Нової не встигли звести, А зі старої вигнали. Богу дякувати, дозволили хоч у льоху жити.

У в пам`ять, і в душу малої Мелані навіки вкарбувався холод того підземелля і дим, що роз`їдав очі. Тато змурували з камінчиків сяку-таку пічку, аби страву зварити, руки погріти, ганчір`я посушити... А ще запам`яталось їй страшне, наче нелюдське ревіння, що упродовж кількох днів і ночей долинало від сусідського обійстя. То ревіла од холоду й голоду дочка Марка і Хими, десятирічна німа дівчинка. Розкуркулена сім`я сусідів жила в землянці...

Але в ті страшні спогади світлою теплою ниточкою вплітається відчуття власної захищеності, бо поруч були її рідні – тато і мама. Тодішнього страху, що з нею може статися щось іще гірше, ніж холодний льох і гіркий дим, Меланя не пам`ятала. Тато, такі говіркі, все щось придумували, щоб не сумували дружина з донькою, говорили, що їм пощастило: хата їхня стара, ніхто з активістів на неї не зазіхнув, і в льоху дозволили жити... До Сибіру не спровадили, то, може, доживуть якось до кращих часів...

– А що? – костричився Яким. – Живемо в фортеці!.. От якби ще поруч з нами картопелька проживала. Гаразд, перекапараємо зиму, а весною, може, дозволять города посадити.

– А чим посадмо, – наче про себе мовила Лукина. Знала, що чоловік не знайде втішної відповіді і почне якісь казки вигадувати. Дитина в них вірить... Вірить, що льох – це тимчасово, що повернуть їм хату, не вабить вона, як он Маркова, заздрих на чужу працю. Поселився в хату сусідську злидар, ледащо, пиятик. Усім малоземельним у двадцяті роки нова влада землі дала, то він і ще кілька таких, як він, пропили свою землю, а тепер активістами стали, бо... бідняки. На чуже ласі, переселились зі своїх занедбаних хат у добротні хазяйські. Кого з господарів до Сибіру спровадили, кого, як Якима, – до льоху. А Марка з Химою та чотирьома дітьми нелюд вигнав і з хати, і з двору... Правда, коли Марко почав копати землянку під садком, не прогнав, а лише поглузував:

– Копай, копай... Як до Сибіру підеш, я у твоїй ямі кролів розводити буду...

Марко, будуючи землянку, теж думав, що буде вона тимчасовим притулком для його родини, захистом од вітру, дощу, холодних ночей. Чи до Сибіру відправлять, чи Господь напоумить нелюдів, повернуть хату… Покрив яму дашком з дрючків, пошив старими сніпками з розібраної активістами його клуні.

Літо минуло, прийшла осінь з холодними вітрами, затяжними дощами... Вода просочувалась крізь солому, текла по стінах.

Вогкість, холод і... голод. Свитки, кожухи, теплі вовняні рядна – все це лишилось у хаті, куди їх не пускають. Один кожух і кілька ряден Хима встигла занести до подруги, щоб та сховала, бо ж до її родини „бригада” розкуркулювачів не прийде: середняки вони. Але коли Хима потім хотіла забрати своє, щоб рятувати сім`ю, подруга її і на поріг не пустила...

Четверо діток було в Марка з Химою. Німа десятирічна донька і три хлопчики – одне по одному... Плакали від холоду та голоду братики, ревла їхня німа сестричка... Ніхто не допоміг, до всіх прийшов чорний тридцять третій рік. Померли, не дожили до весни Марко, Хима, німенька та найменше дитя. Двох середульших – Гриця та Іванка – після смерті батьків забрали до патронату.

... А Яким щоранку виходив з льоху і вирушав у село шукати роботу. Кому в жорнах змеле, кому щось пошиє – в хаті замовника. Його „зінгера” загребли разом з іншим майном. А якби й ні, додому не взяв би чужого краму. „Бригада” сют-тут влаштовує рейди, а раптом хтось щось вийняв з потайної схованки – одразу й відберуть.

Був Яким добрим кравцем, вчився шити в місті у єврея, відомого майстра. А ще в селі прозвали Якима „дядиною”... Бо й вишивати вмів. Міг забути зняти з шиї мотяшку кольорових ниток і так гайда уздовж селом...

… Забрали Якима у тридцять сьомому. Щось бовкнув про владу – так думали одні, а інші здогадувались, що попав чоловік „0,до плану.” І як у воду канув! Про долю вивезених раніше на північ та до Сибіру згодом дізнались. Хтось листа прислав, про себе та про сусідів повідав, якщо разом випало бути на чужині, чи там-таки траплялась можливість розпитати про когось. А про долю кількох чоловіків, взятих з села тоді ж, як і Якима, ніхто з рідних ніколи не довідався. В п`ятдесятих у Проскурові зносили стару будівлю, то в підвалі знайшли останки сотень замордованих людей, штабелями лежали, пересипані хлоркою. Пішла чутка, що можна впізнати своїх серед жертв енкавеесівців. Жінку, голову колгоспу з якогось села, що поїхала на нараду і не вернулась, рідні впізнали по чоботях...

Меланя теж намагалася розшукати батька. Де там!.. Нікого й близько не підпустили до того підвалу, колючим дротом обгородили, вартових міліціонерів поставили.

Лукини на той час вже не було в живих. Меланя втратила останню надію побачити батька. Ще до цього думала, що, може, він у тюрмі, з якої не можна подати звісточки. Прислухалась, бувало, що люди говорять про якусь амністію, мріяла: «Може й тато попадуть під ту амністію, скільки можна їх, стареньких вже, тримати в тюрмі? За що? Невже за стільки років не можна розібратись і визнати тата невинними? Вони ж нікому зла не зробили. А ті, на совісті яких смерть безневинних Маркових діточок, смерть Назарихи і її онука в лапах сибірського ведмедя (дійшла ж ось вість до села: вислана в Сибір з родиною стара Назариха пішла з онучком в тайгу по гриби і не вернулася) – ті живуть, іроди, осліплі, покручені, але живуть! А тато і в колгосп все віддали, і, як тільки було дозволено, записались до колгоспу, працювали – не лінувалися на всяких роботах, куди тільки посилали. В конюшню послали – доглядали коней на совість, не вирізняли колишніх своїх від інших, всіх жаліли, бо що божа худібка винна?..»

Меланя і в Німеччині мріяла про зустріч з батьком. Поміж невільниками ходили чутки, що з в`язниць усі репресовані відправлені на фронт...

„Тато вже немолоді, на фронт їх не візьмуть, може, в тилу на якомусь заводі працюють,” – думалось тоді.

З цією мрією вернулась у сорок п`ятому до села. З цією мрією не розлучалась до поїздки в Проскурів.