Основні етапи розвитку меркантилістської доктрини

У своєму розвитку меркантилізм пройшов два історичні етапи (рис. 3.1):
ранній меркантилізм, якому відповідає теорія грошового балансу та утвердження монетарної системи;
пізній меркантилізм, якому відповідає теорія торговельного балансу та утвердження мануфактурної системи.
Ранній меркантилізм (монетарна система) виник до початку епохи великих географічних відкриттів і був актуальним до середини XVI ст. Зростання товарообігу у країнах Західної Європи у XIV—XV ст. наштовхнулось на нестачу золотих і срібних монет. Італія та Португалія, які в силу різних обставин мали достатню кількість грошей, активізували економічний розвиток своїх національних господарств і зайняли провідні позиції у світовій торгівлі. Поступово склалося враження, що наявність ресурсів дорогоцінних металів — вирішальний фактор зростання національного багатства.
Одним із перших авторів металічної теорії грошей був французький схоласт Ніколь Орезм, автор "Трактату про походження, природу, юридичне підґрунтя та зміну грошей" (1360 p.), який стверджував, що в домонетний період золото та срібло обертались як звичайні товари. Незручність прямого товарообміну сприяла перетворенню їх на "штучний інструмент обміну". При цьому благородні метали стали грошима виключно завдяки своїм природним властивостям.
Представники металічної теорії грошей різко виступали проти псування монет, яке здійснювалось королівською владою європейських країн починаючи з XV ст. Неминучим наслідком псування монет стало зростання цін, втеча повноцінних грошей за кордон і накопичення їх у вигляді скарбу. Факт вилучення повноцінних грошей з обігу і заміни їх неповноцінними був помічений у середині XVI ст. одним із ранніх меркантилістів Томасом Грешемом, фінансовим радником королеви Єлизавети, і отримав назву "закону Грешема".
Найбільш відомими представниками раннього меркантилізму були англієць В. Стаффорд (1554-1612), італійці Г. Скаруффі (1519—1584), Б. Даван-цаті (1529—1606) та ін.
Центральним пунктом економічного учення ранніх меркантилістів була доктрина активного грошового балансу, спрямована на обґрунтування політики накопичення золота та срібла у національних масштабах шляхом жорсткої регламентації грошового обігу та зовнішньої торгівлі. Відповідно до цього ставилось завдання збільшення (за можливості) видобутку золота та срібла, а також заохочення припливу грошей із-за кордону при одночасному утриманні та збереженні їх всередині країни. Згідно з доктриною активного грошового балансу (монетарною системою):
категорично заборонялося вивезення золота та срібла за межі країни;
стимулювалося вивезення товарів за кордон та продаж їх за максимально високими цінами;
всебічно обмежувався імпорт шляхом запровадження високих митних зборів на товари, що ввозяться;
діяльність іноземних купців підлягала строгому контролю;
виправдовувалось псування національної монети та ставилась вимога зниження позичкового процента.
В Англії політика раннього меркантилізму знайшла відображення у цілому комплексі заходів з регулювання зовнішньої торгівлі. Державні чиновники здійснювали обов'язковий контроль за торговельними угодами, стягуючи з кожної угоди мито. Вивезення золота та срібла за межі країни перешкоджали "закони про витрачання", згідно з якими іноземні купці зобов'язані були витрачати всю свою виручку в Англії. Цікаво, що іноземцям приписувалося зупинятися лише на призначеній владою квартирі, господар якої повинен був вести облік усіх торговельних операцій гостей, пред'являючи владі двічі на рік спеціально заведену для цього облікову книгу. У другій половині XV ст. інститут господарів у Англії був замінений на "закони про нишпорок", відповідно до яких до приїжджих купців прикріплювалися детективи, які стежили за неухильним дотриманням іноземцями усіх приписів. З метою заохочення збуту продукції вітчизняних риболовів королева Англії Єлизавета запровадила обов'язковий для всіх два рази на тиждень піст на м'ясо. Вона ж видала наказ, згідно з яким мертвих дозволялося ховати лише у вовняному одязі, що сприяло збуту продукції англійських мануфактур.
