Створення та діяльність української гельсінської групи

Інакодумство розхитувало систему, псувало міжнародну репутацію держави, яка, не витримуючи економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом, включилася в процес "розрядки" (відпруження, детанту). Тому Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 року постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху було розіграно окремий, "шпигунський детектив". 4 січня 1972 року на кордоні в Чопі було затримано громадянина Бельгії туриста Ярослава Добоша, члена "Спілки визволення України". Він після належної "обробки" показав, що зустрічався у Львові та Києві і "обмінявся інформацією" з кількома шістдесятниками, в т.ч. з Іваном Світличним. Починаючи з 12 січня 1972 р. в Україні були заарештовані близько ста осіб, проведено тисячі обшуків, десятки тисяч людей були стероризовані допитами як свідки, викинуті з роботи, з вузів. Примітивна авантюра зі "шпигунськими" пристрастями закінчилася прес-конференцією Добоша 2 червня, після чого його видворили за межі СРСР. Нікому з заарештованих не інкримінувати "зради батьківщини", тільки "антирадянську агітацію і пропаганду" (ст. 62 КК УРСР). Але цього разу майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець (7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання) й етаповані за межі Батьківщини – в Мордовію та Пермську область Росії, потім до Сибіру (Іван та Надія Світличні, Вячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Василь Стус, Зіновій Антонюк та інші). Найупертіші, що не давали ніяких показів (Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Борис Ковгар, Василь Рубан) були запроторені до психіатричок. Тоді майже кожного звинуваченого в "антирадянській агітації та пропаганді" відверто шантажували, проводячи через психіатричну експертизу. Поодинокі спроби протесту проти арештів присікалися щонайжорстокіше. Так, коли талановитий перекладач Микола Лукаш запропонував заарештувати себе замість Івана Дзюби, його прилякали психіатричкою і наклали заборону на публікацію його перекладів. Філософ Василь Лісовий 5 липня 1972 року подав до ЦК КПУ "Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України", який закінчувався так:

"Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується "справою Добоша", після подання цього листа я безперечно опинюся в числі "ворогів". Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а "справа Добоша" – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така "справа" дійсно об'єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – ось чому прошу мене також заарештувати і судити" [33, с.20].

Наступного дня його "прохання" було задовільнене. З кипою нерозкладених машинописних відбитків листа, призначеного для розповсюдження (близько 100 екземплярів), 6 липня був заарештований і Євген Пронюк, 5 березня 1973 року по цій справі заарештований Василь Овсієнко.

Суспільна атмосфера, на відміну від 1965 року, була гнітючою. Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х – задушеним. Хто хотів вижити – мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Іван Дзюба), інші – криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордоних "українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок", вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші – надовго йшли у "внутрішню еміґрацію" (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або переїхали до Росії (Лесь Танюк, Павло Мовчан).

За цих умов зрозумілими виявилися тенденції до згортання публічної опозиційної діяльності та повернення до підпільних методів. Так, підготовлений В.Чорноволом, але зупинений 6-й випуск "Українського вісника" анонімно видали Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Атена Пашко; паралельно в Києві 6-й випуск видали Євген Пронюк і Василь Лісовий. Окрім того, щоб надати громадськості правдиву інформацію, видавці мали ціль сплутати слідству карти, відвернути звинувачення від В.Чорновола. 1973-1975 рр. Степан Хмара (Червоноград), Віталій Шевченко та Олесь Шевченко (Київ) підпільно видали спарений 7-8 випуски "Українського вісника", а 9-й мусили знищити безпосередньо перед обшуками. Вони були виявлені й засуджені аж 1980 року.

Ще навчаючись у школі в Самборі, Зорян Попадюк разом зі своїми однокласниками організував підпільну опозиційну групу "Український національно-визвольний фронт" (УНВФ; назвою хотіли наголосити на спадкоємності від "Українського Національного Фронту" Дмитра Квецка, Зиновія Красівського, розгромленого 1967 року). Скоро всі члени УНВФ вступили до вузів, група розрослася кількісно й географічно. Вона видавала машинописний журнал "Поступ". Її було викрито в березні 1973 року. 19-річний З. Попадюк дістав 7 років ув'язнення та 5 років заслання, Яромир Микитко – 5 років ув'язнення. Решта студентів були виключені з вузів, хлопці рекруктовані до війська.

