Про апостолів та козаків-характерників.

 

Цікавим моментом аналізу І. Каганцем текстів Нового Заповіту є порівняння ним апостолів Ісуса Христа з козаками-характерниками.

«Що спільного між апостолами і козаками-характерниками?

Головна подібність – це досягнення стану гармонійного поєднання божественного і людського. Чим більше людина усвідомлює себе втіленою духовною і божественною сутністю, тим більше в ній розкриваються боголюдські потенції, проявами яких є ясне мислення, радісне світосприйняття, любов, безстрашність, незламна воля, вміння читати думки, керувати стихіями, зцілювати людей». [1502]

«Те, що козаки-характерники володіли екстрасенсорним впливом, є загальновідомим фактом. Ще потужнішими можливостями володіли Хрестові учні, адже їх навчав Той, хто читав думки, ходив по воді, зцілював тіло й душу, помножував їжу, а при зовнішній загрозі міг ставати невидимим або паралізувати волю нападників: «І сягнули по каміння, щоб кинути на Нього; та Ісус пройшов серед них і вийшов з храму» (Ів 8.59).

А щодо могутності апостолів, то в Євангелії про це є одне просто вражаюче оповідання: «Як наблизився час, коли Ісус мав бути взятий з цього світу, він твердо постановив пуститися в дорогу до Єрусалима. І вислав посланців перед собою; пішли вони й увійшли в якесь самарянське село, щоб Йому приготувати місце. Та самаряни Його не прийняли, бо Він мав вигляд подорожуючого до Єрусалима. Бачивши те, учні Яків та Іван сказали: Господи, хочеш – ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і пожер їх. Ісус, обернувшись, став докоряти їм. І вони пішли в інше село» (Лк 9.51–56). Пояснимо, що Яків та Іван (а також Петро) належали до внутрішнього апостольського кола і були свідками всіх чудес, здійснених Ісусом Хрестом. Вони володіли особливою внутрішньою силою, особливим духовним вогнем, через що Ісус «дав їм ім’я Воанергес [1503], у перекладі – Сини грому» (Мк 3.17). Тож коли Яків та Іван, обурені зневагою самарян щодо Ісуса, попросили дозволу спалити це негостинне село «небесним вогнем», вони не жартували. Вони справді могли це зробити! Про це добре знав Ісус (бо сам їх цьому навчив), тому зупинився і «обернувшись, став докоряти їм».

Згідно з Євангелієм, апостол Іван найкраще навчився в Ісуса характерницькому мистецтву невразливості. Наприклад, він спокійно проник у садибу первосвященика, яка була під сильною охороною, і весь час лишався там невидимим (Ів 18.15–16). Так само, лише Іван міг дозволити собі відкрито знаходитися біля розіп’ятого Ісуса, в той час як інші апостоли з міркувань безпеки змушені були спостерігати здалеку (Ів 19.26–27).

Можливості керування стихіями силою людської волі, мистецтво бути невразливим та інші надзвичайні обдарування розкриваються в людині у міру зростання в ній Царства Божого, тобто поєднання божественної і людської природи, наближення до боголюдського стану за прикладом Хреста. Практичні знання про те, як досягти поступового розгортання Царства Божого в людині і суспільстві, подаються в Євангелії, тому його дослідження є для нас украй важливим». [1504]

Як бачимо, сучасним характерникам є в кого вчитись. Тільки б була на все воля та намагання покращити себ та світ навколо себе.

 

Про корінь зла.

 

І ось ми підійшли до того місця, коли вже можна розставити деякі крапки над деякими літерами «і».

Пам’ятаєте, трохи вище я говорив про те, що сучасне вчення християнської церкви мені завжди здавалося нещирим, фальшивим та оманливим. Я не раз ходив до різних церков і скрізь моє серце говорило мені, що господарі цих споруд ведуть подвійну гру, що, прикриваючи вченням Великого Вчителя, священики творять якесь незрозуміле, але недобре дійство. І ось у книзі І. Каганця ми маємо змогу підняти завісу над величезною аферою останніх двох тисячоліть.

«Варто окремо зупинитися на тому, що являє собою нинішнє християнство. Воно складається з трьох частин.

