Декларація угг сприяння виконанню гельсінських угод

Десять членів-засновників групи підписали Декларацію своїми іменами і поставили адреси. Це були: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Микола Руденко, Олекса Тихий, Ніна Строката. Більшість із них уже мали досвід національно-визвольної боротьби.

Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безборонно дотримуватись своїх переконань, а також свободу шукати, отримувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів (Загальна Декларація Прав Людини, ст. 19) [34, с. 95].

Ми українці, живемо в Європі, яка впродовж першої половини XX століття двічі була сплюндрована страхітливими війнами. Ці війни заливали кров'ю українську землю так само, як і землі інших європейських країн. Ось чому ми вважаємо неправомірним той факт, що Україна, котра є повноправним членом ООН, не була представлена окремою делегацією на Гельсінкській Нараді з питань безпеки та співпраці в Європі.

А проте ми беремо до уваги, що за Договором від 30 грудня 1922 року про створення СРСР всі міжнародні угоди, підписані урядом Радянського Союзу, діють також на території України. Звідси випливає, що Декларація Прав Людини, а також Декларація Принципів, котрими держави-учасники Гельсінкської Наради мають керуватися у своїх взаєминах, поширюються також на український народ.

Досвід показує, що виконання Гельсінкських Угод (особливо в гуманітарній частині) не може бути забезпечене без участі широкої громадськості країн-учасниць. Виходячи з цього, 9 листопада 1976 р. була створена Українська Громадська Група Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод. Оскільки гуманітарні статті Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки та співпраці в Європі повністю ґрунтуються на Загальній Декларації Прав Людини, Українська Група Сприяння ставить за мету:

1) Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини. Домагатися, щоб цей міжнародний правовий документ став основним у відносинах поміж Особою і Державою.

2) Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки і співпраці в Європі.

3) Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватись підсумки виконання Гельсінкських Угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією.

4) З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування на Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агенств тощо.

Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на терені України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінкською Нарадою. З цією метою Група Сприяння:

а) приймає письмові скарги про порушення Прав Людини і робить усе необхідне, щоб ознайомити з ними уряди, які підписали Гельсінкські Угоди, а також світову громадськість;

б) опрацьовує зібрану інформацію про правовий стан на Україні та згідно зі ст. 19 Загальної Декларації Прав Людини поширює її незалежно від державних кордонів;

в) вивчає факти порушення Прав Людини стосовно українців, котрі живуть в інших республіках, щоб надати тим фактам широкого оприлюднення.

Група у своїй діяльності керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами. Ми свідомі того, що багаторічна бюрократизація державного життя, котра дедалі зростає, здатна викликати протидію нашим законним прагненням. Але ми також добре знаємо, що бюрократичне тлумачення Прав Людини не вичерпує того, що несуть у собі міжнародні правові документи, підписані урядом СРСР. Ми приймаємо ці документи в їхньому повному обсязі – без бюрократичних перекручень та свавільних урізань з боку службових осіб чи державних установ. Ми глибоко переконані, що лише таке розуміння Загальної Декларації Прав Людини і Гельсінкських Угод здатне створити справжнє відпруження у міжнародних відносинах. Саме цій великій меті повинна бути присвячена гуманітарно-правова діяльність нашої Групи [34, с. 111-114].

Зразу після створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (у скороченні - Українська Гельсінська Група, УГГ) в Києві в порозумінні з нею з ініціативи Інформаційної служби «Смолоскип» 23 листопада 1976 року було створено у Вашингтоні Комітет Гельсінських ґарантій для України. Комітет очолив голова «Смолоскипа» д-р Андрій Зварун, а його членами стали представники комітетів оборони українських політв’язнів у США - Андрій Фединський, Уляна Мазуркевич, д-р Ігор Кошман, Богдан Ясень, Ігор Ольшанівський.

Вашингтонський Комітет отримав поза-цензурним способом від М. Руденка, О. Бердника, О. Мешко, ген. П. Григоренка майже всі меморандуми УГГ і ряд інших документів. Вони були за дуже короткий час перекладені англійською мовою, доведені до відома Комісії з безпеки і співробітництва в Європі, Комітету Гельсінської комісії Конгресу США та Канадського Парламенту і розповсюджені серед західних правозахисних організацій і преси.