Уночі проти 22 січня 1973 року – 55-ї річниці незалежності Української Народної Республіки, 24-річний Володимир Мармус і семеро його колег із села Росохач підняли на установах у м. Чорткові 4 національні прапори і вивісили 19 великих листівок: "Свободу українським патріотам!" (мались на увазі репресії 1972-73 проти інакодумців); "Ганьба політиці русифікації!", "Хай живе зростаючий український патріотизм!". В. Мармус "за незаконне зберігання вогнепальної зброї, створення підпільної націоналістичної організації, втягуванння неповнолітніх у націоналістичну організацію" був засуджений на 6 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання. Інші члени організації засуджені на різні терміни (Микола Мармус і Степан Сапеляк – на 5 років ув'язнення та 3 роки заслання, Петро Винничук та Володимир Сеньків – на 4+3, Микола Слободян та Андрій Кравець – на 3+2, Микола Лисий – на 1 рік, Петра Вітіва як неповнолітнього не судили) [33, с. 45].

Національні прапори вивішували у Стебнику (17-літній Любомир Старосольський та Степан Калапач, дістали відповідно по 2 і 3 роки), в Києві.

Проте надія влади репресіями викорінити інакодумство і правозахисний рух не виправдалася. Жертви "покосу" 1972 року виявилися навдивовижу стійкими. Боротьбу за права людини вони продовжили й у таборах Мордовії, Пермської області, Володимирського централу. Ось як про це свідчить Семен Ґлузман: "Доки наші наглядачі-чекісти натхненно боролися з присутністю в зоні зимової білизни та пружинних механічних бритв ("Не положено!"), тихі і зовні спокійні до байдужості Антонюк і Горбаль обкладалися безліччю книг та журналів і... писали, писали, писали. Їхні "ксиви" несли світові інформацію про людей зони, її життя. І це була страшна зброя. Десятки, сотні тисяч чекістів і їхніх стукачів вишукували крамолу на волі, саджали до тюрем, таборів і психіатричних лікарень, а тут, у найпотойбічнішому місці цілковитої неволі й ізоляції, писали Самвидав!"[33, с.46].

Юридично кримінальні, але "засуджені за особливо небезпечні державні злочини", політв'язні розгорнули боротьбу за статус політв'язня з вимогами скасувати примусову працю та обов'язкову норму виробітку, встановити справедливу оплату праці; зняти обмеження на листування; поліпшити медичне обслуговування; забезпечити можливість творчої праці та інше. Оскільки влада реагувала на вироблений 1975 року з активною участю "зеківського ґенерала" Вячеслава Чорновола проект Статусу політв'язня лише додатковими репресіями, то з 1976 року в'язні почали переходити на нього явочним порядком: страйкували, оголошували голодівки з приводу позбавлення побачень, зривали нашивку з прізвищем, відмовлялися носити табірний одяг (відома "холодовка": сиділи в карцерах в одній білизні). Це викликало додаткові репресії. Окремі в'язні сумління проводили в карцерах, приміщеннях камерного типу (ПКТ), на тюремному режимі, голодуючи, ледве не половину свого терміну (наприклад, Вячеслав Чорновіл, Василь Лісовий, Василь Стус, Зорян Попадюк) [5, с. 202].

На початку 70-х років у таборах голодівками протесту й заявами відзначали День радянського політв'язня 30 жовтня, День українського політв'язня 12 січня (арешти 1972 року), День пам'яті жертв червоного терору 5 вересня (декрет Совнаркому 1918 року), День прав людини 10 грудня. При цьому покликалися на Загальну декларацію прав людини ООН, прийняті ООН 16 грудня 1966 року Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, що були підписані СРСР 19 жовтня 1973 року, та Факультативний протокол до останнього, що набув чинності в світі 23 березня 1976 року.

Про акції, що готувалися, старалися наперед повідомити "Міжнародній амністії", іншим міжнародним правозахисним організаціям. Вони, відтак і лідери західних держав (насамперед президенти США Ричард Ніксон, Джіммі Картер, Рональд Рейґан) чинили тиск на керівництво СРСР, внаслідок чого багатьом в'язням сумління вдалося зберегти життя, а декого навіть удалося вирвати з неволі (Леонід Плющ, Валентин Мороз), часом в обмін на радянських шпигунів. Моральна підтримка Заходу додавала сили духу в'язням сумління. Навіть ті, хто під час слідства під тиском, під страхом запроторення до психіатричок визнавав себе винним, у таборах дозрівали до свідомих і твердих борців за права людини. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними (Василь Захарченко, згодом Олесь Бердник). Тут слід віддати належне КГБ: у 60 – 80-х роках воно добирало в неволю високоякісні кадри.