По-перше, це апостольське хрестиянство, тобто вчення, яке походить від Ісуса Хреста і апостолів. В його основі лежить боголюдський архетип (див. 1.4.4. «Архетип «Боголюдина»»). Воно ґрунтується на первинному, істинному тексті Євангелія і правдивому, неспотвореному переданні – апостольській традиції. Його проявами є незламна віра в боголюдські можливості людини, ставлення до Творця Всесвіту як до люблячого Батька, сонячний оптимізм і краса, сміливість та ініціативність, енергійність і життєспроможність, прагнення наслідувати Ісуса Хреста: «Я сказав: ви – боги» (Ів 10.34); «Ісус у відповідь сказав їм: Майте віру бога!» (Мк 11.22); «Господь наш Ісус Хрестос став Сином Людським для того, щоб людина зробилася сином Божим» (Іриней Ліонский, 2 ст.); «Станьмо подібними до Хреста, бо він став подібний до нас. Зробімося богами задля нього, бо він став людиною задля нас» (Григорій Богослов, 4 ст.). [1505]

По-друге, це народна традиція – духовно-культурний потік, який розвивається на землі України протягом понад 25 тисячоліть. Проявами цієї складової християнства є народний сільськогосподарський календар, специфічно українські ритуали і обряди, естетика українських храмів, музична і мистецька культура, вишиваний одяг священослужителів, прагнення до сили і здоров’я, опора на власні сили, практика керування стихіями, народна лікувальна і сільськогосподарська магія та багато іншого. Українська народна традиція – це передусім арійська традиція Трипільської (Гіперборійської) культури землеробства і тваринництва з архаїчними елементами доарійської традиції, тобто традиції кроманьйонської Борії, яку ще називають Примордіальною (первинною) Традицією. Проявом органічної єдності хрестиянського, арійського (гіперборійського) і примордіального (борійського) етапів єдиної Української Традиції є два найбільші для українців свята – Різдво і Паска, які поєднують:

· пам’ять про втілення і воскресіння-трансформацію Сина Божого,

· арійську землеробську символіку хліба і вина,

· кроманьйонські мисливські традиції ритуального споживання священного Вепра (кабана) – тотема Борії. [1506]

По-третє, це юдохрістиянська єресь, з якою Церква боролася від самого початку свого існування. Її проявами є похмурі і залякуючі образи та картини (наприклад, зображення молодих апостолів у вигляді суворих виснажених старців семітського типу), антиєвангельська ідеологія «рабів божих», понура естетика, пасивність і безініціативність, страх перед покаранням, формування штучного бар’єру між Хрестовим вченням і народними традиціями, ненависть до «язичницьких», тобто народних, свят і обрядів, апологетика міжрасових змішувань, недовіра до людських можливостей і багато іншого згідно з архетипом «Біоробот» (див. підрозділ 1.4.1).

Ще одним її проявом є спекуляції на «канонічності» одних конфесій і «неканонічності» інших, непропорційне вивищення зовнішньої сторони обрядів, перевага форми над змістом, букви над духом. Оскільки юдохрістиянська єресь була створена фарисеями як духовна зброя проти Хрестової Церкви, то ця єресь успадкувала від фарисейства всі його хвороби, свого часу висвітлені і рішуче засуджені Іваном Предтечею та Ісусом Хрестом: «Побачивши, що сила фарисеїв іде на омивання до нього, він до них мовив: Гадюче кодло! Принесіть же плід, гідний оновлення, і не гадайте, що можете самі собі казати: маємо за батька Авраама» (Мт 3.7–9); «Тоді приступили до Ісуса фарисеї з Єрусалима й кажуть: Чому твої учні порушують передання старших… А Він у відповідь сказав їм: …О лицеміри! Добре про вас проро­кував був Ісая: Народ цей устами мене поважає, а серце їхнє далеко від мене. Та вони марно мене шанують, навчаючи людських наказів» (Мт 15.1–9); «Тоді приступили учні й кажуть Йому: Чи знаєш, що фарисеї взяли Тобі за зле, як почули, що Ти так говориш? Ісус озвався: Лишіть їх: це сліпі проводирі сліпих! Коли ж сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму» (Мт 15.12–14); «Горе вам, фарисеї, лицеміри, що схожі на побілені гроби, які зверху здаються гарними, а всередині повні мертвих кісток і всякої нечисті. Отак і ви: назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви повні лицемірства й беззаконня. Змії, гадюче кодло! Як ви можете уникнути пекельного засуду?» (Мт 23.27–33)». [1507]

Тому в подальшому викладі я буд теж користуватися трьома термінами у визначенні різновидів вчення, пов’язаних з Ісусом Хрестом:

1. хрестиянство – справжнє, чисте вчення Ісуса Хреста;

2. юдохрістиянство – створена і спонсорована Синедріоном юдохрістиянська єресь;

3. християнство – еклектична і суперечлива суміш хрестиянства, народних звичаїв і юдохрістиянської отрути.

І ще я хочу нагадати. У притчі про пшеницю і кукіль Ісус Хрестос показав як потрібно людині, яка бажає знайти справжню Мудрість, вміти розрізняти спражнє вчення від блудливоє брехні, як перетворити свою внутрішю мудрість у справжнє джерело Істини. А виходячи з теми цієї книги я скажу, що для сучасного характерника очищення своєї свідомості від духовної отрути є природним продовженням традицій наших предків. Іншого шляху у тих, хто хоче побудувати свою справжню внутрішню релігію, як могутній фундамент для надприродних сил, немає.

