Вплив європейської Наради на розвиток правосвідомості в Україні

Українські мислителі висловлювали ідею прав людини ще в ХІХ ст. Михайло Драгоманов, Богдан Кістяківський та інші); у неявній формі вона стала важливою складовою частиною Конституції УНР. Але рух, який свідомо ставив перед собою мету домагатися визнання прав людини державою, тобто узаконення прав людини – явище, що виникло тільки в 60-х рр. у період хрущовської "відлиги", на тлі критики культу особи й "казарменого комунізму". Оскільки "сталінська", а потім "брежнєвська" Конституція СРСР містили низку статей, що проголошували свободу слова, зібрань, віросповідання тощо, то правозахисний рух намагався використати цю обставину, вимагаючи "дотримуватись Конституції". Але в міру розширення руху правозахисники все більше покликалися на міжнародні документи з прав людини – Загальну декларацію прав людини ООН від 10 грудня 1948 року, прийняті ООН 16 грудня 1966 року Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, що були підписані УРСР 19 жовтня 1973 року, та Факультативний протокол до останнього, що набув чинності 23 березня 1976 року [5, с. 61].

Правозахисний рух в Україні виникав як складова частина національно-визвольного: він поєднував у собі вимогу індивідуальних прав (громадянських, політичних, соціальних) з колективним правом на національно-культурну ідентичність та національну державність (що позначалося терміном "національні права"). Існував також загальнодемократичний напрямок, релігійний, соціально-економічний (робітничий рух), вимога права на еміґрацію (передусім боротьба євреїв за право на виїзд).

Оскільки і культурні, і політичні домагання можна було формулювати та захищати лише за умови дотримування такого фундаментального права як свобода слова, то захист прав людини стали вважати вирішальною передумовою. Хоча в різних групах по-різному оцінювали співвідношення між національними домаганнями і правозахистом, але, зрештою, визнавали, що ці два складники мають поєднуватися.

З соціологічного погляду дисидентський та правозахисний рухи складалися з людей різних світоглядних, філософських та політичних орієнтацій, не завше явно висловлених: екзистенціалізм, позитивізм та аналітична філософія, ревізіонізм тощо. Одні інакодумці тяжіли до раціоналізму (іноді поєднаного з атеїзмом), інші – до релігійного світогляду. У спектрі політичних позицій розрізнялися незалежники, автономісти, націонал-комуністи, "демократи" (які вважали національне питання менш важливим або й зовсім неважливим) тощо. Але ці індивідуальні уподобання й позиції були відомі хіба в колі друзів, оскільки, з тактичних міркувань, вони рідко виявлялися в тодішніх публікаціях, у проґрамових документах. Зрештою, людей різних світоглядних та ідеологічних орієнтацій єднало прагнення висловлювати свої погляди, що привело до поширення позацензурної літератури – так званого "самвидаву" (машинописна і фотокопічна література критичного змісту).

Як тільки в епоху хрущовської "відлиги" ослабли залізні пута сталінщини, поодинокі вцілілі представники української творчої інтеліґенції – О. Довженко, М. Рильський, Б. Антоненко-Давидович – привертають увагу до ненормального становища свого народу, насамперед, його культури, мови. Вони стали "духовними батьками" покоління, яке дістало назву шістдесятники. Діючи в рамках існуючої системи, шістдесятники відновили суму соціяльно-психологічних якостей інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. Перші його прояви – культурницькі. Це поезія Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ігоря Калинця; публіцистика та літературна критика (Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба), твори художників Алли Горської, Панаса Заливахи, Стефанії Шабатури та інших. У Києві ці люди згуртувалися в Клубі творчої молоді (1959-1964, президент Лесь Танюк), який став національно-культурним осередком: організовував літературно-художні вечори, виставки, подорожі, колядування. Такі ж клуби почали діяти у Львові (1962 р., КТМ "Пролісок"), Дніпропетровську, Одесі, в інших містах. Діяв етноґрафічний музей Івана Гончара, що фактично став клубом, де юрмилася і виховувалася національно свідома молодь. Почали свої репетиції фольклорні колективи "Жайворонок" Бориса Рябокляча та "Гомін" Леопольда Ященка. Коли ж восени 1962 року президент Київського КТМ Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко відвідали поховання жертв репресій 30-х років у Биківні під Києвом і оприлюднили меморандум до міськради з вимогою розслідувати ті події – на КТМ почався інтенсивний тиск, що увінчався його закриттям 1964 року [31, с. 65].

