Історія християнської церкви.

Цей розділ написаний за матеріалами, які навмисно розповсюджуються у вільному доступі в ЗМІ та Інтернеті. Я говорю «навмисно», тому що є інша інформація про походження та розповсюдження цієї гілки релігій.

Християнство (від грец. Χριστός - помазаник, Месія) - один з напрямків єдинобожжя, одна з авраамічних релігій [198].. Разом з ісламом та буддизмом входить в число 3-х найпоширеніших світових релігій. Характерною особливістю християнства, яка відрізняє його від інших напрямків єдинобожжя, є віра в Ісуса Христа [199] як втілення і прояв Бога заради спасіння всього людства, а також для настанови його в істині.

Релігійним джерелом християнства було іудейське сектантство - тобто широкий рух, опозиційний панівному тоді юдаїзмові [200]. Перші християни були представниками іудейської віри в єдиного Бога, який опікував народ Ізраїлю. Більше того, саме себе вони вважали представниками справжнього іудаїзму, покликаного оновити старий союз (заповіт) між Богом і народами Ізраїлю.

Ідеології іудейського сектантства того часу були властиві дві основні риси:

- есхатологізм [201] - вчення про «кінець світу» [202] і його наступне відновлення разом з останнім Судом [203] над усіма людьми, які коли-небудь жили на Землі;

- месіанство [204] - віра в божественного Спасителя, який здійснить цей переворот, відтак поверне іудеям Божу прихильність.

Згідно з джерелами того часу, перші спільноти християн (коло віруючих, християнська Церква) виникли в I столітті у східних провінціях Римської імперії в Палестині, місці народження Ісуса Христа. Християнство від початку поширилось у переважно грекомовній східній частині Римської імперії. Апостол [205] Павло [206] разом з іншими апостолами активно подорожували по всій Імперії, засновуючи церкви в основних містах: Антиохії, Олександрії та Єрусалимі; а потім у двох політичних центрах: Римі і Константинополі.

Общини первісного християнства складалися з бідних людей. У цьому розумінні первісне християнство було релігією пригноблених. Церков тоді, у сучасному розумінні як окремої будівлі для збирання членів общин, ще не було. Збиралися або в приватних приміщеннях, або, при переслідуванні з боку римської влади, у печерах чи катакомбах.

Тривалі гоніння на християн припинились у 313 році, коли імператор Костянтин Великий [207] оприлюднив Міланський указ [208] (едикт). Тільки під час правління імператора Костянтина християнська релігія перетворилася на державну. Вона почала користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Потім відбулася подальша централізація церкви: єпископії [209] та митрополії [210] об'єднались у патріархії на чолі з патріархом [211]. У першій половині IV ст. на території імперії були три патріархії: римська, олександрійська та антіохійська. Наприкінці IV ст. з’явилася ще одна - єрусалимська.

Протягом IV–VIII ст. доктрина, культ і правові засади християнства оформлювались на Вселенських соборах [212], серед яких: Перший Нікейський (325), Перший Константинопольський (381), Ефеський (431), Халкедонський (451), Другий Константинопольський (553), Третій Константинопольський (680–681) і Другий Нікейський (787).

Історично, до Великого розколу 1054 року римська та візантійська церкви були частинами єдиної християнської церковної організації із загальною єпископальною системою. Після поділу церков на католицьку і православну основи єпископальної організації обох конфесій залишилися схожими. У доктринальній сфері обидві церкви визнають положення про те, що владні повноваження в релігійній організації виникають не від людини, а від Господа Бога. Це єдине джерело церковної влади, яка передається шляхом поблажливості благодаті Святого Духа в таїнстві рукоположення. Ісус Христос посвятив у священицький сан дванадцять апостолів, які, в свою чергу передали благодать єпископам, а ті - священикам.

Першим християнським богословом, що позначив загальні принципи єпископальної організації, був Ігнатій Антіохійський [213], учень апостолів Петра [214] та Іоанна [215]. Він встановив необхідність посвячення в кожне місто одного єпископа, якому повинні підкорятися інші священнослужителі. У період раннього християнства визнавалися чотири центри апостольської влади: Єрусалим, Антіохія, Олександрія та Рим, чиї єпископи підтримували священицьке спадкоємство від апостолів Христа. Поняття апостольського спадкоємства, як джерела церковної влади і способу збереження догматів [216] і обрядів [217] у тому вигляді, в якому вони проповідували дванадцятьма апостолами, стало однією з центральних доктрин як католицької, так і православної церков, а також інших єпископальних конфесій.