 

Про національність Ісуса.

 

На сьогоднішній день більшість людей вважає Ісуса Хреста іудеєм за національністю. І це не зважаючи на те, що в Біблії немає ні одного факту, які підтверджують теорію про те, що:

1. Він належав до племені Юди (був юдеєм за походженням);

2. мешкав у Юдеї (був юдеєм за місцем проживання);

3. був юдеєм за релігією.

Навпаки, більшість фактів говорить про те, що Ісус був галілеянином. І. Каганець пише:

«Згідно з Євангелієм, Хрестос народився від Діви Марії, яка була галілеянкою: майже все життя вона прожила в галілейському Назареті, галілеянами були всі її найближчі родичі. Нагадаємо, що галілеяни були народом, який належав до суперетносу галлів-кельтів. Цей суперетнос народився в Північному Надчорномор’ї приблизно у 12 ст. до н. е., звідки кількома хвилями розселився на величезні території Євразії. В Малій Азії (яку раніше називали Східною Галлією) галли заснували державу Галатія [1508] – сáме до хрестиян-галатів (яких ще називали галло-гелленами [1509]) Павло написав своє послання у 50-х роках н. е. «Галати були відгалуженням галлів, вихідців з північних берегів Чорного моря, що відокремились від головного переселення в західному напрямку (до нинішньої Франції)» [1510]. Частина суперетносу галлів зупинилася в Північній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем) і дала цьому краю назву Г а ллія (Галл е я, Гальл е я [1511]), яка збереглася донині у формі Галіл е я.

Перші згадки про Галілею сягають часів царя Салимона-Соломона [1512] (10 ст. до н. е.), а пророк Ісая говорить про неї як про не-юдейську країну (Іс 9.1). До речі, нинішні Голанські висоти (від «Галланд – «земля галів») знаходяться східніше Галілеї.

Згідно з відомими словесними описами зовнішності Діви Марії (Діонісія Ареопагіта [1513], Ігнатія Богоносця [1514], святого Епіфанія, Никифора Калліста [1515] та інших), Діва Марія була шляхетною красунею, зросту вище середнього, мала овальне обличчя, блакитні очі, волосся кольору пшениці, довгі і тонкі пальці рук. Тобто зовнішність виразно арійська і аж ніяк не семітська. Фантазії ж про юдейське походження Діви Марії просувалися ворогом у хрестиянське середовище на основі брутального юдейського пасквіля Цельса «Правдиве слово», а також апокрифічної «Книги Якова», яка була офіційно заборонена Церквою принаймні з 5 ст.

Належність Хреста до народу галілеян була однією з важливих причин того, що юдеї не прийняли Його, зате з легкістю засудили на смерть через розп’яття: «Каже до них Пилат: А що маю робити з Ісусом, називаним месією? Усі відповіли: Хай буде розп’ятий! Він спитав: Що злого вчинив він? Вони ж ще більше стали кричати: Хай буде розп’ятий. Пилат, бачачи, що нічого не вдіє, а заколот дедалі більшає, взяв води й умив перед народом руки та й каже: Я невинний крові праведника цього; ви бачите. Увесь же народ відповів, кажучи: Кров його на нас і на дітей наших!» (Мт 27.22–25).

Згідно з описами у «Посланні до Візантійського імператора Теофіла», «Сказанні монаха Епіфанія» і «Листі проконсула Лентула імператору Тиберію і Римському сенату», Хрестос був дуже подібний до Своєї матері, був високого зросту (на що звернули увагу всі три автори), мав видовжене обличчя з легким рум’янцем, тонкий прямий ніс, довге волосся кольору стиглого лісового горіха, бороду темно-пшеничного кольору, світлі очі, довгі тонкі пальці рук.

Цей словесний портрет підтверджує знаменита ікона Хреста-Пантократора з монастиря Святої Катерини (Синай, 550 р.), зображення на якій практично повністю збігається з відбитком Ісуса на Туринській плащаниці – тканині розміром 4,36 х 1,1 м., в яку після смерті було загорнуто його тіло.

Дослідження Плащаниці також показали, що Ісус мав зріст 180 см., тобто був доволі високою людиною. Це ще один аргумент на користь його арійського (європейського) походження, оскільки галли-галілеяни були відчутно вищими в порівнянні з семітами. Згідно з даними археології, середній зріст тодішніх семітів Юдеї не перевищував 160 см. (середній зріст нинішніх євреїв 162–165 см. [1516]). А кельти-галли-галати були високими, світловолосими, білошкірими, з круглими головами і видовженими обличчями, про що свідчать історичні документи, залишки скелетів і статуї галатів із малоазійського Пергама [1517]. Євангельське оповідання також свідчить про те, що апостоли-галілеяни були високого зросту: якби вони були істотно нижчими за Хреста, то Юді Іскаріоту для видачі Вчителя не потрібно було Його цілувати – достатньо було просто вказати на найвищого. На картинах, що зображають поцілунок зрадника (наприклад, на фресці Джотто [1518] поч. 14 ст.), семіт Юда змушений дотягуватися до на голову вищого Ісуса.