Хоча цей рух наголошував на поцінуванні національно-культурної самобутності, та він не був консервативно-реставраційним, а ніс у собі дух оновлення форм та змісту. Він неминуче мав перерости в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніальне становище України було основною причиною нищення української культурної самобутності. Поезія В. Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог. Шістдесятники пам'ятали, що Конституція СРСР містила статті, якими підтверджувався суверенітет союзних республік, у тім числі й право на вихід зі складу СРСР, але перші політичні вимоги обмежувалися розширенням повноважень республіканських державних органів. І це, з огляду на стан масової політичної свідомості, була правильна ідеологічна орієнтація.

Важливим складником правозахисного руху, що зароджувався, було обстоювання права на свободу віросповідання. Провідну роль тут відігравали віруючі греко-католицького обряду та протестанських церков (баптисти, ієговісти тощо).

Першою Українська Робітничо-Селянська Спілка (1958-61, лідер Левко Лук'яненко) усвідомила, що в годину поразки нація в боротьбі за самостійність повинна опертися не на фізичну силу, а на силу права, зафіксованого в Конституції і задекларованого в міжнародних правових документах. Покликаючись на ст. 14 Конституції УРСР, згідно з якою республіка мала право на вихід зі складу СРСР, зберігаючи існуючий соціальний лад, УРСС висунула цілком законну ідею референдуму з цього питання. Звичайно, ніхто з членів УРСС не був щирим марксистом-ленінцем і прихильником комунізму, тож проект її націонал-комуністичної проґрами писався як завідомо тактичний. Добре розуміла це і влада. "Конституція – для негрів і для таких дурнів, як ви", – сказав слідчий заарештованому Іванові Кандибі, визнавши тим самим, що конституція є лише пропаґандивною фікцією. Члени УРСС були заарештовані 20 січня 1961 року, так і не вийшовши з підпілля. Л. Лук'яненко був засуджений закритим судом до страти, яку через 72 доби замінили на 15 років ув'язнення, решта 7 членів дістали від 7 до 15 років ув'язнення. Інформація про "справу юристів" вийшла з концтаборів щойно 1967 року, так що її діяльність тоді фактично не була відома суспільству. Проте ідея виходу України з СРСР і встановлення правової держави ненасильницькими, правовими засобами була здійснена 1991 року.

Наприкінці 50-х – початку 60-х рр. в Україні з'явився відкритий опозиційний рух. Як зауважив відомий політолог Іван Лисяк-Рудницький, на тлі тотального нищення всього, що виявляло ознаки інакомислення, це здавалося майже дивом.

З весни 1962 року почалося інтенсивне спілкування київських і львівських шістдесятників, вироблялася спільна лінія поведінки. Галичани (Михайло та Богдан Горині) пропонували вдатися до досвіду оунівського підпілля, проте кияни (Іван Світличний, Іван Дзюба) вважали більш доцільним і безпечним розвивати національно-культурне просвітництво. Цей шлях виявився правильним. В Україні, яка поволі виходила з чорної смуги тотальних репресій, "наросли з худеньких матерів в саду порубанім" (М.Вінграновський) нові люди, молоде покоління інтеліґенції, яка готувалося взяти на себе відповідальність за долю свого народу. Це, здебільшого, не були відверті противники комунізму, декотрі щиро хотіли вдосконалити соціалістичну систему. У їхньому колі поширюється позацензурна машинописна і в фотокопіях література критичного щодо дійсності характеру: вірші, статті, які не могли бути опубліковані в офіційній пресі, історичні документи, що пробуджували національну свідомість і волелюбність (наприклад, видана за кордоном брошура "Вивід прав України", історіософічна праця кінця ХУІІІ ст. "Історія русів", праці "Две русские народности" Миколи Костомарова, "Що таке поступ" Івана Франка, зрештою, Загальна декларація прав людини ООН та ін.)[31, с.68]. Своєрідною віддушиною, де якось можна було висловитися, стала літературна критика, яка, однак, уже не вміщалася в дозволені межі – і вона теж вихлюпувалася в самвидав.