Константинопольський собор 381 року та Халкідонський собор 451 року затвердили верховну владу у християнській церкві патріарха Константинополя. Римський єпископ (папа), ґрунтуючись на своїй спадкоємності від апостола Петра, не визнав верховенство Константинополя, що в подальшому стало однією з причин Великого розколу 1054 р. У католицькій церкві догмат про верховну владу папи римського став основою формування суворої ієрархії єпископів, підпорядкованих Святому Престолу. Православна церква виробила власну доктрину про верховенство церковних соборів, зберігши при цьому єпископальну організацію, підпорядковану патріарху (спочатку Константинопольському, а пізніше - патріархам національних церков).

У сучасній католицькій церкві папа римський є вікарієм [218] Христа на Землі, а кожен з єпископів - вікарієм Христа для своєї єпархії. У православних церквах прийнятий принцип автокефальності, однак кожна з п'ятнадцяти автокефальних церков, а також автономні православні церкви, управляються ієрархією єпископів і архієпископів, підпорядкованих главі церкви (зазвичай, Патріарху або митрополиту). На відміну від католицтва в православ'ї прийнята доктрина «соборної ієрархії», згідно з якою кожна з церков, а також і п'ятнадцять їх голів, уподібнюються зборам апостолів біля трону Христа в «Одкровенні Іоанна Богослова».

Складний процес формування доктрин християнства постійно супроводжувався розколами церкви та виділенням окремих доктринальних течій, які оголошувалися на Вселенських соборах єресями та суворо засуджувалися. Також становлення християнської доктрини проходило у полеміці з іншими релігійними: юдаїзмом, гностицизмом, докетизмом [219], маніхейством [220] тощо. У свій час були визнані хибними неортодоксальні погляди на Святу Трійцю такими течіями як: аріанство [221], несторіанство [222], монофізитство [223] та інші.

Річ у тому, що християнство, на той час слабке та розрізнене, по мірі свого розвитку приймало в свої догмати елементи елліністичної та римської культур, що спричинило численні конфліктів всередині церков. З християнським приматом [224] Риму не погоджувалося багато єпископів Сходу та східноримських імператорів. Вперше це яскраво проявився на Трулльському соборі [225]. Ще більше розбіжності стали поглиблюватися за часів патріарха Фотія [226], який оголосив єретичним формулювання філіокве [227]. А остаточно суперечка була розв'язана розколом християнської церкви у 1054 році. Церква поділилася на дві основні течії - католицизм і православ'я. Термін «католицький» почав стосуватися лише західної гілки християнства. Остаточно поділ церков завершився після захоплення в 1204 році Константинополя хрестоносцями. Хрестоносці взяли місто, розграбували його та утворили в Константинополі Латинську імперію [228], яка проіснувала понад 50 років. З тих пір православна й католицька церкви продовжують жити та розвиватися окремо одна від одної.

У наступні століття неодноразово здійснювались спроби подолати християнський розкол, зокрема на Ліонському [229] та Флорентійському [230] соборах. Проте ці спроби щоразу зазнавали невдачі. Натомість у XVI столітті католицизм зазнав чергової хвилі розколу, викликаної Реформацією. Реформація стала реакцією на ряд негативних явищ, що мали місце в католицькій церкві у попередні століття. Вона призвела до виділення нових гілок християнства, зазвичай окреслених збірним терміном протестантизм. Він поширився головним чином у Німеччині, Англії, Нідерландах і Скандинавських країнах.

З географічними відкриттями XVI–XVII століття католицька церква розпочала активну місіонерську діяльність у країнах Нового світу і в Азії. Поширення католицизму відбувалося також шляхом укладання уній [231] між римо-католицькою церквою з православними спільнотами, найбільш значимою з яких була Берестейська унія [232], одним з рішень якої стало утворення Української греко-католицької церкви [233].

У XX столітті почався рух за зближення християнських церков, який отримав назву екуменізм [234]. Одним з перших екуменічних зібрань вважається міжконфесійна протестантська місіонерська конференція 1910 року в Единбурзі. Формування екуменічного руху в сучасному вигляді було закладено на протестантсько-православних конференціях 1920 року в Женеві, 1927 року в Лозанні і довершено конференцією 1945 року в Стокгольмі. А в 1948 році була створена Всесвітня ради церков [235]. Переломним в історії православно-католицьких відносин став 1965 рік, коли Патріарх Константинопольський Афінагор I [236] і Папа Римський Павло VI [237] скасували взаємні анафеми, накладені 1054 року.