На Туринській плащаниці зафіксувалися зображення монет, які були покладені на очі Ісусового тіла. Точно з’ясовано, що це т. зв. «лепта Пилата» – найдрібніша мідна монета, яка була викарбувана Пилатом в 29/30 році н. е. На монеті напис: TIBERIOU СAICAROC – «Тиберій імператор». За свідченням істориків, у юдеїв не було звичаю класти монети на очі померлим, до того ж неймовірно, щоб правовірні юдеї під час ритуалу поховання осквернювали своїх померлих монетами з іменем ненависного і «нечистого» імператора-язичника. Цього звичаю дотримувалися арійці, які здійснили покладення Ісусового тіла до тимчасової гробниці. До речі, звичай класти монети на очі померлим і донині поширений серед українців та інших арійських чи аріїзованих народів». [1519]

Тобто за походженням Ісус ніяк не міг бути іудеєм. Дивимося далі.

«Майже все життя Хрестос прожив у Назареті, тому Його часто називали Ісусом з Назарета або Ісусом Назарянином. «“Єврейська Енциклопедія” наголошує, що батьківщиною Ісуса Хреста був Назарет. Отже, всі джерела згодні з тим, що Він був галілеянином, незалежно від місця Його народження», – пише авторитетний американський дослідник Дуглас Рід [1520] у фундаментальному дослідженні «Суперечка про Сіон» (1956) у розділі «Галілеянин».

Галілея і Юдея були окремими країнами з географічної, політичної, етнічної, культурної та релігійної точок зору. Вони не мали навіть спільного кордону: щоб потрапити з Галілеї в Юдею, треба було пройти понад 50 км. через Самарію.

З погляду природного середовища Галілея і Юдея були майже повними протилежностями. Галілея була найбільш благодатною частиною Палестини з добрим водопостачанням, чудовою урожайністю, якісними шляхами, високою щільністю населення, відкритістю до європейської культури. Галілейське море давало багато риби. Рибальство і мореплавство – це традиційно арійські заняття, зовсім не властиві семітам, так само як і свинарство, а євангелія повідомляють, що навколо озера масово розводили свиней (Мк 5.11, Лк 8.32). Окрім того, галілеяни займалися бджолярством (Лк 24.42). «Родючі землі і рибальство забезпечували процвітання цій землі. Торгівля тісно пов’язувала Галілею із зовнішнім світом, звідки проникали нові ідеї та нові ідеали, які були ворожими для традиційного юдаїзму» [1521]. Цілком іншою була природа Юдеї: «Південна частина країни, власне Юдея, була повною протилежністю щодо Півночі. Непривітна і безплідна, вона подібна до гористої пустелі з оазами» [1522]. На південному сході Юдеї знаходиться надзвичайно солоне Мертве море; риба, яка потрапляє сюди з життєдайного Йордану, тут же гине.

З політичної точки зору Галілея і Юдея були хоч і підвладними Римові, а проте цілком окремими державами. В євангельські часи Галілеєю правив Герод Антипа (з 4 р. до н. е. до 39 р. н. е.), а Юдеєю – Понтій Пилат (з 26 по 36 р. н. е.), про що також повідомляє євангеліст Лука (3.1). Юдея і Галілея були штучно об’єднані Давидом в 11 ст. до н. е., однак після смерті його сина Салимона (Соломона) у 927 р. до н. е. ця імперія розпалася на Ізраїль зі столицею в Самарії і вчетверо меншу Юдею зі столицею в Єрусалимі. У часи Хреста в Галілеї проживала незначна юдейська діаспора, а в Юдеї були компактні поселення галілеян, наприклад, у Витанії неподалік Єрусалима.

Галілеяни і юдеї відрізнялися не лише етнічно, але й расово, – перші були арійцями (вихідцями з Північного Надчорномор’я), а другі – семітами (вихідцями з Аравійського півострова). Про етнічно-расові відмінності, серед іншого, свідчить те, що «арамейська мова була загальновживаною мовою Палестини часів Ісуса» [1523], проте, розмовляючи нею, галілеяни і юдеї суттєво відрізнялися способом її вимови. Наприклад, попри всі старання Петра, єрусалимляни його легко впізнали за галілейською вимовою (Мт 26.73, Мк 14.70, Лк 22.59).

