Багато її ровесниць залишились довіку самотніми. Забрала війна їх наречених.

Меланя і чимало її односельців побували в німецькому рабстві. Не всі повернулися живими. Чи дивиною було в сорок п`ятому бачити заплаканих матерів: плакали за синами та дочками, що не вернулись з фронту та з Німеччини. Меланина мати Лукина була з тих, кому поталанило, її єдина дочка повернулась живою. Худа – аж світиться, але жива! Розповіла матері, родичам та сусідам, як працювала на каторжних роботах у соляній шахті, як годували бранців баландою з бруквою. Пояснювала людям, що то за овоч ота бруква. Старі люди дійшли до висновку, що бруква – це не що інше, як… ріпа. Колись, ще до колгоспу, ще на своїх полях вирощували цю кормову культуру для свиней та корів.

Тепер на невеличких городах садять лише картоплю, вірять у ню – чи не єдину годувальницю... А в колгоспах ще до війни запровадили вирощування для худоби кормові буряки. Ріпа, думали, канула у вічність...

Зібралась рідня, близькі та сусіди під хату Лукини, як почули, що Меланя повернулась з неволі. Слухали її, говорили про те-се – за що мова заходила. Як от про брукву, яку, наче худоба, мусили їсти бранці, та і то не до вгамування голоду, бо пливало у рідкій баланді лише кілька шматочків... І за таким харчем треба було тяжко працювати, щоб уникнути побоїв та знущань наглядачів. Меланя, мабуть, була міцнішою за свою подругу Надю, витримала все. А Надя захворіла на сухоти і померла на чужині... Сидить мати її, Явдоха, на призьбі Лукининої хати, мовчки витирає сльози. Вістку про смерть дочки вона вже мала від іншої дівчини, яка раніше дісталась додому. До Мелані прийшла, аби та розповіла, як все було, бо жили вони з Надею в одному бараці, працювали разом на тій клятій шахті. Меланя доглядала її хвору дочку, ділилась з нею останньою крихтою. Тим, хто не виходив на роботу, пайки не видавали. Надя йшла з останніх сил, виробити норму допомагали всі, хто працював поруч і ще міг допомогти. Дуже боялась бідна дівчина, щоб ще живою не відправили в піч... Але, знесилена, злягла, правда, лише на кілька днів...

Люди, що пережили війну, неволю, люди, що дочекались або не дочекались своїх рідних – зранені тіла, зранені душі... Як ви жили у повоєнне голодне лихоліття? Що допомагало вам витримати ще одне випробування?..

... А що таке – двадцять літ? І коли ти вирвалась із пекла живою! Ой, яка ж то радість – вийти з сапкою на свій город, які ж рідні ці кущики картоплі! Та навіть бур`ян – рідний, аж шкода підтинати...

Багато мали люди роботи і на колгоспному полі, і на власних городах, які напровесні скопували заступами, але знаходили час надвечір прийти сусід до сусіда, а там і решта – до гурту... Новинами поділяться, хто нестерпне горе своє вкупі з іншими згорьованими годину-другу перебуде, бо ж наодинці сам з собою – ой, як тяжко! Сходились чоловіки-фронтовики, палили самосад, розповідали про різні випадки на війні. Принишклі, мов осінні мухи, сиділи поміж ними дітлахи, ловили кожне слово оповідача – батька, брата чи сусіда.

Фронтовики збирались збирались поговорити-виговоритись, подиміти самокрутками, пригощаючи один одного залишками махорки з фронтової пайки чи пахучим домашнім тютюнцем, припасеним дбайливою дружиною: чекала, вірила, що поовернеться з війни господар, садила грядочку лопуха того бакуну в кінці городу... А мали ж у душах фронтовики болю – від одних лише спогадів сивіли. Та не заливали його оковитою. Напевно, радість, що все страшне – позаду, була такою об`ємною, що заповнювала все єство людини, і не було місця для іншої, сумнівної і нетривкої.