Християнські догми.

 

Якщо коротко розкрити вчення так званого «класичного» християнства, то в Інтернеті можна знайти таку інформацію.

Християнство – це віровчення про єдиного Всезнаючого, Всюдисущого та вічного Бога, Творця неба і землі. Бог християн уявлений у 3-х його найважливіших проявах (іпостасях [238]) - Господа Вседержителя (Бога-Отця), єдинородного нествореного Сина – Господа Ісуса Христа (Бога-Сина, святу Істину, святе Боже Слово), та Животворчу Божу Благодать (Бога-Духа Святого), який говорив через пророків, Їх Єдину Волю та Сутність у Святій Трійці [239]. Центральне місце в християнстві займає втілення та зішестя на землю Сина Божого (Ісуса Христа) з метою спасіння людства від гріха жертовним Розп'яттям на Голгофі, Його Воскресіння, Вознесіння на Небо та Друге Пришестя [240] для того, щоб судити усіх живих та мертвих людей.

Християнство визнає існування світу видимого і світу невидимого (світу духовного), безсмертної людської душі [241] та ангелів [242]. Ієрархія ангелів при цьому складається з дев'яти ступенів, що включають серафимів [243], херувимів [244], престолів [245] (що споглядають Бога й відображають його славу), архангелів [246] та інші. Добрі янголи служать Богові й людям (наприклад, янгол-охоронець), злі янголи (диявол, сатана [247]), які збунтувалися проти Бога, схиляють людей до гріха.

Християнство також визначає природу людини (її створення, гріхопадіння (перворідний гріх [248]) та Викуплення Христом)) та її майбутню долю (воскресіння мертвих і страшний суд, її вічне блаженство (рай [249]) або її вічне прокляття (пекло)).

Християнський рай - це символ щасливого майбутнього для релігійної людини; мирного буття, душевного спокою; рівноваги і внутрішнього задоволення; красивої, благодатної та багатої землі, кохання; найвищої насолоди. Край, де за біблійними переказами містився рай, звався Едемом. Це омріяна, прекрасна земля - багата, щедра, розкішна. З погляду строгої теології та містики про рай відоме єдине - що там людина завжди знаходиться поряд з Богом. Для її позначення існує синонімічний ряд: Едем, рай, райська місцевість, райські кущі тощо.

Християнське пекло - місце для посмертного покарання (перш за все безбожників, атеїстів) за гріхи. В індуїзмі, буддизмі і джайнізмі пекло - перехідна стадія у прогресі душі, але християнство і іслам вважають його вічним (чистилище - перехідний). У юдаїзмі такого покарання немає.

Католицька церква визначає пекло як «стан остаточного відлучення від спільності з Богом і блаженними». Католики вірять, що людина потрапляє до пекла відразу ж після смерті у стані смертельного гріха без покаяння і прийняття милосердної любові Бога, ставши вічно відокремленою від Нього за власним вільним вибором. Католицька та багато інших християнських церков, таких, як баптистські та єпископальні церкви, деякі православні церкви, вважають пекло остаточним призначенням тих, хто так і не став гідним після загального воскресіння і страшного суду, де вони будуть вічно покарані за гріх і постійно відділені від Бога. Природа такого суду несумісна з вченнями багатьох протестантських церков, де вважається, що спасіння відбувається через прийняття Ісуса Христа своїм Спасителем, а православна і католицька церкви навчають, що суд враховує і віру і справи.

Тому віруючі послідовники цих догматів беруть участь в видимому поклонінні Христу в церквах (місцях особливої присутності Бога) і духовному служінні цьому Богові через сповнення його настанов, покаяння (у випадку їх порушення), регулярного спілкування з ним через молитву. Ще і сьогодні сотні християн покидають світське життя і віддаляються в монастирі чи скити, щоб повністю посвятити себе служінню та хвалінню Христа.

Деякі сучасні релігійні течії (наприклад: свідки Ієгови, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів тощо), які самі себе вважають християнськими, мають своє вчення про Ісуса Христа, яке суттєво відрізняється від прийнятого більшістю християнських конфесій. Наприклад: Свідки Ієгови вважають Ісуса Христа Сином Божим, однак не вважають його рівним Богові.