Варто пояснити, що після повернення юдеїв з вавилонського полону арамейська мова стала у них розмовною, хоч їхні священні тексти традиційно писалися давньоєврейською мовою. Галілеяни також сприйняли арамейську мову, але зберігали свою материнську, «хатню» мову. Саме цією мовою Хрестос промовив свої останні слова: «А коло дев’ятої години Ісус скрикнув сильним голосом, кажучи: Елі Елі лема савахтані» (Мт 27.46). Почувши їх, юдеї подумали, що Ісус кличе пророка Іліяху (Мк 15.34–35). Згідно з помилковим стереотипом, ці слова, сказані НЕЗРОЗУМІЛОЮ МОВОЮ, перекладають як «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?!» Мовляв, перед самою смертю Хрестос почав цитувати «Псалом Давида» № 22: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?», що є абсурдом, який суперечить усьому сенсу життя, вчення і діянь Сина Божого.

Насправді ж остання фраза Ісуса звучала так: «Лельо, Лельо, лем в мя ся остані» (буквально «Тато, Тато – лише в мені останься»). Цей фразеологічний зворот (ідіому) можна перекласти як «Тату, тепер лише на Тебе моя надія». Ці слова були сказані галльською мовою, якою Марія розмовляла зі своїм Сином від самого Його народження [1524]. Для тодішніх юдеїв, які прийшли подивитися на розп’яття Ісуса, ці слова були абсолютно незрозумілими. Натомість вони зовсім не потребують перекладу навіть для теперішніх українців карпатського регіону, звідки галілеяни переселилися в Палестину [1525]. Правильність саме такого, «західноукраїнського» перекладу підтверджується євангелістом Лукою, який дає грецький еквівалент згаданого гальського фразеологічного звороту: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!» (Лк 23.46), тобто «Тату, тепер все у Твоїх руках!»

Юдеї не сприймали Ісуса за свого, добре розуміючи Його галілейське походження: «І приступила до Петра одна служниця, кажучи: І ти був з Ісусом Галілеєм» (Мт 26.69). Під час урочистого в’їзду Ісуса до Єрусалима люди, що Його супроводжували, пояснювали здивованим городянам: «Це Ісус, пророк із Назарета Галілейського» (Мт 26.11). Походження Ісуса точно визначив Понтій Пилат: «Пилат, почувши це, запитав, чи Він галілеянин; переконавшись, що є з підвладних Геродових, відіслав Його до Герода, який саме був у Єрусалимі» (Лк 23.6–7), адже Герод Антипа, нагадаємо, був правителем Галілеї.

Отже, для юдеїв Галілея була «закордонням», тим більше, що «змішані шлюби між мешканцями цих двох країн були заборонені, і ще до народження Хреста Симон Тарсис, один із Маккавейських князів, силоміць переселив усіх юдеїв, які мешкали в Галілеї, знову до Юдеї», – наголошує Дуглас Рід. Справді, у «Першій книзі Маккавеїв» (5.21–23) читаємо: «І вирушив Симон в Галілею і провів багато битв з язичниками. Він переслідував їх до воріт Птолемаїди, а загинуло з язичників до трьох тисяч мужів, і він взяв здобич їхню. Також взяв він з собою юдеїв, що знаходилися в Галілеї і Арваттах, з жінками і дітьми і зі всім майном їхнім і привів у Юдею з великою радістю». Підсумовуючи, Рід твердить: «Таким чином, і за расою, і політично галілеяни та юдеї були різними народами»». [1526]

Тут ми теж маємо факт того, що Ісус за місцем проживання не міг належати до роду іудеїв. Йдемо ще далі.

««Чи можна сказати, що Хрестос був «євреєм» за релігією? – продовжує Дуглас Рід. – Юдаїстські авторитети, звісно, це категорично заперечують. Те, що на цю тему часто лунає з церковної кафедри та на зібраннях, викликало б бурю обурення в будь-якій синагозі. Незрозуміло, як такі твердження можуть висловлюватися відповідальними громадськими діячами. В епоху Ісуса Хреста не існувало ні «єврейської», ні навіть юдейської релігії. Був культ Єгови з його різними сектами фарисеїв, саддукеїв, ессеїв та ін., які затято сперечалися одна з одною та боролися за владу над народом через синагогу. Це були не тільки секти, а й політичні партії, а найсильнішими з них були фарисеї з їхнім «усним переказом» того, що Бог начебто заповідав Мойсеєві.

