Новизна змісту,мова і спосіб опрацювання авторського тексту.

Новизна змісту,мова і спосіб опрацювання авторського тексту.

Мова – оригінальні твори; - перекладні та авторизовані.

5.За обсягом і складом друк.одиниць. (складом поліграфічних видань,форматом,тиражем)
СДО(одно,двоє,багатотомне).
6.За способом набору. (набірні,безнабірні,факсимільні)

 

Сформулюйте поняття типології видання

Типологія – це загальнонауковий метод пізнання, завдання якого є виокремлення в навколишній дійсності характерних явищ, їх властивостей, процесів і взаємовідношень.

Типологія видань – 1.як метод характ. ознак і особливостей друкованих продукції; 2. дисципліна яка займається класифікацією видань, вивченням характерних особливостей їх типів, видів, найбільш загальними основами видавничої справи та редагування.

 

Що таке брошура чи не є вона різновидом книги?

Брошура (фр. brochure,від brocher —зшивати) — неперіодичне або

періодичне текстове книжкове видання об'ємом понад 4, але не більше 48 сторінок, сполучених між собою за допомогою шиття скріпкою або ниткою.

Свою історію брошури беруть з часів Реформації у Франції (16 ст.). Це були часи швидкого темпу розвитку поліграфії, завдяки чому з'явилася можливість масових накладів за низькими цінами і складною політичною ситуацією у Франції, коли необхідно було поширення друкованих засобів пропаганди та агітації. Саме такими інструментами стали друковані брошури. брошура видання агітація реклама

Низька ціна і великий обсяг - ось що сприяло широкому використанню та поширенню брошур серед широкого загалу населення. За допомогою цього видання людям легко і доступно роз'яснювалася сформована політична ситуація в країні.

Брошури стали настільки ефективним рекламним засобом за часів Французької революції, що їх друк та розповсюдження каралося стратою. В часи революцій, брошури продовжували бути одним з ефективних і поширених засобів агітації і пропаганди.

На сьогоднішній день, брошури теж використовуються як засоби політичної пропаганди, але це не основна теперішня їхня функція. Основна мета брошури, як рекламного засобу - завоювання та переконання клієнта в потрібності і корисності наданих товарів та послуг. Випускають зараз різні їх формати.

Сьогодні, брошура - навчальний посібник, багатосторінковий прайс-лист, бухгалтерський звіт, наукова робота, яка містить в собі різну інформацію - текст, графіки, таблиці, креслення і діаграми.

Брошура не є книгою, адже публікації більш як на 48 сторінок це

книга,менша публікація вважається брошурою;

 

Навчальні віддання

Це особливий вид видань, створений у відповідній формі та покликаний допомогти широкому загалу конкретного користувача (учня, студента, аспіранта, викладача) в оволодінні ним конкретним навчальним предметом. Зовнішньою ознакою навчального видання є зазначення на його вихідних даних рекомендаційного грифа відповідного освітнього міністерства, відомства, навчального чи наукового закладу, а також проходження визначеного порядку рецензування.

Навчальні видання мають кілька підвидів із чітко зумовленими характеристиками й вимогами, які важливо розрізняти під час підготовки рукопису до друку: підручник, навчальний посібник, методичний посібник, наочний посібник (таблиці), хрестоматія, робочий зошит, самовчитель, задачник, практикум, курс лекцій, навчальна і робоча програми.

Довідкові видання

У доступній читачеві формі подають стислі й найголовніші відомості щодо того чи іншого поняття, предмета, терміна, події, персоналії. Матеріали довідкових видань мають зручну форму розміщення, здебільшого за алфавітним принципом (суцільним, або проблемно-тематичним), що дає можливість швидко віднаходити їх і не потребує суцільного читання.

Підвиди цього блоку: словник (правописний, етимологічний, орфографічний, термінологічний, тлумачний, перекладний, біографічний, бібліографічний, частотний), словник-довідник, довідник, енциклопедія, розмовник, путівник.

Літературно-художні видання

Об'єднують усі твори художньої літератури, різноманітні за жанрами, часом і місцем їх появи у світ. Це художні, документально-художні твори, альманахи, антології, пісенники.

