Виховання витривалості як одне з завдань фізичного виховання

КУРСОВА РОБОТА

з теорії та методики фізичного виховання

на тему:

«ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ВИТРИВАЛОСТІ ШКОЛЯРІВ»

 

 

Студента 4 курсу, групи ФВ – 41

напряму підготовки (спеціальності)

фізичне виховання

Тепчука О. І.

 

Керівник: доцент, к.н.ф.в.

Мочернюк В.Б.

 

Національна шкала: ______________

Університетська шкала: ___________

Оцінка ECTS: ____

 

 

м. Коломия – 2016 рік

ЗМІСТ

ВСТУП.................................................................................................................... 3 РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИТРИВАЛОСТІ ТА МЕТОДИКА ЇЇ РОЗВИТКУ................................................................................5

1.1. Витривалість та її види ……............................................................................5

1.2. Біоенергетичні основи прояву витривалості.................................................7

1.3. Виховання витривалості як одне з завдань фізичного виховання….........10

1.4. Практичні методи фізичного виховання, які сприяють розвитку витривалості....................................................................................................... …14

РОЗДІЛ II. РОЗВИТОК ВИТРИВАЛОСТІ НА УРОКАХ В 5-9 КЛАСАХ ………………………………………………........................................20

2.1. Розвиток витривалості в учнів 5-6 класів.....................................................20

2.2. Витривалість на уроках фізичної культури у 7 класів………………...….21

2.3. Підвищення рівня витривалості школярів 8-9 класів…………... ……......24

2.4. Розвиток витривалості за допомогою бігу………………………………...27

2.5. Комплексний розвиток рухових якостей у школярів 5-9 класів…………29

ВИСНОВКИ………………………………………………...…………………...31

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.................................................33

ВСТУП

Актуальність. Роль фізичної культури у зміцненні здоров’я населення є сьогодні одним з головних завдань нової України. Особливо важливе значення фізична культура має для дітей і учнівської молоді, високий рівень здоров’я та різнобічний фізичний розвиток яких – запорука успішної реалізації соціально-економічних перетворень нашого суспільства. Підтвердженням актуальності зазначених проблем, об’єктивної необхідності істотних змін в організації та методиці фізичного виховання дітей і молоді є низький рівень фізичної підготовленості та погіршення стану здоров’я чималої частини нинішніх випускників шкіл. До того ж ефективна реалізація базової та регіональних програм з фізичної культури для учнів загальноосвітніх шкіл вимагає впровадження в практику вчителів фізичної культури нових науково-методичних розробок.

Фізичне виховання учнів є невід’ємною частиною всієї учбово-виховної роботи школи і займає важливе місце в підготовці учнів до життя, до суспільно корисної праці. Робота з фізичного виховання в школі відрізняється великим різноманіттям форм, що вимагають від учнів прояву організованості, самодіяльності, ініціативи, що сприяє вихованню організаційних навичок, активності, спритності. Здійснюване в тісному зв’язку з розумовим, моральним, естетичним вихованням і трудовим навчанням, фізичне виховання сприяє всебічному розвитку школярів. Виконання фізичних вправ у різному темпі, із різноманітними ускладненнями, протягом певного відрізку часу сприяє їхньому розвитку.

Вихованню витривалості в дитячому віці приділяється незаслужено мало уваги. А як відомо, порушення гармонії в розвитку рухових якостей заважає правильному фізичному вихованню дітей. Більш того, низький рівень витривалості у випускників школи згубно відбивається на них подальшій діяльності.

Проблема формування витривалості у дітей шкільного віку виходить за рамки рухової підготовленості, але пов’язана з такими найважливішими показниками, як рівень здоров’я, фізична працездатність, індивідуальний стиль життєдіяльності, співвідношення з іншими руховими якостями.

Однак, різні люди мають різну здатність виконувати певні види робіт. Одні успішно виконують високо інтенсивну роботу і зазнають труднощів при тривалій роботі. Одні виконують роботу тривалий час не знижуючи інтенсивності, інші – швидко знижують інтенсивність і припиняють роботу.

Мета роботи полягає в дослідженні методичних особливостей розвитку витривалості в учнів віком 11-14 років на уроках фізичної культури з аналізом її недоліків і шляхів вдосконалення.

Об’єкт дослідження –фізичне виховання учнів основної школи.

Предмет дослідження – методика розвитку витривалості в учнів 5-9 класів на уроках фізичної культури.