Подією, що сколихнула сумління шістдесятників, стала пожежа 24 травня 1964 року в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР ім. В. Вернадського в Києві: згорів відділ українських стародруків і рукописів, архів Центральної Ради. У самвидаві з'явився анонімний твір під назвою "З приводу процесу над Погружальським", де писалося: "Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу – його життя залежить від нашої готовності постояти за себе". (Автори цього документа – Євген Сверстюк та Іван Світличний) [31, с. 68].

Щоб уникнути звинувачення в організованій підпільній діяльності, шістдесятники переважно не прагнули створювати документально оформлені організації. Їхні осередки діяли на основі міжособистих контактів (дружніх, родинних та професійних). У самвидавських матеріалах переважно не ставилось питання про зміну ладу, тому їх поширення важко було кваліфікувати як "антирадянську агітацію та пропаганду" (ст. 62 КК УРСР). Та це, однак, не врятувало шістдесятників від репресій. Бо, як висловився якось Євген Сверстюк, коли докупи сходиться так багато таких розумних, талановитих, славних людей, то щось із цього мало бути. Це розуміла і влада. Микита Хрущов уже в березні 1963 року заявив: "Ми проти мирного співіснування у сфері ідеології". З усуненням його з посад ідеологічний наступ на інакодумство закономірно обернувся репресіями. Влада сама підштовхнула інакодумців від комунізму (можна сказати, дисидентів чи ревізіоністів) у стан своїх непримиренних ворогів, заарештувавши у серпні – вересні 1965 року десятки осіб. У Києві це були літературний критик Іван Світличний, інженери Іван Русин та Олександр Мартиненко, студент Ярослав Геврич, лаборантка Євгенія Кузнецова, у Львові – психолог Михайло Горинь, мистецтвознавець Богдан Горинь, студент Іван Гель, викладачі університету Михайло Осадчий та Михайло Косів, у Криму – літератор Михайло Масютко, у Житомирі лінотипіст Анатолій Шевчук, в Одесі письменник Святослав Караванський, в Івано-Франківську історик Валентин Мороз, художник Панас Заливаха, інші.

21 особа була засуджена до невеликих – порівняно зі звичними сталінськими – термінів ув'язнення (найбільше – 6 років). Судячи з цього, арешти були проведені поспіхом, може й неохоче, за прямою вказівкою з Москви. Метою репресій було завдати превентивного удару по інакомосленню як суспільному явищу взагалі, доки воно не набуло небезпечного розмаху. Більшість провідних осіб залишилися на волі (Івана Світличного випустили через 8 місяців "за відсутністю доказів"), тож замість залякати, ці не надто жорстокі репресії збудили інтерес суспільства до заарештованих і до проблем, які вони порушували. Здійнялася ціла хвиля протестів, було зібрано сотні підписів на підтримку заарештованих (тут відзначилася Ліна Костенко), виник термін "підписанці". Під судами у Львові натовпи скандували "Слава!", підсудним кидали квіти. Такі дії мали вже характер організованого правозахисного руху[31, с.70].

Першим відкритим протестом проти арештів був виступ Івана Дзюби 4 вересня 1965 року на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова в кінотеатрі "Україна" в Києві. Дзюба сказав, що це свято національного мистецтва затьмарене численними арештами і став перераховувати імена заарештованих. Здійнявся галас, директор кінотеатру почав стягувати промовця зі сцени. Дзюбу, за домовленістю, підтримав Вячеслав Чорновіл, а Василь Стус несподівано закликав устати тих, хто проти відродження сталінізму.