За читацькою адресою розрізняються книги для дорослого читача й для дітей. При цьому дорослих читачів прийнято ділити на кілька груп:

1) масовий читач - практично всі грамотні люди, від академіка до різноробочого;

2) широкий читач - група численна,- але обмежена за тими або іншими ознаками: наприклад, читачі із середньою освітою; читачі різної підготовки й освіченості, але які об’єднані любов’ю до теми чи галузі - наприклад, захоплені кіно або театром, цікавляться історією, або політикою; читачі, що розрізняються за віковими інтересами (юнацтво, пенсіонери) або статевою належністю (жінки, чоловіки);

3) вузький читач - нечисленна група, що пов’язана з вузькістю теми книги або спеціальності, якій вона присвячена.

Відповідно до цих читацьких груп, книги можуть бути масовими, популярними (тобто адресованими широкому колу читачів) і вузькогруповими (для фахівців).

Діти - читачі, що поділяються на групи за віком: молодші й старші дошкільники (до 6 років); молодші школярі; школярі середнього віку, школярі старшого віку.

Точна уява про майбутнього читача й відповідна підготовка книг, враховуючи інтереси і можливості читацької групи, визначає успіх книги й допомагає без грубих прорахунків точніше встановити наклад.

9.Види книг за складом творів:

За складом творів книги, що публікуються, поділяються на моновидання (з одним твором) і полівидання (з декількома або багатьма творами - збірники, зібрання творів).

Структура тексту полівидання більш складна: якщо в моновиданнях текст розділяється тільки на підрозділи одного твору, то в полівиданнях - на твори, їхні групи й підрозділи всередині твору.

Розрізнюються збірники авторські (твори в них належать одному авторові або одній групі співавторів) і колективні (складені з творів різних авторів і груп співавторів). Авторські збірники можуть бути сформовані самим автором або іншою особою - укладачем, колективні - тільки укладачем. Як авторські, так і колективні збірники можуть бути тематичними (з творами на одну тему), жанровими (збірники байок, мемуарів, лірики й т. ін.), різнорідними (з творами на різні теми, різних жанрів, пов’язаними лише тим, що належать, наприклад, письменникам однієї групи чи напрямку).

Зібрання творів відрізняються від збірників тим, що представляють з тією або іншою повнотою творчість автора або колективу співавторів за весь період творчості або за якийсь етап літературної, наукової, культурної діяльності автора.

Різниці в складі творів не можуть не впливати на вибір книжкових елементів для видання й на всю його підготовку. Чим складніший склад, тим ретельнішою й продуманішою має бути підготовка, повнішим апарат видання.

10.Види книжкових видань за знаковою природою інформації:

- текстові. Формою і основним засобом передачі їхнього змісту є словесний, цифровий, формульний чи змішаний текст.

- зображальні. Складають ту частину друкованої продукції, де домінує зображальний матеріал у вигляді репродукцій творів мистецтва чи фото, а текст виконує лише допоміжну, пояснювальну функцію. Можна виділити такі підвиди: альбом (художній, технічний, фотоальбом), атлас (анатомічний, ботанічний, географічний, зоологічний, мовознавчий, медичний), гравюра, естамп, екслібрис, етикетка, літогравюра, ксилографія, офорт, художня листівка, художній плакат.

- картографічні. Творяться у відповідній проекції зменшеного і узагальненого зображення поверхні землі чи якогось іншого небесного тіла за допомогою певної системи умовних знаків. Підвидами цієї продукції є карти, карти-схеми, глобуси. Серед спеціалізованих видавництв цього профілю, які міцно утвердилися нині на ринку, - "Мапа України", "Картографія".

- нотні. Головним знаковим матеріалом нотних видань є нотні знаки, за допомогою яких фіксуються музичні твори для збереження їх і навчання іншими користувачами.