Завдання дослідження:

1. проаналізувати основні методичні положення розвитку фізичних якостей учнів загальноосвітніх навчальних закладів;

2. визначити вікові особливості розвитку витривалості у дітей середнього шкільного віку;

3. описати зміст методів та засобів розвитку витривалості на уроках фізичної культури;

4. розкрити методичні особливості реалізації завдань розвитку витривалості в учнів 5-9 класів на практиці.

В процесі дослідження нами було використано методи дослідження: аналіз, синтез, систематизація, порівняння, експеримент.

Ряд опрацьованої літератури: Драев К. «Двигательные тесты в зарубежных странах»; Земляков В.Е. «К вопросу определения работоспособности и специальной выносливости в циклических видах спорта»; Карпенко В.Б. «Организация учебного процесса направленная на развитие выносливости школьников 13-18 лет на уроках физической культури»; Присяжнюк С. «Витривалість: основи визначення та методика розвитку у школярів».

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИТРИВАЛОСТІ ТА МЕТОДИКА ЇЇ РОЗВИТКУ

1.1. Витривалість та її види

Людина володіє такими фізичними якостями як сила, витривалість, гнучкість, швидкість, спритність. Розвиток фізичних якостей у дітей шкільного віку поєднане з рядом особливостей, пов’язаних з ростом і розвитком організму. По-перше, в шкільному віці розвиток однієї здібності позитивно виражається на рості показників других фізичних якостей, що обумовлює необхідність комплексного підходу до розвитку фізичних якостей у школярів. По-друге, в ході розвитку різних функцій організму здійснюють критичні (сенсорні) періоди, коли приріст якостей проходить особливо інтенсивно. Для рухової функції в цілому, під якою розуміють сукупність фізичних якостей, рухових вмінь і навиків, цей період знаходиться в діапазоні 7-12 років. По-третє, в процесі розвитку фізичних якостей у дітей шкільного віку особливо проявляється необхідність реалізації дидактичних принципів. Розвиток фізичних якостей поєднано, як правило із значними фізичними навантаженнями.

Діти і підлітки без шкоди для організму при дотриманні поступовості навантажень, враховуючи їх індивідуальні особливості, в стані переносити позитивні емоції, що дозволяють не тільки з великим інтересом відноситися до занять, але і сприяють максимальному прояву фізичних якостей у дітей і підлітків.

Аналізуючи витривалість як фізичну якість необхідно вказати, що це здатність організму людини виконувати роботу помірної інтенсивності тривалий час без втоми. Одним з основних критеріїв витривалості є час протягом якого людина здатна підтримувати задану інтенсивність діяльності. Користуючись цим критерієм, витривалість вимірюють прямим і непрямим способами.

Прямий спосіб – це коли випробовуваному пропонують виконувати завдання і визначають граничний час роботи з даною інтенсивністю (до початку зниження швидкості). Але він майже неможливий. Найчастіше використовують непрямий метод.

Непрямий метод – це коли витривалість визначається за часом подолання якої-небудь достатньо довгої дистанції (наприклад 10000 м).

У спорті витривалість, це здатність організму чинити опір стомленню під час тривалого виконання спортивних вправ. Рівень розвитку витривалості визначається перш за все функціональними можливостями серцево-судинної і нервової систем, рівнем обмінних процесів, а також координацією діяльності різних органів і систем. Істотну роль при цьому виконує той, що так звана економізує функцій організму. На витривалість разом з цим робить вплив координація рухів і сили психічних, особливо вольових процесів спортсмена [6].

Оскільки працездатність в руховій діяльності залежить від багатьох чинників, зокрема від швидкісних і силових якостей людини, слід враховувати два типи показника витривалості: абсолютні і відносні, парціальні. У практиці розрізняють 2 види витривалості: загальну і спеціальну.

Загальна витривалість – це здатність тривалий час проявляти м’язові зусилля при невисокій інтенсивності. Одна з найважливіших особливостей загальної витривалості – це здібність до широкого перенесення, тобто загальна витривалість, яка розвинена біговими засобами на тренуваннях і проявляється при бігу, знаходиться у прямому взаємозв’язку з результатами в лижній гонці, при ходьбі. Вважається, що загальна витривалість є основою для розвитку всієї решти різновидів прояву витривалості. Прояв загальної витривалості залежить від спортивної техніки (в першу чергу від економічності робочих рухів) і від здатності спортсмена «терпіти», тобто протистояти наступаючому стомленню шляхом концентрації вольових зусиль.