Однак впровадження рекомендацій раннього меркантилізму в практику ряду європейських країн не дало очікуваного результату. У середині XVI ст. економічний розвиток європейських держав зазнав суттєвих змін. Великі географічні відкриття, приплив золота і срібла з Америки призвели до "революції цін", ліквідації "грошового голоду" і бурхливого розвитку торгівлі. Поступово з'явилося усвідомлення необхідності більш гнучкої та конструктивної економічної політики держави та зміщення акцентів у розумінні способів накопичення грошового багатства зі сфери грошового у сферу товарного обігу. Відтак концепції грошового балансу була протиставлена доктрина торговельного балансу, висунута пізніми меркантилістами.
Пізній меркантилізм (мануфактурна система) виник у другій половині XVI ст., досягнувши розквіту в XVII ст. Його найбільш відомими представниками були англієць Т. Мен (1571 —1641), французи Ж.Б. Кольбер (1619—1683), А. Монкретьєн (1575—1621), італієць А. Серра (XVI—XVII ст.) та ін. Для пізніх меркантилістів основним джерелом збагачення нації була зовнішня торгівля, у ході якої необхідно було забезпечити перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, що ввозяться. У зв'язку з цим наголошувалось на економічній безплідності монетарної системи та недоцільності політики утримування грошей у країні. Відмовившись від заборони вивезення грошей, обмеження імпорту товарів і жорсткої регламентації грошового обігу, пізні меркантилісти припускали вивезення грошей за кордон та імпорт деяких іноземних товарів, але за умови дотримання активного торговельного балансу. Досягнення активного сальдо зовнішньоторговельних операцій, на їх думку, могло бути здійснене за рахунок:
а)форсування експорту шляхом стимулювання національного виробництва, насамперед вітчизняної промисловості, яка працює на власній або дешевій імпортній сировині;
б)розвитку посередницької торгівлі, спрямованої на те, щоб купувати дешевше в одній країні і продавати дорожче в іншій. "Я стверджую, що грошима потрібно користуватись, щоб розширити нашу торгівлю, — писав відомий меркантиліст Т. Мен, — завозити у країну більше іноземних товарів...для того, щоб перепродувати їх в інші країни і таким шляхом заробляти значні суми".
Таким чином, пізні меркантилісти відстоювали політику протекціонізму, спрямовану на досягнення активного торговельного балансу і захоплення зовнішніх ринків. Вони обґрунтовували необхідність не адміністративних, а економічних заходів реалізації цієї мети: державної підтримки вітчизняного виробництва, заохочення створення мануфактур, торговельних компаній, акціонерних товариств, регулювання експортно-імпортних операцій через систему митних заходів, встановлення заохочувальних премій вітчизняним товаровиробникам тощо.
Порушивши питання про виграш держави від дозволу торговцям вести справу на свій розсуд у кожному конкретному випадку, меркантилісти започаткували новий напрям економічного мислення. І цей напрям непомітними кроками рухався у бік економічної свободи...
З метою підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції пізні меркантилісти виступали за зниження витрат виробництва експортоспроможних галузей. Вони вимагали державного втручання у трудові відносини з метою законодавчого обмеження заробітної плати та регламентації споживання. Ставилось також завдання регулювання позичкового процента з метою здешевлення кредиту.
Слід зазначити, що ототожнюючи багатство з грошима, пізній меркантилізм (на відміну від раннього) вбачав головну функцію грошей не у накопиченні скарбів, а у постійному їх русі, обігу. По суті гроші трактувались як капітал, висувалась вимога всілякого прискорення їх руху у сфері зовнішньоторговельного обміну з тим, щоб вони приносили нові, більші гроші.