Гельсінські угоди 1975р. та їх суть

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ УГГ

У 60-ті роки рух інтелектуального і морального опору тоталітарному режимові в Україні отримав назву “шістдесятництво”. Він був напівлегальним: розповсюдження творів “самвидаву” і листи протесту до офіційних інстанцій та виступи на зборах. Водночас були спроби відновити підпільний визвольний рух у традиціях ОУН, орієнтований на ненасильницькі методи боротьби (Український національний фронт тощо). Всі ці спроби були придушені репресіями влади, особливо в 1965-1966 та 1972-1973 роках.

Атмосфера реакції в СРСР і особливо в Україні, після погрому руху опору в середині 70-х років, здавалось, свідчила, що він не має майбутнього. Ідеї дисидентів не знаходили підтримки в суспільстві, яке отримувало про них виключно негативну інформацію.

І в цих несприятливих умовах український рух опору несподівано знову заявив про себе, та ще й на якісно новому рівні. У серпні 1975 року радянські газети опублікували повний текст Заключного Акта Гельсінкської Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. На цій Нараді СРСР добився визнання післявоєнних кордонів у Європі, а натомість обіцяв виконувати пункти гуманітарних статей Акта, в т.ч. про недопустимість переслідування громадян за їхні політичні переконання. Отже, спираючись на міжнародні правові гарантії, дисиденти могли відкрито відстоювати своє право на інакомислення.

Звичайно, вони розуміли, що СРСР не виконуватиме своїх зобов’язань, але йшли на відкритий конфлікт із радянською владою, щоб організувати своєрідний міжнародний моральний тиск на державу, яка не визнавала елементарних демократичних норм. Цілком свідомо люди прирікали себе на жахливі поневіряння, фактично жертвували собою з моральних міркувань вищого порядку.

Спершу була створена Московська Гельсінська Група – у травні 1976 року. Вона закликала до створення груп в інших республіках СРСР, де б громадяни збирали інформацію про порушення гуманітарних статей згадуваного Акта та знайомили з нею громадськість і уряди країн – учасниць Наради. Першими відгукнулися українські дисиденти.

9 листопада 1976 року на прес-конференції, скликаній на квартирі Андрія Сахарова в Москві (бо в Києві зарубіжні кореспонденти не акредитувалися), письменник Микола Руденко оголосив про створення Української Гельсінської Групи. Пізніше подібні групи були створені в Литві, Грузії, Вірменії, Польщі, Чехословаччини, а в США – спеціальна т.зв. Гельсінська комісія Конгресу. Гельсінський рух став міжнародним [23, с. 29].

УГГ діяла цілком незалежно від своїх московських колег, але інтенсивно використовувала їхні контакти з західними журналістами. У першій своїй Декларації група оголосила свою мету: добиватися того, щоб в основу взаємовідносин особи і держави було покладено принципи Загальної Декларації прав людини; щоб на всіх міжнародних нарадах, де мали обговорюватися підсумки Гельсінських угод, Україна була представлена окремою делегацією як суверенна держава – член ООН; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси та створення незалежних прес-агентств для вільного обміну інформацією.

Влада була впевнена, що після "покосу" шістдесятників 1972 року з "українським буржуазним націоналізмом", як вона йменувала все, що було пов'язане з проявами національної самосвідомості, не матиме ніякого клопоту років 10-15. Але вона помилилася. Життєві сили українського народу ще не були вичерпані, тож з'явилася у концтаборах і в'язницях (на цій новітній Січі Запорозькій, як каже Михайло Горинь) нова когорта – правозахисники.

Показовою щодо цього є доля письменника Миколи Руденка. Син шахтаря, фронтовик, парторг Спілки письменників, він користувався всіма привілеями радянського істеблішменту. Але, як порядна людина, він твердо відмовлявся давати негативні характеристики на репресованих колег, зокрема, єврейських письменників, звинувачених у "космополітизмі". Розвінчання "культу особи Сталіна" привело його до переконання, що учення, на якому будувався СРСР, хибне в своїй основі. За критику марксизму Руденко 1974 року був виключений з КПРС, 1975 – зі Спілки письменників. На початку 70-х Руденко включився в роботу на захист прав людини. Мав тісні стосунки з московськими правозахисниками Андрієм Сахаровим, Петром Григоренком, став членом радянського відділення "Міжнародної амністії". 18 квітня 1975 року був заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв'язку з 30-літтям перемоги амністований як учасник війни. Коли Руденко домагався відновлення пенсії як інвалід, його в лютому-березні 1976 шахрайським чином примусово піддали психіатричній екпертизі. Тільки завдяки порядності лікарів його не запроторили до психлікарні.