Якщо вважати нинішніх сіоністів «євреями» (претензія, що її, вочевидь, визнають усі народи Заходу), то партією, яка відповідала їм в епоху Ісуса Хреста, слід вважати фарисеїв. Хрестос усю силу своєї критики скеровував саме проти фарисеїв. Він також картав і садукеїв, і книжників, але із Св. Писання незаперечно випливає, що саме їх (фарисеїв) Він вважав ворогами Бога і людини, а Його картаючий гнів з усією силою було скеровано головним чином проти них. Він атакував їх за те в них самих і в їхній вірі, що сучасні сіоністи оголошують головними характерними особливостями евреїв, єврейства й юдаїзму. За своєю релігією Ісус Хрестос, поза всяким сумнівом, був цілковитою протилежністю й ворогом усього того, що творить правовірного єврея сьогодні і чим були правовірні фарисеї Його часу». [1527]

Як бачимо, незважаючи на прімо факти, проти Ісуса Хреста та Його Вчення протягом двох тисячоліть ведеться прихована інформаційна війна. І сьогодні ця війна досягла безпрецедентних масштабів. Особливо в своєму бажанні вирізняється Православна церква московського патріархату. Той, хто має очі, і сам все бачить.

 

Про галілеян.

 

Тепер, коли ми розібралися, що Ісус ніколи не був іудеєм, давайте трохи поглибимо свої знання про те, хто такі взагалі були галілеяне, де вони проживали та селилися.

Таємниця походження народів є однією з самих таємних на Землі. Це пов’язано не стільки з недостачею фактів чи досліджень, як з політикою імперій, які панували на великих територіях. Прикладом цього може служити нинішня Московська імперія (колись - Російська). Завдяки перекручуванню та знищенню, московські пропагандисти поховали в анналах історії не один народ. Це стосується і народів Сибіру, і народів Європи. Але найбільше дісталося, як на мене, багатомученицькій Україні. Подивіться на сьогоднішні новини з Кремля – і коментарі будуть, як говориться, зайві.

Але час розставляє все на свої місця. Україна здобула незалежність, а разом з нею свою незалежну історію. І ось що ця історія нам розповідає.

«СУПЕРЕТНОС ГАЛЛІВ (КЕЛЬТІВ) народився на території Правобережної України у 12 ст. до н. е. За свідченням видатного англійського історика й етнографа Д. С. Прічарда [1528], кельти-галли мали скіфське походження і були вихідцями з нинішньої Галичини [1529], що переконливо підтверджено сучасними археологічними знахідками [1530]. Достеменно з’ясовано, що вони населяли територію від Прип’яті до Чорного моря, від Малої Азії до Іспанії [1531]. До початку 1 тисячоліття до н. е. галли оволоділи майже всією Європою. Їх характерною особливістю були високий зріст, біла шкіра, розвинені м’язи, русяве волосся, довгі козацькі вуса, розвинена музично-пісенна культура, уважне ставлення до свого зовнішнього вигляду, культ краси [1532].

Улюбленою зброєю галлів була сокира, якою вони досконало володіли. Сокира широко використовувалася і як холодна бойова зброя, і як томагавк, і як ритуальна зброя, і як господарський інструмент. Сокиру ще називають «кельтом» – від українського «колоти», «розколювати», звідси – «колун». Вірогідно, саме з цієї причини гальських воїнів, а з ними і всіх галлів стали називати кельтами. Віртуозне володіння сокирою-кельтом донині збереглося на прабатьківщині кельтів-галлів – у карпатському регіоні Україні. Серед іншого, у кожній гуцульській родині є ритуальна сокира – топірець (бартка, кельт), який ще донедавна був обов’язковим атрибутом дорослого чоловіка.

Чи не найяскравішим підтвердженням карпатського походження кельтів є їхні народні танці. Погляньте, наприклад, на танці ірландських кельтів – ті ж самі рухи з притисненими до тіла прямими руками, що імітують швидке спускання з гори, ті ж самі музичні інструменти (коза-«волинка», дримба), що й у наших гуцулів. До речі, слово «гоцул», що означає «галасливий», «непосидючий», є етимологічно близьким до слова «галл»; близькими до «гоцул» є також слова «гоцак» – танок зі стрибками – і «гучати» – звучати, шуміти, гудіти.

Етнонім «галли » походить від «галас-голос-логос», що позначає як голосистість, так і знання. Ці поняття є тісно пов’язаними, оскільки рівень мовлення, вищим проявом якого є пісенність, відбиває рівень мислення. Співучий народ називав себе галами за ознаками, які суттєво відрізняли його від інших народів – «голос» (співучість, милозвучність мовлення) і «логос» (мудрість, знання, інформація). Не випадково символом французьких галів був півень – «птах, що піє». Від кореня *гал-*гол (голос) походять:

· українські «галайко» – крикун; «галакати» – кричати; «галас» – голосна розмова, крик; галайстра – «шумний натовп, купа дітей»; «ґаламаґати» – говорити дурниці; «галич» – галасливе вороння; приспів «галá» («Ой чук та галá, а я в церкві булá», «гала-гігі-гей», «галя-гиля») [1533];

· сумерське «галя», «гал» – постійний співак у храмі, дяк, [1534];

· італійське «гала» – урочисте придворне свято зі співами в Італії і Франції 17–18 століть;

· сучасне «гала-концерт» – урочисте пісенне видовище.