Представники Комітету були перекладачами для членів УГГ, які опинилися на Заході, під час їхніх свідчень у Конгресі США, брали активну участь у різних міжнародних конференціях: Андрій Фединський - у конференції УГГ в Лондоні (травень 1977), Андрій Каркоць - у конференції письменників Європи, США й Канади у Софії (лютий 1977), д-р Тарас Закидальський, Петро Фединський, Андрій Грушкевич, Оксана Іщук, Аркадій Зінкевич - у Міжнародній конференції психіатрів на Гаваях (серпень - вересень 1977), Юрій Миськів, Уляна Оль-шанівська, Аркадій Зінкевич - з виставкою документів і матеріалів УГГ на з'їзді славістів у Вашингтоні (жовтень 1977), Петро Качмар, Юрій Миськів, О. Бурдяк, Зірка Луцька - з матеріалами УГГ і протестними зверненнями під час радянської виставки в Лос-Анджелесі з нагоди 60-річчя СРСР [34, с. 43].

Андрій Зварун, Богдан Ясень, Ігор і Божена Ольшанівські, Уляна Мазуркевич, Андрій Каркоць підтримували постійний зв'язок з Державним департаментом США та американськими конгресменами у справі ув'язнених членів УГГ та репресій в Україні. Внаслідок цієї співпраці всі документи УГГ перекладені англійською мовою, а свідчення Андрія Зваруна перед Конгресом США у справі УГГ були опубліковані у збірниках Гельсінської комісії Конгресу США.

Комітет Гельсінських ґарантій для України влаштовував прес-конференції у зв'язку з судами над членами УГГ в Україні.

У день суду над Миколою Руденком і Олексою Тихим - у Белграді в червні 1977 p. організатори прес-конференції Андрій Фединський, Адам Мішталь, Андрій Каркоць були заарештовані і вислані з Югославії; у березні 1978 p. - знову прес-конференція в Белграді (її організаторів Андрія Каркоця, Бориса Антоновича і Зірку Луцьку затримано і депортовано з Югославії), у квітні 1978 р у зв'язку з судом над Миколою Мариновичем і Миколою Матусевичем Комітет влаштував прес-конференцію у Вашингтоні з участю ген. Петра Григоренка.

Члени Комітету Андрій Фединський, Андрій Каркоць і Олесь Хам з Аргентини були перекладачами і активними учасниками Гельсінської конференції в Мадриді (листопад 1980 p.), в якій брали участь закордонні представники УГГ ген. Петро Григоренко, Ніна Строката, Леонід Плющ, Володимир Малинкович та представниця Комісії людських прав Світового конгресу вільних українців Христя Ісаїв.

Останнім вагомим заходом Комітету була праця з Закордонним представництвом УГГ і з правозахисними комітетами Філадельфії (Уляна Мазуркевич) і Ньюарку (Божена Ольшанівська) при активній допомозі члена Гельсінської комісії Конгресу США Ореста Дейчаківського над влаштуванням у Конгресі США відзначення 5-ої річниці УГГ, яке відбулося 16 листопада 1981 р. з виступами ген. Петра Григоренка, Ніни Строкатої і Володимира Малинковича та за участю Надійки Світличної. На цих відзначеннях Комітет представляв Андрій Каркоць [7, с. 277].

Про діяльність Комітету Гельсінських ґарантій для України та його окремі заходи передавали повідомлення по всьому світу основні західні пресові агентства, з'явилося багато статей і повідомлень у чужомовній пресі.

І. Створення Української Групи Сприяння

Розвиток руху за права людини в Радянському Союзі привів до створення 12 травня 1976 року Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод в СРСР, керівником якої було обрано члена-кореспондента Академії наук Вірменської РСР Ю. Ф. Орлова. Спершу Орлова викликали в КДБ і попередили, що його зусилля, спрямовані на створення Групи, є провокаційними і можуть бути кваліфіковані як антирадянська діяльність. Але широка підтримка, що була надана Групі з боку світової громадськості, змусила КДБ утриматись від репресій проти її членів – і Московська Група Сприяння за кілька місяців провела велику роботу, котра справді сприяла виконанню та дотриманню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки та співпраці в Європі. Діяльність Групи нині здобуває підтримку навіть серед комуністичних партій Заходу [12, с. 64].

Хоч органи влади поки що не припинили репресій проти борців за громадянські права, але ж ці репресії дедалі виразніше унеможливлюються: представники влади змушені дійти висновку, що в'язниці й концтабори не лише не зміцнюють їхнє становище, а розхитують його. До того ж, розхитують значно більше, ніж безборонна діяльність дисидентів, якби така справді була можлива.