Біологічною основою загальної витривалості є можливості аеробів організму спортсмена. Основний показник роботи аеробної системи організму – це максимальне споживання кисню (МСК) в літрах в хвилину.

Аналіз спеціальної витривалості вказав на те, що це є здатність проявляти м’язові зусилля відповідно до специфіки (за тривалістю і характером) спеціалізованої вправи.

В бігу на середні дистанції спеціальна витривалість (її в цьому випадку також називають швидкісною витривалістю) виявляється в підтримці необхідної швидкості на дистанції. Прояв спеціальної витривалості залежить від деяких фізіологічних і психологічних чинників. Основний фізіологічний чинник анаеробні можливості [1].

 

1.2. Біоенергетичні основи прояву витривалості

Витривалість як фізична якість людини проявляється в двох основних формах:

1. У тривалості роботи на заданому рівні потужності до появи перших виражених ознак стомлення.

2. У швидкості зниження працездатності при настанні втоми.

Будучи багатофункціональною властивістю людського організму, витривалість інтегрує в собі велику кількість різноманітних процесів, що відбуваються на різних рівнях – від клітинного і до цілого організму. Проте, як показують результати сучасних наукових досліджень, в переважаючій більшості випадків провідна роль в проявах витривалості належить чинникам енергетичного обміну.

Жоден рух не може бути виконано без витрат енергії. Єдиним універсальним і прямим джерелом енергії для м’язового скорочення служить аденозинтрифосфат (АТФ). Але для того, щоб м’язові волокна могли тривалий час підтримувати свою здатність до скорочення, необхідне постійне відновлення (ресинтез) АТФ з тією ж швидкістю, з якою він витрачається. Ресинтез АТФ в процесі м’язової діяльності здійснюється за рахунок метаболічних процесів в трьох різновидах:

– Аеробний (окислювання за рахунок присутності кисню в повітрі);

– Гліколітичний анаеробний (за рахунок розщеплення глікогену, що міститься, в основному, в печінці і в м’язах до молочної кислоти);

– Алактатний анаеробний (за рахунок розщеплення фосфорних з’єднань, що містяться й утворюються безпосередньо в м’язах).

Наявність аеробних процесів дозволяє тривалий час виконувати роботу тієї ж інтенсивності, поки є можливість повного задоволення кисневого запиту організму в процесі самої роботи. Цей стійкий, «стаціонарний» стан може підтримуватися організмом достатньо довго. Проте, досягнення рівня максимальної потужності при анаеробному енергозабезпеченні відбувається лише через 1-2 хвилини від початку роботи, а швидкість ресинтезу АТФ, навіть досягши максимальної аеробної потужності, недостатня для забезпечення інтенсивної м’язової роботи. Потужність роботи, при якій досягається максимальне споживання кисню, називається критичною.

Посилення інтенсивності фізичного навантаження вимагає швидшого надходження кисню і глюкози в м’язові волокна. Тому швидкість кровообігу може збільшитися в 20 разів в порівнянні зі станом спокою за рахунок місцевого розширення кровоносних судин, а хвилинний об’єм дихання (ХОД) і частота серцевих скорочень (ЧСС) – в 2-3 рази.

При зростанні інтенсивності виконання фізичної роботи межа стійкого стану працездатності може бути подоланана на незначний час за рахунок додаткового розщеплення глікогену за рахунок реакції анаеробного гліколізу, тобто за рахунок переважного використовування внутрішньо м’язових енергетичних резервів. Максимальна потужність анаеробної гліколітичної продуктивності досягається до 30-35 секунд від початку роботи в цьому режимі і не може продовжуватися більше 4 хвилин.

Істотне значення для прояву гліколітичної анаеробної здатності має рівень тканинної адаптації до різких ацидозних змін, що відбуваються при цьому (зрушення кислотно-лужної рівноваги внутрішнього середовища організму в кислу сторону через концентрацію молочної кислоти, рівень якої підвищується). Тут особливо виділяється чинник психічної стійкості, який дозволяє при напруженій м’язовій діяльності долати виникаючі при стомленні хворобливі відчуття і продовжувати виконувати роботу, не дивлячись на посилення прагнення припинити її.