Згідно з догматичним християнством, метою людського життя є освячення людини, повернення її до первинної природи через обожнення людини та причастя в Богові Христі, завдяки його спокутуючій самопожертві за людські гріхи. Особи, які досягли такого освячення, часто через мучеництво на взірець Христа, і визначилися найвищими чеснотами християнської побожності, прославившись чудесами, шануються у православному та католицькому християнстві як святі [250].

Для більшості християнських конфесій і більшості християн по всьому світу беззаперечним авторитетом є Біблія [251]. Тобто все, що написане в цій книзі, сприймається християнами на віру і не потребує ніяких доказів. В Біблії життя і вчення Ісуса Христа викладене в 4-х канонічних Євангеліях [252]: від Матвія, Марка, Луки та Іоанна, які входять в Новий Заповіт [253]. Крім цього основним постулатом віри є догмат про Святу Трійцю.

В наш час християнство - найпоширеніша у світі релігія (як і в Україні). Його сповідує близько 2,2 млрд. осіб, що становить понад 1/3 людства. Християнство посідає 1-е місце у світі за географічним поширенням, тобто майже в кожній країні світу є хоча б одна християнська громада.

Виникнення християнства взято за основу сучасного літочислення, нової ери в історії людства, яка почалася понад 2000 років тому.

 

Сучасність.

 

Що стосується сучасної України, то більшість наших громадян зараз звуть себе християнами лише формально, без будь-якої глибокої віри в християнські догмати чи майбутню есхатологію. Вони не беруть участі у видимому поклонінні Христу, трактуючи християнство скоріш, як традицію, в якій вони народились, і до якої вони формально належать. Загалом рівень віри та релігійного поклоніння серед тих, хто приписує себе до християнської традиції, суттєво коливається в залежності від переконань та набутих знань особи, а також впливу суспільного середовища. В останні десятиліття, в часи поширення матеріалістичного світогляду панівними режимами, багато людей покинули церкву і зайняли позиції агностицизму або відвертого атеїзму. Ці часи позначились також небувалим поширенням єресей та сект в християнстві, в основному в лоні протестантизму. Тим не менше, християнство залишається домінуючою релігією в Україні, а на її теренах спостерігається видиме відродження ортодоксального східного християнства після 70-літнього переслідування та скасування заборон його практики атеїстичним комуністичним режимом.

В наші дні в Україні діють такі основні напрямки християнства: католицтво, православ'я та протестантизм.

 

Розділ 4. Язичництво.

Визначення.

 

«Язичництво, (цер.-слов. «языцы», «языкъ» чужоземці, чужинець) - будь-яка (не обов'язково політеїстична) традиційна релігія певного народу, відмінна від сучасних глобальних релігій. Часто так називають політеїстичні релігії, пантеїстичні, а також генотеїстичні вірування і світоглядні системи з погляду монотеїстичних релігій (наприклад, християнства, ісламу), що не є правильною.

«Языцы» - у стародавній Україні називали насамперед греків-християн, які поширювали серед давніх українців монотеїзм. Термін було «перехоплено» церковниками-християнами після хрещення Русі і використано у війні проти рідної віри українців. На Заході в науковій літературі використовують слово «paganism», «народні вірування». У сучасній публіцистичній літературі слово «поганство» є лайливим стосовно політеїстичних релігій».

Тобто ми бачимо, що ті, хто прийшов на українську землю, назвав корінні вірування чужинськими, а свої «правильними», місцевими. Чи не здається вам, що такого цинізму та брехливості не досягла ні одна релігія, крім християнства? А мені здається, що так. Йдемо далі.

«Більшість монотеїстичних релігій (християнство, іслам тощо), переслідували поклоніння багатьом богам, нав'язуючи поклоніння одному богові. Непорозуміння монотеїстичних релігій із іншими уявленнями про мультиаспектність божественності, є — характерна риса авраамічних релігій».

Тобто в цій цитаті ми бачимо, що переслідування рідної віри українців має чіткі єврейський слід. Зараз ми не будемо детально розглядати цю сторону християнізації України, але повернемося до нього в третій частині цієї книги. А поки поговоримо про дохристиянські вірування.