А проте надмірний оптимізм сьогодні так само небезпечний, як і недооцінка демократичних сил, їхнього впливу на державний апарат. Одне можна сказати цілком певно: боротьба за права людини не припиниться доти, доки ці права не стануть щоденною нормою суспільного життя.

За цих умов 9 листопада 1976 року була створена Українська Громадська Група Сприяння виконанню Гельсінкських Угод. До неї увійшли:

Олесь Бердник – в'язень беріївських концтаборів (1949-1956), широко знаний на Україні та за її межами письменник-фантаст. Його перу належить близько трьох десятків книг. Деякі з них перекладені англійською, німецькою, португальською та іншими мовами світу. За відхилення від соцреалізму в 1972 році виключений зі Спілки письменників України. Заробляє на життя фізичною працею.

Петро Григоренко – колишній генерал-майор, начальник кафедри Військової Академії. За правову допомогу кримським татарам, які прагнуть повернутися на рідну землю, був більше ніж на п'ять років кинутий до спецпсихлікарні та позбавлений генеральського звання. Вийшовши на волю, відразу ж повернувся до активної боротьби за громадянські права. Автор багатьох наукових та публіцистичних праць. Представник Української Групи Сприяння в Москві.

Іван Кандиба – юрист, один із авторів Програми Робітничо-Селянської Спілки. Хоча Спілка не була створена, дістав 15 років ув'язнення, котрі відбув повністю. Живе під наглядом у Львівській області. Позбавлений права працювати за фахом, тяжко бідує.

Левко Лук'яненко – юрист, один з авторів Програми Робітничо-Селянської Спілки. Спершу був засуджений до розстрілу, потім, як і його співавтор І. Кандиба, дістав 15 років ув'язнення. Відбув їх повністю. Живе під наглядом у м. Чернігові, працює електромонтером. Широко знаний у світі як автор численних виступів на захист прав радянських політв'язнів.

Оксана Мешко – в'язень беріївських концтаборів (1947 – 1956), мати політв'язня Володимирської в'язниці Олександра Сергієнка. Активна поборниця громадянських прав на Україні. Радіослухачі добре знають палкі виступи О. Мешко на захист сина, в яких вона порушує найгостріші проблеми сучасності.

Микола Матусевич – 1946 року народження, історик. За свої переконання був позбавлений права на освіту: йому не дозволили закінчити інститут. Був арештований на 15 діб за участь у колядуванні. За підтримку політв'язнів його багато разів звільняли з роботи. Живе з випадкових заробітків.

Мирослав Маринович – 1949 року народження, інженер електронної техніки, працює не за фахом. За дружбу з дисидентами і незалежне мислення його тричі звільняли з роботи. Нині працює редактором видавництва "Техніка".

Микола Руденко – відомий український поет і прозаїк, автор понад двох десятків книг. Був політруком роти в ленінградській облозі. Тяжко поранений, інвалід війни. За свої філософські та економічні праці виключений з КПРС і Спілки Письменників України. До недавнього часу працював сторожем. Член Міжнародної Амністії, керівник Української Громадської Групи Сприяння.

Ніна Строката – мікробіолог, дружина широко відомого українського політв'язня Святослава Караванського. За свої виступи на захист чоловіка була засуджена до чотирьох років ув'язнення. Після звільнення живе під наглядом у Калузькій області. Позбавлена права працювати за фахом.

Олексій Тихий – учитель, з 1957 до 1964 року за свої політичні переконання перебував у в'язниці та концтаборах. Позбавлений права працювати за фахом – працює пожежником та чорноробом. Займається проблемами педагогіки. У червні 1976 року в нього зробили незаконний трус, дві доби тримали в камері, де брутально знущалися [12, с. 69].

Відразу ж після створення Групи проти неї вчинено жорстоку акцію: вночі на 10 листопада 1976 року була розгромлена квартира керівника Групи Миколи Руденка. Невідомі особи закидали вікна цеглою. Кілька хвилин будинок здригався від ударів – сусіди гадали, що стався землетрус. Після погрому серед битого скла на квартирі М.Руденка було зібрано 8 гострих уламків цегли різного розміру – від 1/2 до 1/5 цеглини. Одним із цих уламків була поранена член Групи – Оксана Мешко. Викликана міліція відмовилася скласти акт. А через тиждень представники міліції конфіскували зібрану після погрому цеглу, мотивуючи це тим, що вони, мовляв, хочуть вивчити відбитки пальців. Насправді ж цією справою більше ніхто не займався. Очевидно, йшлося лише про те, щоб у потерпілих вилучити речові докази.