Елементи книжкового тексту

Текстова частина книги чітко поділяється на:

Основний текст – текст твору або творів, заради розповсюдження й читання яких книга видається;

Додатковий текст – текст, що стосується творів, але до них не входить, - різного роду додатки (документи, довідкові таблиці тощо), редакції й варіанти основоного тексту;

Допоміжний (службовий) текст – так званий апарат книги, завдання якого:

ü спростити й скоротити її шлях до читача (це завдання виконує інформаційно-довідковий апарат – вихідні відомості на найпримітніших місцях книги: зміст, покажчики предметів, імен і т.п., колонтитули);

ü допомогти читачеві поглиблено й точно зрозуміти твір у цілому й у деталях (цьому служить пояснюючий, науково-допоміжний апарат: вступна стаття, передмова, післямова, коментарі й примітки);

ü Познайомити читача з літературними джерелами цитат і запозичень у тексті твору і з літературою на його тему (для чого додають бібліографічний апарат – бібліографічні посилання або покажчики).

ü

Початкові сторінки.

• На титульній сторінці: Відомості про автора - до трьох авторів. Назва видання - повне (на обкладинці припускається скорочення). Надзаголовкові дані (відомості про заклад від імені якого здійснюється видання), підзаголовкові (вид видання, аудиторія, повторюваність видання, наявність грифу, упорядник, переклад тощо), вихідні дані (місце назва видання час виходу).
• Зворот титульної сторінки: Шифр зберігання видання УДК (Універсальная десяткова класифікація) ББК (бібліотечно-бібліографічної класифікації), авторський знак. Макет анотованої каталожної картки (бібліографіч. запис: заголовок, бібл.опис, анотація, автор. знак). ISDN, авторські права, іноді данні про рецензентів, редактора, данні про документ, за яким надано гриф видання.
• Авантитул – це перша сторінка видання, в якому є розгорнутий титул. Наповнення авантитулу: повтор даних титулу, логотип видавництва, епіграф, цитата, посвята.

Прикінцеві сторінки:
• Надвипускні дані (Повна назва видання, повна ім'я автора чи упорядника, вид видання за цільовим призначенням, імена учасників видавничого процесу, мова видання).
• Випускні дані: дата підписання, формат паперу та частку аркуша, наклад, обсяг видання в умовних аркушах, номер замовлення, назву та місце знаходження видавця, його свідоцтво про реєстр, тощо.

 

Відомості про автора книги.

Автор (походить від лат. auctor, що буквально означає творець, засновник, письменник) — особа, яка створила художній, науковий, мистецький чи інший твір (проект, винахід тощо).

Якщо автором книги є одна людина. Ім'я її розміщується у центральній частині титульної сторінки над заголовком книги. Стандарт не регламентує порядку подання імені автора (ініціали та прізвище, повне ім'я та прізвище). Важливо лише, щоб це написання було в називному відмінку й повторювалося однаково на обкладинці (оправі) та корінці видання. Ім'я чи ініціали проставляються, як правило, перед прізвищем. Можуть і після прізвища.

Перша форма представлення імені автора більше практикується у випусках художніх, дитячих,науково-популярних видань, друга — у наукових та навчальних. Нині в українському книговиданні простежується тяжіння до європейської форми представлення автора на титулі книги — лише ім'я та прізвище. Видавцеві слід пам'ятати, що переважне право вибору в цій справі має автор.

Редактор зобов'язаний зважити на прохання чи наполягання автора, зазначивши на титулі лише його псевдонім, або ж справжнє прізвище в дужках після псевдоніма (у другому рядку).

У вітчизняних виданнях дорадянської доби практикувалося перед іменем автора зазначення його вченого ступеня чи посади в одному рядку: Проф. М. Грушевський

Зважаючи на поширеність такої практики в минулому, нинішній український стандарт допускає наведення таких відомостей, але після імені автора, на двох рядках. Для прикладу: Р. Г. Іванченко, д-р філологічних наук

Це стосується і тих випадків, коли видання має двох чи трьох авторів. Порядок їх зазначення на титулі (в один, два, або три рядки) залежить від побажань авторів. Краще, коли їхні прізвища подаються за алфавітом. У випадку, коли цей принцип порушується, видавництво має одержати письмову заяву від авторів з їхніми підписами, в якій зазначається порядок "першості" (нерідко першим автором стає старший за посадою, або той, хто написав більший обсяг тексту тощо).

Прізвища лише трьох авторів можна зазначати на титулі (обкладинці). Четвертий і наступні автори маються на увазі вже в написанні та ін. Повний перелік усіх авторів, із зазначенням внеску кожного в написання конкретних розділів, параграфів чи сторінок, подається на звороті титулу.