При виконанні короткочасних прискорень, стрибків, серій ударів, тобто в швидкісно-силових вправах максимальної потужності, ресинтез АТФ здійснюється за рахунок анаеробного гідролізу креатинфосфату, рівень концентрації якого в м’язах швидко знижується і практично через 20 секунд доходить до фізіологічної межі. Досягнення максимуму анаеробної алактатної продуктивності відбувається на 5-6 секунді роботи, а рівень 80-90 % від максимального досягається вже на 1-2 секунді при роботі максимальної потужності.

Інтенсивна м’язова діяльність в анаеробному режимі приводить до вичерпання внутрішньо м’язових енергетичних ресурсів, тобто при цьому організм працює при цьому ніби у борг. Відновлення витрачених енергетичних субстратів може відбуватися вже в процесі самої роботи при короткочасному зниженні її інтенсивності або після закінчення вправи. Споживання кисню при цьому приблизно відповідає тій кількості енергії, яка була перетворена анаеробним шляхом на початку або під час м’язової діяльності і не компенсувалася за рахунок джерел аеробного енергозабезпечення. Виникаючий таким чином «кисневий борг» може досягати 4 літрів за рахунок анаеробного гідролізу креатин фосфату – і до 20 літрів – за рахунок утворення енергії шляхом гліколізу. Здійснення повної компенсації кисневої заборгованості відбувається після інтенсивних вправ швидкісно-силового характеру в період активного відпочинку. Креатинфосфатна (алактатна) фракція відновлюється протягом 1-3 хвилин, а гліколітична (лактатна), пов’язана з окисленням молочної кислоти, що утворилася в м’язах, може затягуватися до 30 і більше хвилин після виконання граничної роботи.

Відповідно у людини в наявності є три різних метаболічних джерела енергії, які і визначають 3 основних компоненти витривалості: аеробний, гліколітичний та алактатний, кожний з яких може бути, в свою чергу, охарактеризований показниками потужності, ємності та ефективності [11].

Показник потужності – це та максимальна кількість енергії за одиницю часу, яка може бути забезпечена кожним з метаболічних процесів. Показник ємності дає можливість оцінити рівень загальних запасів енергетичних речовин в організмі або загальну кількість виконаної роботи за рахунок даного джерела. Критерії ефективності показують, яка кількість зовнішньої механічної роботи може бути виконана на кожну одиницю енергії, що виділяється. Прояв же витривалості, таким чином, можна показати як результат різноманітного поєднання трьох її компонентів: аеробного, гліколітичного та алактатного.

 

ВИСНОВКИ

Отже, з даної роботи видно, що витривалість визначається тривалістю роботи без зниження її ефективності. Чим більше людина здатна утримувати який набудь вантаж, тим вище його витривалість, чим довше оператор, шофер можуть працювати без помилок, тим їх витривалість вища, чим довше спортсмен може зберігати необхідну силу відштовхувань і частоту рухів при бігові по дистанції, тим вищий рівень розвитку його витривалості.

Фізична витривалість як рухова якість людини – це її здатність долати втому у процесі рухової діяльності.

Витривалість – це здатність виконувати роботу заданого характеру впродовж можливо довшого часу.

Одним з основних критеріїв витривалості є час протягом якого людина здатна підтримувати задану інтенсивність діяльності. У практиці розрізняють 2 види витривалості: загальну і спеціальну.

Розвиток витривалості, як і інших фізичних якостей, на різних етапах вікового дозрівання організму відбувається нерівномірно.

У спортивній практиці виділяють чотири типи втоми: розумова, сенсорна, емоційна і фізична.

Вихованню витривалості необхідно надавати достатню увагу у всіх формах роботи по фізичному вихованню з дітьми – в загальній фізичній підготовці за шкільною програмою, в позашкільних заняттях і особливо в спортивному тренуванні юних спортсменів.

У міру вікового дозрівання організму для виховання витривалості використовується все більш широкий комплекс вправ – циклічних, ациклічних і змішаних.

А також, в процесі виховання витривалості у дітей 5-9 класів, надзвичайно важливо створити оптимальні умови для функціонування систем кисневого забезпечення організму. З цією метою в єдності з основними вправами «на витривалість» застосовують спеціальні дихальні вправи, прагнуть проводити заняття в атмосфері багатої киснем, наприклад на відкритому майданчику, в парку, в залі з могутньою вентиляцією і т. п.

Високий рівень розвитку витривалості може бути досягнуть лише при одночасному удосконалюванні всіх її основних компонентів за допомогою комплексу різноманітних засобів і методів, що забезпечують виборчий вплив на відповідні функції і якості спортсмена. Застосування всіх цих засобів і методів повинне базуватися на знанні основних закономірностей біохімічної адаптації в процесі тренування.