Взагалі то походження слова «язичник» точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом «язик» (мова), звідси його значення - плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як «народ» трактують це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово «язичництво» - це «віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням». З іншої сторони, слово «язик» відповідає біблійному «гой» (євр.) або «gens» (лат.). Тут доцільно згадати, що в стародавньому Римі всі боги підкорених народів (gens) включалися до складу богів Риму і їх статуї ставилися в Римському Храмі Всіх Богів (Пантеоні). Саме проти цього «язичництва» боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким (місцевим, народним) богам і людей, які шанують лише Всевишнього. Після того, як християнство було зроблено державною релігією імператором Константином Великим [254] в усій Римській імперії [255], слово «язичник» стало синонімом слова «неримлянин», «варвар», «чужинець».

Тепер стає зрозуміло, чому Михайло Драгоманов [256] вважав, що «язичницький» означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу), а Митрополит Іларіон [257] висловлював думку, що це слово означало саме «чужу віру», тобто те, що у греків та римлян означало «варвар».

У Біблії язичниками названо, поміж іншими, вже самих давніх греків та римлян. Вони мали свої пантеони богів, яким вони поклонялися. Серед найвідоміших:

- грецькі: Зевс, Аполлон, Афіна, Деметра, Гефест;

- римські: Юпітер, Марс, Венера, Меркурій, Нептун;

- слов'янські: Світовид, Дажбог, Перун, Мокоша, Дана, Велес та інші.

Свій пантеон богів мали всі давні племена. Розглядаючи язичництво як явище, можна виділити такі ознаки:

- це спосіб життя, а не лише релігія.

- Божественне у язичництві - іманентне [258], присутнє у всіх речах світу, є частиною твореного ним світу і підкоряється його законам. На противагу цьому, в монотеїстичних релігіях Бог – це трансцендентна [259] сутність, що може бути присутня у створеному ним світі, але не тотожний йому і не залежить від його законів.

- культ героїзму (священний героїзм) - геройський вчинок представляється як вищий чин, часто прирівнюваний до діянь богів/бога.

- переживання божественного є внутрішньо орієнтованим та відбувається передусім усередині конкретної людини, тоді як більшість семітських релігій - зовнішньо орієнтовані (цінується передусім зовнішній вияв вірувань та релігійних переживань, як от ходіння в храм, жвава участь у ритуалах тощо).

Вірогідно слов’янське язичництво набуло таких рис тому, що міфи і пантеон слов'ян тісно пов’язані із Рігведою [260], Авестою [261] і релігіями індоєвропейців - праіндоєвропейською релігією[262], гіндукушською релігією[263], праіндоіранською релігією[264], зороастризмом [265]. Основні гілки слов’янської міфології - східна (руська), південна (болгарська), західна (польська, чеська, вендська. Відмінності у міфології слов'ян з’являлись в результаті культурних контактів із сусідніми народами, зокрема вплинули германо-скандинавська міфологія[266], кельтська міфологія[267], скіфська міфологія[268].

Що стосується сучасного стану язичництва в Україні, то зараз деякі групи людей підтримують наступні напрямки цієї релігії: новоязичниство [269], рідновірство, Вікка [270], Нава [271], Яв-Нав-Прав [272] та інші.

 

Історія.

 

У Київській державі язичництво було поширене до насадження християнства, тобто приблизно 2000 років тому. Найвідомішими руськими [273] богами були: Велес (або Волос) (покровитель науки, знань і мудрості; торгівлі, худоби, магії), Мокоша (богиня-мати, богиня прядіння); Дажбог (бог зимового сонця), Хорс (бог сонця), а також Ярило (бог літнього сонця, родючості та плодючості); Сварог (бог неба і Зодіаку, бог-коваль), Сварожич (бог-вогонь); балтський[274] бог Перун (бог війни, блискавки і грому) з'явився у руському пантеоні у пізніший час; ряд інших богів.

По загально розповсюдженій версії у 988 році князь Володимир [275] хрестив Русь, оголосивши язичництво поза законом і санкціонував полювання на руських священників та знищення святилищ. Але язичницькі волхви [276] ще протягом двох з половиною століть піднімали повстання на околицях держави. У віддалених від столиць князівств місцевостях народна релігія зберігала провідну роль ще у 13 столітті (Галичина, Волинь).

Попри намагання знищити будь-які прояви старої віри серед населення Русі, деякі язичницькі культи та обряди ще довго зберігалися та відправлялися потай, а деякі трансформувалися у християнські обряди з елементами язичництва (так зване «двоєвір'я» та синтез релігій: коломийки, веснянки, колядки, щедрівки, хороводи, свято Івана Купала, масляна, оскільки церква намагалася підлаштувати язичницькі свята під християнські, щоб полегшити ідеологічне загарбання Русі) та й протривали дотепер. (Це питання ми розглянемо більш детально у другій частині цієї книги).

