Види цивільного судочинства. (самостійно).

Норми цивільного процесуального права - це встановле­ні державою Україна загальнообов'язкові правила, що ре­гулюють порядок здійснення правосуддя в цивільних справах та визначаються системою процесуальних дій, виконуваних суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, та системою їх процесуальних прав й обов'язків, реалізація яких забезпечується визначеними законодавством цивільними процесуальними засобами (гарантіями).

Норми цивільного процесуального права класифікуються:

· за змістом;

· за сферою застосування;

· за методом впливу на поведінку правомочних осіб.

За своїм змістом норми цивільного процесуального права поділяються на регулятивні і дефінітивні. Регулятивні вста­новлюють правила поведінки конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: суду, органу судового виконання, учасників процесу. Такими будуть норми ст.ст. 27, 31, 34,35, 123,124 ЦПК та ін. Дефінітивні норми визначають завдання цивільного судочинства, формулюють принципи процесу та його інститути, мають визначення цивільних процесуальних понять: ст. 57 ЦПК - доказів, ст. 87 ЦПК процесуальних строків, ст.ст. 28, 29 ЦПК - процесуальної правоздатності і дієздатності. В дефінітивних нормах визна­чаються також загальні правила поведінки, що не стосуються конкретних суб'єктів цивільних процесуальних право­відносин, але поведінка яких має відповідати таким правилам.

За сферою застосування норми цивільного процесу­ального права поділяються на загальні, спеціальні, виключні.

Загальні норми мають значення для всіх видів про­вадження, всіх стадій процесу. Вони вміщені в ЦПК в основному у "Розділі 1. Загальні положення". Спеціальні норми регулюють права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин лише в певній стадії розвитку цивільного судочинства - у стадії розгляду справи по суті чи в стадії касаційного оскарження тощо або при розгляді певної категорії справ. Виключні норми спрямовані на конкретизацію, доповнення загальних і спеціальних норм та встановлюють з них виключення. Так, ст. 112 ЦПК надає право сторонам встановлювати договірну територіальну підсудність, крім позовів про право на будівлі, виключення майна з опису, порядок користування земельними ділянками та ін., для яких встановлені правила виключної підсудності.

За методом впливу на відносини, що ними регулюються, і поведінку їх суб'єктів норми цивільного процесуального права можна класифікувати на імперативні і диспозитивні. Імпе­ративні встановлюють зобов'язання (ст.ст. 27, 367 ЦПК), заборону (ст.ст. 117, 124 ЦПК), примус (ст.ст. 50, 93, 65 ЦПК та ін.). Диспозитивні встановлюють права суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну по­ведінку в межах, визначених такими нормами (ст.ст. 27, 31, 34, 35 ЦПК та ін.)

Як відомо, правова норма, як правило, складається з трьох частин.

Гіпотеза - визначає умови, при настанні яких така норма підлягає застосуванню; диспозиція - встановлює правила поведінки; санкція - наслідки, які настають у випадку по­рушення або невиконання даної норми. В той же час у ЦПК є норми, які мають двочленну структуру - гіпотезу і диспозицію.

Наприклад, тричленну структуру має норма, встановлена ст. 50 ЦПК: гіпотеза - свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що відносяться до справи; дис­позиція - свідок зобов'язаний з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; санкція - якщо ви­кликаний свідок не з'явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути віддано кримінальній відповідальності.

Гіпотези норм цивільного процесуального права по­діляються:

а) за характером викладених в них обставин - на одно­сторонні і двосторонні. Односторонні передбачають лише правомірні або неправомірні обставини, настання яких обумовлено застосуванням даної норми права. Такою буде гіпотеза норм ст. 122 ЦПК з правомірними обставинами, яка передбачає, що суд приступає до розгляду цивільної справи за заявою особи, яка звертається за захистом свого права або охоронюваного законом інтересу. Двосторонні гіпотези передбачають як правомірні, так і неправомірні обставини, які є підставою для застосування такої норми права. При цьому за наявності неправомірних обставин застосовується одне правило, а при наявності правомірних - інше. Прикладом може бути ст. 169 ЦПК, якою передбачені наслідки неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі;

б) за ступенем визначеності гіпотези поділяються на визначені, відносно визначені і невизначені. Визначені точно формулюють умови, за яких така норма підлягає застосуванню, наприклад, норма ст. 193 ЦПК про судові дебати. Відносно визначені вказують на умови, з настанням яких така норма підлягає застосуванню. Але наявність чи відсутність цих умов має у кожному випадку визначити суд. Такою буде норма ст. 126 ЦПК про об'єднання і роз'єднання позовів. Невизначеними гіпотезами будуть такі, котрі не передбачають конкретних умов, за яких така норма підлягає засто­суванню (ст. 150 ЦПК про додаткову і повторну експертизу).

