Сутність і сфера застосування системи обліку і калькулювання за нормативними витратами.

«Стандарт-кост» — це система вимірювання оціночних розмірів витрат на будь-якій ділянці виробництва, тобто тих, які повинні бути понесені при певних умовах. Вона дає можливість адміністрації визначити, скільки продукт повинен коштувати підприємству (нормативні витрати на його виробництво), скільки він фактично коштує (фактичні витрати) та причини відхилень між цими витратами. Завдяки цьому менеджери мають можливість контролювати витрати і відповідно реагувати на їх відхилення від нормативу.

Ця система базується на використанні методу обліку затрат і калькулювання за нормативними затратами. Вона включає облік затрат, калькулювання нормативної собівартості продукції та надання інформації про відхилення фактичних затрат від нормативних.

Норму можна розглядати як встановлений кількісний вираз ресурсу на виготовлення одиниці продукції за умови використання прогресивної технології та організації виробництва.

Нормальна виробнича потужність - це очікуваний середній обсяг діяльності, що може бути досягнутий за умови звичайної діяльності протягом кількох років або операційних циклів з урахуванням запланованого обслуговування виробництва. Можна теж застосовувати фактичний рівень виробництва, якщо він наближається до нормальної потужності.

Нормативний облік затрат і калькулювання собівартості продукції передбачає управління господарськими процесами через відхилення, наявність яких є свідченням того, що в системі управління відбуваються небажані явища або розроблені норми не є обґрунтованими.

Відомий термін «управління за відхиленнями» можна охарактеризувати як систему оперативного реагування на ситуацію, що складається. Тому особливий інтерес для керівництва має інформація саме про відхилення, оскільки вона сигналізує про недоліки в системі управління й про необхідність термінового втручання в процес діяльності з метою коригування та встановлення причин і винуватців відхилень.

Вважається, що система калькуляції собівартості за нормативними затратами доцільна для технологічних процесів, які складаються з великої кількості операцій, що постійно повторюються. За таких умов вона є найбільш ефективною.

Причиною широкого використання системи калькуляції собівартості за нормативними затратами є формування на її основі інформації, корисної для досягнення багатьох цілей. Наприклад, для складання кошторисів, спрощення оцінки матеріально-виробничих запасів, прогнозування затрат майбутніх періодів, прийняття рішень, а також для контролю за ефективним використанням усіх видів ресурсів і оцінки ефективності діяльності підприємств у цілому.

Можливі три варіанти обліку за нормативними затратами:

1.Облік проводять виключно за нормативними затратами (Зн), при цьому їх періодично коригують на величину відхилень (В), а фактичні затратати (Зф) визначають за формулою:

Зн ± В = Зф;

2) облік за фактичними та нормативними затратами здійснюється паралельно: Зф - Зн = В

3) облік проводиться змішаним способом.

Найпоширеніший - другий варіант, тобто коли облік ведеться за нормативними затратами (Зн) відповідно до рівняння:

Зн ± В = Зф

Також на вільному рахунку 29 «Випуск продукції (робіт, послуг)», за дебетом відображається фактична собівартість готової продукції, а за кредитом - списується готова продукція за нормативною собівартістю. Відповідно до наведеного варіанта обліку відхилення від норм списують на собівартість реалізованої продукції, що відповідає національним П(С)БО, з подальшим їх списанням на фінансові результати.

Облік відхилень може відбуватись за декількома варіантами.

Один із можливих варіантів полягає в тому, що відхилення від норм відображаються на спеціальних рахунках під час їх виникнення (або одночасно з витратами). При цьому придбані матеріали оцінюють за нормативною ціною, а відхилення від нормативної вартості відносять на окремий рахунок «Відхилення основних матеріалів за ціною». На рахунок «Незавершене виробництво» списують нормативну кількість матеріалів в оцінці за нормативною ціною, а відхилення відносять на спеціальний рахунок «Відхилення основних матеріалів за кількістю». У такому ж порядку відображають відхилення витрат на оплату праці та накладних витрат. При цьому на рахунках відхилень перевитрати записують за дебетом, а економію — за кредитом рахунка.