Як тільки 9 листопада 1976 року Микола Руденко на прес-конференції на квартирі Олександра Гінзбурга в Москві (у Києві не було акредитованих іноземних журналістів) оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод – через дві години у вікна його житла в Кончі-Заспі під Києвом, де ночували його дружина Раїса Руденко й Оксана Мешко, полетіли цеглини. Жінки затулялися ковдрами й подушками, і все ж таки О.Мешко була поранена в плече. Так КГБ – жартує М.Руденко – відсалютував на честь створення УГГ [31, с. 22].

Превентивні обшуки 23-24 грудня 1976 року в членів-засновників Групи не налякали їх, хоча Миколі Руденкові підкинули 39 доларів, Олесеві Берднику – порноґрафічні листівки, а в Олекси Тихого знайшли заліплену в глину на горищі сараю давно непридатну для стрільби німецьку ґвинтівку (можливо, її під час війни сховав брат Тихого, який пішов на фронт і загинув).

Середовище Української Гельсінкської Групи виявилося досить широким і героїчно стійким. Це колишні політв'язні, їхні друзі й родичі, це молоді люди, які не хотіли більше задихатися в атмосфері офіційної брехливої ідеології. ЦК КПРС і його "бойовий авангард" – КДБ – були розгублені. Адже хотілося зберегти "людське обличчя" перед світом. Проте вони не витримали і в черговий раз явили світові свій справжній лик: вдалися до випробуваних методів – арештів найактивніших, залякувань і вигнань із роботи, з інститутів усіх співчуваючих і підозрілих.

5 лютого 1977 року за ґратами опинилися Микола Руденко й Олекса Тихий. Дозвіл на арешт лідерів Московської групи Юрія Орлова й Олександра Ґінзбурґа, Української – Миколи Руденка і Литовської – Томаса Венцлави дало Політбюро ЦК КПРС на пропозицію Генерального прокурора СРСР Романа Руденка і Голови КГБ Юрія Андропова. (Про це стало відомо вже після розпуску КПРС). Щодо Миколи Руденка було обумовлено: судити Донецьким обласним судом, для чого, мовляв, "є процедурні підстави": його посправник Олекса Тихий живе з Донецькій області. Але насправді суд хотіли провести подалі від центрів.

М. Руденко й О. Тихий спочатку були звинувачені за ст. 187-І КК УРСР – "Розповсюдження завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад", максимальне покарання за що – 3 роки ув'язнення. Таких засуджених тримають у карних таборах. Але під час слідства статтю замінили на 62-у – "Антирадянська агітація і пропаганда". Обох було засуджено на максимальні терміни: М. Руденка за ч. 1 ст. 62 до 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання (хоча він інвалід війни), а О. Тихого – за ч. 2 ст. 62 – до 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом (Тихий уже був у 1957 році суджений за "антирадянську агітацію"). Цей стандарт, за рідкісними винятками, надалі застосовувався до всіх членів УГГ [31, с. 28].

М. Руденкові та О. Тихому інкримінували написані та підписані ними документи УГГ (члени Групи домовилися, що кожний визнає себе співавтором, хоча б він тільки підписав документ; діяли і взаємні доручення підписувати документи, якщо хтось не міг приїхати з причин адміністративного нагляду чи арешту). Крім того, О. Тихий був звинувачений у незаконному зберіганні вогнепальної зброї (ст. 222).

Обшуки у справі Руденка і Тихого були майже у всіх членів Групи, у знайомих. Були викликані як свідки під час слідства десятки осіб з усієї України, з Москви. Формально відкритий, насправді ж закритий процес відбувся 23 червня – 1 липня 1977 року в Дружківці на Донеччині, в "ленінській кімнаті" "Змішторгу", заповненій "спецпублікою" [31, с.33]. Щоб установу не можна було знайти, з неї зняли вивіску. Допитаних свідків, усупереч правилу, виводили з зали, піднаглядних І. Кандибу та Л. Лук'яненка після допиту силоміць відправили додому.

