Економічна думка Стародавнього Риму

Людина — мала, але дім її — світ.
Варрон
Ученість є солодкий плід гіркого кореня.
Катон
Економічна думка античності набула подальшого розвитку і завершення у Стародавньому Римі. У давньоримських законах, аграрних проектах, творах державних діячів та учених відобразився прискорений розвиток рабовласництва на основі широкої експансії Риму та створення велетенської імперії. Особливості господарського життя Стародавнього Риму знайшли відображення у натуралізації та аграризації економіки, зумовивши специфіку давньоримської економічної думки (рис. 2.7).
Центральне місце серед соціально-економічних проблем останньої посіли питання організації і ведення рабовласницького господарства у сільськогосподарських маєтках, взаємовідносин міме великими та дрібними землевласниками щодо розподілу земельних ресурсів, а також проблеми взаємовідносин рабів та рабовласників.
Соціально-економічні проблеми становлення античного полісу та формування рабовласницьких відносин у V—II ст. до н.е. відобразились у реформах Сервія Тулія, які передбачали поділ населення на 6 розрядів за майновим статусом, у прийнятті "Законів XII таблиць" (451 — 50 pp. до н.е.), які закріпили право приватної власності та правовий статус вільних громадян та рабів тощо.
У II—І ст. до н.е. відбулося переродження римського полісу, пов'язане з розоренням дрібних земельних власників та становленням великих рабовласницьких господарств на основі концентрації великої власності, зростання кількості рабів у результаті переможних військових походів. Відтак проблеми раціональної організації рабовласницьких господарств, проведення аграрних реформ на основі розробки аграрних законопроектів набули особливої гостроти та актуальності.
Розвиток рабовласництва у цей період супроводжувався зростанням масштабів великого землеволодіння, розоренням дрібних і середніх селянських господарств, збільшенням кількості люмпенів, позбавлених роботи та житла. На захист інтересів зубожілих дрібних землевласників були спрямовані аграрні реформи народних трибунів братів Гракхів — Тиберія (162—133 pp. до н.е.) і Гая (153—121 pp. до н.е.). Вони передбачали обмеження великого землеволодіння, наділення землею зубожілих дрібних виробників з метою відновлення дрібного землеволодіння та недопущення пролетаризації більшості населення.
Одна із сторінок економічної історії Стародавнього Риму пов'язана з аграрними реформами народних трибунів братів Гракхів — Тиберія (162—133 pp. до н.е.) і Гая (153—121 pp. до н.е.), які намагалися запровадити демократичні земельні реформи і призупинити розорення селян.
Тиберій Гракх, вибраний народним трибуном, у 133 р. до н.е. домігся затвердження народним зібранням законопроекту, згідно з яким загальний земельний фонд римської сім'ї обмежувався однією тисячею югерів (близько 250 га) ниви. Усі надлишки Брати Граки повертались державі для роздачі
дрібним виробникам у спадкове користування у розмірі 30 югерів (близько 7,5 га). Втілення законопроекту в життя викликало жорстокий супротив великих землевласників. Вони організували заколот. У 133 р. до н.е. Тиберія Гракха було вбито незважаючи на священну недоторканність трибуна. Разом з ним загинуло близько 300 його прихильників.
Молодший брат Тиберія — Гай, який був обраний народним трибуном у 123 р. до н.е., продовжив реалізацію аграрних реформ свого брата. Він відновив діяльність земельної комісії, яка наділила земельними ділянками близько 75 тисяч зубожілих сімей. З метою пом'якшення аграрних суперечностей Гай Гракх проводив політику заснування нових колоній на державних землях у Італії та Північній Африці (у Карфагені). Він організував продаж у Римі дешевого хліба з державних сховищ, запропонував законопроект щодо надання усім жителям Італії прав римського громадянства. Виступаючи перед народом, Гай першим серед римських політичних ораторів стояв обличчям до народу, а не до сенату. Розлючена знать організувала сутичку, в якій загинуло близько трьох тисяч чоловік. Визнавши свою поразку, Гай Гракх наказав рабові вбити себе. Внаслідок перемоги противників реформи усі прогресивні починання братів Гракхів з часом були зведені нанівець.
У трактаті "Землеробство", написаному великим землевласником, письменником і політичним діячем Стародавнього Риму Марком Катоном (Катоном Цензором Марком Порцієм, Катоном Старшим, 234—149 pp. до н.е.), знайшли яскраве відображення економічні проблеми рабовласницьких господарств у період розширення виробничої діяльності великих землевласників. Трактат включає 162 глави і нагадує сторінки записника господаря рабовласницького маєтку. У творі узагальнюється досвід натурального рабовласницького господарства Стародавнього Риму та містяться практичні рекомендації щодо підвищення його дохідності.