Цікаво, що на території Галичини на берегах річки Збруч язичницький релігійний центр діяв до 17 століття (місце знахідки Збруцького ідола [277]). Також подібні центри діяли і у інших малодоступних місцевостях слов'янського світу.

Що стосується власне язичницьких текстів, то вони не збереглись. Можливо лише частково реконструювати основні елементи язичництва на базі вторинних письмових, фольклорних та речових джерел. Головні джерела - середньовічні хроніки, аннали, написані сторонніми спостерігачами німецькою або латинською мовами, й слов'янськими авторами (міфології польських та чеських племен), повчання проти язичництва («Слово[278]»), й літописи.

Слов'янський пантеон язичництва теж дуже постраждав від часу. Про нього майже нічого невідомо, окрім імен богів, а їх функції можна лише реконструювати з археологічних знахідок та з коротких відомостей літописців. За функціями міфологічних персонажів, за характером їх зв'язків з колективом, за ступенем індивідуалізованого втілення, за особливістю їх часових характеристик й за ступенем їх актуальності для людини всередині слов’янського язичництва виділяють декілька рівнів: вищий, середній та нижчий.

 

Велесова книга.

«Велесова книга[279]» - збірка історико-релігійних творів, священна книга східнослов’янського язичництва, в якій викладено цілісну релігійну програму, засади духовного життя народу й державницької ідеології. Ця безцінна пам’ятка української культури вражає своєю потужністю, духовною енергетикою, спрямованою на консолідацію народу в єдності з рідною землею, з життям минулих і прийдешніх поколінь.

Усі відомості про історію тексту до моменту публікації виходять від емігранта, автора художніх творів та творів зі слов'янського фольклору Юрія Миролюбова [280].

Згідно з його розповідями Велесову книгу було знайдено у 1919 році полковником Добровольчої армії Алі Ізенбеком [281] у розгромленій поміщицькій садибі у селі Великий Бурлук на Харківщині. Текст книги був вишкрябаний шилом чи випалений на березових (за іншими даними дубових) дощечках розміром 38 на 22 см., товщиною до 1см., після чого покриті лаком чи маслом та нанизані на ремінець. У 1925 році Ізенбек оселився у Брюсселі, де познайомився з Ю. П. Миролюбовим – на той час білоемігрантом з України. За освітою Миролюбов був інженером-хіміком, але дуже цікавився слов'янськими старожитностями. Подальша доля Велесової книги тісно пов'язана саме з цією постаттю.

З 1925 року по 1939 рік Миролюбов намагався реставрувати дощечки, переписувати їх, розшифровувати і фотографувати. Ізенбек не дозволяв виносити дощечки зі свого приміщення та відхилив пропозиції бельгійських вчених, які хотіли зайнятися вивченням дощечок. Миролюбову вдалося переписати більшу частину і зберегти достатньо чітке зображення однієї з табличок і ще кілька (до шести) менш чітких. Якісне фото було зроблено лише з 16-ї дощечки, яка й дала назву книзі (текст цієї дощечки починається словами: «Влес книгу сію»). Під час Другої світової війни, у 1940 році у Брюссель прийшли німці, а у серпні 1941 року Ізенбек помирає, і таблички безслідно зникають.

На протязі 1954 - 1959 років. частину книги було опубліковано в журналі «Жар-птица» у Сан-Франциско. Редактор журналу А. А. Куренков отримав тексти книги від Миролюбова. Після цього дослідженням книги почав займатись М. Ф. Скрипник, який також отримав копії переписаних Миролюбовим текстів. Він опублікував тексти Велесової книги у Канаді у 70-х роках 20 ст. Саме це видання Скрипника вважається найбільш повним та точним.