Низький професійний рівень конкретного видавця на цьому етапі можна визначити і за відсутністю пробілів між ініціалами та прізвищами авторів, набраних на титульних сторінках та обкладинках крупним шрифтом. На багатьох обкладинках і титульних сторінках видань, які продукують новоутворені видавництва є злиті ініціали, тоді як слід набирати ініціали і прізвище роздільно.

 

24. Вимоги до заголовка видання.

Назва видання — одне або кілька слів, які ємко передають зміст видання, графічно виділені на титульному аркуші (обкладинці). Розрізняють основну (перша серед інших), альтернативну (друга назва твору, приєднана до першої за допомогою слів "або", "тобто"), складну назви видання (назва твору, яка складається або з двох рівноцінних за значенням окремих речень, або заголовка і підзаголовка).

Назва видання має чітко відповідати тій, яка затверджена в договорі з автором і проанонсована в рекламних проспектах. І автор, і видавець зацікавлені в тому, щоб вона була короткою, ємною, цікавою, інтригуючою, оригінальною. Виняток становлять лише навчальні видання, назви яких мають відповідати назвам нормативних чи факультативних дисциплін, що вивчаються в навчальних закладах.

Для окремих видань, наприклад, наукових, характерні довгі назви, або назви з уточнювальними підзаголовками. Титульна сторінка вимагає повного написання таких назв, тоді як на обкладинці, суперобкладинці, палітурці, корінці обкладинки чи палітурки допускається (за узгодженням з автором) їх скорочення.

У виданнях зі змішаним текстом різними мовами заголовок видання наводять усіма мовами, використаними у виданні. Це стосується, головним чином, книг з паралельним текстом різними мовами, де й інші дані на титульному аркуші пишуть мовами видання. Заголовок-цитату беруть у лапки: «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…»

 

25. Охарактеризуйте підзаголовкові дані книги.

Підзаголовкові дані — це елемент вихідних відомостей, які вміщують на титульному аркуші під назвою видання і над вихідними даними.

У книжковому виданні підзаголовкові дані більш різноманітні і складні для засвоєння. їх перелік може мати такий ряд (курсивом виділено можливий варіант тексту підзаголовкових даних): • відомості про вид видання (монографія)'. • читацька адреса (для молодшого шкільного віку); • літературний жанр (роман); • відомості про черговість видання (друге видання, перероблене й доповнене); • наявність грифа видання (затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів, які навчаються за спеціальністю "Хімія"); • ім'я укладача (упорядник П. Г. Іваненко); • відомості про мову оригіналу та ім'я перекладача (переклад з англійської І. М. Шевчука); • відомості про загальну кількість томів багатотомного видання та порядковий номер тому (зібрання творів у 12 томах. Том. 2); • відомості про місце і дату проведення конференції, симпозіуму, матеріали яких об'єднані в даному збірнику (Львів, 20-23 жовтня 2003 року).

Літературний жанр – указується в моновиданні, коли позначений автором або видавництвом, і в збірнику – за бажанням укладача або видавця.

Ім’я укладача – у складених виданнях (збірниках, хрестоматії). Обов’язково потрібно вказувати перед ім’ям характер складальної або прирівняної до неї роботи. допускається перенос на зворот титульного аркуша. Бажана форма називного відмінка.

Відомості про перекладача – у перекладному виданні, імена вказуються на титульному аркуші тільки в тому разі, якщо всі твори перекладено одним перекладачем або групою. Якщо у збірнику творів останні перекладено різними особами, то ці відомості розміщують усередині збірника після тексту кожного твору праворуч та у змісті після заголовка і тематичного підзаголовка. Бажано щоб імена перекладачів ставилися у Називний відмінок.

 

26. Вихідні дані книги

Вихідними даними називають відомості про місце випуску книги, її видавця та рік її випуску.

Місце випуску книги – ним вважається населений пункт, зазначений у юридичній адресі видавництва або його філії. Назва цього населеного пункту має бути такою, яка привласне йому в офіційних довідниках адміністративно-територіального розподілу. Місце випуску видання може бути не вказане у вихідних даних, якщо воно є частиною імені видавця або повністю входить до назви видавництва. У книгах, випущених спільно декількома видавництвами, ставлять місцезнаходження кожного, якщо вони розташовані в різних населених пунктах.