Рідні Руденка і Тихого про суд довідалися тільки 25 червня з повісток на допит. У зал суду не допустили 80-річну матір Тихого, синів Миколу і Володимира. Володимир намагався запросити захисника з Києва, хотів сам захищати батька, але йому відмовили. З автобуса, що їхав у Донецьк, зняли Петра Вінса з товаришем. Їх відвезли в міліцію, обшукали, забрали гроші, купили квитки на літак і відправили в Київ. Петра Старчика і Кирила Подрабінека затримали "для з'ясування особи" і відправили в Москву.

На суді не була оголошена низка документів, зате свідком звинувачення виступив професор Донецького університету Ілля Стебун з твердженнями, що Тихий схиляв його до ворожої діяльності, даючи йому на рецензію свою машинописну книгу "Мова народу. Народ". (Це його М. Руденко свого часу захищав від звинувачень у "космополітизмі") [31, с. 33].

Процес у справі Руденка – Тихого, незважаючи на вжиті заходи, був висвітлений по радіо "Свобода". Він не дезорґанізував, а навпаки, ще більше активізував діяльність інших членів Групи, хоча кожний, хто хоч як-небудь був причетний до діяльності Групи, потрапляв під пильний нагляд, з ним "розмовляли", його схиляли стати донощиком, або ж звільняли з роботи, виключали з інституту, викидали з черги на квартиру і т. п.

2 березня 1977 заарештований в Одесі близький до Групи Василь Барладяну. Ст. 187-1, три роки карних таборів. За три тижні до кінця терміну, 29 лютого 1980, він одержав ще 3 роки за тією ж статтею.

23 квітня 1977 року в Києві були заарештовані Микола Матусевич і Мирослав Маринович. Обом інкримінована ч. 1 ст. 62. Крім того, Матусевичу – ч. 1 ст. 206 "Хуліганство", за фактом 1972 року. Слідство тривало більше півроку з розрахунку, що молоді люди не витримають психологічного натиску, покаються і це можна буде використати для дискредитації правозахисного руху. Але М. Матусевич узагалі відмовився брати участь у розслідуванні й у судовому процесі, а М. Маринович не давав показів. Суд відбувся в м. Василькові Київської обл. 22 – 27 березня 1978 року. Як і перші засуджені, ці теж не визнали за собою вини. Вирок – 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання.

Улітку 1977 року радіо "Свобода" почало читання ґрунтовної заяви письменника Гелія Снєгірьова (формально він не був членом УГГ) про зречення радянського громадянства та уривки з його есею "Набої для розстрілу, або Нене моя, нене" – про сумнозвісну "справу СВУ" ("Спілка визволення України" – цілком сфабриковану ГПУ в 1929 році справу, яка поклала початок тотальному нищенню української інтелігенції). 22 вересня Г. Снєгірьов був заарештований. Почалася нова серія обшуків і допитів. Унаслідок голодування і катувань Снєгірьов у березні 1978 року був розбитий паралічем. 1 квітня в ґазеті "Радянська Україна" з'явилася підписана його ім'ям покаянна заява, безсовісно сфабрикована КГБ. Тяжко хворого, його перевели в Жовтневу лікарню, де тримали під пильним наглядом до смерті, що настала 28 грудня [31, с.40].

8 грудня 1977 року заарештований у Києві член Групи Петро Вінс, – син ув'язненого лідера баптистів України Георгія Вінса, – 30 діб арешту за звинуваченням у "хуліганстві". 15 лютого 1978 він одержав 1 рік за "дармоїдство".

12 грудня 1977 року в Чернігові заарештований за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді Левко Лук'яненко, який перебував там під адміністративним наглядом після звільнення в січні минулого року. Крім документів Групи, йому інкримінували як антирадянські статті "Зупиніть кривосуддя!" – на захист художника Петра Рубана, "Рік свободи", "Проблеми інакодумства в СРСР" та інші. Під час слідства Л. Лук'яненко тримав тривалу голодівку, відмовився від радянського громадянства. 20 липня 1978 року Чернігівський обласний суд у м. Городні виніс вирок: 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Про "відкритість" процесу свідчить хоча б той факт, що Оксану Мешко, яка їхала в Городню, зняли з автобуса і відправили в зворотньому напрямку.