Хто найактивніше захищав заарештованих, сам зазнавав репресій: виключення з вузів, з аспірантури (Василь Стус), звільнення з роботи (Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо, Світлана Кириченко), зняття з захисту дисертацій (Євген Пронюк), заборона друкуватися сотням творчих людей. В.Чорновіл уклав книгу матеріалів про заарештованих "Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців"), за яку 1967 р. теж був ув'язнений. Художниця Алла Горська згодом, 28 листопада 1970 року, була вбита за таємничих обставин. Такі факти позбавляли шістдесятників ідеологічних ілюзій щодо тоталітарного, антиукраїнського характеру влади в Україні. Так, ув'язнений у 1965 і 1981 роках психолог Михайло Горинь відзначив: "Потім, коли нас заарештували другий раз, з'ясувалося, що дуже добре себе почуваєш, коли говориш: так, я проти вас воюю і буду воювати, бо ви є злочинці. Тоді все стається на свої місця і не треба ніяких виправдань. А перший період не був такий. Політичне лукавство якоюсь мірою було продиктоване не стільки рівнем свідомості, скільки тактикою, неготовністю відповідати за свої дії" [7, с. 214].

Арештанти 1965 року привезли в політичні табори новий дух, відзначав Левко Лук'яненко. Ці люди вже були вільні від "шпигуноманії" і відверто заговорили про свій зв'язок із українською патріотичною діаспорою, нелеґально діставали в неволі самвидав і, головне, налагодили вихід інформації з зон про факти порушення прав людини – як нинішні, так і в попередні часи. Відтоді вся історія концтаборів – це протести проти нелюдських умов утримання, боротьба за елементарні людські права політв'язнів, пошуки способів передати на волю інформацію про цю боротьбу – з великим ризиком бути додатково покараним. Бо жодна акція протесту, в тому числі страйки, тривалі голодівки, не досягала позитивного результату, якщо протестуючих не підтримували закордонні правозахисні організації чи зарубіжні політики, якщо про них не говорили закордонні радіостанції. Це воістину драматична і героїчна історія, пов'язана зі стражданнями як самих в'язнів, так і їхніх родин, проте рідко хто з них уклякав на коліна. Поняття "в'язень сумління" набуло реального змісту: кожен міг вийти на волю достроково, потоптавши власне сумління, тобто написавши "покаянну" заяву, виказавши все про себе та інших людей, доносячи на ближнього. Сили духу в'язням сумління додавала моральна підтримка вільного світу, української діаспори, наявність у концтаборах визнаних моральних авторитетів – останніх із повстанців УПА, 25-літників, які були також учасниками повстань політв'язнів (Михайло Сорока, Катерина Зарицька, Данило Шумук, Євген Пришляк, Мирослав Симчич, Степан Мамчур та багато інших), з якими молодше покоління швидко порозумілося. Тут сиділи представники інших поневолених Росією народів, в очах яких українці мали заслужену репутацію найстійкіших борців за волю.

Природно, що опозиція 60-х виходила з політичної реальності – існування УРСР у складі СРСР. Вона вдавалася до зрозумілих загалові ідеологій – націонал-комунізму, націоналізму, соціал-демократії. Тоді в країнах "соціалістичного табору" набрав популярності "ревізіонізм" як надія перетворити "реальний соціалізм" на "соціалізм із людським обличчям". В Україні теж дехто щиро обстоював "справжній" соціалізм і "справжній" інтернаціоналізм – як рівноправність націй, включаючи право кожної нації на свою державність.