Ім’я видавця (назва видавництва) – видавчцем вважається за стандартом юридична особа, яка здійснює підготовку і випуск видання. Форма імені має відповідати встановленій при його реєстрації. У книгах, що випускаються відділенням видавництва, треба ставити спочатку назву видавництва, потім назву відділення. У спільних виданнях наводять місце випуску книги та ім’я кожного видавця.

Рік випуску книги – позначається арабськими цифрами без вказівки слова «рік» у повній або скороченій формі. За законом України «Про авторське право і суміжні права» цим роком вважається рік випуску в обіг примірників твору (видання), тобто рік здачі накладу або його початкової партії книгопродавцеві

27. Прикінцеві сторінки видання.

Прикінцеві сторінки видання містять:

• Надвипускні дані (Повна назва видання, повна ім'я автора чи упорядника, вид видання за цільовим призначенням, імена учасників видавничого процесу, мова видання).

• Випускні дані: дата підписання, формат паперу та частку аркуша, наклад, обсяг видання в умовних аркушах, номер замовлення, назву та місце знаходження видавця, його свідоцтво про реєстр, тощо.

Надвипускні дані - це частина вихідних відомостей, які повторюють дещо в іншій формі найважливішу редакційно-видавничу інформацію про конкретне видання, — повну назву, повну форму імені автора (авторів) чи упорядника, вид видання за цільовим призначенням, імена учасників редакційно-видавничого процесу за найголовнішими функціональними обов'язками: художнього, технічного редактора, художника, оператора комп'ютерного складання, верстальника, коректора. Тут же повідомляється про мову видання, якщо воно здійснене недержавною мовою. Такі дані редактори та видавці ще називають передви-

пускними, бо вони вміщуються перед специфічною інформацією про випуск видання.

У практиці сучасного книговидання простежується спрощення в оформленні надвипускних даних. Тут помітний вплив західного книговидання, де цим елементам не надають такого важливого значення.

Надвипускні дані розміщуються у верхній половині прикінцевої сторінки видання.

Випускні дані - це частина вихідних відомостей, у яких дається виробничо-поліграфічна характеристика видання. Згідно із проектом нового українського стандарту, випускні дані повинні містити:

• формат паперу та частку аркуша;

• наклад (тираж);

• обсяг видання в умовних друкованих аркушах;

• номер замовлення виготівника видавничої продукції;

• назву та місцезнаходження видавця;

• відомості про видачу видавцю свідоцтва про внесення до Державного реєстру України видавців, виготівни-

ків і розповсюджувачів видавничої продукції

• назву та місцезнаходження виготівника видавничої продукції, а також відомості про його внесення до Державного реєстру.

Цим же стандартом рекомендується додатково наводити телефон, факс, електронну адресу видавця.

Випускні дані найчастіше набирають шрифтами 6 кг., їх можна заверстувати на окрему сторінку чи, набравши на повний формат, розмістити під тонкою лінійкою внизу сторінки, можна перенести на зворот титула.

Розташовуючи випускні дані на окремій сторінці, можна верстати їх на оптичному центрі, набравши блоком чи окремими рядками на формат від 2 1/2 до 4 кв., залежно від формату видання. У художніх виданнях випускні дані підпорядковують загальному принципові оформлення.

Сутність проблеми

Між термінологічною лексикою і загальновживаною існує постійний зв'язок і взаємовплив. Є кілька шляхів творення української науково-технічної термінології. Дослівний переклад російських термінів виявився неефективним, адже в українській мові іноді відсутні повні й точні аналоги таких термінів.

Другий шлях, яким пішли науковці й лінгвісти у спільному пошуку нових науково-технічних термінів, – це запозичення іншомовних термінів. Проте цей шлях також не дав максимального результату, оскільки був обмежений рамками іноземних термінів.

І тоді науковий пошук спрямували на створення власних українських термінів, враховуючи попередні надбання. Та, не маючи такого необхідного зв'язку між собою, науковці почали створювати власні терміни, які часом не зовсім відповідали суті поняття, і як наслідок – почали з'являтися терміни, однакові за змістом. Згодом ця невідповідність значно ускладнювала роботу зі стандартизації науково-технічної термінології.