Меланя через десятки років скаже про цей час:

– Були сусід з сусідом ріднішими братів рідних. Якщо в когось з дівчат збереглась гарна хустка, то по черзі зав`язували її всі подруги з однієї вулиці, йдучи до клубу. Сусіди не сварились за межу чи за те, що сусідське теля чи порося забігло в огород, разом виганяли, сусід допомагав сусідові впіймати та прив`язати, чи загнати до клітки норовистих. Та й тинів поміж садибами не було, щезло за роки війни в печах все, що було дерев`яного.

На кожній сільській вулиці була одна або дві хати, в яких збирались вечірні посиденьки. Влітку сходились під хатою, сідали хто на чому: на призьбі, на пеньках, а хто й приносив з собою дерев`яного стільчика. Взимку всім вистачало місця в невеличкій хаті. Довгі зимові вечори, жінки брали з собою якусь роботу – кужіль чи вишивання, чоловіки, зазвичай, збирались у тій хаті, де їм дозволялось „смалити” самокрутки... Найчастіше залишали свої холодні домівки вдови з дітьми – ішли до сусідів зігрітись і тілом, і душею коло чужого вогню, в розмовах-спогадах, віщуваннях кращого життя. Бо чи ж не заслужили люди в Бога після таких страждань, чи не вимолили просвітлої годиноньки – миру, спокою, окраєць хліба для своїх дітей? Дорослі хлопці та дівчата гуртувались окремо. Вже влітку сорок п`ятого молодь зголосилась толокою відремонтувати клуб, після роботи збігались: хлопці латали дах, вікна, двері, дівчата білили стіни. Ото і весь ремонт. Підлоги в будинку ніколи не було, про те, аби пофарбувати вікна-двері, завісу на сцену пошити – і мови не велось...

Теплого літнього вечора, вперше за останні кілька років, від клубу раптом долинув знайомий до сліз голос гармошки... Впізнали люди і мелодію, і манеру виконання: грав Іван, найменший з чотирьох братів Ільковичів. Щасливими були їхні батько й мати, всі чотири сини вціліли в боях. До війни вони разом з батьком грали в духовому оркестрі села, і гармошка в руках кожного співала – за серце брала. Зумів старий Ілько зберегти інструменти до повернення синів, мабуть, вірив, що ще не на одному весіллі заграють його соколи.

Отож: одного теплого літнього вечора обізвалась до сердець людських, покликала хоч на мить забути горе-біду – заспівала в руках хвацького гармоніста трьохрядка – в кінці села почули. Дівчата ледь встигли вмитись та помити ноженята після роботи в полі, бо ж босоніж все літо... Так і побігли на зазивний спів гармошки. Вибивають босі п`ятки веселого краков`яка по долівці, здіймають куряву... Не одна звабливо поглядала на красеня гармоніста. Та хто ж буде грати, як він ощасливить котрусь та візьме до танцю? Інколи з молодою дружиною приходив до клубу інший з Ільковичів – Василь, брав із рук брата інструмента, грав та ще й співав фронтових пісень, – „На позиції...”, „Катюшу”... І під ці мелодії дівчата примудрялись танцювати. Дівчата з дівчатами, і рідко в парі з хлопцем...

…Поодружувались уцілілі молоді воїни, а незаміжніх дівчат залишилось іще ой багато. Серед них і Меланя. Змирилася зі своєю долею. Кілька її ровесниць подались на Донбас щастя шукати, там і сімейний затишок познаходили. А вона не поїхала, мусіла маму доглядати, часто хворіла Лукина, а коли померла, Меланя була вже літньою.

Кілька місяців після повернення додому додому, радість від того, що все страшне – позаду, наче була єдиним її почуттям. Але лише кілька місяців... Ото як один раз розказала матері, рідні та кільком сусідам, що першими нагодились, як жилось у неволі, то вже ніколи й нікому не повторила розповіді. Лукина переповідала, якщо її розпитували, але не в присутності дочки.