Отже, виховання витривалості у дітей є досить важливим завданням навчально-виховного процесу школи і заслуговує на досить велику увагу.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Васильєв Г. А. Быстрота и выносливость составные бега. – К.: Здоровье. -1994.-№7.-267 с.

2. Детская спортивная медицина. Под ред. С.Б. Тихвинского, С.В. Хрущева. – М: Медицина, 1991. – 560 с.

3. Драев К. Двигательные тесты в зарубежных странах // Физическая культура в школе – №6. – 1991. – С. 3.

4. Земляков В.Е. К вопросу определения работоспособности и специальной выносливости в циклических видах спорта. – Теория и практика ф.к.. – 1990. – №7. – 202 с.

5. Кабанов А.Н. Сила и выносливость наших мышц. // К.: Здоровье, 1991.. -134 с.

6. Карпенко В.Б. Организация учебного процесса направленная на развитие выносливости школьников 13-18 лет на уроках физической культури. -Теория и практика. – 1990. – №10. – С. 13 – 18

7. Летунов С.П. Материалы к обоснованию теории развития выносливости. // Мотылянская Р.Е. Теория и практика. – 1991. – №1. – С. 28 – 34.

8. Матвеев Л.П. Общая теория спорта. Учебник для завершающего уровня высшего физкультурного образования. – М., 1997. – 304 с.

9. Платонов В.Н. Булатова М.М. Силовая подготовка спортсмена (часть 1) Учебно-методическое пособие. – К.: КГИФК, 1992. -51 с.

10. Присяжнюк С. Витривалість: основи визначення та методика розвитку у школярів. // Фіз.вих. в школі. – 1999. – №4. – С. 32-34.

11. Пуні А.Ц. Очерки психології спорту. – М.: ФиС, 1991. – 125 с.

12. Сингаєвський С.М., Совтисік Д.Д. Фізичне виховання школярів: теоретична підготовка. Довідковий посібник для учнів. – Кам.-Под. -1999.- 172 с.

13. Теория и методика спорта. Учебное пособие / Под ред. Ф.П. Суслова, И.С. Холодова. – М., 1997. – 415 с.

14. Шиян Б.М. Методика фізичного виховання школярів.– Львів: ЛОНМІО, 1996.– 232 с.

15. Шиян Б.М., Папуша В.Г. Теорія фізичного виховання.– Тернопіль: Збруч, 2000.– 183 с.

16. Шлемин А.М. Один из эффективных методов // Физическая культура в школе.– 1981.– № 11.– С. 27-29.

КУРСОВА РОБОТА

з теорії та методики фізичного виховання

на тему:

«ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ВИТРИВАЛОСТІ ШКОЛЯРІВ»

 

 

Студента 4 курсу, групи ФВ – 41

напряму підготовки (спеціальності)

фізичне виховання

Тепчука О. І.

 

Керівник: доцент, к.н.ф.в.

Мочернюк В.Б.

 

Національна шкала: ______________

Університетська шкала: ___________

Оцінка ECTS: ____

 

 

м. Коломия – 2016 рік

ЗМІСТ

ВСТУП.................................................................................................................... 3 РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИТРИВАЛОСТІ ТА МЕТОДИКА ЇЇ РОЗВИТКУ................................................................................5

1.1. Витривалість та її види ……............................................................................5

1.2. Біоенергетичні основи прояву витривалості.................................................7

1.3. Виховання витривалості як одне з завдань фізичного виховання….........10

1.4. Практичні методи фізичного виховання, які сприяють розвитку витривалості....................................................................................................... …14

РОЗДІЛ II. РОЗВИТОК ВИТРИВАЛОСТІ НА УРОКАХ В 5-9 КЛАСАХ ………………………………………………........................................20

2.1. Розвиток витривалості в учнів 5-6 класів.....................................................20

2.2. Витривалість на уроках фізичної культури у 7 класів………………...….21

2.3. Підвищення рівня витривалості школярів 8-9 класів…………... ……......24

2.4. Розвиток витривалості за допомогою бігу………………………………...27

2.5. Комплексний розвиток рухових якостей у школярів 5-9 класів…………29

ВИСНОВКИ………………………………………………...…………………...31

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.................................................33