Аналізуючи сучасні тенденції розвитку мови, ми не можемо не виділити зміни, які відбуваються в її лексичному складі, особливо у стилістиці усного і писемного мовлення. Це так звані "сленги" або "арго". Термін "сленг" в українську мову прийшов з англійської (slang – жаргон) – жаргонні слова або вирази в англійській усній мові, характерні для людей певних професій або соціальних прошарків. Термін "арго" прийшов із французької мови (argot – жаргон) – мова якоїсь вузької соціальної чи професійної групи, не зовсім зрозуміла для сторонніх. Останнім часом термін "сленг" вживають більш активно, ніж терміни "жаргон" і "арго". Це можна пояснити тим, що сьогодні англійська мова домінує серед інших мов і сленг використовують майже всі люди планети.

З одного боку, це явище негативне, оскільки "засмічує" літературну мову. Мова стає грубою та не зовсім зрозумілою.

Серед молоді все частіше використовується комп'ютерний сленг. Наведемо деякі приклади з цього сленгу із коротким тлумаченням: вінт – жорсткий диск, вінда – операційна система Windows, геймер – гравець, клава – клавіатура, мама – материнська плата.

Віддієслівні прикметники

Віддієслівні прикметники відіграють у науковій термінології дуже важливу роль: вони несуть основне семантичне навантаження в найменуваннях за суттєвою понятійною ознакою – дією, що її виконує предмет, або дією, спрямованою на нього. Визначення ролі й місця цього типу слів в українській науково-технічній термінології ускладнюється тим, що серед термінознавців-практиків знайшла благодатний ґрунт поширена ще в 20-30-их роках ХХ століття думка, що в українській мові для називання сталих процесових ознак не використовують дієприкметників теперішнього часу. У зв’язку з цим укладачі термінних словників активно шукають способів і засобів видових найменувань за процесовими ознаками. Питання ж про засоби творення і специфіку функціювання віддієслівних прикметників стало одним із дзеркал, у якому відбилися різні концептуальні підходи до проблем сучасного українського термінотвору.

З уваги на спосіб називання, тобто характер згортання розширеного найменування, віддієслівні прикметники в сучасній українській науково-технічній термінології можна поділити на три групи. Перші мають загальне значення “призначений виконувати дію” або “призначений для дії”, а другі вказують на здатність виконувати дію (активну здатність), треті – на здатність піддаватися дії (пасивну здатність).

Центральне місце серед прикметників першої групи займають віддієслівні прикметники з суфіксом -льн-. Семантичний зв’язок похідника з твірним словом опосередкований віддієслівним іменником, наприклад: механізм для реєстрування – реєструвальний механізм. Через сполучувальні обмеження (суфікс –льн- не приєднується до основ на приголосний) або з інших причин (недостатня глибина зв’язку похідного слова з твірним, надавання переваги коротшому терміну) прикметники з цільовим значенням ще творять за допомогою таких словотворчих засобів: а) від віддієслівних іменників, додаючи до них суфікси: - ов-: (тяга – тяговий), -н- (рушій – рушійний), -ськ- (лікар – лікарський), -оч- (спів – співочий), -ч- (установа – установчий); б) від дієслів з допомогою суфіксів: - н- (вбирний, орний), -ч- (мірчий), - уч-, -ач- (ведучий, несучий, висячий).

Важче окреслити коло засобів і способів називання предметів за їх здатністю виконувати дію. Рекомендацію надавати перевагу віддієслівним похідникам на - івн(ий) прийняти не можна, бов сучасній українській літературній мові такі похідники утворюються тільки від безпрефіксних дієслів недоконаного виду з суфіксом –ува-, що походить з колишнього - ова-: гамувати – гамівний. Тут маємо не один суфікс, а два, тому названі похідники – це прикметники з суфіксом - н- і усіченим суфіксом твірного дієслова - ів-. Неологізми на кшталт вбирівний, поглинівний штучні, бо утворені від іншого структурного типу основи. Якщо - н- не поєднується з твірною основою, то його або замінюють синонімними афіксами -к-,-лив-, -уч-, -ач- (речовина летка, погода мінлива, домен біжучий, хвиля стояча) або творять прикметник від віддієслівного іменника, додаючи суфікс -ов- (електрон обертовий).