У табірній боротьбі проти спільного ворога – російського імперіалізму – визрівала справжня міжнаціональна солідарність. У спільних акціях протесту брали участь громади українців, євреїв, вірменів, литовців, естонців, латвійців, молдаван, грузинів, російських демократів. Добре це засвідчив в "Українських силуетах" та інших творах Михайло Хейфец. Цей досвід і ця особиста дружба дуже пригодилися в кінці 80-х років для руйнування всім осоружної "імперії зла" [34, с. 17].

Зразки героїчної стійкості демонстрували жінки-політв'язні Стефанія Шабатура, Надія Світлична, Ірина Калинець – адже перед ними були живі приклади оунівок-підпільниць Ірини Сеник, Оксани Попович, які були вже ув'язнені вдруге, 25-літниць Катерини Зарицької, Дарки Гусяк, Галини Пальчак.

У найтяжчому – абсолютно безправному (гірше смерті!) – становищі перебували жертви каральної психіатрії (Микола Плахотнюк, Василь Рубан, Борис Ковгар, Анатолій Лупиніс, Леонід Плющ, пізніше Василь Сірий, Ганна Михайленко). Утім, перед видимою перспективою застосування "каральної психіатрії" тоді стояли практично всі політв'язні. Цей засіб шантажу влада широко – і безсоромно перед усім цивілізованим світом – застосовувала як під час слідства (майже кожного заарештованого з політичних мотивів проводили через психіатричну експертизу), так і щодо засуджених. За незалежну експертизу щодо Петра Григоренка 1972 р. був ув'язнений київський психіатр Семен Ґлузман. Згодом, 1981 року, за експертизу щодо борця за права робітників Олексія Нікітіна був ув'язнений харківський психіатр Анатолій Коряґін, консультант Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях (почала діяти 5 січня 1977 р.).

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ УГГ

У 60-ті роки рух інтелектуального і морального опору тоталітарному режимові в Україні отримав назву “шістдесятництво”. Він був напівлегальним: розповсюдження творів “самвидаву” і листи протесту до офіційних інстанцій та виступи на зборах. Водночас були спроби відновити підпільний визвольний рух у традиціях ОУН, орієнтований на ненасильницькі методи боротьби (Український національний фронт тощо). Всі ці спроби були придушені репресіями влади, особливо в 1965-1966 та 1972-1973 роках.

Атмосфера реакції в СРСР і особливо в Україні, після погрому руху опору в середині 70-х років, здавалось, свідчила, що він не має майбутнього. Ідеї дисидентів не знаходили підтримки в суспільстві, яке отримувало про них виключно негативну інформацію.

І в цих несприятливих умовах український рух опору несподівано знову заявив про себе, та ще й на якісно новому рівні. У серпні 1975 року радянські газети опублікували повний текст Заключного Акта Гельсінкської Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. На цій Нараді СРСР добився визнання післявоєнних кордонів у Європі, а натомість обіцяв виконувати пункти гуманітарних статей Акта, в т.ч. про недопустимість переслідування громадян за їхні політичні переконання. Отже, спираючись на міжнародні правові гарантії, дисиденти могли відкрито відстоювати своє право на інакомислення.

Звичайно, вони розуміли, що СРСР не виконуватиме своїх зобов’язань, але йшли на відкритий конфлікт із радянською владою, щоб організувати своєрідний міжнародний моральний тиск на державу, яка не визнавала елементарних демократичних норм. Цілком свідомо люди прирікали себе на жахливі поневіряння, фактично жертвували собою з моральних міркувань вищого порядку.

Спершу була створена Московська Гельсінська Група – у травні 1976 року. Вона закликала до створення груп в інших республіках СРСР, де б громадяни збирали інформацію про порушення гуманітарних статей згадуваного Акта та знайомили з нею громадськість і уряди країн – учасниць Наради. Першими відгукнулися українські дисиденти.

9 листопада 1976 року на прес-конференції, скликаній на квартирі Андрія Сахарова в Москві (бо в Києві зарубіжні кореспонденти не акредитувалися), письменник Микола Руденко оголосив про створення Української Гельсінської Групи. Пізніше подібні групи були створені в Литві, Грузії, Вірменії, Польщі, Чехословаччини, а в США – спеціальна т.зв. Гельсінська комісія Конгресу. Гельсінський рух став міжнародним [23, с. 29].