За посередництва Мельбурнського університету (Австралія) емігрант з Києва ентомолог Сергій Лєсной [282] наприкінці 1950-х років надіслав до Академії наук СРСР і Слов'янського Комітету свої статті про ВК і фотографію прорисів 16-ої дощечки, закликавши спеціалістів визнати важливість вивчення «дощечок Ізенбека», в яких він бачив оригінал давньоруського рукопису ІХ ст. Але С. Лесной не зробив ні палеографічного, ні лінгвістичного аналізу тексту, а його міркування мали лише загальний оглядовий характер. Він підкреслив, перш за все, оригінальність і неповторність як техніки написання книги, так і її змісту. На його думку, виготовлення дерев'яних книг - особливе мистецтво. І фальсифікатор не наважився би на таку підробку, та ще й в обсязі понад три друковані аркуші; алфавіт своєрідний, схожий на кирилицю, але без грецизмів; мова теж неповторна, але в усьому має чіткі слов'янські форми; вражають й історичні знання авторів.

На початку 1959 року С. Лесной отримав з Москви відповідь, що Велесова книга – підробка (а хто б ще сумнівався?!). Експертний висновок Академії наук СРСР про книгу, як підробку, був підготовлений палеографом Лідією Жуковською. Відзначивши, що палеографія [283] накреслень досить давня, докирилівська, вона все ж зауважила, що вимова звуків, окремі морфологічні риси «свідчать про явища, співіснування яких, з погляду сучасного слов'янського мовознавства, абсурдне». Тобто, у тексті дощечки 16 було зафіксовано немало таких форм, які виникли у слов'янських мовах після ІХ ст.

Л. Жуковська, розглянувши графіку Велесової книги, зазначила, що її алфавіт близький до кирилиці, але відсутні літери, які позначають носові голосні, а також літери ч, и, ъ, ь, ю. Немає й специфічних букв грецького алфавіту.

У тексті фотокопії прорисів 16-ї дощечки використано 27 букв, причому, нема жодної специфічної грецької літери. Порівнявши абетку Велесової книги з абеткою з Софійського собору, датованою 9 ст., а також з новгородськими абетками 11-13 ст. можна зробити висновок, що абетка Велесової книги молодша за софійську абетку, але старша за новгородські абетки. Отже графіка Велесової книги датується кінцем 9 - початком 10 ст. На цій підставі було зроблено висновок про підробку.

Потрібно зазначити, що у софійській абетці 4 слов'янських літери, в абетці Велесової книги - 9, в новгородській абетці 11 ст. - 12, а в новгородській абетці 13 ст. - 14, у повній кирилиці - 19.

Згодом, аналізуючи результати цієї експертизи, С. Лесной дещо змінив свою позицію і зауважив, що пам'ятка могла дійти до нас у пізніших копіях, як і майже всі інші давньоруські пам'ятки. Але і ця думка не була взята до уваги у наукових колах.

Новий етап у дослідженні Велесової книги розпочався з публікаціями Олега Вікторовича Творогова [284], який опрацював матеріали по ній, надіслані в Інститут російської літератури Борисом Ребіндером (Франція). Це були тексти з архіву Ю. Миролюбова, надруковані М. Скрипником в українських виданнях Лондона та Гааги. О. Творогов не повертався вже до тексту дощечки 16, лише зазначив, що лінгвістам (тобто Л. Жуковській) виявилося достатнім і незначного уривку тексту, щоб серйозно й обґрунтовано сумніватися в автентичності Велесової книги. Він робив вже аналіз всього тексту, але доволі поверхневий, з тієї причини, що, як він сам зазначив, висновки очевидні і при поверхневому аналізі тексту. Він також прийшов до висновку, що ця книга є фальсифікат, також на основі морфології та фонетики пам'ятки, як і Л. Жуковська. Думка про те, що це пізніша копія, була також не врахована, пояснивши це тим, що якби пам'ятка була переписана у 16-17 ст., то вона неодмінно була б переписана на папері, а не на дощечках.

З кінця 80-х років XX ст. дослідженням Велесової книги почав займатись український вчений - Борис Яценко [285], який намагався опонувати Творогову та Жуковській і доводив, що книга не фальсифікат. Морфологічні та фонетичні недоліки тексту він пояснював тим, що до рук Ізенбека потрапила копія кінця XVII ст., яка в свою чергу була зроблена з копії XV ст.

Математик, поет і літературний критик Володимир Осипчук [286] багато років присвятив вивченню тестів давньоукраїнських писемних пам’яток - «Велесової книги» та «Слова о полку Ігоровому». Результати своїх міфологічних осягнень В. Осипчук оприлюднював на наукових конференціях, «круглих столах», літературних вечорах, у дискусіях з науковцями, публікував у різних виданнях. Він видав солідну працю під назвою «Устань у Свірзі [287]». Незвична новизна й дискусійність цього дослідження додають книзі певної інтриги та виводить читача за межі узвичаєних коментарів.