У 1978-1980 р. були репресовані майже всі члени-засновники Групи, але на їхнє місце зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. Так, у Групу вступили Петро Вінс (лютий 1977), Ольга Гейко-Матусевич (14 травня 1977), Віталій Калиниченко (жовтень 1977), Василь Січко (26 лютого 1978), Петро Січко (30 квітня 1978), Юрій Литвин (червень 1978) Володимир Малинкович (жовтень 1978), Михайло Мельник (листопад 1978), Василь Овсієнко (18 листопада 1978). Вступ до Групи в кожному випадку був свідомим актом хоробрості й жертовності: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці. Дехто працював як неоголошений член, залишаючи заяву, якою просив вважати його членом Групи з моменту арешту. Були випадки написання наперед останнього слова, бо не було певності, що його вдасться виголосити на майбутньому суді.

Протиставляючи репресіям законність і відкритість, Група 14 жовтня 1977 року подала до Ради Міністрів УРСР клопотання про реєстрацію її як громадської організації й надання їй офіційного статусу. Після арешту М. Руденка нового Голову не обирали, але неформальними лідерами її були Олесь Бердник (до арешту 6 березня 1979 року) та Оксана Мешко.

Улітку 1978 року Група оприлюднила програмовий документ "Наші завдання", де заявила, що виходить із "засад єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян". Захист національних прав українців та громадян інших національностей, а також релігійних прав, був поставлений на перше місце в її діяльності.

Група в особі Йосифа Зісельса захищала права євреїв на еміґрацію, в особі Петра Григоренка – права кримських татарів, в особах Петра Вінса, Ольги Гейко – права віруючих. Загальнодемократичні тенденції в ній представляли Леонід Плющ, Володимир Малинкович. В окремих її документах ішлося про соціально-економічні права.

Авторський колектив, яким вважала себе Група, виявився надзвичайно продуктивним: за три перші роки, працюючи в умовах постійного ризику, він створив сотні висококваліфікованих, скрупульозно вивірених і добре зредагованих правозахисних документів, які склали б кілька томів. Це десятки Меморандумів та Інформбюлетнів про порушення прав конкретних людей.

Матеріали доводилося возити до Москви, звідки вони передавалися за кордон. Спроба передати добірку матеріалів консулові США в Києві закінчилася побиттям і ув'язненням Петра Вінса. Багато документів вилучалося при обшуках і викрадалося кагебістами. В Оксани Мешко на Верболозній, 16 було проведено 9 трусів. Їй кілька разів перекопали садок. У хаті навпроти встановили пост із камерою нічного бачення, а на саму її було вчинено збройний напад [31, с. 46].

ЧЛЕНИ УГС

Спілка була створена 1 квітня 2004 року шляхом трансформації неформального об’єднання Ради українських правозахисних організацій (РУПОР) у асоціацію з 15 організацій-партнерів, що мають багаторічний досвід співпраці між собою: Вінницька правозахисна група, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Громадський комітет захисту конституційних прав та свобод громадян (м. Луганськ), Екологічний клуб „ЕОЛ” (Одеська область), Інститут „Республіка” (м. Київ), Конгрес Національних Громад України, Центр правових та політичних досліджень „СІМ” (м. Львів), Громадська організація „За професійну допомогу” (Полтавська область), Севастопольська правозахисна група, Харківська обласна спілка солдатських матерів, Харківська правозахисна група, Херсонська міська асоціація журналістів „Південь”, Херсонська обласна організація Комітету виборців України, Центр досліджень регіональної політики (м. Суми), Чернігівський громадський комітет захисту прав людини [25, с. 255].

У травні 2006 року рішенням Загальних Зборів ще 8 правозахисних організацій було прийнято до Спілки.

Спостережна рада складається з відомих правозахисників і правників. Кількісний та персональний склад Спостережної ради затверджується Загальними зборами Асоціації.

Спостережна рада є дорадчим і консультативним органом Асоціації.

До Спостережної ради Спілки увійшли відомі діячі правозахисного руху 60-х – 80-х років: Зиновій Антонюк, Микола Горбаль, Йосип Зісельс, Василь Лісовий, Василь Овсієнко, Євген Пронюк та Євген Сверстюк.