У цій праці Катон:
визначав землеробство найбільш достойним, почесним та благородним заняттям, ідеалізував натуральне господарство, спрямоване на задоволення власних потреб. На думку мислителя, із землеробів "виходять найвідданіші громадяни і найстійкіші солдати. І дохід цей найчистіший, найвірніший і зовсім не викликає заздрощів". Водночас він припускав часткову ринкову орієнтацію рабовласницьких маєтків: збут частини надлишкової продукції та купівлю лише найнеобхіднішого, того, що не вироблялося власними силами. Даючи поради щодо підвищення дохідності рабовласницького господарства, мислитель виходив з принципу: "Господарю любо продавати, а не купувати";
визначальну роль у справі організації зразкового господарства відводив власнику маєтку, який повинен добре знати календар сільськогосподарських робіт, необхідні агротехнічні засоби, строго регламентувати виробництво та збут продукції;
зараховував рабів до знарядь праці, виступав за жорстоку дисципліну, зазначаючи, що раби повинні бути "завжди в роботі". Контроль за працею рабів, на думку мислителя, повинен ґрунтуватися на розподілі між ними конкретних обсягів роботи (уроків). Спостерігати за виконанням цих завдань мав раб-наглядач, який повинен був "забезпечити порядок, дотримуватися свят; чужого в руки не брати; своє оберігати ретельно... Рабам не повинно бути погано: вони не повинні мерзнути і голодувати... повинні бути завжди в роботі: так їх легше втримати від дурного і крадіжки";
вважав доцільним сіяти між рабами ворожнечу, розпалювати між ними конфлікти та сварки з метою унеможливлення непокори та змови між ними. Він радив жорстоко поводитись з рабами, "виснажувати їх працею, люто карати за найменшу провину, ставитись до них набагато гірше, ніж до робочих тварин. Так, у святкові дні, зазначається у трактаті, бики мають відпочивати, а раби — працювати. Хворих биків, на думку Катона, потрібно лікувати, а старих і хворих рабів — продавати, звільняючись від них, як від непотрібного "старого воза".
Подальшого розвитку економічна думка Стародавнього Риму набула у працях Марка Теренція Варрона (116—27 pp. до н.е.) та Луція Юнія Модерата Колумелли (І ст. н.е.).
Трактат "Про сільське господарство" видатного римського ученого, агронома та історика Марка Теренція Варрона відобразив раціоналізацію та інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва, подальшу еволюцію та поглиблення суперечностей рабовласницького господарства.
У своєму творі Варрон висловив серйозну тривогу за долю великих рабовласницьких латифундій, нарікаючи на землевласників, які проживають у містах, усунувшись від безпосереднього господарювання та переклавши всі турботи на управителів. Автор шукав шляхи зміцнення економіки рабовласницьких маєтків, обґрунтовуючи необхідність інтенсивної агрокультури, раціонального поєднання землеробства з тваринництвом, вдосконалення методів експлуатації рабів.
Виступаючи за натурально-господарську орієнтацію латифундій, Варрон враховував зростання товарності сільськогосподарського виробництва та вплив ринкової ситуації на дохідність господарства: "Маєтки, — зазначається у трактаті, — поряд з якими є місця, куди зручно вивозити і продавати вироби свого господарства і звідки вигідно ввозити те, що потрібно для власного господарства, уже тільки з цієї причини є дохідними".
Дохідність рабовласницького господарства мислитель пов'язував також з якістю землі та агрокультурою. Особливого значення він надавав посиленню експлуатації рабів, яких зараховував до одного з видів сільськогосподарських знарядь.
Однак на противагу Катону, під впливом повстання Спартака Варрон виступав за гнучкі методи примусу рабів до праці. На його думку, матеріальне та моральне заохочення рабів сприятиме створенню умов, за яких у останніх буде "охота до роботи". У трактаті зазначається, що раби краще працюють, якщо "господар щедріше наділяє їх харчами, не скупиться на одяг, дозволяє відпочити і дає деякі пільги, наприклад, дозволяє у маєтку випасати свою скотину і т.д."3. Водночас він розумів обмежені можливості підневільної праці рабів і вважав доцільним застосування праці найманих робітників, особливо у "нездоровій" місцевості або при виконанні великомасштабних робіт.
Економічні проблеми Стародавнього Риму в період кризи рабовласницького маєтку та розвитку колонату знайшли відображення у творах Луція Юнія Колумелли, автора 12 книг "Про сільське господарство".
Пропонуючи раціональні методи господарювання, Колумелла, як і його | попередники, прагнув відновити сільське господарство. Він наголошував на тому, що занепад рабовласницьких латифундій зумовлений не стільки зниженням родючості земель, скільки недоліками господарювання, небажанням І землевласників "особисто хазяйнувати... в маєтках".
Колумелла першим у античній економічній думці поставив питання І про інтенсифікацію розвитку рабовласницьких господарств на основі і проведення агротехнічних заходів та реорганізації праці рабів. Він писав ] про те, що "величезне поле, яке погано обробляється, принесе менший дохід, І ніж маленька, але старанно оброблена ділянка".
Розуміючи обмежені можливості рабовласництва, Колумелла вказував на І те, що земля обробляється "гіршими рабами" і відтак віддається "на поталу І кату". З метою підвищення продуктивності рабської праці він радив купувати досвідчених та кваліфікованих рабів, запроваджувати поділ праці між невільниками, заохочувати змагання між рабами, використовуючи матері-1 альні та моральні стимули. Водночас мислитель визнавав працю колонів більш продуктивною, вважаючи доцільним перехід до колонату та залучення до обробітку земель сільських жителів.