Якщо зважити, що М. Руденко живе серед лісу, куди номенклатурні особи приїздять полювати на кабанів і лосів, тоді стане зрозуміло, що погром його квартири був доволі прозорим натяком. Лише підтримка світової громадськості здатна уберегти Групу від нещадної розправи.

2. Типові порушення прав людини

З перших років сталінської диктатури Україна стала ареною геноциду і етноциду. Щоб побачити, що ми тут не вдаємося до перебільшень, нагадаємо наукове визначення геноциду. Ось воно:

„ГЕНОЦИД – один з найтяжчих злочинів проти людства, що полягає в знищенні національних, етнічних, расових або релігійних груп населення... Зокрема: навмисне створення таких життєвих умов, що розраховані на цілковите або часткове фізичне винищення будь-якої групи населення” [32, с. 140].

Так сказано про ґеноцид в Українській Радянській Енциклопедії. А проте автори статті не наводять прикладів геноциду – тих прикладів, по які далеко ходити не треба.

Український народ, котрий протягом багатьох століть не знав голоду, у 1933 році втратив понад 6 мільйонів чоловік, які загинули від голодної смерті. Це був всенародний голод, штучно створений органами влади: хліб відбирали до останньої зернини, руйнували навіть печі та господарчі прибудови в пошуках схованого зерна. Якщо до цього додати мільйони розкуркулених, котрих цілими родинами вивозили до Сибіру, де вони помирали, то лише за якихось три роки (1930-1933) ми налічимо не менше десяти мільйонів цілком свідомо винищених українців. Четверта частина українського населення! А ще ж буде 1937 рік, коли українських в'язнів розстрілюватимуть сотнями тисяч. Ще буде війна з Німеччиною, котра також винищить не менше 7-8 мільйонів українських громадян. А після цієї війни почнеться інша війна: винищення Української Повстанської Армії, котра підняла зброю проти Гітлера і не склала її тоді, коли зажадав цього Сталін. Разом з повстанцями винищували мирне населення. Сотні тисяч підлітків, жінок та літніх людей потрапляли в концтабори лише за те, що хтось із повстанців випив у їхній хаті кухоль молока, або з'їв окраєць хліба. Часом ці "повстанці" виявлялися переодягненими чекістами. Строк ув'язнення був сталий: 25 років. Потім додавали ще. Мало хто з цих великомучеників повернувся на батьківщину.

Якщо кинути погляд на нашу історію за останні півстоліття, стане цілком зрозуміло, чому сьогодні на вулицях українських міст не чути рідної мови. Ось що писав український політв'язень М. Масютко з концтабору в 1967 році – тобто тоді, коли нам здавалося, що колючі дроти понищено назавжди:

"Коли б якомусь подорожньому поза усі категоричні заборони вдалося побувати в таборах для політв'язнів Мордовії, яких тут є аж шість, то він би був надзвичайно вражений: тут, за тисячі кілометрів від України, на кожному кроці він почув би виразну українську мову на всіх діалектах сучасної України. У подорожнього мимоволі виникло б питання: що діється на Україні? Заворушення? Повстання? Чим пояснюється такий високий відсоток українців серед політв'язнів, який досягає до 60, а то й до всіх 70 відсотків? Коли б такий подорожній скоро після цього побував би ще і на Україні, то він відразу переконався б, що ніякого повстання, ніякого заворушення на Україні нема. Але тоді б у нього виникло нове питання: чому в містах України так рідко чути українську мову і чому так густо чути її в таборах для політв'язнів?"[32, с. 155]

Де ж, у чому саме слід шукати коріння оцих страхіть, що так навально впали на український народ? На нашу думку, відповідь можна знайти в тому, що за три десятиліття сталінської диктатури права людини, які проголошували "Декларація прав трудящого й експлуатованого народу" та "Декларація прав народів Росії", були зведені нанівець. Національні права України у складі Союзу, внаслідок бюрократичного зруйнування принципів Декларації про створення Союзу РСР, перестали бути реальністю.

У шістдесятих роках Україна зазнала нового лиха – до в'язниць і концтаборів почали кидати найталановитіших представників молодої української інтелігенції. Це вже були люди, сформовані Радянською владою, їх навчили вірити кожному слову В. І. Леніна – і вони вірили. Саме за цю свою віру вони й потрапили до концтаборів та спецпсихлікарень.