Диспозиції норм цивільного процесуального права класи­фікуються за способом вираження закріплених в них правил поведінки на прості, описові, відсилочні, бланкетні. Прості диспозиції обмежуються вказівкою на дії, що дозволяються чи забороняються, без визначення поняття термінів, які вказують на такі дії. Це норма ст. 31 ЦПК про права сторін на зміну позивачем предмета або підстави позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; на визнання відповідачем позову і на укладення сторонами мирової угоди. Але норма права не розкриває поняття позову, його предмета, підстав, мирової угоди. Описові диспозиції правила поведінки пояснюють з необхідною повнотою і точністю, що сприяє єдиному тлумаченню і правильному застосуванню відповідної норми права. Описовими будуть норми, встановлені ст.ст. 28,29 ЦПК, про цивільну проце­суальну правоздатність і дієздатність.

Відсилочні диспозиції не встановлюють правил поведінки своїх адресатів при настанні умов, зазначених в гіпотезах цих норм, а відсилають до інших норм, в яких такі правила визначені. Відсилочною буде диспозиція ст. 340ЦПК, якою передбачено, що судове рішення підлягає скасуванню в касаційному порядку із закриттям провадження у справі або залишення заяви без розгляду з підстав, визначених статтями 205 і 207 цього Кодексу.

Бланкетні диспозиції не передбачають правил поведінки адресатів правової норми, а вказують на інші норми, в яких ці правила повинні бути встановлені. Такою буде норма ст. 17 ЦПК, за якою у випадках, передбачених законом, цивільні справи можуть розглядатися третейськими судами.

Дія цивільних процесуальних норм в часі визначається правилом, згідно з яким суд повинен застосовувати той процесуальний закон, який діє у момент здійснення проце­суальних дій, незалежно від того, який процесуальний закон діяв на момент виникнення процесу.

Так, справа, розглянута в суді першої інстанції за нормами колишнього процесуального закону, повинна вирішуватися в апеляційній або касаційній інстанції за правилами нового процесуального закону, якщо він набрав чинності.

Провадження в цивільних справах ведеться за цивільним процесуальним законом, який діє на час розгляду справи, здійснення окремих процесуальних дій чи виконання рішення суду.

В той же час ЦПК допускається зворотна дія норм цивільно-процесуального права, за виключенням законів, які встановлюють нові обов'язки, скасовують чи звужують права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежують їх використання (ст. 2 ЦПК).

Дія цивільних процесуальних норм у просторі поши­рюється на всю території України і визначається Конституцією України, Цивільним процесуальним кодексом України, Законом України „Про судоустрій". Всі суди застосовують єдине процесуальне законодавство.

Дія цивільних процесуальних норм за визначеним колом осіб поширюється на всіх громадян України, на всі українські підприємства, установи, організації, іноземних громадян, осіб без громадянства. Суб'єктивні рамки цивільних процес­уальних норм мають виключення стосовно іноземних держав, міжнародних організацій, акредитованих в Україні дипло­матичних представників.

Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок розгляду цивільних справ, об'єднаних за матеріальними ознаками в три види:

· позовного провадження — у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин (п. 1 ст. 24 ЦПК);

· провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відно­син (точніше — з конституційних, адміністративних, фінансових) — по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, облас­них рад і заявах про скасування рішення виборчої комісії; по скаргах на рі­шення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничої виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України; по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних де­путатів України; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії; по заявах про дострокове припинення повноважень на­родного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісни-цтва депутатської діяльності з іншими видами діяльності; по скаргах на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стяг­нень; по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних ор­ганів, юридичних або службових осіб у сфері управлінської діяльності; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; по скаргах на рішення, прийняті щодо релігійних організацій; по заявах прокурора про визнання незаконними правового акта органу чи дії посадової особи; про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і обов'язковому державному страхуванню. Суд розглядає й інші справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесених законом до їх компетенції (ст. 236 ЦПК);

· окремого провадження — у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим; встановлення неправильності запису в ак­тах громадянського стану; встановлення фактів, що мають юридичне значення; встановлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні; про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іно­земними громадянами (ст. 254 ЦПК).

Справи позовного провадження характеризуються наявністю двох сто­рін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.

Справи з адміністративно-правових правовідносин стосуються спору, що виник між суб'єктами конституційних, фінансових і адміністративних правовідносин з приводу законності рішень і дій суб'єктів виборчого про­цесу та органів державного управління щодо вжитих ними, а в певних ви­падках — визначених ними заходів адміністративного впливу на громадян і посадових осіб.

Справи окремого провадження спрямовуються на встановлення певних обставин, наявності юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав.

Справи, що виникають з адміністративних правовідносин і окремого провадження, розглядаються за загальними правилами цивільного судо­чинства, крім окремих винятків, встановлених цивільним процесуальним законодавством.