Ім’я «галли» було самоназвою, що підтверджують відповідні топоніми, розкидані по всій Європі – всюди, куди приходили галли: село Гали на Волині, місто Галич і край Галичина в Західній Україні, портове місто Галац (Galati) в Румунії, край Галісія в Іспанії (де народ розмовляє галісійською мовою), країни Галатія-Галлія (стародавні назви Малої Азії, Північної Іспанії, Франції), Галілея на півночі Палестини, Гілея на лівобережжі Дніпра біля його гирла, Португалія (від головного міста-фортеці – «порт галлів») тощо. В якості сучасного прикладу перенесення на інші землі рідних топонімів можна згадати колонію «Нова Галичина» в Бразилії, засновану українцями-галичанами з кінця 19 ст., де в містах донині непогано розмовляють українською мовою.

Як повідомляє «Лінгвістичний енциклопедичний словник», «галльська мова належить до кельтських мов (континентальна гілка); в реальності існувала як група діалектів кельтських племен, що населяли територію Західної і Центральної Європи, а також центральні області Малої Азії (галатські племена)». [1535] «В 1 тис. до н. е. кельтські мови були поширені на значній частині Європи (нині це частина Німеччини і Франції, Великобританія, Ірландія, Іспанія, Північна Італія), доходячи на Сході до Карпат і через Балкани до Малої Азії». [1536]

Додамо, що зі словами «голос» і «слово» тісно пов’язане «слава», латинською gloria – cлава, славні діяння, честь. Тому слово «гали» також означало «славні» – можливо, що сáме це значення було головним. Підтвердженням цього є давньоірландське слово gal – «ярий, відважний».

Через 16 століть після народження галлів, а саме у 5 ст. н. е., у Північному Надчорномор’ї народився новий арійський суперетнос – слов’яни. Його самоназва також походила від «слово» в розумінні як «знання» (мудрість, наука), так і промовлене знання (голос), а також «слава». Таким чином, перед нами традиція прив’язки арійських етнонімів до понять «знання», «голос» і «слава». Це пов’язано з тим, що чергове народження кожного нового українського етносу супроводжувалося відновленням знань (слова) про природу людини і світу, а також поширенням цих знань через мовлення (голос) і славні діяння. Річ у тім, що для успішного становлення і зростання народу потрібна могутність (сила). А глибинні знання і правильне мовлення якраз і є основою магічних (могутніх) практик, тобто сукупності технологій, ґрунтованих на боголюдських потенціях людини. За їхньою допомогою народ ставав сильним, плодючим, здоровим і згуртованим, гармонізував свій життєвий простір, поліпшував клімат і урожайність.

Проте арійський корінь *гал-*гел має ще одне значення: світлий, сонячний, білий, молочний. Від цього кореня походять:

· українське «ґалаґан» (буквально «світлоносний», від гала – світло, ган – гнати, нести), що означає іскру («із-к-ра», тобто «із кусочка сонця») або головню (недогарок);

· французьке «галó» – світлове коло навколо Сонця;

· гелленське «гала» – молоко, тобто «біле» (порівняйте з укр. «набіл» – молокопродукти); звідси «Галактика» – «Молочний Шлях»;

· гелленське «геле» – сонячне світло, «Геліо» – Сонце, жіноче ім’я «Гелена» (Єлена) – сонячна;

· ГАЛЛьська мова (див. вище) і ГЕЛьська мова, якою розмовляють в Шотландії і яка є діалектом ірландської мови, що також належить до кельтських мов [1537].

Традиція арійських етнонімів за аспектом сонячності-світлоносності реалізована в іменах «арії» (сонячні, ярі, життєспроможні, пасіонарні), «сколоти» (сонячні, «з кола», де коло-соло – це сонце), «руси» – русяві, світлі, сонячні.

Таким чином, самоназва «галли» вказувала на чотири характерні якості народу:

· носії Знання (знавці Божих законів, природи божественного, духовного і земного світів – Праві, Наві і Яві);

· носії Мовлення (красномовні, голосисті, милозвучні);

· носії Світла і Слави (сонячні, пасіонарні, життєспроможні, шляхетні, відважні, славні, ярі);

· представники Білої раси (світлошкірі, білі, світлі, благородні)». [1538]

«Одним з таких народів, народжених в українському етнотворчому казані, були галли (зовнішня назва – кельти). Велика кількість племен кельтів-галів пішла на захід – лише у Галії-Франції Цезар нарахував понад 50 племен. Одним з найвідоміших гальських племен, що воювали проти Риму, були «бойї-бойки» (тобто «воїни»), від імені якого походять західноукраїнська Бойківщина, чеська Богемія і німецька Баварія (первісно – Боїварія). Це плем’я тривалий час домінувало в Центральній Європі, а одним з його осередків було місто Горгобина у французькій Галлії. Після входження до Риму Галлія постачала йому знаменитих могутніх легіонерів, якими Римська імперія завойовувала тодішній світ.