УГГ діяла цілком незалежно від своїх московських колег, але інтенсивно використовувала їхні контакти з західними журналістами. У першій своїй Декларації група оголосила свою мету: добиватися того, щоб в основу взаємовідносин особи і держави було покладено принципи Загальної Декларації прав людини; щоб на всіх міжнародних нарадах, де мали обговорюватися підсумки Гельсінських угод, Україна була представлена окремою делегацією як суверенна держава – член ООН; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси та створення незалежних прес-агентств для вільного обміну інформацією.

Влада була впевнена, що після "покосу" шістдесятників 1972 року з "українським буржуазним націоналізмом", як вона йменувала все, що було пов'язане з проявами національної самосвідомості, не матиме ніякого клопоту років 10-15. Але вона помилилася. Життєві сили українського народу ще не були вичерпані, тож з'явилася у концтаборах і в'язницях (на цій новітній Січі Запорозькій, як каже Михайло Горинь) нова когорта – правозахисники.

Показовою щодо цього є доля письменника Миколи Руденка. Син шахтаря, фронтовик, парторг Спілки письменників, він користувався всіма привілеями радянського істеблішменту. Але, як порядна людина, він твердо відмовлявся давати негативні характеристики на репресованих колег, зокрема, єврейських письменників, звинувачених у "космополітизмі". Розвінчання "культу особи Сталіна" привело його до переконання, що учення, на якому будувався СРСР, хибне в своїй основі. За критику марксизму Руденко 1974 року був виключений з КПРС, 1975 – зі Спілки письменників. На початку 70-х Руденко включився в роботу на захист прав людини. Мав тісні стосунки з московськими правозахисниками Андрієм Сахаровим, Петром Григоренком, став членом радянського відділення "Міжнародної амністії". 18 квітня 1975 року був заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв'язку з 30-літтям перемоги амністований як учасник війни. Коли Руденко домагався відновлення пенсії як інвалід, його в лютому-березні 1976 шахрайським чином примусово піддали психіатричній екпертизі. Тільки завдяки порядності лікарів його не запроторили до психлікарні.

Як тільки 9 листопада 1976 року Микола Руденко на прес-конференції на квартирі Олександра Гінзбурга в Москві (у Києві не було акредитованих іноземних журналістів) оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод – через дві години у вікна його житла в Кончі-Заспі під Києвом, де ночували його дружина Раїса Руденко й Оксана Мешко, полетіли цеглини. Жінки затулялися ковдрами й подушками, і все ж таки О.Мешко була поранена в плече. Так КГБ – жартує М.Руденко – відсалютував на честь створення УГГ [31, с. 22].

Превентивні обшуки 23-24 грудня 1976 року в членів-засновників Групи не налякали їх, хоча Миколі Руденкові підкинули 39 доларів, Олесеві Берднику – порноґрафічні листівки, а в Олекси Тихого знайшли заліплену в глину на горищі сараю давно непридатну для стрільби німецьку ґвинтівку (можливо, її під час війни сховав брат Тихого, який пішов на фронт і загинув).

Середовище Української Гельсінкської Групи виявилося досить широким і героїчно стійким. Це колишні політв'язні, їхні друзі й родичі, це молоді люди, які не хотіли більше задихатися в атмосфері офіційної брехливої ідеології. ЦК КПРС і його "бойовий авангард" – КДБ – були розгублені. Адже хотілося зберегти "людське обличчя" перед світом. Проте вони не витримали і в черговий раз явили світові свій справжній лик: вдалися до випробуваних методів – арештів найактивніших, залякувань і вигнань із роботи, з інститутів усіх співчуваючих і підозрілих.

5 лютого 1977 року за ґратами опинилися Микола Руденко й Олекса Тихий. Дозвіл на арешт лідерів Московської групи Юрія Орлова й Олександра Ґінзбурґа, Української – Миколи Руденка і Литовської – Томаса Венцлави дало Політбюро ЦК КПРС на пропозицію Генерального прокурора СРСР Романа Руденка і Голови КГБ Юрія Андропова. (Про це стало відомо вже після розпуску КПРС). Щодо Миколи Руденка було обумовлено: судити Донецьким обласним судом, для чого, мовляв, "є процедурні підстави": його посправник Олекса Тихий живе з Донецькій області. Але насправді суд хотіли провести подалі від центрів.