Найвидатнішим проявом націонал-комунізму як руху за розширення національної автономії був написаний з марксистсько-ленінських позицій трактат Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (кінець 1965 р.). Ця праця, як відзначив Георгій Касьянов, стала своєрідним маніфестом більшості критично мислячої української інтеліґенції, яка сподівалася розв'язати національні, відтак і соціальні проблеми своєї батьківщини в межах існуючої системи. Звична читачеві марксистська термінологія, серія антитез (протиставлення "справедливої" теорії "ленінської національної політики" несправедливій практиці, "справжнього марксизму-ленінізму" його "спотвореному варіантові") сприймалися як тактичний засіб, не більше, хоч сам автор намагався видаватися щирим марксистом. Автор спростовує ідею "злиття націй", міф про "цивілізаторську місію великого російського народу" щодо інших народів СРСР, причому робить це арґументовано, логічно, послідовно. Радикалів автор привабив гостротою поставлених питань, поміркованих – лояльністю до радянської системи. Це була витончена і високоерудована опозиція, а все ж таки в межах наявної системи. Одначе відомо, що система не може бути змінена без перетворення в масовій свідомості людей: без утвердження національної та громадянської свідомості неможливо утвердити повноцінну демократичну незалежну державу (підтвердженням чого можуть бути 90-і роки). Дзюба став найавторитетнішою особою серед критично настроєної інтелігенції, особливо молоді. У керівних колах України несподівано виявилося багато прихильників націонал-комунізму (насамперед, Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест), і вони декілька років захищали І. Дзюбу від арешту, навіть – ніби з метою критики – посприяли розмноженню і поширенню його праці. Та коли ця система відчула, що націонал-комунізм розхитує її, і відкинула І. Дзюбу в табір своїх ворогів – він почав виправдовуватися, що не хотів завдати шкоди існуючому ладові, лише поліпшити його. Остаточно І. Дзюба капітулював після арешту 1972 року, чим викликав гірке розчарування серед численних своїх прихильників[7, с. 219].

Найвизначнішим представником інтеґрального націоналізму став блискучий публіцист, історик Валентин Мороз з його філософським волюнтаризмом, відстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю. Другий арешт його 1 червня 1971 року і засудження на 14 років стало грізним попередженням усьому правозахисному рухові, що зароджувався.

Обидві ці видатні постаті – Іван Дзюба і Валентин Мороз – пройшли свій трагічний шлях. І обидва виявилися в глухому куті. Тому що тупиковими були обидві ці галузі опозиції. І націонал-комунізм, і інтеґральний націоналізм – тоталітарні напрямки, характерні для 20-40-х років, але вони стали вчорашнім днем для шістдесятих. Адже і комунізм, і інтеґральний націоналізм виправдовують революційне насильство, нетерпимі до ідеї прав людини, і саме вони, як твердить Іван Лисяк-Рудницький, завели український народ у глухий кут історії.

Третій шлях, свого часу мало помічений, пропонував підпільний "Український національний фронт", що видавав журнал "Воля і Батьківщина" (1964-67, лідер Дмитро Квецко). Це самостійний розвиток у вигляді "народного соціалізму", дуже близького до реалій тодішньої західноєвропейської соціал-демократії. Це була ледве чи не найдетальніше розроблена програма націоналістичної течії українського визвольного руху в 1960-80-х. Цілком реалістичними, як зазначає Анатолій Русначенко були розділи програми УНФ "Національні відносини" і "Політичні вимоги" – вони частково почали здійснюватися в сучасній Україні [7, с. 225].

Основна ж течія національно-визвольного руху, що дістала назву "шістдесятники" і найяскравіше виявилася в позацензурному машинописному журналі "Український вісник" (1970-1972, редактор Вячеслав Чорновіл), характеризувалася поєднанням боротьби проти національного гноблення з боротьбою за права людини. Вузьке було коло шістдесятників. "Мало нас. Дрібнесенька щопта. Лише для молитов і всечекання" (В. Стус)[7, с. 225]. Але вони засвідчили неперервність поривань українського народу до волі. Важливо, що ниточка опору в нас не увірвалася після поразки у збройній боротьбі, як у наших сусідів білорусів. Шістдесятники в нових формах продовжили найшляхетніші традиції українського національно-визвольного руху ХІХ – ХХ ст. з його демократичною і гуманістичною спрямованістю, традиції української державності ХУІІ – ХУІІІ століть і 1917-20 рр., національно-визвольного руху 40-50-х рр.