Інша частина кельтів-галлів помандрувала на південь. Повторимо, що в Малій Азії, яку тоді називали Східною Галлією, вони заснували державу Галатія. «Галати були відгалуженням галлів, вихідців з північних берегів Чорного моря, що відокремились від головного переселення в західному напрямку (до нинішньої Франції). Вони закріпилися в Малій Азії у III ст. до Р.Х. До Галатії належали міста Іконія, Лістра, Дервія і, вірогідно, Антіохія Пісидійська». [1539] Словники давньогрецької мови повідомляють, що слово Γαλατία (Галатія) означає і Галлія, і Галатія (область в Малій Азії). [1540]

Частина галлів пішла ще далі на південь і поселилася в Північній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем, пізніше перейменованим на Тиверіадське море). Назва «Палестина» походить від пал – «воїн», стан – «табір», а вже від неї походить етнонім «филистимляни», яких ще називали «народом моря». Вони оселились на цій території в 13 ст. до н. е. і були вихідцями з Кіпру, Криту і Малої Азії, як про це пишуть Біблія (Єзекеїль 15.16, Єремія 47.4, Амос 9.7) та сучасні історики [1541]. Нині достовірно відомо, що це були пелазги («лелеки») – вихідці з Північного Надчорномор’я, народ того самого арійського кореня, що й галли. [1542]

На території Палестини лишилися й інші арійські топоніми: міста Скіфополь («союзна столиця» [1543]), Азот (місто асів-азів [1544]), Єрусалим (Яро-салим – «сонячне місто»), Єрихон-Ярихо (Яри-гон – «сонячна сила»), Рама (хрест, символ поєднання божественного і земного, оберіг Білої раси), ріка Йордан (Яр-дана – «яра, сонячна вода»), Голан (від «гал-лан» – «край галів», територія на північному сході Галілейського моря), Галілея [1545], Самарія (від «самари» – сонячні воїни), Назарет – від слова «назирати», оскільки місто знаходиться на південному схилі гори на висоті 350 м. над рівнем моря («з Назарета відкривається вид на велику дорогу і велике історичне поле битви – долину Ездраелон, яка є єдиним плоским коридором через гірські хребти між Середземним морем і Сходом. Через цю рівнину проходив торговий маршрут між Дамаском і Єгиптом, відомий як Морський шлях» [1546]).

Народ галілеян всесвітньо відомий тим, що саме в його середовищі народилося хрестиянство: галілеянами були Ісус Хрестос, Діва Марія, всі апостоли (за винятком Юди Іскаріота, який був юдеєм [1547] ), численні Хрестові учні та їхні послідовники. Інакше кажучи,хрестиянство має галілеянську етнічну основу [1548]» [1549].

«Як повідомляє Євангеліє, після воскресіння Ісус зібрав апостолів у Галілеї, дав їм останні настанови, благословив, зіслав на них Святого Духа і наказав навчати всі народи. Тому після відходу Його з цього світу почався все активніший вихід галілеян з Палестини і повернення їх значної частини на свою прабатьківщину в Західній Україні. Скіфія, як відомо, була однією з країн світу, в яку пішли з проповіддю апостоли – зрозуміло, не самі, а з численними помічниками, переважно галілейського походження. Нагадаємо, що Скіфією [1550] протягом тривалого часу після зникнення цієї держави називали територію, яка в цілому збігається з територією сучасної України (т. зв. «Скіфський квадрат»).

Окрім того, значна частина галілеян серйозно поставилася до Ісусового пророцтва про неминучість руйнування Єрусалима та грядущого лихоліття, які мали відбутися ще протягом життя їхнього покоління. Ті, які повірили в насування смертельної загрози, разом з дітьми і родинами почали організоване переселення на землю прадідів. Вони йшли на північ через Сирію і Малу Азію, і це пояснює швидке поширення хрестиянства саме на цих територіях. Як пише авторитетний дослідник християнства Юрій Ніколаєв: «Першою країною, яка цілком потрапила під християнський вплив, була Мала Азія... Вже в апостольські часи малоазійські церкви вражали своєю багаточисельністю; ми маємо точні відомості про більш чи менш великі громади, що виникли уже в другій половині (а деякі і з середини) I століття в Ефесі, Колоссах, Тарсі, Іконії, Лістрі, Лаодікії, Троаді, Пергамі, Смирні, Сардах, Траллах, Магнезії, Єраполі Фригійському, Фіатирі, Філадельфії і багатьох інших містах та містечках Малої Азії». [1551]