М. Руденко й О. Тихий спочатку були звинувачені за ст. 187-І КК УРСР – "Розповсюдження завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад", максимальне покарання за що – 3 роки ув'язнення. Таких засуджених тримають у карних таборах. Але під час слідства статтю замінили на 62-у – "Антирадянська агітація і пропаганда". Обох було засуджено на максимальні терміни: М. Руденка за ч. 1 ст. 62 до 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання (хоча він інвалід війни), а О. Тихого – за ч. 2 ст. 62 – до 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом (Тихий уже був у 1957 році суджений за "антирадянську агітацію"). Цей стандарт, за рідкісними винятками, надалі застосовувався до всіх членів УГГ [31, с. 28].

М. Руденкові та О. Тихому інкримінували написані та підписані ними документи УГГ (члени Групи домовилися, що кожний визнає себе співавтором, хоча б він тільки підписав документ; діяли і взаємні доручення підписувати документи, якщо хтось не міг приїхати з причин адміністративного нагляду чи арешту). Крім того, О. Тихий був звинувачений у незаконному зберіганні вогнепальної зброї (ст. 222).

Обшуки у справі Руденка і Тихого були майже у всіх членів Групи, у знайомих. Були викликані як свідки під час слідства десятки осіб з усієї України, з Москви. Формально відкритий, насправді ж закритий процес відбувся 23 червня – 1 липня 1977 року в Дружківці на Донеччині, в "ленінській кімнаті" "Змішторгу", заповненій "спецпублікою" [31, с.33]. Щоб установу не можна було знайти, з неї зняли вивіску. Допитаних свідків, усупереч правилу, виводили з зали, піднаглядних І. Кандибу та Л. Лук'яненка після допиту силоміць відправили додому.

Рідні Руденка і Тихого про суд довідалися тільки 25 червня з повісток на допит. У зал суду не допустили 80-річну матір Тихого, синів Миколу і Володимира. Володимир намагався запросити захисника з Києва, хотів сам захищати батька, але йому відмовили. З автобуса, що їхав у Донецьк, зняли Петра Вінса з товаришем. Їх відвезли в міліцію, обшукали, забрали гроші, купили квитки на літак і відправили в Київ. Петра Старчика і Кирила Подрабінека затримали "для з'ясування особи" і відправили в Москву.

На суді не була оголошена низка документів, зате свідком звинувачення виступив професор Донецького університету Ілля Стебун з твердженнями, що Тихий схиляв його до ворожої діяльності, даючи йому на рецензію свою машинописну книгу "Мова народу. Народ". (Це його М. Руденко свого часу захищав від звинувачень у "космополітизмі") [31, с. 33].

Процес у справі Руденка – Тихого, незважаючи на вжиті заходи, був висвітлений по радіо "Свобода". Він не дезорґанізував, а навпаки, ще більше активізував діяльність інших членів Групи, хоча кожний, хто хоч як-небудь був причетний до діяльності Групи, потрапляв під пильний нагляд, з ним "розмовляли", його схиляли стати донощиком, або ж звільняли з роботи, виключали з інституту, викидали з черги на квартиру і т. п.

2 березня 1977 заарештований в Одесі близький до Групи Василь Барладяну. Ст. 187-1, три роки карних таборів. За три тижні до кінця терміну, 29 лютого 1980, він одержав ще 3 роки за тією ж статтею.

23 квітня 1977 року в Києві були заарештовані Микола Матусевич і Мирослав Маринович. Обом інкримінована ч. 1 ст. 62. Крім того, Матусевичу – ч. 1 ст. 206 "Хуліганство", за фактом 1972 року. Слідство тривало більше півроку з розрахунку, що молоді люди не витримають психологічного натиску, покаються і це можна буде використати для дискредитації правозахисного руху. Але М. Матусевич узагалі відмовився брати участь у розслідуванні й у судовому процесі, а М. Маринович не давав показів. Суд відбувся в м. Василькові Київської обл. 22 – 27 березня 1978 року. Як і перші засуджені, ці теж не визнали за собою вини. Вирок – 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання.