Із засудженням рабства та великого землеволодіння виступив сучасник І Колумелли Гай Пліній Старший (123—79 pp. до н.е.). У своїй енциклопедичній праці "Природна історія", викладеній у 37 книгах, він зазначав, що розширення виробництва за рахунок нарощування обсягів землеволодіння та 1 рабської праці призводить до зростання витрат з нагляду та управління, які 1 поглинають створюваний дохід.
На противагу Катону Пліній виступав проти надмірної інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, наголошуючи на необхідності натурально-господарської орієнтації рабовласницьких маєтків. У питанні підвищення ефективності сільськогосподарської праці він закликав землевласників до поміркованості та максимального скорочення витрат, пропагуючи використання нових та дешевих знарядь праці.
Водночас Пліній засуджував рабовласництво. На його думку, "Латифундії занапастили Італію". Відтак мислитель рекомендував переходити від великих сільськогосподарських маєтків, які базувались на рабській праці, до колонату, заснованому на дрібному землеволодінні та праці вільних колонів.
Економічні та соціальні проблеми кризи рабовласництва знайшли відображення у працях видатного політичного діяча, адвоката, знаменитого оратора Стародавнього Риму Марка Туллія Цицерона (106—43 pp. до н.е.).
Як прихильник приватної власності, великого землеволодіння, колоніальної експлуатації Цицерон схвально ставився до праць Аристотеля та Ксенофонта, підтримуючи натурально-господарську концепцію своїх попередників. Співчутливо ставлячись до землеробства, він зневажав торгівлю та всі види ремісничої праці.
Центральне місце в економічних поглядах Цицерона займала ідея "справедливості", в основі якої лежить визнання недоторканності власності, нерівномірності розподілу та мирного співіснування різних за майновим та соціальним статусом станів. Відтак Цицерон виступав проти реформування аграрних відносин і засуджував списання боргів. Він виправдовував загарбницькі війни та захоплення знаттю державних і дрібних селянських земель. Водночас мислитель гостро критикував паразитичний спосіб життя римської знаті, виступаючи за "справедливе" ставлення до рабів. Він радив поводитись з ними "як з наймитами: вимагати від них праці, надаючи все належне".
Кризові явища в рабовласницькому устрої Стародавнього Риму І—II ст. н.е. яскраво відобразились у вченні стоїків, заснованому на ідеї духовної свободи та рівності всіх людей. На відміну від попередників, стоїки не зневажали фізичну працю у межах задоволення необхідних потреб. Водночас вони презирливо ставились до лихварства та торгівлі, вважаючи прагнення до збагачення несумісним з моральною доброчинністю.
Так, у працях видатного римського філософа, політичного діяча, письменника Луція Аннея Сенеки (близько 4 р. до н.е. — 65 р. н.е.) зазначається: "Вони раби. Але вони люди. Вони раби. Але вони сусіди по оселі. Вони раби. Ні, вони товариші по рабству, як тільки подумаєш про те, що долі дозволено однаково багато проти вас обох". Засуджуючи рабство з морально-етичних позицій, Сенека радив поводитись з невільниками так, "як ти хотів би, щоб поводились з тобою".
Вчення стоїків передувало ранньому християнству, вплинувши на економічні ідеї цієї релігійної доктрини.
Загострення соціальних суперечностей та посилення соціально-економічної кризи в Римській імперії у І ст. н.е. знайшло своє відображення у виникненні та поширенні християнства. Нова релігійна ідеологія сформувалась на основі культури Стародавнього Сходу та філософських течій античності.
Раннє християнство як релігія знедолених, безправних і гноблених докорінно змінило уявлення про господарську діяльність, проголосивши будь-яку працю необхідною і святою справою.
Соціальна нерівність, поглиблення прірви між багатими та бідними розглядалися у ранньому християнстві як "корінь усього злого", виходячи з того, що багатим немає місця в Царстві Божому. Економічні погляди християнства базуються на концепції рівності усіх людей перед Богом, справедливості, соціальної, а не індивідуальної оцінки праці. "Якою мірою міряєте, — зазначається у Євангеліях від Марка, Матфея і Луки, — такою буде відміряно і вам".
З ідеєю рівності пов'язані принципи загального обов'язку трудитись та розподілу за працею: "Кожний отримає винагороду за працю свою", "Якщо хтось не хоче працювати, хай і не їсть".
Ранньохристиянська економічна думка гостро засуджувала лихварство, стягнення процентів за позичку: "Давайте в позику, не чекаючи нічого", — зазначається в Євангелії від Луки.
Однак суперечливий характер християнського вчення та прагнення перетворити його на панівну релігію сприяли появі та розвитку консервативних тенденцій. З часом посилилися визнання та виправдання рабства, існуючих порядків, проголошувалась необхідність покори та терпіння.
Християнство справило суттєвий вплив на подальший розвиток економічної думки. Численні економічні концепції пізньої античності, середньовіччя та нового часу розвивались в рамках християнського світогляду, апелюючи до християнських норм моралі та права.