Друга половина 60-х років була часом інтенсивного множення літератури самвидаву, і то саме в колі шістдесятників. До його виготовлення, зберігання, розповсюдження причетне широке коло людей, які не "засвітилися" в карних справах, але їхня лепта неоціненна. Професіоналізації самвидаву дуже посприяла поява цілого прошарку "кочегарів з вищою освітою" – викинутих з роботи творчих людей, які не мали де застосувати свій потенціал. Найвидатнішими авторами самвидаву були В.Чорновіл (Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців") та "Що і як захищає Б. Стенчук, або 66 відповідей "інтернацоналістові" – у відповідь на недолугу спробу влади полемізувати з Іваном Дзюбою "Що і як захищає І. Дзюба", підписану псевдонімом), Михайло Осадчий (роман "Більмо" – про арешт автора 1965 р. та ув'язнення в Мордовії), Василь Стус ("Місце в бою чи в розправі?", теж на захист І. Дзюби, його ж праця "Феномен доби" – блискуче літературознавче дослідження про падіння геніального поета Павла Тичини до рівня придворного лакузи), історичне дослідження історика Михайла Брайчевського про акт 1654 року "Возз'єднання чи приєднання?". Він же та Олена Апанович починають цикл лекцій з історії Княжої доби, козацтва. Діяв приватний етноґрафічний музей Івана Гончара, фольклорні колективи "Жайворонок" Бориса Рябокляча та "Гомін" Леопольда Ященка. Відновилася традиція колядувань, ушанування Тараса Шевченка 22 травня – у день його перепоховання в Україні 1861 року. 1967 року влада спробувала була схопити кількох учасників біля пам'ятника в Києві, але біля 600 осіб на заклик Миколи Плахотнюка пішли до будинку ЦК КПУ і добилися звільнення затриманих. Це була перемога: надалі, до 1972 року, влада стала проводити біля пам'ятників свої офіційні "фестивалі дружби народів", а потенційних учасників несанкціонованих зібрань декани попереджували про виключення з вузів, керівники установ – про звільнення з роботи. Утім, 1970 року Володимир Рокецький, а 1972 року Анатолій Лупиніс були схоплені за читання віршів біля пам'ятника й ув'язнені [31, с. 72].

З'явилася ціла низка літературних творів, які несли волелюбні, гуманістичні ідеї. Найяскравіший з них, роман "Собор" Олеся Гончара (січень 1968) викликав жваву дискусію в суспільстві про національні духовні вартості. Увиразнив ці ідеї Євген Сверстюк у глибоко філософічній праці "Собор у риштованні", у статтях "Іван Котляревський сміється", "Остання сльоза". Дискусія завершилася вилученням роману з крамниць та бібліотек, паплюженням знаменитого письменника в офіційній пресі та ув'язненням 1970 року автора "Листа творчої молоді м. Дніпропетровська" на підтримку "Собору" Івана Сокульського, а також Миколи Кульчицького, та умовним ув'язненням Віктора Савченка.

Сильні середовища української, російської та єврейської опозиційної інтелігенції, де визрівали ідеї захисту прав людини, були в Одесі (Ніна Строката, Василь Барладяну, Ганна Михайленко, Леонід Тимчук, Вячеслав Іґрунов, Давид Найдіс, Рейза Палатник), у Харкові (переважно загальнодемократичного характеру, зорієнтованого на московських правозахисників – Генріх Алтунян, Владислав Недобора, Володимир Пономарьов, Аркадій Левін), у Дніпропетровську (Іван Сокульський, Олександр Кузьменко, Микола Береславський), в Умані (Надія Суровцова, Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз), у деяких містах Галичини [31, с. 74].

То тут, то там розкидалися листівки проти русифікації. За них 1968 року були ув'язнені робітники будівництва Київської ГЕС Олесь Назаренко, Володимир Кондрюков, Валентин Карпенко, у 1969 – Левко Горохівський у Тернополі, за вірші – Микола Горбаль у Борщеві.