Правління: Євген Захаров - Голова Правління, Сергій Буров, Олена Волочай, Микола Козирєв, Микола Коробко, Володимир Пономаренко, Олександр Степаненко, Алла Тютюнник, Володимир Чемерис.

Працівники УГСПЛ:

1. Яворський Володимир Михайлович, Виконавчий Директор УГСПЛ. Народився 20 квітня 1977 року. Освіта вища, Львівський Національний Університет імені Івана Франка, юридичний факультет. Виконавчий Директор Української Гельсінської спілки з прав людини, взагалі в УГСПЛ з квітня 2004.

2. Пивоваров Вадим Сергійович, координатор проектів УГСПЛ. Народився 21 червня, 1976 року. Освіта вища, Запорізська Державна інженерна Академія. В УГСПЛ з червня 2004 року.

3. Онищенко Вікторія Федорівна, координатор проектів УГСПЛ. Народилась 27 серпня 1975 року. Освіта вища, філологічна, Національний Університет ім. Шевченка, м. Київ, спеціальність „Українська мова та література”. В УГСПЛ з листопада 2004 року, редактор та райтер сайту УГСПЛ.

4. Щербатюк Максим, юрист УГСПЛ. Народився 18 липня 1980 року. Освіта вища, Тернопільська академія народного господарства. В УГСПЛ з квітня 2006 року.

ПРОЕКТИ СПІЛКИ

Українська Гельсінська спілка з прав людини здійснює наступні проекти.

1. Розвиток та підтримка правозахисного руху в Україні

УГСПЛ постійно займається розвитком правозахисного руху через:

- різнобічну підтримку діяльності багатьох регіональних правозахисних організацій;

- сприяння в створенні нових правозахисних організацій;

- налагодження постійного обміну інформацією між правозахисниками та налагодженню співпраці між правозахисниками різних регіонів;

- допомогу в організації та проведенні інформаційних кампаній;

- організацію, проведення та участі в семінарах та інших заходах з метою популяризації правозахисного руху.

УГСПЛ проводить щорічний Форум українських правозахисних організацій, що проходить навесні в Києві. Зокрема, були проведені Форуми в 2004, 2005 та 2006 роках.

УГСПЛ була одним з організаторів проведення багатьох заходів в рамках відзначення 30-річчя створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), що пройшли в Києві 8-10 листопада.

2. Дослідницька та аналітична діяльність

Моніторинг дотримання прав людини в Україні та підготовка звітів про дотримання прав людини в Україні. Прикладом цієї роботи підготовлені УГСПЛ доповіді правозахисних організацій „Права людини в Україні – 2004” та „Права людини в Україні – 2005”. Такі звіти готуються щороку і оприлюднюються в квітні-травні кожного року.

Крім того, УГСПЛ постійно звертає увагу на дотримання прав людини в окремих регіонах. Зокрема, у 2006 році УГСПЛ оприлюднила Доповідь „Регіональні аспекти дотримання прав людини в Україні” (в рамках проекту „Регіональні аспекти дотримання прав людини”, що здійснювався за фінансової підтримки Швейцарського бюро співробітництва в Україні).

УГСПЛ систематично готує аналітичні доповіді для міжнародних організацій: Міжнародної Гельсінської федерації за права людини, ОБСЄ, Ради Європи та інституцій ООН.

УГСПЛ також готує аналізи законопроектів щодо їх відповідності міжнародним стандартам у сфері прав людини.

3. Міжнародна діяльність

УГСПЛ є членом Міжнародної Гельсінської Федерації за права людини.

Члени Спілки регулярно приймають участь у зустрічах ОБСЄ з людського виміру, подають свої пропозиції в міжнародні органи, які опікуються захистом прав людини.

4. Захист прав жертв порушень прав людини

УГСПЛ також бере участь у проектах по розвитку приймалень для громадян по Україні, зокрема, у 2003-2006 роках Спілка брала участь у проекті Міжнародної Гельсінської Федерації за права людини щодо розвитку Громадських приймалень у Херсоні, Чернігові, Харкові, Києві та Львові.

Фонд стратегічних справ. Захист прав людини шляхом подання стратегічних страв до суду, тобто справ, які спрямовані на зміну законодавства або правозастосовної практики, що порушують права людини. З цією метою Спілка заснувала «Фонд правового захисту жертв порушень прав людини».