Таким чином, на дебеті рахунка «Незавершене виробництво» відображають лише нормативні витрати, а на кредиті — нормативну собівартість виготовленої продукції (виконаних робіт). Відхилення від нормативів у системі «стандарт-кост» повинні бути розподілені у кінці звітного періоду та списані на рахунки «Незавершене виробництво», «Готова продукція» та «Собівартість реалізації» пропорційно до залишків на цих рахунках на кінець періоду.

81. Облік та аналіз відхилень від норм(стандартів) витрат на оплату праці.

Основна мета системи нормативного обліку полягає в тому, щоб полегшити контроль за витратами шляхом порівняння фак-тичних витрат з нормативними. У зарубіжних підприємствах нор-мативи часто використовують лише для оперативного контролю витрат і відхилення від нормативів не відображають на окремих рахунках. Але така практика вважається менш ефективною. До-цільнішим є систематичний облік відхилень на рахунках з на-ступним списанням їх на собівартість реалізованої продукції та відображенням в управлінській звітності.

Для обліку матеріальних витрат та відхилень від нормативу застосовують методи сигнального документування, партіонного розкрою та інвентарний. Для обліку витрат на оплату праці ви-користовують методи обліку виробітку за кінцевою операцією, інвентарний, розрахунковий та за кожною виробничою опера-цією.

Можливі різні варіанти обліку за нормативними витратами.

Один із можливих варіантів полягає в тому, що відхилення від норм відображаються на спеціальних рахунках під час їх ви-никнення (або одночасно з витратами). При цьому придбані ма-теріали оцінюють за нормативною ціною, а відхилення від нор-мативної вартості відносять на окремий рахунок «Відхилення основних матеріалів за ціною». На рахунок «Незавершене ви-робництво» списують нормативну кількість матеріалів в оцінці за нормативною ціною, а відхилення відносять на спеціальний рахунок «Відхилення основних матеріалів за кількістю». У тако-му ж порядку відображають відхилення витрат на оплату праці та накладних витрат. При цьому на рахунках відхилень перевитрати записують за дебетом, а економію – за кредитом рахунка.

Таким чином, на дебеті рахунка «Незавершене виробницт-во» відображають лише нормативні витрати, а на кредиті – нор-мативну собівартість виготовленої продукції (виконаних робіт). Відхилення від нормативів у системі «стандарт-кост» повинні бути розподілені у кінці звітного періоду та списані на рахунки «Не-завершене виробництво», «Готова продукція» та «Собівартість реалізації» пропорційно до залишків на цих рахунках на кінець періоду. Така методика більше відповідає принципу узгодження витрат і доходів, який передбачає, щоб витрати на продукцію відображалися у звіті про фінансові результати в тому періоді, у якому цю продукцію було реалізовано, а не тоді, коли вона була виготовлена. Особливо це легко зробити при позамовному ме-тоді обліку витрат і обчислення собівартості, коли залишків го-тової продукції на складі практично не буває, а всі відхилення можуть бути ідентифіковані з конкретними замовленнями.

У той же час адміністрація підприємства часто зацікавлена в одержанні даних про відхилення оперативно з метою прий-няття управлінських рішень. Тому в управлінському обліку (для внутрішнього використання) усі відхилення розцінюють як вит-рати звітного періоду і щомісяця списують на рахунок «Со-бівартість реалізації» або безпосередньо на рахунок «Фінансові результати».

Після відображення наведених операцій на рахунку «Со-бівартість реалізації» визначається фактична собівартість реалі-зованої продукції (рис. 4.3), яка списується на рахунок «Фінан-сові результати». Ці ж показники будуть перенесені у «Звіт про фінансові результати» (для внутрішнього використання).