ВСТУП

Актуальність. Роль фізичної культури у зміцненні здоров’я населення є сьогодні одним з головних завдань нової України. Особливо важливе значення фізична культура має для дітей і учнівської молоді, високий рівень здоров’я та різнобічний фізичний розвиток яких – запорука успішної реалізації соціально-економічних перетворень нашого суспільства. Підтвердженням актуальності зазначених проблем, об’єктивної необхідності істотних змін в організації та методиці фізичного виховання дітей і молоді є низький рівень фізичної підготовленості та погіршення стану здоров’я чималої частини нинішніх випускників шкіл. До того ж ефективна реалізація базової та регіональних програм з фізичної культури для учнів загальноосвітніх шкіл вимагає впровадження в практику вчителів фізичної культури нових науково-методичних розробок.

Фізичне виховання учнів є невід’ємною частиною всієї учбово-виховної роботи школи і займає важливе місце в підготовці учнів до життя, до суспільно корисної праці. Робота з фізичного виховання в школі відрізняється великим різноманіттям форм, що вимагають від учнів прояву організованості, самодіяльності, ініціативи, що сприяє вихованню організаційних навичок, активності, спритності. Здійснюване в тісному зв’язку з розумовим, моральним, естетичним вихованням і трудовим навчанням, фізичне виховання сприяє всебічному розвитку школярів. Виконання фізичних вправ у різному темпі, із різноманітними ускладненнями, протягом певного відрізку часу сприяє їхньому розвитку.

Вихованню витривалості в дитячому віці приділяється незаслужено мало уваги. А як відомо, порушення гармонії в розвитку рухових якостей заважає правильному фізичному вихованню дітей. Більш того, низький рівень витривалості у випускників школи згубно відбивається на них подальшій діяльності.

Проблема формування витривалості у дітей шкільного віку виходить за рамки рухової підготовленості, але пов’язана з такими найважливішими показниками, як рівень здоров’я, фізична працездатність, індивідуальний стиль життєдіяльності, співвідношення з іншими руховими якостями.

Однак, різні люди мають різну здатність виконувати певні види робіт. Одні успішно виконують високо інтенсивну роботу і зазнають труднощів при тривалій роботі. Одні виконують роботу тривалий час не знижуючи інтенсивності, інші – швидко знижують інтенсивність і припиняють роботу.

Мета роботи полягає в дослідженні методичних особливостей розвитку витривалості в учнів віком 11-14 років на уроках фізичної культури з аналізом її недоліків і шляхів вдосконалення.

Об’єкт дослідження –фізичне виховання учнів основної школи.

Предмет дослідження – методика розвитку витривалості в учнів 5-9 класів на уроках фізичної культури.

Завдання дослідження:

1. проаналізувати основні методичні положення розвитку фізичних якостей учнів загальноосвітніх навчальних закладів;

2. визначити вікові особливості розвитку витривалості у дітей середнього шкільного віку;

3. описати зміст методів та засобів розвитку витривалості на уроках фізичної культури;

4. розкрити методичні особливості реалізації завдань розвитку витривалості в учнів 5-9 класів на практиці.

В процесі дослідження нами було використано методи дослідження: аналіз, синтез, систематизація, порівняння, експеримент.

Ряд опрацьованої літератури: Драев К. «Двигательные тесты в зарубежных странах»; Земляков В.Е. «К вопросу определения работоспособности и специальной выносливости в циклических видах спорта»; Карпенко В.Б. «Организация учебного процесса направленная на развитие выносливости школьников 13-18 лет на уроках физической культури»; Присяжнюк С. «Витривалість: основи визначення та методика розвитку у школярів».

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИТРИВАЛОСТІ ТА МЕТОДИКА ЇЇ РОЗВИТКУ

1.1. Витривалість та її види

Людина володіє такими фізичними якостями як сила, витривалість, гнучкість, швидкість, спритність. Розвиток фізичних якостей у дітей шкільного віку поєднане з рядом особливостей, пов’язаних з ростом і розвитком організму. По-перше, в шкільному віці розвиток однієї здібності позитивно виражається на рості показників других фізичних якостей, що обумовлює необхідність комплексного підходу до розвитку фізичних якостей у школярів. По-друге, в ході розвитку різних функцій організму здійснюють критичні (сенсорні) періоди, коли приріст якостей проходить особливо інтенсивно. Для рухової функції в цілому, під якою розуміють сукупність фізичних якостей, рухових вмінь і навиків, цей період знаходиться в діапазоні 7-12 років. По-третє, в процесі розвитку фізичних якостей у дітей шкільного віку особливо проявляється необхідність реалізації дидактичних принципів. Розвиток фізичних якостей поєднано, як правило із значними фізичними навантаженнями.

