Мрій про тата не стало, залишились одні спогади про дитинство, де був він, найрідніша людина.

* * *

... Коли ще тихо і мирно жили вони всією сім`єю в рідній, затишній, хоч старенькій хаті, любила Меланя довгі зимові вечори. Тато вмощувались на тапчані під грубкою, ближче до гасової лампи, зі своїм вишиванням – рушником, сорочкою... У тата на шиї, наче різнокольорові низки дрібненького намиста, – муліне. Мама – неподалік, прядуть лляну пряжу на коловоротку. А вона сідає ближче до татка, бо мама мовчки прядуть, тільки коловороток тихенько журиться: „ жу-жу-жу-жу-жу”... А татко, вишиваючи, щось цікаве розказують. Чи історії, які мама називають небилицями, чи кумедні скоромовки, по-маминому – „хармани”, чи казки, які й мама люблять слухати. Під тихий голос тата, під рівномірне жужукання самопряда дівчинка засинає щасливим дитячим сном

Янголом щастя була для батька-матері їхня єдина дитина. А до недавнього – і для бабусі з дідусем.

І Лукина одиначка у своїх рідних. Батько (також Яким, а позаочі – Якимець) до революції старостував у селі. Суворим був, боялись його злодії та п`яниці, не відсилав їх до повіту, сам визначав покарання. Всипле кілька палиць – десятому закаже всякий пройдисвіт.

Заможно жив староста. Одна біда: помирали в них з Мокриною діти, й до року не доживали. І коли народилась Лукина, хтось нараяв „продати дитя через вікно”... Яку таємничу силу вводили цим в оману – ніхто не задумувався. Можливо, то ще язичницький ритуал, і предки наші, сповідуючи багатобожжя, таким чином ошукували якогось одного з богів, недоброго, що забирав від них діточок. За віки стерлись конкретності, а збереглися од напівзабутого ритуалу лише сценарій та надії на успіх...

... Повинна була чужа жінка (скажімо, сусідка) постукати у вікно знадвору і спитати:

– Чи не продасте мені вашу (називалось ім`я дитини)?

Їй мусіли відповісти з хати:

– Продамо, але за дуже великі гроші (називалась певна сума).

– А я дам більше (пропонувався солідніший викуп), бо дитя у вас дороге...

Батько відчиняв вікно, сусідка простягала йому дві монетки – до пари в майбутньому дитини, – мати подавала їй через вікно немовля, яке одразу ж, уже через двері, покупець повертала батькам.

Допомогло. Дівчинка вижила. Якимець з Мокриною дітей більше не родили, тому всі їх статки, все багатство – для одиначки, і як виросла вона, стала багатою нареченою.

Вродою старостівна не вирізнялась. А ось убраннями!.. Ні в кого з сільських дівчат не було таких хусток, спідниць, запасок, намист, як у Лукини.

Заміж її видали за повітового лікаря. Мав Якимець багато знайомих серед дрібного панства, то чи хтось свого сина чи племінника прилаштував, порадивши оженитись… на багатому спадку сільської дівчини, чи Якимцеві-старості догодив „ученим” зятем. Та не склалось життя Лукини з першим чоловіком.

Дохтор той приїжджав у село з міста лише кожної суботи, ночував, відстоював поряд з дружиною недільну відправу в церкві, обідав у тестя, сідав у свою бричку, запряжену парою гарних рисаків – подарунком тестя – і їхав до повіту, до свого шпиталю...

Коли він стояв у церкві з Лукиною, ніхто їй не заздрив. Якийсь цей дохторик мізерний, непоказний поруч з дружиною – високою та ще й огрядною від численних спідниць, надягнутих одна поверх іншої. А рукава вишитої сорочки такі широкі – під одним з них міг би заховатись її чоловічок.

Якоїсь суботи Якимців зять не приїхав. А тут такі події закрутились над світом – не до мізерного зятька: війна, революція... Якимець покинув старостування, не ті роки, часи непевні... Часто хворів, важко було одному справлятись з великим власним господарством. До Лукини сватались, але батько чекав не просто зятя, а господаря, щоб можна було передати в надійні руки нажите добро. І коли посватався парубок Яким Соколюків, не відказав йому. З роботящої сім`ї, хоч і з небагатої. Ремесло знає. Коней любить. Такому можна довірити господарство, – не пустить за вітром.