Історичне становлення, поняття та соціальна функція референдумів.

Термін "референдум" уперше був застосований у XIV столітті у Швейцарії і в дослівному перекладі означав "те, що має бути повідомленим". Постанови "act’referendumum" видавалися Швейцарським Сеймом у разі, коли представники кантонів не мали відповідних повноважень для вирішення конкретного питання і рекомендації Сейму доводилися до урядів кантонів їх представниками. Такі рекомендації не мали зобов'язального характеру для кантонів. То був перший, достовірно відомий поведений референдум.

В подальшому "народне законодавство" поширилося в більшості швейцарських кантонів, а в 1802 році відбувся перший загальносоюзний референдум, на якому швейцарці затверджували другу Конституцію Гельветичної республіки. Пізніше референдуми практикуються у Франції та Австрії. У XVII ст. інститут референдуму здобув визнання на американському континенті, де в 1640 році в колонії Массачусетської затоки пройшов перший референдум, а надалі практика вирішення важливих питань на референдумах була запроваджена на локальному рівні в більшості штатів США. В 1793 році інститут референдуму був узаконений у Франції, однак пізніше наполеонівські плебісцити суттєво його дискредитували. Традиційним питанням загальнодержавних референдумів XV - XIX ст. стає прийняття конституцій і законів. Однак, в 1905 році у Норвегії шляхом референдуму вперше було вирішено долю подальшого перебування держави у реальній унії із Швецією. Шляхом референдуму вперше у світовій історії вдалося розв'язати проблему самовизначення народу і утворення незалежної держави. На початок XX ст. референдуми практикувалися лише в Швейцарії на всіх рівнях, у США (на місцевому рівні), в Італії (з територіальних питань), у Франції та Австралії (з питань прийняття та внесення змін до конституції). Після першої світової війни референдуми ввійшли у державну практику багатьох європейських держав (Німеччина, Естонія. Греція тощо) та почахли виконувати нову функцію - їм відвозилася роль арбітра у вирішенні конфліктів між центральними державними органами влади.

Світове визнання інститут референдуму здобув лише після другої світової війни. У цей період референдуми були конституйовані в більшості європейських держав, а в 60-80-х роках розповсюдилися у конституційному праві країн Азії, Африки та Латинської Америки.

Друга хвиля повоєнних референдумів з питань незалежного існування припала на початок 90-х років і була викликана кризою соціалістичної системи та ростом національної самосвідомості народів, передусім тих, що жили на теренах СРСР і СФРЮ. У 1991 р. прибалтійські республіки провели референдуми щодо поновлення незалежності та державного суверенітету. Більшість громадян Литви (90 відсотків), Латвії (73 відсотки) та Естонії (77%) віддали перевагу незалежному існуванню. Того ж року народи Вірменії (99%) та Грузії (99%) прийняли аналогічні рішення. 1 грудня 1991 року на референдумі народ України висловився за державну незалежність. У 1990-1992 роках референдуми щодо самостійності проводили республіки колишньої СФРЮ: у 1990 році - Словенія, у 1991 році - Хорватія та Македонія, у 1992 році - Боснія і Герцоговина (бойкотований сербською общиною) висловилися за незалежність.

Поряд з позитивними прикладами застосування референдумів світова практика довела, що цей демократичний інститут може використовуватися і для легітимізації антинародних рішень, як це сталося в Чилі (1978, 1980, 1988 рр.), в Іспанії (1947) тощо.

Негативну роль відіграли й референдуми з питань продовження повноважень глави держави в Єгипті (1965, 1976, 1981) та в Пакистані (1984). Дещо подібне почали практикувати і на території СНД. В 1993 році Демократична партія Туркменистану (колишня Комуністична партія Туркменії) запропонувала продовжити повноваження президента республіки Сапармурата Ніязова на другий п'ятирічний термін без проведення перевиборів в 1997 році. В січні 1994 року на всенародному референдумі переважна більшість виборців підтримала цю ідею. Схоже, що завдяки демократичній свідомості має "батько" туркменського народу має шанси перетворитися на живу руїну або померти на посту президента. Подібні референдуми замінили загальнонаціональні вибори, що ставить під великий сумнів легітимність перебування при владі осіб, обраних подібним чином.

Наведені дані про становлення і розвиток інституту референдуму в світі дозволяють говорити про неоднозначність всенародних голосувань. Вони стають дієвими інструментами впливу за різних умов, але суть цих умов і визначає подальші наслідки референдумів. Народовладдя діє лише за умов стійких демократичних традицій та належного рівня соціально-економічного розвитку.

Як висновок можна зазначити, що, по-перше, референдум - це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до законодавчих актів Верховної Ради України, Верховної Ради Республіки Крим, нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів України. Закони, інші рішення, що прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути скасовані або змінені лише у порядку, передбаченому цим Законом. По-друге. Аналіз історичних витоків референдуму, плебісциту та плебісцитарного референдуму, а також дослідження правової природи цих форм безпосередньої демократії, дає підстави стверджувати, що референдум і плебісцит початкове виникли як різні форми безпосередньої демократії, оскільки референдум був інститутом державного (конституційного) права, а плебісцит – міжнародного. По-третє. За своєю суттю референдум, як і інші форми народовладдя — вибори, народне обговорення і опитування, є правом реальної суверенної і верховної волі народу, проте за своїм змістом і формою здійснення, тобто за предметом і методом правового регулювання референдум істотно відрізняється від інших форм народовладдя.