Назв пасивних дійових властивостей об’єктів не можна творити за зразком прикметників виліковний чи спростовний тому, що в таких похідниках виділяється два суфікси: -ов- і - н- (виліковувати – виліковний, спростовувати – спростовний) і твірними для них є не дієслова доконаного виду, а недоконаного.

У зв’язку з майже цілковитою відсутністю в сучасному українському термінотворі пасивних дієприкметників теперішнього часу на – мий (крім росіянізмів видимий, невидимий, припустимий, які можна замінити похідниками на
- ний: видний, невидний, допускний, а також невагомий, замість якого можна уживати новотвір 30-их років безвагий, маємо лиш кілька давніх позик, серед яких поширені рухомий, питомий: рухома дірка, питома вага), суфікс -н- залишається єдиним продуктивним засобом творення аналізованих найменувань пасивних дійових властивостей предметів (група звідна, електрод поворотний, газ випускний), а контекст – основним засобом розрізнення видових активних і пасивних процесових ознак предметів.

Закон достатньої підстави

Закон достатньої підстави формулюється так: будь-яка істинна думка має достатню підставу.

Із закону достатньої підстави випливає така його вимога: будь-яка думка може бути істинною тільки тоді, коли вона обґрунтована. Так, для того, щоб судження "прикладка є різновидом означення" було визнане істинним, необхідно привести підстави його істинності, тобто треба висловити ряд суджень, із яких би неодмінно випливало твердження про те, що прикладка є різновидом означення. Якщо ж таких суджень наведено не буде, то висловлене положення ("прикладка є різновидом означення") не може вважатися істинним.

У науці й щоденному мисленні нічому не можна йняти віри, будь-яке положення, всяка думка має бути обґрунтованою, доведеною. Довести ту чи іншу думку — означає обґрунтувати її, тобто навести інші думки (судження), які були б достатньою підставою її достовірності. Достатньою підставою якоїсь думки є такі інші думки, раніше визнані істинними, із яких неодмінно випливає істинність даної думки.

Судження, котрі наводяться для обґрунтування істинності іншого судження, називаються логічною підставою. А те судження, яке випливає з інших суджень, як і підстави, називається логічним наслідком.

У вигляді формули закон достатньої підстави записується так: А є тому, що є В, де А є наслідком, а В — підставою цього наслідку.

Думка, яка наводиться як достатня підстава, у свою чергу, має достатньою підставою третю думку, котра теж має достатню підставу, і т. д. Де ж межа обґрунтування? Межею обґрунтування думок є очевидність, закони, аксіоми та інші положення і принципи науки. Те чи інше положення вважається обґрунтованим, якщо ми пошлемося на очевидні факти або на закони, аксіоми чи положення науки, з яких неодмінно випливає істинність нашого положення.

Закон достатньої підстави забезпечує обґрунтованість, доказовість нашого мислення. Він вимагає, щоб наші думки були внутрішньо пов'язані одна з одною, випливали одна з одної, обґрунтовували одна одну. Будь-яке положення, у відповідності до закону достатньої підстави, набуває логічної сили лише тоді, коли наведені достатні підстави його достовірності. Якою б правдоподібною не здавалася та чи інша думка, вона може бути визнана істинною лише після того, як її істинність буде доведена. Закон достатньої підстави забороняє визнавати істинність думки на віру. Порушення цих вимог призводить до того, що мислення стає необґрунтованим, бездоказовим, голослівним. Редактор повинен постійно сумніватися і перевіряти матеріал Не досить тільки стверджувати що-небудь, необхідно думку (точку зору) обґрунтувати. Інакше кажучи, підтвердити її фактами, інакше висловлювання залишиться голослівним.

Новизна змісту,мова і спосіб опрацювання авторського тексту.

Мова – оригінальні твори; - перекладні та авторизовані.

5.За обсягом і складом друк.одиниць. (складом поліграфічних видань,форматом,тиражем)
СДО(одно,двоє,багатотомне).
6.За способом набору. (набірні,безнабірні,факсимільні)