Окремі патріоти на знак протесту проти порушення права українців бути господарями на своїй землі вдавалися до прилюдного самоспалення. Так, Василь Макуха вчинив це на Хрещатику в Києві 6 листопада 1968 року – раніше за чеха Яна Палаха. Микола Береславський робив таку спробу 10 лютого 1969 року у вестибюлі Київського університету – його скрутили в останній момент. Уночі проти 21 січня 1978 року, розкидавши листівки, спалився біля могили Т.Шевченка в Каневі колишній політв'язень Олекса Гірник із Калуша.

Як справедливо відзначив Роман Шпорлюк, в епоху Брежнєва-Щербицького Москва розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи цілковито ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та журналів, політичні чистки. Унаслідок цього величезні маси української людності у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства.

Згодом Василь Стус писав про цю гнітючу атмосферу так: "Не один із нас розпачливо думав, що саме духовне існування рідного народу сьогодні поставлено під загрозу. І не один із нас відчував: коли якийсь порятунок іще є, то тільки сьогодні. Бо завтра вже буде пізно. І ми, живі свідки цього тихого, потаємного затоплення нашого національного суходолу, змушені були заговорити про явища геноциду" [16, с. 167]. Микола Руденко в одному інтерв'ю з нагоди проголошення незалежности України 1991 року сказав: "Господь нас вихопив з-над самісінької прірви. Ще одне покоління, ще років 15-20 – і вже не було б чого рятувати, Україна стала б непотрібною українцям, як непотрібна Білорусія білорусам..."[16, с. 167]

Проникав в Україну, зокрема, через Леоніда Плюща, російський самвидав. Це Л. Плющ переклав російською мовою найважливіші українські твори. Хоч український самвидав був тематично вужчий від російського, бо майже виключно зосереджувався на національній проблемі, та він стимулював пробудження національних, волелюбних настроїв інших поневолених народів і відкривав всесоюзному читачеві проблеми, які мусили в майбутньому вирішуватися, насамперед, проблему деімперіалізації свідомості панівної в СРСР нації, російської.

Коли в травні 1969 р. у Москві виникла Ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до неї увійшли киянин Леонід Плющ та харків'янин Генріх Алтунян (обидва стояли на загальнодемократичних засадах). Першою в Україні власне правозахисною організацією слід вважати "Громадський комітет захисту Ніни Строкатої-Караванської" (заяву від 21 грудня 1971 р. про його створення підписали Вячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець (Львів), Василь Стус (Київ), Леонід Тимчук (Одеса), Петро Якір (Москва). Комітет мав намір діяти на засадах Конституції і міжнародних правових актів – Загальної декларації прав людини ООН та Пакту про громадянські та політичні права. Метою він ставив ознайомлювати офіційні установи та громадськість з обставинами справи, наглядати за дотриманням законності в ході слідства та суду, збирати підписи на захист заарештованої. Окрім заяви, Комітет устиг оприлюднити бюлетень "Хто така Н. А. Строката (Караванська)"[7, с. 290]. Але вже на початку 1972 майже всі члени Комітету опинилися за ґратами.

Як ми вже зауважували, досі шістдесятництво свідомо уникало організаційних моментів, остерігаючись жорстоких репресій, закритих судів, звинувачень у "зраді батьківщини". Так, Євген Пронюк, який ще 1964 р. написав був програмову самвидавну статтю "Стан і завдання Українського визвольного руху", пропонував створити підпільну патріотичну партію. Неформальний, але загальновизнаний лідер шістдесятників Іван Світличний заперечив цю ідею, більше того, він був і проти видання журналу "Український вісник" як ознаки організації. І все ж під кінець 60-х років інтенсивно продукований шістдесятниками самвидав фактично перетворився в організаційну інфраструктуру руху опору. "Український вісник" збирав під однією обкладинкою все найважливіше з самвидаву, свідомо оминаючи речі, які могли бути визнані "антирадянськими". Коли поповзли чутки про арешти, що готуються саме у зв'язку з появою журналу, В.Чорновіл зупинив підготовлений 6-й випуск, але маховик репресій уже був запущений.