Жила в селі незаміжня Меланя. Хіба одна вона була без пари.

МЕЛАНЯ

Не

кваптеся, люди, ділити свою спільноту на добрих і недобрих, щирих та лукавих, сміливих та лякливих...Не будьте категоричними в оцінці людини, бо в кожному з нас такого намішано!.. Чи, бува, прислів`я „на чиєму возі їдеш, того й пісню співай” не означає, що віз – то умови життя людини, а пісня співається (доля вершиться), як вже той віз везе: чи по рівній дорозі котиться та ще й на гумових шинах, чи по калабанях торохкотить дерев`яними ободами...

* * *

Жила в селі незаміжня Меланя. Хіба одна вона була без пари?

Вдень Меланя відганяла спогади, але вночі бачила страшні

Роки минулого століття на прощу до Почаєва добирались переважно попутками.

Та мало це і свої переваги. Не квапилися, виїхавши з дому вранці, ввечері вже бути вдома... За перший день лише добирались до монастиря, відстоювали вечірню відправу, а на Різдво та на Великдень – всеношні. Могли залишитись на день, на два. Могли знайти й де перепочити – щоразу появлялись нові знайомства з однодумцями у вірі.

Меланя після відвідин Почаївського монастиря вся наче світилась із середини. Може, зцілилась би її душа назавжди, якби... Якби не вино. Вино, яке по чарочці (три рази...) під час трапези – похоронного чи поминального обіду – випивали півчі. Перед ними завжди ставили „кагор.” Те, що нешкідливим було для інших, їй зашкодило: хвороба вернулась. Подвоїлась, потроїлась чи й удесятерилась.

Меланя збожеволіла. Бігала по селі, щось вигукувала і била себе кулаками по лобі. Лоб – суцільний синяк... Зустрічні, хто шарахався від неї, чули вслід такі слова, яких вона ніколи раніше не вимовляла; хто ж зупинявся, щоб вислухати нещасну, чув страшні прокльони на адресу тих, хто розкуркулив її родину, хто винен у репресії батька. На півслові зривалась з місця і бігла до осель колишніх активістів, яких вже давно не було серед живих, гамселила ногами в замкнені ворота та хвіртки, проклинала до десятого покоління рід своїх кривдників.

Колись, коли мучителі безневинних людей ще були живими, вона не проклинала їх... Щоб не сказати „доброго дня,” переходила на протилежний бік вулиці, відвертала голову, коли хтось з них йшов назустріч. А проклинати – ні, мама не дозволяли, говорили, що клясти – гріх, Господь їх накаже, і загребущі руки покрутить, і заздрісні на чуже очі осліпить, а на тому світі в пеклі будуть горіти за понищені людські життя, за скалічені долі.

... Коли засновувався колгосп, батьків Мелані Якима та Лукину не прийняли до гурту. Вони попали в список куркулів. Забрали в них землю, коней, корів, машину-молотарку, реманент, вигребли зі скринь та комори, конфіскували матеріали на нову хату – дерево, терніт покрівельний... Мали батьки збудувати гарну нову оселю для доні, мріяли, якою багатою нареченою буде в майбутньому їхня єдиниця...

Мрій про тата не стало, залишились одні спогади про дитинство, де був він, найрідніша людина.

* * *

... Коли ще тихо і мирно жили вони всією сім`єю в рідній, затишній, хоч старенькій хаті, любила Меланя довгі зимові вечори. Тато вмощувались на тапчані під грубкою, ближче до гасової лампи, зі своїм вишиванням – рушником, сорочкою... У тата на шиї, наче різнокольорові низки дрібненького намиста, – муліне. Мама – неподалік, прядуть лляну пряжу на коловоротку. А вона сідає ближче до татка, бо мама мовчки прядуть, тільки коловороток тихенько журиться: „ жу-жу-жу-жу-жу”... А татко, вишиваючи, щось цікаве розказують. Чи історії, які мама називають небилицями, чи кумедні скоромовки, по-маминому – „хармани”, чи казки, які й мама люблять слухати. Під тихий голос тата, під рівномірне жужукання самопряда дівчинка засинає щасливим дитячим сном

Батько відчиняв вікно, сусідка простягала йому дві монетки – до пари в майбутньому дитини, – мати подавала їй через вікно немовля, яке одразу ж, уже через двері, покупець повертала батькам.

Коли він стояв у церкві з Лукиною, ніхто їй не заздрив. Якийсь цей дохторик мізерний, непоказний поруч з дружиною – високою та ще й огрядною від численних спідниць, надягнутих одна поверх іншої. А рукава вишитої сорочки такі широкі – під одним з них міг би заховатись її чоловічок.

Якоїсь суботи Якимців зять не приїхав. А тут такі події закрутились над світом – не до мізерного зятька: війна, революція... Якимець покинув старостування, не ті роки, часи непевні... Часто хворів, важко було одному справлятись з великим власним господарством. До Лукини сватались, але батько чекав не просто зятя, а господаря, щоб можна було передати в надійні руки нажите добро. І коли посватався парубок Яким Соколюків, не відказав йому. З роботящої сім`ї, хоч і з небагатої. Ремесло знає. Коней любить. Такому можна довірити господарство, – не пустить за вітром.

МЕЛАНЯ

Не

кваптеся, люди, ділити свою спільноту на добрих і недобрих, щирих та лукавих, сміливих та лякливих...Не будьте категоричними в оцінці людини, бо в кожному з нас такого намішано!.. Чи, бува, прислів`я „на чиєму возі їдеш, того й пісню співай” не означає, що віз – то умови життя людини, а пісня співається (доля вершиться), як вже той віз везе: чи по рівній дорозі котиться та ще й на гумових шинах, чи по калабанях торохкотить дерев`яними ободами...

* * *

Жила в селі незаміжня Меланя. Хіба одна вона була без пари?