Поширення інформації про факти порушень через ЗМІ, повідомлення про них органи влади, міжнародні організації та іноземні посольства.

5. Освіта з прав людини

Спілка проводить тренінги, семінари та конференції з метою навчання міжнародним стандартам прав і свобод, методикам захисту прав людини.

Зокрема, у 2006 році завершено проект щодо проведення тренінгів по питаннях Європейської інтеграції для державних службовців відділів внутрішньої політики обласних та районних державних адміністрацій (за фінансової підтримки МФ „Відродження”), проведено семінари для суддів України з питань дискримінації, семінар для адвокатів щодо практики Європейського суду з прав людини тощо.

Започаткована Спілкою серія карток "Права людини для чайників", в яких роз'яснюються основні права людини вразливим групам населення, користується великою популярністю.

Правова освіта громадян та привернення уваги до гарячих питань з прав людини за допомогою мистецтва. Спілка є співорганізатором міжнародного кінофестивалю Дні документального кіно з прав людини «Український контекст».

6. Вплив на органи влади з метою забезпечення прав і свобод в Україні

Антипремія УГСПЛ „Будяк року”, що присуджується за найбрутальніші порушення прав людини протягом року.

Правозахисні кампанії. Найбільш відомою та вдалою кампанією Спілки є кампанія проти прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу якій вдалося змобілізувати широкий спектр громадських організацій, привернуті увагу ЗМІ та громадськості до цього питання та добитися гальмування процесу прийняття цього репресивного за змістом закону.

Члени Спілки є членами різноманітних консультативно-дорадчих державних органів: Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, Громадських рад при Міністерстві внутрішніх справ України, Міністерстві закордонних справ України, Міністерстві юстиції України та інших.

Аналіз законодавчої діяльності. УГСПЛ постійно готує аналіз законодавчої діяльності парламенту та надсилає свої пропозиції по законопроектам до профільних комітетів Верховної Ради України, а також співпрацює з Міністерством юстиції України щодо розробки нових законопроектів. У 2006 році почав виходити щотижневий Бюлетень УГСПЛ з аналізу законодавчої діяльності парламенту в сфері прав людини (проект здійснюється завдяки фінансовій підтримці, яку надано на підставі угоди про співпрацю між Інститутом сталих спільнот (Монпельє, штат Вермонт, США) та Агентством США з міжнародного розвитку (ISC/UCAN) [25, с. 261-263].

Громадське обговорення законопроектів. УГСПЛ проводила обговорення низки законопроектів за участю парламентарів, науковців експертів та представників громадськості. Зокрема, протягом 2003-2006 років були проведені два обговорення проекту Кримінально-процесуального кодексу України, законопроекти про мирні зібрання, про політичних репресованих тощо.

7. Видавнича діяльність.

Українська Гельсінська спілка з прав людини приймає участь у видавничих проектах, одні з останніх:

- видання перекладу рішень Європейського суду з прав людини за статтею 11 (проект реалізовується спільно з Інститутом «Республіка»);

- переклад та видання Вказівок ОБСЄ до розгляду законодавства зі свободи совісті та релігії;

- участь у підготовці Аналітичної доповіді та рекомендацій „Посилення співпраці між Україною та ЄС щодо утвердження верховенства права в Україні” [25, с. 267].

 

Гельсінські угоди 1975р. та їх суть

Ідеологічне протистояння СРСР і країн Заходу, під знаком якого минуло майже все ХХ століття, загрожувало в другій його половині перерости в третю світову війну. Однак неминучість застосування в ній термоядерної зброї, що дорівнювало б самогубству людства, вимусила шукати шляхів до мирного співіснування держав з різним соціально-економічним ладом, до порозуміння і відчуження (розрядка, dytant). Чверть століття тому, 1 серпня 1975 року, 33 держави Європи (тобто всі, крім Албанії), а також США та Канада, після тривалих переговорів і зволікань, таки підписали в столиці Фінляндії Гельсінкі Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ) [27, с.7].

