Омбудсман у сучасній державі

Міжнародна асоціація юристів прийняла таке визна­чення терміну омбудсман: «Служба, передбачена Консти­туцією або актом законодавчої влади й очолювана неза­лежним публічним посадовцем високого рангу, який є відповідальним перед законодавчою владою, одержує скар­ги на державні органи від постраждалих осіб, службовців, працедавців або діє за власним розсудом і уповноважений проводити розслідування, рекомендувати коректуючі дії та представляти доповіді».

У більшості держав омбудсман призначається парламен­том, підзвітний парламенту та/або спеціальному парла­ментському комітету. Крім того, відомі виконавчі (призна­чаються урядом або главою держави), муніципальні і гро­мадські омбудсмани.

За характером повноважень розрізняють загальних і спеціалізованих омбудсманів. Загальний омбудсман здій­снює захист прав всіх категорій населення, а спеціалізова­ні — захист окремих соціальних груп (дітей, військово­службовців, жінок тощо.). Наприклад, у більшості країн Європи діють дитячі омбудсмани.

Коло повноважень і загальних, і спеціалізованих омбуд­сманів має національно-державні відмінності. Так, в Іспанії він, окрім захисту прав і свобод людини, здійснює нагляд за діяльністю адміністративних органів. У Франції — оці­нює застосування законів із погляду справедливості, в На­мібії ще й розслідує скарги про надмірне використання природних ресурсів. У цілому інститут омбудсмана — це позаюрисдікційний контроль над тим, чи не порушує адмі­ністративна (або будь-яка інша) практика прав людини.

У більшості країн будь-який громадянин може безпо­середньо звернутися до омбудсмана. У Франції та Великій Британії таке звернення є можливим тільки через парла­ментарія. Інакше кажучи, громадяни не мають з омбудсма-ном прямого контакту. Скарга передається спочатку депу­тату палати громад, який сам вирішує, чи направити її омбудсману («парламентський фільтр»). Омбудсман діє не тільки за скаргами громадян, а й за власною ініціативою.

92 і

Все частіше разом із загальним омбудсманом призначаєть­ся кілька спеціалізованих: з охорони приватного життя, із захисту прав споживачів, з національних питань, у військо­вих справах тощо. Головний із них визначає напрями ді­яльності інших.

В Україні відповідно до Конституції парламентський контроль над дотриманням конституційних прав і свобод людини здійснює Уповноважений Верховної Ради з прав людини, який може призначати своїх представників.

Інститут омбудсмана не претендує на монополію у захи­сті прав громадян, проте покликаний гарантувати їм допо­могу як неупереджений і кваліфікований орган, який діє неформально, невідкладно і безкоштовно. Цей інститут поєднує владні початки та демократичність, високий сту­пінь відвертості та публічності.

Межі діяльності омбудсмана визначаються: по-перше, розглядом скарг, що поступають парламентаріям; по-друге, встановленням компетенції, що не поширюється на судову діяльність; по-третє, тим, що повинна бути скарга грома­дянина на дії посадовців.

Право контролю не представляє омбудсману можливість скасовувати або змінювати рішення відповідного держав­ного органу. Омбудсман лише дає цим органам рекоменда­ції, а якщо вони не виконуються, то звертається до парла­менту. Регулярний звіт перед парламентом входить до обов'язку омбудсмана. Для виконання своїх функцій ом­будсман наділений правом вимагати від державних органів і посадовців надання необхідних матеріалів і документів.

Питання, завдання та тести для самоконтролю

1. Дайте визначення державної влади, та охарактери­
зуйте її ознаки.

2. Складіть схему «Механізм держави».

3. Чим відрізняється механізм держави й апарат дер­
жави?

4. Охарактеризуйте принципи, на підставі яких здійс­
нюються побудова та діяльність механізму держави.

5. Охарактеризуйте методи здійснення державної
влади.

6. Назвіть авторів теорії розподілу влади та визначте її
основні положення.

7. Складіть таблицю «Система інститутів держави».

 

Назва інституту держави	Призначення та основні повноваження

8. Користуючись текстом Конституції України, визнач­те структуру державного апарату нашої країни.

Нормативні джерела

Конституція України: Прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.// Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № ЗО. — Ст. 141.

Про внесення змін до Конституції України: Закон Укра­їни від 8 грудня 2004 р.// Відомості Верховної Ради Укра­їни. — 2005. — № 2. — Ст.44.

Гриценко О. Сутність і призначення Рахункової палати: проблемні питання // Право України. — 2004. — №10. — С.106-109.

Коломієць Ю.М. Інститут глави держави в системі ви­щих органів влади й управління зарубіжних країн. — X., 1998.— 245 с.

Кривенко Л.Т. Верховна Рада України. — К.: Ін Юре, 1997.— 47 с.

Оборотов Ю.Н. Возвышение судебной власти в системе разделения властей//Актуальні проблеми політики: Зб.на-ук. праць. — Вип. 13-14. — Одеса: Юрид.літ, 2002. — С.374-381.

Органи державної влади України: Монографія / За ред, В.Ф.Погорілка, — К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Коре-цького, 2002. — 592 с

Сахаров Н. Институт президентства в современном мире. — М.: Юрид. лит., 1994, — 176 с.

Додаткова література

Авер'янов В. Уряд у механізмі поділу влади: недоско­налість вітчизняної конституційної моделі // Право Укра­їни. — 2005. — №4. — С.10-15.

Бойцова В.В. Служба защиты прав человека и гражда­нина: Мировой опыт. — М.: БЕК, 1996. — 672 с.

Борденюк В. Децентралізація державної влади і місцеве самоврядування: поняття, суть та форми (види) // Право України. — 2005. — №1. — С 21.

Бородін І. Судова влада у теорії поділу влад // Право України. — 2002. — №10. — С.11-14.

Василюк С. Теорія поділу влади і судова влада в Україні // Право України. — 2002. — №5. — С.8.

Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Авер'янова. — К.: Ін Юре, 2002. — 668 с.

Гомеров И.Н. Государство и государственная власть: предпосылки, особенности, структура. — М.: ООО «Изда­тельства ЮКЭА», 2002. — 832 с.

Розділ б