Улітку 1977 року радіо "Свобода" почало читання ґрунтовної заяви письменника Гелія Снєгірьова (формально він не був членом УГГ) про зречення радянського громадянства та уривки з його есею "Набої для розстрілу, або Нене моя, нене" – про сумнозвісну "справу СВУ" ("Спілка визволення України" – цілком сфабриковану ГПУ в 1929 році справу, яка поклала початок тотальному нищенню української інтелігенції). 22 вересня Г. Снєгірьов був заарештований. Почалася нова серія обшуків і допитів. Унаслідок голодування і катувань Снєгірьов у березні 1978 року був розбитий паралічем. 1 квітня в ґазеті "Радянська Україна" з'явилася підписана його ім'ям покаянна заява, безсовісно сфабрикована КГБ. Тяжко хворого, його перевели в Жовтневу лікарню, де тримали під пильним наглядом до смерті, що настала 28 грудня [31, с.40].

8 грудня 1977 року заарештований у Києві член Групи Петро Вінс, – син ув'язненого лідера баптистів України Георгія Вінса, – 30 діб арешту за звинуваченням у "хуліганстві". 15 лютого 1978 він одержав 1 рік за "дармоїдство".

12 грудня 1977 року в Чернігові заарештований за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді Левко Лук'яненко, який перебував там під адміністративним наглядом після звільнення в січні минулого року. Крім документів Групи, йому інкримінували як антирадянські статті "Зупиніть кривосуддя!" – на захист художника Петра Рубана, "Рік свободи", "Проблеми інакодумства в СРСР" та інші. Під час слідства Л. Лук'яненко тримав тривалу голодівку, відмовився від радянського громадянства. 20 липня 1978 року Чернігівський обласний суд у м. Городні виніс вирок: 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Про "відкритість" процесу свідчить хоча б той факт, що Оксану Мешко, яка їхала в Городню, зняли з автобуса і відправили в зворотньому напрямку.

У 1978-1980 р. були репресовані майже всі члени-засновники Групи, але на їхнє місце зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. Так, у Групу вступили Петро Вінс (лютий 1977), Ольга Гейко-Матусевич (14 травня 1977), Віталій Калиниченко (жовтень 1977), Василь Січко (26 лютого 1978), Петро Січко (30 квітня 1978), Юрій Литвин (червень 1978) Володимир Малинкович (жовтень 1978), Михайло Мельник (листопад 1978), Василь Овсієнко (18 листопада 1978). Вступ до Групи в кожному випадку був свідомим актом хоробрості й жертовності: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці. Дехто працював як неоголошений член, залишаючи заяву, якою просив вважати його членом Групи з моменту арешту. Були випадки написання наперед останнього слова, бо не було певності, що його вдасться виголосити на майбутньому суді.

Протиставляючи репресіям законність і відкритість, Група 14 жовтня 1977 року подала до Ради Міністрів УРСР клопотання про реєстрацію її як громадської організації й надання їй офіційного статусу. Після арешту М. Руденка нового Голову не обирали, але неформальними лідерами її були Олесь Бердник (до арешту 6 березня 1979 року) та Оксана Мешко.

Улітку 1978 року Група оприлюднила програмовий документ "Наші завдання", де заявила, що виходить із "засад єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян". Захист національних прав українців та громадян інших національностей, а також релігійних прав, був поставлений на перше місце в її діяльності.

Група в особі Йосифа Зісельса захищала права євреїв на еміґрацію, в особі Петра Григоренка – права кримських татарів, в особах Петра Вінса, Ольги Гейко – права віруючих. Загальнодемократичні тенденції в ній представляли Леонід Плющ, Володимир Малинкович. В окремих її документах ішлося про соціально-економічні права.

Авторський колектив, яким вважала себе Група, виявився надзвичайно продуктивним: за три перші роки, працюючи в умовах постійного ризику, він створив сотні висококваліфікованих, скрупульозно вивірених і добре зредагованих правозахисних документів, які склали б кілька томів. Це десятки Меморандумів та Інформбюлетнів про порушення прав конкретних людей.

Матеріали доводилося возити до Москви, звідки вони передавалися за кордон. Спроба передати добірку матеріалів консулові США в Києві закінчилася побиттям і ув'язненням Петра Вінса. Багато документів вилучалося при обшуках і викрадалося кагебістами. В Оксани Мешко на Верболозній, 16 було проведено 9 трусів. Їй кілька разів перекопали садок. У хаті навпроти встановили пост із камерою нічного бачення, а на саму її було вчинено збройний напад [31, с. 46].