Йдеться передусім про національне питання. Протягом десятиліть українцеві вбивали в голову, що для нього жодних національних питань не існує, що лише закляті вороги Радянської влади здатні думати про відокремлення України від Росії. Навіть сама ця думка – ба, навіть тоді, коли вона майнула ненароком! – здавалася такою страшною, що її належало негайно вигнати з голови. І не дай, Боже, поділитися нею з товаришем або навіть з братом! Страшнішого злочину не існувало за всю тисячолітню історію України.

Та ось молода людина починає вивчати радянське право – і несподівано для себе відкриває, що такі прагнення взагалі не можуть бути злочином: вони узаконені Радянською Конституцією. В Кримінальному Кодексі УРСР також ніде не сказано, що агітація за відокремлення від Росії карається законом. У Кодексі (ст. 62) йдеться про інше: "Агітація або пропаґанда, яка ведеться з метою підриву чи ослаблення Радянської влади" – така агітація карається позбавленням волі на строк від шести місяців до семи років [32, с. 159].

Проте вихід республіки з Радянського Союзу не обов'язково пов'язаний з ослабленням Радянської влади. Навпаки, ця влада може здобути більшу підтримку серед народу: республіка залишиться радянською, але ж цілком незалежною. Отже в цьому разі жодної агітації проти Радянської влади взагалі немає. Або тоді слід визнати, що така "агітація" наявна в Договорі від 30 грудня 1922 року, на підставі якого сформувався СРСР:

"В основу объединения положить принцип добровольности и равноправия республик с сохранением за каждой из них права свободного выхода из Союза республик..."[32, с. 160]

Ми могли б навести десятки цитат із В. І. Леніна, які показують, що саме в оцій добровільності й слід вбачати духовну та політичну сутність Союзу Республік.

Довести, що молода людина, мріючи про вихід України зі складу СРСР, одночасно прагне ослабити Радянську владу, як правило, ніколи не вдається. Адже ж, скажімо, перебудова економіки на основі "капіталізму, котрий буває при комунізмі" (НЕП) – це тільки інша форма Радянської влади. До того ж справді ленінська форма! [31, с. 181]

І все ж, не зважаючи на це, Левко Лук'яненко, котрого захопили ідеї національної незалежності, був засуджений до розстрілу, який згодом замінено на 15 років позбавлення волі. Звісно, Л. Лук'яненко не мав на меті ліквідувати Радянську владу на Україні – він просто хотів, щоб український народ здійснив своє конституційне право. З цією метою молоді юристи Л. Лук'яненко та І. Кандиба, які щиро вірили в реально вивчене ними радянське право, розробили доволі поміркований проект Програми Робітничо-Селянської Спілки. І нічого більше! Сама Спілка, звичайно, створена не була.

Але ж кілька осіб, які сидять за столом і про щось поважно дискутують – то вже, за нормами КДБ, є "організація"! Стаття 64 Кримінального Кодексу УРСР у цьому разі дозволяє застосувати всі статті, котрі містяться під розділом "Особливо небезпечні державні злочини" – від ст. 56 до ст. 63 [31, с. 183].

Сюди входить і зрада Батьківщини (ст. 56), що карається смертною карою. Так було вмотивовано смертний вирок одному з авторів Програми.

Насправді ж законних підстав для засудження Л. Лук'яненка та І. Кандиби взагалі не існувало. Не існувало тому, що вони ніколи не провадили агітації проти Радянської влади, а лише така агітація вважається злочином. І вже зовсім не зрозуміло, як можна було до них застосовувати кару, що передбачена Кодексом за зраду Батьківщини.

Тут, мабуть, доведеться згадати про ст. 19 Загальної декларації прав людини, згідно з якою навіть антирадянська пропаганда (якщо відсутнє насильство) не є злочин, а лише виявлення власних переконань. Чи може держава вважатися цивілізованою, якщо вона, схваливши міжнародні конвенції, що гарантують найвищі людські права, для внутрішнього вжитку видає закони, котрі ці права скасовують?..

А проте на Україні про антирадянську пропаганду взагалі не йдеться: серед представників молодої інтелігенції, що були заарештовані в шістдесятих та сімдесятих роках, ніхто не кликав до повалення Радянської влади. Більшість із цих молодих людей не мріяла навіть про конституційно не заборонене відокремлення України від Росії. Йшлося лише про те, що надто далеко заходить русифікація, котра маскується під "інтернаціоналізмом". Натхненником цього був І. Дзюба, який потім, просидівши близько року у в'язниці КДБ, зрікся власних переконань. Але ж їх не зреклися В. Мороз, В. Чорновіл, В. Стус, О. Сергієнко, І. Світличний, Є. Сверстюк та багато інших. В'язниці й карцери, концтабори й спецпсихлікарні, суворий кадебістський нагляд та напівголодне існування – ось жорстока плата за палку віру в святість духу й букви Радянської Конституції.

