інструмент», а слово «поле» - є полісемічним, бо воно має в українській мові десять значень: 1) безліса рівнина, великий простір; 2) оброблювальна під посів земля; 3)значна площа, відведена під що-небудь (футбольне поле); 4)смужка вздовж краю аркуша паперу; 5)відігнуті краї капелюха (поля капелюха) і т.д.

Загалом полісемія дуже поширене явище в усіх мовах світу.

Слово завжди виникає з одним значенням, яке називають первинним. Первинне значення є прямим. Багатозначність слова розвивається на основі перенесення назви з одного предмета на інший. Нове значення є завжди переносним.

Є три типи перенесення: за подібністю (головка маку, головка капусти; ріг будинку, ріг вулиць і т.д.), за функцією (годинником називають не тільки механічний прилад, а й пісочний, водяний, сонячний, бо всі вони виконують одну функцію – визначають час) і за суміжністю.

Омонімія – слова, які звучать однаково, але мають різні значення. Наприклад, «ключ» - 1) для замикання і відмикання замка, 2) джерело.

Синонімія та антонімія.

Синоніми – слова, які мають значення, що повністю або частково збігаються. Наприклад, веселка, райдуга; фонтан, водограй і т.д.

За ступенем синонімічності синоніми поділяються на абсолютні й часткові.

Абсолютні – синоніми, які повністю збігаються за значенням, тобто не різняться ні відтінками значень, ні емоційним забарвленням, ні сполучуваністю. Наприклад: мовознавство і лінгвістика, орфографія і правопис, коцюба і кочерга.

Часткові - синоніми, які не повністю збігаються. Вони можуть різнитися відтінками значень, емоційним забарвленням, стилістичними функціями. Наприклад: шлях і дорога (шлях -це велика проїзна дорога, тоді як дорога – будь-яке місце для проїзду).

Питання про лексико-семантичну систему мови.

Слова в мові існують не ізольовано. Вони об'єднані за спільністю значень у групи, мікросистеми. Кожне слово в своїй мікросистемі має певне місце, і його значеннєвість визначається цим місцем, бо семантичний зміст слова зумовлений відношеннями, які формуються в сітці протиставлень даного слова іншим словам цієї ж мікросистеми.

Лексико-семантична система є найрухомішою серед усіх мовних рівнів. Однак, змінюючись, вона має здатність до саморегулювання, тобто такої перебудови, яка б не порушувала системності, що необхідно для постійної комунікативної придатності.

Як будь-яка система, лексико-семантична система базується на відношеннях. Як і в фонології, тут відношення бувають парадигматичними й синтагматичними.

ПАРАДИГМАТИЧНІ ВІДНОШЕННЯ — це відношення між словами на основі спільності або протилежності їх значень. Зокрема, тут можна виділити:

1) відношення смислової подібності (синонімія);

2) відношення смислового протиставлення (антонімія);

3) відношення смислового включення (гіпонімія);

4) відношення супідрядності (наприклад: ялина, сосна, кедр, береза, дуб, вільха, осика, клен, явір перебувають між собою в сурядних відношеннях і в підрядному відношенні щодо гіпероніма дерево) і партитивності, тобто цілого та його частини (сосна — шишка,людина — рука, кінь — грива, лисиця — хвіст).

Найбільшими парадигматичними об'єднаннями є лексико-семантичні поля.

Лексико-семантичне поле - сукупність парадигматично пов'язаних лексичних одиниць, які об'єднані спільністю змісту (іноді й спільністю формальних показників) і відображають поняттєву, предметну

й функціональну подібність позначуваних явищ.

СИНТАГМАТИЧНІ ВІДНОШЕННЯ — лінійні зв'язки слова, його сполучуваність, контекст. Кожне слово поєднується не з будь-яким іншим словом, а тільки з певними словами. Так, наприклад, слова гайнувати і розтринькувати поєднуються тільки з одним словом — відповідно час і гроші.

 

Морфема. Види морфем.

Морфема (від гр. morphe "форма") — мінімальна двостороння одиниця мови.

Морфеми поділяються на сегментні й несегментні.