Другий метод відображення відхилень від нормативів на бух-галтерських рахунках полягає у тому, що на дебет рахунка «Неза-вершене виробництво» відносять фактичну вартість використа-них матеріалів, оплати праці та виробничих накладних витрат, а за кредитом цього рахунка відображають нормативну собівартість виготовленої продукції. У цьому випадку для визначення відхи-лень від нормативів не використовують їх документування, а здійснюють аналітичні розрахунки. Для цього спочатку визнача-ють нормативну собівартість залишку незавершеного виробниц-тва на кінець звітного періоду. З цією метою проводиться інвен-таризація незавершеного виробництва та його нормативна оцін-ка. Різниця між фактичною сумою залишку на рахунку «Неза-вершене виробництво» та його нормативною оцінкою показує загальну суму відхилень від нормативів, причини яких і виявля-ють в оперативному порядку або аналітичними методами. Сума відхилень розподіляється між незавершеним виробництвом, го-товою та реалізованою продукцією і списується на відповідні рахунки.

Фактична собівартість виготовленої продукції визначається за такою методикою, як алгебраїчна сума нормативної собівар-тості, відхилення за рахунок зміни норм та відхилення фактич-них витрат від нормативних.

Така методика обліку зумовлювала збільшення обсягу об-лікових робіт та зниження оперативності і аналітичності обліко-вої інформації, що призводило до формалізму у застосуванні цього методу обліку. Проте система «стандарт-кост» орієнтована на зменшення обсягу облікових робіт порівняно із системою обліку фактичних витрат, тому що при її застосуванні відпадає не-обхідність індивідуального аналітичного обліку витрат матеріа-лів і праці на кожен вид продукції. Самі ж нормативи встанов-люються періодично і часто використовуються без зміни протя-гом тривалого часу, якщо не відбувається змін у технології ви-робництва. Рівень же накладних витрат у всіх випадках перегля-дається щорічно (незалежно від того, застосовується система «стандарт-кост» чи ні) і не впливає суттєво на відхилення обсягу облікових робіт. Це і зумовило значне поширення та тривале використання системи «стандарт-кост» у практиці зарубіжних підприємств.

 

82. Облік та аналіз відхилень від норм(стандартів) змінних накладних витрат.

Характерною ознакою даної системи є поділ усіх витрат на дві основні групи: змінні, тобто ті, які залежать від обсягу виробництва і зростають у зв'язку із збільшенням випуску продукції, і постійні (умовно-постійні), які не залежать від обсягу виробництва і практично завжди залишаються на одному і тому ж рівні.

Змінні затрати з точки зору контролю за їх раціональністю завжди вимагають більшої уваги, ніж постійні, які нараховуються рівними сумами за однакові проміжки часу. Перевитрати, які викликають перевищення фактичної собівартості над плановою, як правило, виникають у сфері змінних затрат. Тому дуже важливо встановити контроль якраз за змінними затратами. У зв'язку з цим собівартість планується і обліковується в частині одних лише змінних затрат. Що ж стосується постійних витрат, то вони (будучи зібрані на окремому рахунку) щомісячно або один раз в рік списуються безпосередньо на дебет рахунка "Прибутки і збитки". Таким чином, валовий прибуток доводиться до рівня (величини) чистого прибутку.

"Директ-кост"— це система калькулювання собівартості продукції тільки на основі прямих (змінних) виробничих витрат.

Система обліку змінних витрат виникла в США в період Великої депресії (1928 р.) і набула значного поширення в 50-х роках XX ст. До цього моменту залишки готової продукції оцінювалися по собівартості, обчисленій за повними витратами. Постійні витрати, які не залежать від обсягу виробництва і розмірів прибутку, перерозподіляючись між звітними періодами, значно впливали на величину розрахункового прибутку. У цьому аспекті було вирішено, звичайно, в достатній мірі умовно, поділити сукупні витрати на змінні, які ототожнювалися з прямими, і на постійні, які називалися некорисними і ототожнювалися з непрямими. Нова система витрат отримала назву "директ-костинг" (direkt costing).

 

83. Облік та аналіз відхилень від норм(стандартів) постійних наклад­них витрат.