Що стосується змісту Велесової книги, то вона викладає історію східних слов'ян (іменованих, зокрема, русами та русичами) від міфологічних пращурів до варяга Ерека (деякими коментаторами ототожнюється з Рюриком [288]). Власне історія викладається нібито непослідовно, народи різних епох начебто зводяться в один час, складається враження що ігноруються західна і південна гілки слов'янських племен, використовуються літературні назви історичних персонажів (відомі за римсько-візантійськими джерелами боспорський цар Мітрідат [289], готський[290] вождь Германаріх [291], вождь антів[292] Мезамір [293]). Імена давніх героїв мають пізньослов'янську етимологію, відмінну від ранньослов'янських імен (відомих з синхронних римсько-візантійських джерел), у текстах також використовуються історико-географічні терміни, що виникли в пізнішому часі. Географія представлена в розпливчастих межах, поєднуючи віддалені один від одного місцевості в єдиний театр дії. Таким чином можна припускати, що давні слов'яни мали інше обчислювання часу та простору.

Більшу частину текстів Велесової книги займає прославляння самих русичів з протиставленням їм візантійців і готів, перераховуються язичницькі боги, поверхово описуються обряди русів.

Релігія Велесової книги не є ні політеїстичною, ні монотеїстичною, а сприймає слов'янських богів як «єдину групу богів, які нерозривно об'єднані в Сварозі-небі»; тобто забороняється і «улещувати», і «підвищувати в статусі» окремих богів, або відділяти їх від Сварога-неба:

«аще боть іе блоудень інь іакове олещашеть бозе тоіл одіеліащете о свргы ізверзждень буде із рды іако ніе міахомь бозіа развіе вышень і сврг і іноі соуте множествоі іако бгі е іединь и мнъжествень да сен не разділіащеть нікіе тоа множьства і не рещашеть якожде іміахомь богы много а се бо свент ыре іде до ноі і да боудіемь достіщеноі овіа»,

що в перекладі Г. С. Лозко [294] значить:

«Якщо ж трапиться якийсь блудень, що рахуватиме Богів і відділятиме їх від Сварги [295], то вигнаний буде з Роду! Бо не мали Богів різних: Вишень і Сварог і іні суть множеством, бо Боги - єдине і множествене. І нехай ніхто не розділяє того множества і не говорить, що мали Богів многих. Се бо світло Іру йде до нас, і будьмо достойні Його!» (30 дощечка)

Важливим божеством був Триглав [296], який єдиний в трьох особах – бог Сварог, бог Перун [297] і бог Світовид [298]. Крім Триглава в Велесовій книзі згадуються численні слов'янські божества, а також вводиться вчення про Яв, Прав і Нав, яке отримало значний розвиток в сучасному рідновірстві. Деякі сюжети перегукуються з відомими записами з XVI–XVIII ст., наприклад «Сказання про Славеня і Руса», а також із «Словом о полку Ігоревім».

Велесова книга також має безліч уривчастих розповідей (та образів), які не мають інтерпретації-пояснень в сучасній науці. Це:

1) Невідомі науці «міста Велесової книги»: Ворензенць, Іронь, Карань, Голунь (вона ж РусьКолунь та РусаГрад). Відомі науці міста (Київ, Новгород, Корсунь-Херсонес) постають на тисячоліття древнішими, аніж це загальновизнано.

2) Історичні події та їх датування:

- похід русів у війську Набусара;

- прихід слов'ян на Дніпро з «гори Ірської» (в районі Індії);

- датування періоду слов'яно-готських воєн;

- датування періоду «приходу варягів на Русь».

3) Згадуються невідомі історіографії «історичні лідери Русі»: Орій, Кісько, Свентояр, Скотень, Криворіг, Сегеня, Барвлень та інші.

4) В галузі міфології є ряд образів, які невідомі «в загальновизнаних джерелах по міфології слов'ян»:

- птиця-блискавка, богиня перемоги «Матір Слава [299]» (вона ж «Матір Сва») є «найпопулярнішим божеством Велесової книги», згадується у Велесовій книзі 63 рази (частіше за будь-яке інше божество);

- бог Влес у Велесовій книзі має зовсім інші функції (він вчитель землеробства, ремесел, заповідей моралі), аніж «скотій [300] бог Велес» в традиції Київської Русі;