Судить Сила, а не Право. І Сила кожного разу тлумачить закони так, як їй вигідно. Антирядянським називається радянське – тобто обумовлене Договором про створення СРСР та Конституцією.

Що ж дає хоча б ілюзорне, ніде не зафіксоване право отак судити? Часто в нас можна почути, що Конституцію СРСР не слід розуміти буквально, бо в ній існує стаття 6, котра передбачає: керівним ядром нашого суспільства є Комуністична партія. Партія видає свої рішення та постанови – і саме вони, а не якісь інші документи, пояснюють, як сьогодні належить розуміти ту чи іншу проблему. Якщо, скажімо, видана партійна постанова про боротьбу з націоналізмом, тоді його, націоналізм, слід тлумачити як антирадянську діяльність. Намагання прищепити співвітчизникам любов до української мови та національної культури починають кваліфікувати як антирадянщину й засуджують до 10-12 років неволі.

Ці правові суперечності переконливо викриває український політв'язень Григорій Приходько у своєму листі від 17. XI. 1975 р. до 4-ї сесії Верховної Ради СРСР 9-го скликання:

"Назовні Радянський Союз – найзавзятіший прихильник Декларації прав людини, а всередині СРСР громадяни ще настільки безправні, що й не сміють вимагати тих прав, і Декларація ще ніколи не була надрукована українською мовою.

Назовні Радянський Союз виступає проти колоніалізму, за право націй на самовизначення, а всередині СРСР придушує будь-які прояви неросійських націй до відокремлення від Росії і створення самостійних держав...

... Фактично діяльність уряду СРСР суперечить законам СРСР" [36, с. 194].

Суперечить тому, що ці закони кожного разу слід розуміти не так, як вони написані, а так, як того зажадає керівництво партії. Фактично закон в СРСР є пастка для наївних людей: провокує, але не захищає від свавілля.

Якщо навіть погодитися з тим, що партія мусить бути керівним ядром суспільства, то звідси ще аж ніяк не випливає, що будь-який інший спосіб думання, окрім партійного, є антиконституційним. Конституція надає радянським людям свободу слова, свободу друку, свободу зборів та демонстрацій. Керівне ядро не має права витлумачувати ці демократичні статті Конституції на власну користь – його завдання полягає лише в тому, щоб демократичні свободи зробити справжніми, а не лише формально-декларативними. Якщо ж воно діє навпаки, тоді антиконституційною є діяльність самого ядра, але ж не тих громадян, котрі виборюють демократичні свободи. Конституція стоїть вище від волі уряду – вище тому, що науково та історично суб'єктом права є не партія і не держава, а людина.

Бюрократія намагається ліквідувати цю тисячолітню правову норму – і через те на практиці виникає ситуація, про яку в Українській Радянській Енциклопедії сказано:

"Він (тобто раб – Укр. Гр. Спр.) був об'єктом, а не суб'єктом права" [36, с. 200].

3. Жорстокість вироків

У 1972 році на Україні почалися масові арешти. Було заарештовано десятки молодих людей, що співчували І. Дзюбі, книга якого "Інтернаціоналізм чи русифікація?" набула популярності в самвидаві.

Кандидат філософських наук Василь Лісовий ніде вголос не висловлював своїх симпатій до шістдесятників, – як почали називати цю молодь – він був зосереджений на науковій роботі. Та коли Лісовий почув про арешти І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, О. Сергієнка й інших, совість йому звеліла: мовчати не можна! Лісовий добре знав, що ні загальнолюдські правові норми, ні радянське законодавство не давали жодних підстав для цих арештів. По суті вони були антиправові, антиконституційні – отже антирадянські. Сповнений віри в святість Радянської Конституції, комуніст Василь Лісовий звернувся з листом до керівництва партії та уряду, в якому обґрунтував незаконність арештів. Наприкінці листа він написав приблизно таке: якщо ці люди злочинці, тоді я також злочинець, бо поділяю їхні погляди. Далі сократівська послідовність приводить його до висновку: звідси випливає, що мене також слід заарештувати й судити разом з ними. Звичайно, Лісовий, пишучи ці рядки, не вірив, що його за них арештують.

Але бездушна машина КДБ спрацювала негайно. "Прохання" В. Лісового було задоволене з фантастичною щедрістю: він засуджений до 7 років ув'язнення і 3 років заслання.

За що? Адже ж його листа ніхто не читав, окрім урядовців та суддів. Виникає запитання: невже ці люди такі непевні за свої радянські переконання, що вирішили негайно унебезпечити себе від "агітації" В. Лісового?..

А ось інший приклад. Святослав Караванський та Григорій Прокопович не приховували свого націоналізму – він становить сутність їхніх переконань. Відомо, що В. І. Ленін вимагав розрізняти націоналізм поневоленої нації та націоналізм тієї нації, яка поневолює. Націоналізм поневоленої нації В. І. Ленін не лише не засуджував, а політично й морально виправдовував. Особливо тоді, коли він, націоналізм, має не наступальний, а захисний характер. Проте С. Караванський, Г. Прокопович та сотні інших українських націоналістів, котрі мирними засобами домагалися незалежності України, відразу ж по війні були засуджені за свої переконання до 25 років ув'язнення. Потім, у хрущовські часи, декого з них на кілька років випускають на волю. Та відразу ж після того, як скінчилася хрущовська відлига, їх знову заганяють до концтаборів за те ж саме – за переконання.

Через рік-півтора завершується строк ув'язнення С. Караванського, який загалом дорівнює близько 30 років. Ми змушені запитати: чи органи КДБ не продовжать йому цей строк іще на 10-15 років? Адже ж С. Караванський не приховує, що він не зрікся своїх націоналістичних переконань – вони в нього лише зміцніли та загартувались. Йому також добре відомо, що за радянськими законами ці переконання, як і їхня пропаганда, не є злочин [36, с.203].

Схему, за якою діє КДБ, що правозахисний націоналізм поневолених народів – явище, за Леніним, цілком природне й політично виправдане, – перетворити на "тяжкий державний злочин", добре показує справа В. Марченка. Філолог і лінґвіст, він звинувачувався відразу в українському й азербайджанському націоналізмі. Уже цього досить, щоб зрозуміти: ніякого тут націоналізму не було взагалі.

На суді азербайджанський націоналізм було відкинуто (ст. 63 КК Аз. РСР) і залишено тільки український.

Суд (цитуємо вирок суду) "встановив, що Марченко В.В., проживаючи в місті Києві, під впливом націоналістичних переконань, котрі склалися в нього в результаті ознайомлення з нелегальною антирадянською літературою та прослухування ворожих передач західних радіостанцій, неправильного сприйняття окремих питань національної політики Радянської Держави, з кінця 1965 по 1973 рік з метою підриву та послаблення Радянської влади..." [36, с. 205]

Уриваємо цитування вироку, бо й так усе ясно: прості, нормальні вчинки, котрі є природним виявом громадського життя, жодним чином не підпадають під будь-яку зі статей Кримінального Кодексу УРСР, не кажучи вже про міжнародні конвенції. А щоб змусити Кримінальний Кодекс працювати на КДБ, свавільно вписується оця формула:..."з метою підриву та послаблення Радянської влади..." Убгавши цю формулу туди, куди вона не лізе, талановитому філологові за його любов до української та азербайджанської мов можна приписати "тяжкий державний злочин".

В. Марченко на підставі цього відверто демагогічного звинувачення був засуджений до шести років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму та двох років заслання.

Василь Федоренко 19 вересня 1974 року нелегально перейшов кордон на станції Чоп. Чехословацькі прикордонники його заарештували й передали радянським органам влади. У березні 1975 року Ужгородський облсуд на підставі ст. 56 (зрада Батьківщини, перехід на бік ворога) та ст. 62 КК УРСР засудив його до 15 років ув'язнення, із них п'ять років Володимирської в'язниці.

Якщо дотримуватися нормальної логіки, тоді із цього нелюдського вироку випливає, що ЧССР – ворожа для СРСР країна. Бо як інакше можна було інкримінувати В. Федоренкові "перехід на бік ворога"?..

Справа ж у тому, що В. Федоренко раніше відбув строк покарання за націоналістичні переконання – і саме через те до нього була застосована не ст. 75 (перехід кордону без встановленого паспорта або дозволу), що карає позбавленням волі від одного до трьох років, а ст. 56. При цьому не посоромилися навіть оголосити Чехословаччину ворожою державою. А, може, так про неї й думають у КДБ?..

В. Федоренко у своєму останньому слові на суді сказав:

"Громадяни судді! Невже незалежність моєї думки така небезпечна для вашого ладу? Невже мої думки – і тільки думки – спонукують вас закидати мені таке фантастичне звинувачення як зрада Батьківщини й виголошувати брутальний вирок?!.. Скоро ви відзначатимете 30-річчя Перемоги. Тоді ви не боялися ні гармат, ні танків – така армія! А тепер ви боїтеся моїх переконань...

Тільки там може існувати свобода й демократія, де уряд не боїться свого народу і говорить йому правду як про свої досягнення, так і про недоліки... Держава ж, у якій уряд приховує від народу правду, не може бути ні демократичною, ні вільною"[36, с. 208].

В. Федоренко, протестуючи проти дикого свавілля, оголосив безстрокове голодування. Перебуваючи на грані смерті, він тримає його багато місяців.

Ми могли б навести десятки прикладів, коли український націоналізм – справжній чи вигаданий – спричиняється до нелюдських вироків. Це наочно показує, що судить не Радянська влада (її закони не дозволяють судити за захисний націоналізм) – судять запеклі шовіністи-великодержавники. Судить Сила, а не Право.

4. Після Гельсінської Наради

Коли готували Європейську Нараду, серед української громадськості ходили чутки: ось незабаром буде амністія; діти, що вже стали школярами, обіймуть своїх кістлявих батьків, яких вони ніколи не бачили на волі.

Але ж надії виявилися марними. Гельсінкські Угоди – так само, як Загальна Декларація прав людини – потрапили в пропагандистські жорна, звідки завжди з'являлося те ж саме мливо: гучні слова, що не відповідають практиці.

Ми не будемо казати про вільне спілкування людей різних країн та континентів: то вже така розкіш, про яку українець і мріяти не має права. Йдеться передусім про те, щоб органи влади, котрі називають себе радянськими, дотримувались своїх власних законів.

Група може навести багато прикладів, коли в'язнична адміністрація змушує українських політв'язнів та їхні родини розмовляти на побаченнях лише російською мовою. Напевне, це пояснюється практичною потребою: щоб можна було ці розмови контролювати. Та коли мислити ширше, тоді ця адміністративна ситуація набирає символічного змісту: заради зручності тюремника ти мусиш відмовитись від найбільшого духовного скарбу – від рідної мови.

Або, скажімо, ст. 6 Виправного-трудового Кодексу УРСР передбачає:

"Особи, вперше засуджені до позбавлення волі, які проживали до арешту або були засуджені на території Української РСР, відбувають покарання, як правило, в межах Української РСР" [36, с. 212].

Виникає природне запитання: як же потрапили до мордовських таборів оті десятки тисяч українців, що, за свідченням М. Масютка, становлять там близько 70 відсотків усіх в'язнів? Чи, може, після Гельсінкської Наради справа докорінно змінилася? А проте Група має численні докази, що жодних змін на краще в цій справі не сталося.

Стаття 6 ВТК УРСР передбачає виняткові випадки, коли "з метою більш успішного виправлення" українських в'язнів можна вивозити в інші республіки. Невідомо, яка саме педагогіка тут мається на увазі – відомо лише те, що за півстоліття українців у Мордовії померло більше, ніж народилося мордвинів.

Група ставить собі за мету й надалі збирати відомості про українських політв'язнів. Але того, що тут є, цілком досить, щоб зробити висновок: "винятковий випадок", не передбачений ст. 6 ВТК Української РСР, перетворився на норму – жоден із названих політв'язнів не відбуває визначене судом покарання на батьківщині. За вірші, які ніколи не були оприлюднені, талановиті поети Ігор Калинець та його дружина Ірина Калинець на 9 років вивезені з України, щоб у снігах Мордовії зазнати кадебістського перевиховання "у дусі чесного ставлення до праці" (ст. І. ВТК УРСР). Де ще отак "перевиховують" поетів, окрім СРСР і Китаю?

Зате психлікарнями Україна цілком забезпечена.

Василь Рубан постановою Київського облсуду у вересні 1972 р. кинутий до Дніпропетровської спецпсихлікарні за вилучений у нього рукопис, що має промовисту назву: "Україна комуністична самостійна". Ця тема розглядалася в попередніх розділах. Для українських політв'язнів такий спосіб мислення є типовим.