Система "директ-костинг" дозволяє здійснювати більш оперативний контроль за постійними витратами, ніж це можливо при системі повного розподілу витрат, оскільки в процесі контролю за собівартістю продукції використовуються стандартні витрати або гнучкі бюджети. При застосуванні "стандарт-косту" в системі "директ-костингу" встановлюються стандарти на постійні витрати, а в основу контролю гнучкого бюджету покладено поділ витрат на постійні та змінні. Протягом року всі постійні витрати накопичуються і в кінці звітного року повністю списуються на виробництво. Деякі фірми, враховуючи, що сума накладних витрат протягом короткого періоду часу не змінюється, заздалегідь включають до бюджету витрати на рекламу, дослідження, охорону та ін. Зміна суми таких витрат контролюється керівництвом підприємства. Через те що частина нерозподіленої суми накладних витрат при системі повного розподілу витрат переходить з одного року на інший, контроль за ними послаблюється.

Система "директ-костинг" має. ряд переваг перед системою повного розподілу витрат, основні з яких такі:

- дані про собівартість, обсяг, прибутки, необхідні для цілей планування прибутку, завжди можна отримати з регулярної звітності. Отже, керівництву не потрібно вести паралельно два розрахунки для пов'язання їх один з одним;.

- прибуток за певний період не змінюється під впливом постійних накладних витрат при зміні залишків запасів;

— звіти про витрати виробництва і доходи, складені за системою "директ-костинг", в більшій мірі відповідають інтересам керівництва фірми, ніж ті, які. складені за системою розподілу витрат між виробами;,

— підкреслюється вплив постійних витрат на прибуток, оскільки загальна сума цих витрат за даний період відображається у звіті про доходи.

— показники маржинального доходу дозволяють оперативно оцінити вироби, виходячи з базових критеріїв - території, яку вони займають, категорій замовників тощо;

— "директ-костинг" об'єднує такі ефективні засоби контролю, як "стандарт-кост" і гнучкі бюджети;

— система "директ-костинг" оцінює запаси відповідно до поточних витрат, необхідних для виготовлення виробів.

Проте, система "директ-костинг" має і певні недоліки: - основні труднощі, полягають у виділенні постійних витрат. Значна частина напівзмінних витрат може розподілятися по-різному залежно від методу, який використовується, а це, у свою чергу, буде позначатися на результатах;

— для потреб довгострокового планування та інших потреб управління необхідно паралельно розподіляти постійні накладні витрати в позасистемному порядку;

-при переході від системи повного розподілу витрат до системи "директ-костинг" виникають серйозні проблеми у визначенні суми прибуткового податку;

- аналогічні труднощі виникають і в питаннях оцінки запасів при складанні звітів для власників акцій.

Система "директ-костинг" має декілька різних особливостей: перша— поділ виробничих витрат на змінні і постійні; друга — калькулювання собівартості продукції за обмеженими витратами; третя — багатостадійність складання звіту про прибутки. Процес обліку відбувається в два етапи.

На першому етапі встановлюється зв'язок обсягу виробництва готової продукції з прямими (змінними) витратами, відображається рентабельність виробництва окремих видів продукції. На другому етапі узагальнені на одному рахунку непрямі (постійні) витрати зіставляються з внеском, отриманим від реалізації кожного виду продукції. Результат відображає рентабельність всього виробництва)і реалізації. Таким чином, ця система орієнтована на реалізацію. Чим більший обсяг реалізації, тим більше прибутку отримує підприємство. Оцінюють готову продукцію і незавершене виробництво тільки за змінними (прямими) витратами. Така система оцінки спонукає підприємства знаходити можливості збільшення реалізації.

Якщо змінні витрати розмежувати на виробничі і невиробничі, то даний звіт буде складено в три етапи. На першому етапі розраховується виробничий маржинальний прибуток (дохід) як різниця між виручкою від реалізації продукції і змінними виробничими витратами. На другому етапі визначається сукупний маржинальний прибуток (дохід) загалом по підприємству як різниця між виробничим маржинальним прибутком (доходом) і невиробничими змінними витратами. На третьому етапі обчислюють чистий прибуток (або чистий збиток) шляхом зіставлення сукупного маржинального прибутку (доходу) і суми постійних витрат.