Діти і підлітки без шкоди для організму при дотриманні поступовості навантажень, враховуючи їх індивідуальні особливості, в стані переносити позитивні емоції, що дозволяють не тільки з великим інтересом відноситися до занять, але і сприяють максимальному прояву фізичних якостей у дітей і підлітків.

Аналізуючи витривалість як фізичну якість необхідно вказати, що це здатність організму людини виконувати роботу помірної інтенсивності тривалий час без втоми. Одним з основних критеріїв витривалості є час протягом якого людина здатна підтримувати задану інтенсивність діяльності. Користуючись цим критерієм, витривалість вимірюють прямим і непрямим способами.

Прямий спосіб – це коли випробовуваному пропонують виконувати завдання і визначають граничний час роботи з даною інтенсивністю (до початку зниження швидкості). Але він майже неможливий. Найчастіше використовують непрямий метод.

Непрямий метод – це коли витривалість визначається за часом подолання якої-небудь достатньо довгої дистанції (наприклад 10000 м).

У спорті витривалість, це здатність організму чинити опір стомленню під час тривалого виконання спортивних вправ. Рівень розвитку витривалості визначається перш за все функціональними можливостями серцево-судинної і нервової систем, рівнем обмінних процесів, а також координацією діяльності різних органів і систем. Істотну роль при цьому виконує той, що так звана економізує функцій організму. На витривалість разом з цим робить вплив координація рухів і сили психічних, особливо вольових процесів спортсмена [6].

Оскільки працездатність в руховій діяльності залежить від багатьох чинників, зокрема від швидкісних і силових якостей людини, слід враховувати два типи показника витривалості: абсолютні і відносні, парціальні. У практиці розрізняють 2 види витривалості: загальну і спеціальну.

Загальна витривалість – це здатність тривалий час проявляти м’язові зусилля при невисокій інтенсивності. Одна з найважливіших особливостей загальної витривалості – це здібність до широкого перенесення, тобто загальна витривалість, яка розвинена біговими засобами на тренуваннях і проявляється при бігу, знаходиться у прямому взаємозв’язку з результатами в лижній гонці, при ходьбі. Вважається, що загальна витривалість є основою для розвитку всієї решти різновидів прояву витривалості. Прояв загальної витривалості залежить від спортивної техніки (в першу чергу від економічності робочих рухів) і від здатності спортсмена «терпіти», тобто протистояти наступаючому стомленню шляхом концентрації вольових зусиль.

Біологічною основою загальної витривалості є можливості аеробів організму спортсмена. Основний показник роботи аеробної системи організму – це максимальне споживання кисню (МСК) в літрах в хвилину.

Аналіз спеціальної витривалості вказав на те, що це є здатність проявляти м’язові зусилля відповідно до специфіки (за тривалістю і характером) спеціалізованої вправи.

В бігу на середні дистанції спеціальна витривалість (її в цьому випадку також називають швидкісною витривалістю) виявляється в підтримці необхідної швидкості на дистанції. Прояв спеціальної витривалості залежить від деяких фізіологічних і психологічних чинників. Основний фізіологічний чинник анаеробні можливості [1].

 

1.2. Біоенергетичні основи прояву витривалості

Витривалість як фізична якість людини проявляється в двох основних формах:

1. У тривалості роботи на заданому рівні потужності до появи перших виражених ознак стомлення.

2. У швидкості зниження працездатності при настанні втоми.

Будучи багатофункціональною властивістю людського організму, витривалість інтегрує в собі велику кількість різноманітних процесів, що відбуваються на різних рівнях – від клітинного і до цілого організму. Проте, як показують результати сучасних наукових досліджень, в переважаючій більшості випадків провідна роль в проявах витривалості належить чинникам енергетичного обміну.