Граматична форма слова.

Граматична форма слова – єдність граматичного значення і граматичних способів їх вираження.

Вона вказує, які саме граматичні значення властиві конкретному слову і якими граматичними способами вони виражені. Наприклад, граматична форма слова зима представлена граматичними значеннями іменника, називного відмінка, однини, жіночого роду і виражена флексією –а.

Розрізняють синтетичні (прості) й аналітичні (складні) форми слова.

СИНТЕТИЧНІ форми – форми, в яких граматичне значення виражене в межах слова, тобто лексичне й граматичне значення синтезовані в одній формі. Наприклад, праця (граматичне значення називного відмінка однини жіночого роду виражене закінченням слова –я).

АНАЛІТИЧНІ – форми, в яких лексичне і граматичне значення виражені різними словами: лексичне – самостійним словом, а граматичне – службовим. Наприклад: буду писати (лексичне значення виражене словом писати, а граматичне значення першої особи однини майбутнього часу – службовим дієсловом буду).

Говорячи про форму слова слід зазначити, що є слова одноформені (учора, над, знов, вчасно і т.д.) й багатоформені. У багатоформеному слові виділяють його постійну частину, яку називають основою слова, і змінну частину, яку називають формантом: учен-ий, учен-ого, учен-ому, учен-им, учен-і, учен-их. Основою буде учен -.

 

Зміст та основні завдання курсу «Вступ до мовознавства». Місце мовознавства в системі наук.

Мовознавство, або лінгвістика - наука про природну людську мову загалом і мови світу як її представників. Кожна мова є надбанням певного народу. Вона не тільки найпотужніший засіб спілкування, знаряддя думки (мислення), а й дух народу, його історія і водночас необхідна умова існування не лише культури народу, а і його самого.

Виникнення мовознавства, як і будь-якої іншої науки, зумовили практичні потреби (навчання грамоти, оволодіння культурою усного та писемного мовлення, вивчення іноземних мов тощо). Згодом воно розвинулося в розгалужену систему дисциплін.

Розрізняють конкретне (часткове) і загальне мовознавство.

КОНКРЕТНЕ МОВОЗНАВСТВО вивчає окремі (конкретні) мови, як, наприклад, українську, польську, англійську, або групу споріднених мов — слов'янські, германські, романські, тощо.

ЗАГАЛЬНЕ МОВОЗНАВСТВО вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних мов. До них належать суть мови, ЇЇ природа, походження, закони розвитку, зв'язок із мисленням, культурою тощо. Воно вивчає також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу.

Оскільки мова є суспільним явищем, мовознавство належить до гуманітарних наук — наук про людину. Воно пов’язане з такими суспільними науками, як народознавство, історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, логіка, літературознавство.

Мовознавство тісно пов’язане з історією. Так, у лексичному складі мови відображені певні історичні факти, наприклад записані в літописі назви східнослов’янських племен, з яких сформувалася українська нація: поляни, сіверяни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, волиняни, бужани, білі хорвати.

Археологія — наука, яка досліджує історію суспільства за виявленими під час розкопок пам’ятками матеріальної культури, — сприяє вивченню історії мови. Лінгвісти розшифровують віднайдені археологами писемні пам’ятки, а також написи, зроблені на стародавніх предметах.

Мовознавство пов’язане з етнографією, яка вивчає побут і культуру різних народів (етносів). Дані етнографії допомагають у вивченні говірок, з’ясуванні значення та походження слів, які стосуються побуту, культури (напр.: чурек, лаваш, коровай).

Взаємозв’язок мовознавства й психології — науки про психічну діяльність людини — полягає в тому, що процеси мовлення, його сприйняття і розуміння мають психічну природу. Оскільки мова є засобом мислення, то мовознавство тісно пов’язане з логікою — наукою про закони, форми та прийоми мислення.

Найбільш помітний зв’язок мовознавства з літературознавством. Мова є будівельним матеріалом, першоелементом літератури. Мовознавство настільки тісно переплітається з літературознавством, що ці дві дисципліни об’єднані в комплексну науку про слово — філологію.