Гельсінкським актом було остаточно закріплено кордони, які склалися в Європі внаслідок Другої світової війни (при цьому номінальна державність Української РСР у складі СРСР, і навіть члена-засновника ООН, до уваги не бралася). Крім того, СРСР забезпечив собі статус найбільшого сприяння в торгівлі з Заходом, якому явно програвав в економічному змаганні та військовому протистоянні. Це стало значною перемогою радянської дипломатії в руслі політики відчуження. В обмін на це СРСР зобов'язався дотримуватися гуманітарної частини (так званої "третьої корзини") Прикінцевого акта, зокрема, прав людини в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року. Основні вартості, які включила ідеологія гельсінкського процесу в гуманітарній сфері, – це захист прав людини шляхом побудови демократичного правопорядку та захист прав народів шляхом побудови справедливого міжнародного порядку. Прикінцевим актом НБСЄ передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання віднині викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і більше не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни.

Звичайно, підписуючи Гельсінкський акт, брежнєвське керівництво зовсім не збиралося його дотримуватися, але демократичний Захід мав свою тактику в протиборстві з тоталітарним СРСР: йому важило відкрити доступ правдивої інформації незалежно від державних кордонів – і комуністичний режим неминуче програвав ідеологічний двобій. Політичні обставини середини 70-х років змушували тоталітарний радянський режим грати на міжнародній арені роль такого собі респектабельно-демократичного. Відтепер же його демагогія про "втручання у внутрішні справи СРСР", коли мова йшла про порушення елементарних прав людини, ставала неспроможною.

Оскільки Прикінцевий акт НБСЄ прирівнювався до національного законодавства, то його підписання означало, що відкриваються юридичні можливості леґально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, опираючись на внутрішнє і міжнародне право. Першими це збагнули московські правозахисники з кола академіка Андрія Сахарова. З ініціативи професора Юрія Орлова 12 травня 1976 року вони створили Московську громадську групу сприяння виконанню гельсінкських угод. Правозахисники, за висловом Андрія Амальрика, вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитися як вільні люди [1, с.19]. Вони завимагали визнання прав людини державою, тобто їх узаконення, і явочним порядком почали здійснювати констуційні права (свободу слова, друку, демонстрацій, асоціацій та ін.). Виходячи з того, що дотримання законності означало б зміну характеру влади, її демократизацію, правозахисники примушували державу дотримуватися її власних законів та підписаних нею міжнародних правових актів.

Другою, за ініціативою письменника і філософа Миколи Руденка (м. Київ), ґенерала Петра Григоренка (Москва), громадської діячки Оксани Мешко (м. Київ), письменника-фантаста Олеся Бердника (м. Київ), юриста Левка Лук'яненка (Чернігів), 9 листопада 1976 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод. Її членами-засновниками стали також біолог Ніна Строката-Караванська (м. Таруса Калузької обл.), інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич (м. Київ), учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (м. Пустомити на Львівщині). Вони підписали Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод (про її створення) та Меморандум № 1 [27, с.8].

Щоб забезпечити виконання гельсінкських угод, УГГ поставила метою ознайомлювати громадськість із Загальною декларацією прав людини ООН, сприяти розширенню контактів між народами і вільному обмінові інформацією, добиватися акредитування в Україні представників зарубіжної преси. Усвідомлюючи, що номінальна державність УРСР є повним міфом, Група порушила питання про визнання її світовим співтовариством: щоб Україна була представлена на наступних нарадах окремою делеґацією. Це був дуже сильний хід: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу в контексті протиборства демократичного Заходу з тоталітарним СРСР. І міф про Україну всього лише через півтора десятка років наповнився реальним змістом: вона стала незалежною!

Група приймала письмові скарги про порушення прав людини в Україні і щодо українців за її межами, передавала цю інформацію в засоби масової інформації та урядам держав-учасниць гельсінкського процесу.

Автори Декларації наголошували, що головним мотивом їхньої діяльності буде не політичний, а гуманітарно-правовий. Формулювання документів Гельсінкської групи були дуже обережні, цілі елементарні. Але саме з цього й мусив починати народ, позбавлений власної державності, знеможений голодоморами, репресіями, війнами, народ, що не мав не тільки своїх національних політичних, але й громадських і культурних організацій, народ, що не розпоряджався своєю економікою, природними багатствами, у якого не було ні своєї армії, ні свого патріотичного керівного прошарку, ні впливової інтеліґенції, народ, самостійно не представлений на міжнародній арені. Україна повинна була знову заявити про своє право на повноварте життя, а для цього їй потрібна була найважливіша зі свобод – свобода слова, що так чітко сформульовано в ст. 19 Загальної декларації прав людини ООН:

"Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів" [2, с. 6].