Жоден рух не може бути виконано без витрат енергії. Єдиним універсальним і прямим джерелом енергії для м’язового скорочення служить аденозинтрифосфат (АТФ). Але для того, щоб м’язові волокна могли тривалий час підтримувати свою здатність до скорочення, необхідне постійне відновлення (ресинтез) АТФ з тією ж швидкістю, з якою він витрачається. Ресинтез АТФ в процесі м’язової діяльності здійснюється за рахунок метаболічних процесів в трьох різновидах:

– Аеробний (окислювання за рахунок присутності кисню в повітрі);

– Гліколітичний анаеробний (за рахунок розщеплення глікогену, що міститься, в основному, в печінці і в м’язах до молочної кислоти);

– Алактатний анаеробний (за рахунок розщеплення фосфорних з’єднань, що містяться й утворюються безпосередньо в м’язах).

Наявність аеробних процесів дозволяє тривалий час виконувати роботу тієї ж інтенсивності, поки є можливість повного задоволення кисневого запиту організму в процесі самої роботи. Цей стійкий, «стаціонарний» стан може підтримуватися організмом достатньо довго. Проте, досягнення рівня максимальної потужності при анаеробному енергозабезпеченні відбувається лише через 1-2 хвилини від початку роботи, а швидкість ресинтезу АТФ, навіть досягши максимальної аеробної потужності, недостатня для забезпечення інтенсивної м’язової роботи. Потужність роботи, при якій досягається максимальне споживання кисню, називається критичною.

Посилення інтенсивності фізичного навантаження вимагає швидшого надходження кисню і глюкози в м’язові волокна. Тому швидкість кровообігу може збільшитися в 20 разів в порівнянні зі станом спокою за рахунок місцевого розширення кровоносних судин, а хвилинний об’єм дихання (ХОД) і частота серцевих скорочень (ЧСС) – в 2-3 рази.

При зростанні інтенсивності виконання фізичної роботи межа стійкого стану працездатності може бути подоланана на незначний час за рахунок додаткового розщеплення глікогену за рахунок реакції анаеробного гліколізу, тобто за рахунок переважного використовування внутрішньо м’язових енергетичних резервів. Максимальна потужність анаеробної гліколітичної продуктивності досягається до 30-35 секунд від початку роботи в цьому режимі і не може продовжуватися більше 4 хвилин.

Істотне значення для прояву гліколітичної анаеробної здатності має рівень тканинної адаптації до різких ацидозних змін, що відбуваються при цьому (зрушення кислотно-лужної рівноваги внутрішнього середовища організму в кислу сторону через концентрацію молочної кислоти, рівень якої підвищується). Тут особливо виділяється чинник психічної стійкості, який дозволяє при напруженій м’язовій діяльності долати виникаючі при стомленні хворобливі відчуття і продовжувати виконувати роботу, не дивлячись на посилення прагнення припинити її.

При виконанні короткочасних прискорень, стрибків, серій ударів, тобто в швидкісно-силових вправах максимальної потужності, ресинтез АТФ здійснюється за рахунок анаеробного гідролізу креатинфосфату, рівень концентрації якого в м’язах швидко знижується і практично через 20 секунд доходить до фізіологічної межі. Досягнення максимуму анаеробної алактатної продуктивності відбувається на 5-6 секунді роботи, а рівень 80-90 % від максимального досягається вже на 1-2 секунді при роботі максимальної потужності.

Інтенсивна м’язова діяльність в анаеробному режимі приводить до вичерпання внутрішньо м’язових енергетичних ресурсів, тобто при цьому організм працює при цьому ніби у борг. Відновлення витрачених енергетичних субстратів може відбуватися вже в процесі самої роботи при короткочасному зниженні її інтенсивності або після закінчення вправи. Споживання кисню при цьому приблизно відповідає тій кількості енергії, яка була перетворена анаеробним шляхом на початку або під час м’язової діяльності і не компенсувалася за рахунок джерел аеробного енергозабезпечення. Виникаючий таким чином «кисневий борг» може досягати 4 літрів за рахунок анаеробного гідролізу креатин фосфату – і до 20 літрів – за рахунок утворення енергії шляхом гліколізу. Здійснення повної компенсації кисневої заборгованості відбувається після інтенсивних вправ швидкісно-силового характеру в період активного відпочинку. Креатинфосфатна (алактатна) фракція відновлюється протягом 1-3 хвилин, а гліколітична (лактатна), пов’язана з окисленням молочної кислоти, що утворилася в м’язах, може затягуватися до 30 і більше хвилин після виконання граничної роботи.

Відповідно у людини в наявності є три різних метаболічних джерела енергії, які і визначають 3 основних компоненти витривалості: аеробний, гліколітичний та алактатний, кожний з яких може бути, в свою чергу, охарактеризований показниками потужності, ємності та ефективності [11].