У Меморандумі № 1 політика СРСР щодо України визначалася як геноцид. У другому меморандумі йшлося про формально-декларативний характер Союзу РСР та що марксистська ідеологія втратила свою привабливість. У третьому на прикладі долі Йосипа Терелі йшлося про переслідування Української Греко-Католицької Церкви і загалом віруючих. У січні – квітні 1977 року Група випустила 10 Меморандумів про переслідування громадян за інакомислення, зокрема, щодо Віри Лісової, родину якої тероризували обшуками; щодо Надії Світличної, яку не прописували в Києві після звільнення з табору, не приймали на роботу і погрожували ув'язненням за "дармоїдство", кілька документів на захист заарештованих 5 лютого 1977 року членів-засновників УГГ Миколи Руденка та Олекси Тихого. Меморандум № 5 під назвою "Україна літа 1977-го" був спрямований урядам країн-учасниць Белґрадської НБСЄ [2, с. 9].

Гельсінкський рух швидко став міжнародним: 25 листопада 1976 року Гельсінкська група була створена в Литві, 14 січня 1977 року – в Грузії, 1 квітня – у Вірменії. Ще з вересня 1976 року в Польщі почав діяти Комітет захисту робітників, перетворений пізніше на Комітет громадського захисту, у січні 1977 – група "Хартія-77" у Чехословаччині. У США була створена спеціальна комісія Конгресу [2, с. 10].

Отже, брежнєвське керівництво жорстоко прорахувалося: у суспільстві після десятиліть постійних "чисток" усе-таки знайшлися люди, які зважилися відкрито викривати фальш і облудність режиму, збираючи й обнародуючи факти порушень прав людини. Їхня жертовність та відданість своїм ідеалам оздоровила моральний клімат суспільства: з'явилася незалежна громадська думка. Не всі правозахисники збиралися вести політичну діяльність, але вони стали домагатися такого права для кожного громадянина, включаючи право створювати політичні організації, альтернативні КПРС. Люди зрозуміли, що тільки в державі, де дотримуються політичні свободи, громадяни можуть ефективно захистити і свої економічні інтереси.

Усе, що ще було живого в Україні, потягнулось до Гельсінкської групи. Це вперше по десятиліттях репресій така нечисленна українська інтеліґенція організувалася і заговорила на увесь світ про неволю і безправ'я свого народу. У цьому розумінні гельсінкський рух був для України куди важливішим, ніж для народів, які мали свою державність, тому він у нас виявився в 70-80-х роках найстійкішим.

У правозахисників не було ілюзій, що влада дозволить відкрито відстоювати права людей, покликаючись на Гельсінкський акт. Вони знали, що ризикують волею і навіть життями. Окрім того, що найчастіше мова йшла про елементарну людську гідність конкретних людей (із суми якої, власне, і складається честь народу), це був також далекоглядний політичний розрахунок: звернути увагу світової громадськості на стан з правами людини в Україні і з її допомогою напирати на владу з метою домогтися лібералізації цієї влади, що розширило би плацдарм для подальшого наступу на тоталітарну колоніальну систему з метою зруйнувати її.

Що українські правозахисники тоді зорієнтувалися в міжнародній політичній ситуації правильно, свідчить те, що саме цей шлях, сполучений з економічним виснаженням Радянського Союзу, з військовим та ідеологічним тиском Заходу, привів у кінцевому рахунку до краху комуністичної імперії і проголошення незалежної української демократичної держави.

Слід зазначити, що в русі за права людини і за національні права панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Він протистояв як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Тому правозахисний рух в Україні об'єднав як низку течій (національно-визвольний рух, загальнодемократичний, релігійний, соціально-економічний або ж робітничий, боротьба за право на еміґрацію), так і видатних особистостей (Левко Лук'яненко, Іван Світличний, Михайло Горинь, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Вячеслав Чорновіл, Оксана Мешко, Ніна Строката-Караванська, Василь Стус, Микола Руденко, Петро Григоренко, Мустафа Джемілєв, Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Василь Романюк – майбутній Патріарх Володимир та інші). У ньому знаходили собі місце українці і євреї, віруючі різних конфесій і атеїсти, націоналісти й націонал-комуністи, соціал-демократи й анархісти. Вони ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи.