Змістовий модуль IV: функції управління у царині екології

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ IV: Функції управління у царині екології

ТЕМА 10: ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО ІНФОРМУВАННЯ

 

Поняття екологічної інформації

Відповідно до ст. 25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року, екологічна інфор­мація - це документовані або публічно оголошені відомості про:

· стан довкілля чи його об'єктів - землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та рівні їх забруднення;

· біологічне різноманіття і його компоненти, включаючи генетично видозмінені організми та їх взаємодію із об'єктами довкілля;

· джерела, чинники, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фі­зичні чинники (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впливають або можуть вплинути на стан довкілля та здоров'я людей;

· загрозу виникнення і причини надзвичайних екологічних ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів, спря­мованих на зменшення їхнього негативного впливу на природні об'єкти та здоров'я людей;

· екологічні прогнози, плани і програми, заходи, у тому числі адміністративні, державну екологічну політику, екологічне законодавство;

· витрати, пов'язані зі здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони довкілля, інших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень із питань, що стосуються довкілля.

Екологічне інформування

Функцією управління у царині екології є екологічне інформування.

Екологічне інформування - це діяльність уповноважених на це державних органів управління, що спрямована на забезпечення доступу до екологічної інформації.

Відповідно до ст. 25¹ Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» екологічне інформаційне забезпечення здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень шляхом:

а) підготовки Мінприроди і подання на розгляд Верховної Ради

України щорічної Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні, а після її розгляду Верховною Радою України — опублікування окремим виданням та розміщення в системі Інтернет: http://www.menr.gov.ua;

б) щорічного інформування Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідних рад та населення про стан навколишнього природного середовища відповідних територій;

в) систематичного інформування населення через засоби масової інформації про стан навколишнього природного середовища,динаміку його змін, джерела забруднення, розміщення відходів чи іншої зміни навколишнього природного середовища і характер впливу екологічних чинників на здоров'я людей;

г) негайного інформування про надзвичайні екологічні ситуації; д) передачі інформації, отриманої в результаті проведення моніторингу довкілля, каналами інформаційних зв'язків ор­ганам, уповноваженим приймати рішення щодо отриманої інформації;

є) забезпечення вільного доступу до екологічної інформації, яка не становить державної таємниці і міститься у списках, реєстрах, архівах та інших джерелах.

Гарантією доступу до екологічної інформації виступають норми законодавства:

· загального характеру: ст.50 Конституції України, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року;

· спеціального характеру: Закони України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 року, «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року, «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року, «Про відходи» від 5 березня 1998 року, «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 року, «Про об'єкти підвищеної безпеки» від 18 січня 2001 року, Оргуська конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля від 5 червня 1998 року, ратифікована Законом України від 6 липня 1999 року, Положення про порядок надання екологічної інформації, затверджене наказом Мінпри­роди України від 18 грудня 2003 року № 169 тощо.

Так, відповідно до ст. 50 Конституції кожен має право на доступ де екологічної інформації: така інформація ніким не може бути засекречена, тобто не може становити державної, комерційної чи іншої таємниці Організації та особи, що мають екологічну інформацію, зобов'язані ї надавати за екологічними інформаційними запитами зацікавлених осіб складеними згідно з Законами «Про інформацію», «Про звернення громадян», а також згідно з Положенням про порядок надання екологічно інформації. Термін для надання такої інформації встановлений ст. 33Закону «Про інформацію» і ст. 20 Закону «По звернення громадян» - 1 місяць, а у складних випадках – не більше 2-х місяців (п. 3.5 Положенні про порядок надання екологічної інформації). Однак термін відповіді на звернення громадян не може перевищувати 45 днів.

Відповідальність службової особи за відмову у наданні екологічно інформації за екологічним інформаційним запитом або умисне перекручення такої інформації передбачена ст. 238 Кримінального кодексу Укра­їни від 5 квітня 2001 року. Перевищення встановлених законодавством термінів для надання екологічної інформації за запитами зацікавлених осіб тягне за собою для службових осіб адміністративну відповідальність заст. 91⁴КУАП.

 

 

51. Щорічні доповіді про стан довкілля

Відповідно до ст. 251 Закону «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» від 25 червня 1991 року, на Мінприроди покладається підготовка і подання на розгляд Верховної Ради України щорічної Наці­ональної доповіді про стан довкілля в Україні, а після її розгляду Верхо­вною Радою України - опублікування окремим виданням та розміщення в системі Інтернет.

Доповідь розробляється для оцінки стану довкілля в Україні, аналізу вжитих заходів і планування подальшої національної екологічної політики а також для інформування громадськості про стан довкілля.

З доповіддю можна ознайомитися на сторінці Мінприроди у мереж Інтернет: http://www.menr.gov.ua.

Еколого-правова культура

Еколого-правова культура - це знання, розуміння і свідоме дотри­мання норм екологічного права. Еколого-правова культура має ступені порівняння, тобто можна сказати, що в однієї особи рівень еколого-правової культури є вищим, ніж у іншої.

Еколого-правова культура є складовою частиною екологічної культури особистості, яка становить собою усвідомлення і виконання екологічних вимог: як правових, так і моральних.

Еколого-правова культура формується на підставі еколого-правової освіти та еколого-правового виховання (ст.7 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року). Фор­мування еколого-правової культури регулюється також Законами України «Про освіту» у редакції від 23 березня 1996 року, «Про професійно-техніч­ну освіту» від 10 лютого 1998 року, «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 року, «Про позашкільну освіту» від 22 червня 2000 року, «Про дошкільну освіту» від 11 липня 2001 року, «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року. Концепція екологічної освіти України затверджена рішенням Колегії МОН України від 20 грудня 2001 року № 13/6-19.

 

 

Екологічна статистика

Суспільні відносини щодо здійснення державного статистичного об­ліку регулюються Законами України «Про державну статистику» в редакції від 13 липня 2000 р., «Про охорону навколишнього природного сере­довища» від 25 червня 1991 року (ст. 24), наказами Державного комітету статистики України, Планом державних статистичних спостережень.

Екологічна статистика - це централізована система збирання, опрацювання, аналізу, поширення, збереження, захисту та використання екологічної статистичної інформації, що здійснюється Держкомстатом України відповідно до Закону.

Державний статистичний облік здійснюється Держкомстатом України за спеціально затвердженими формами статистичної звітності. На відміну від екологічного моніторингу, коли екологічна інформація здобувається самими державними органами шляхом спостережень і вимірювань, отри­мання статистичної інформації відбувається «знизу» - від підприємств, що подають статистичну звітність, до органів Держкомстату, Згідно з Законом «Про державну статистику» підприємства та фізичні особи - підприємці зобов'язані подавати органам Держкомстату статистичну звітність за затвердженими Держкомстатом формами. Підприємства самі збирають відповідну екологічну інформацію, яка стосується їх діяльності, і запо­внюють відповідні форми статистичної звітності - органи Держкомстату лише приймають та систематизують отриману інформацію.

Суб'єкти:

¾ органи Держкомстату;

¾ респонденти (фізичні та юридичні особи);

¾ користувачі даних статистичних спостережень.

 

Природоресурсні кадастри

Ведення-державних кадастрів у галузі природокористування й охорони довкілля регулюється: Законом України «Про охорону навко­лишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року (ст.23), Земельним кодексом України 2001 року (статті 193 - 204), Кодексом України про надра 1994 року (статті 42-44), Водним кодексом України 1995 року (статті 24 - 28), Лісовим кодексом України у редакції від 8 лютого 2006 року (розділ 9), Законами України «Про основи містобуду­вання» від 16 листопада 1992 року (ст. 23); «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 року (ст.38), «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 року, (ст. 56), «Про мисливське господарство та полювання» від 22 лютого 2000 року (статті 6, 30), «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року (статті 56 - 59), «Про Червону книгу України» від 7 лютого 2002 року (ст. 15), «Про курорти» від 5 жовтня 2000 року (статті 35 - 37), «Про поводження з радіоактивними відходами» від 30 червня 1995 року (ст. 16), ст. 4 Рамкової конвенції ООН про зміну клімату від 9 травня 1992 року, ратифікованої Законом України від 29 жовтня 1996 року тощо.

Порядок ведення природноресурсових кадастрів визначається по­становами Кабінету Міністрів України та наказами Мінприроди, іншими екологічними органами. Положення про регіональні кадастри природ­них ресурсів затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 року №1781.

Природноресурсовий кадастр - це систематизований звід відо­мостей про об'єкти довкілля (про кількісні та якісні характеристики, обсяг, оцінку, характер та правовий режим природних ресурсів, розподіл їх між власниками та природо-користувачами у т.ч. орендарями, розподіл за категоріями цільового призначення та видами природних ресурсів, на­родногосподарською та ін. цінностями тощо), який ведеться для потреб екологічного управління.

Види державних екологічних кадастрів: лісовий, земельний, вод­ний, родовищ і проявів корисних копалин, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, кадастр рослинного світу, кадастр тваринного світу, кадастр природних територій курортів, кадастр природних лікувальних ресурсів, кадастр антропогенних викидів та абсорбції парникових газів, кадастр сховищ радіоактивних відходів, містобудівний кадастр населених пунктів.

Ведення державних кадастрів здійснюють: Мінприроди, Держзема-ґенція, Держкомлісгосп, Держводгосп, Держкурорт, Нацекоінвестаґенція та інші органи.

Екологічна паспортизація

Екологічна паспортизація - це порядок обліку екологічних ха­рактеристик окремих екологічно небезпечних об'єктів чи природних комплексів. Здійснюється задля первинного обліку екологічного впливу окремих екологічно небезпечних об'єктів чи екологічного навантаження на окремі природні комплекси та планування заходів щодо зменшення зазначеного впливу, а також для спрощення екологічного контролю за діяльністю відповідних об'єктів.

Екологічний паспорт - це обліковий документ, якій містить дані про використання підприємством природних ресурсів і визначення впливу його виробництва на довкілля, або про стан відповідного природного комплексу. Вимоги до екологічної паспортизації закріплені в екологічному законодавстві і екологічних стандартах.

Законодавство передбачає ведення таких видів екологічних паспортів:

¾ екологічний паспорт промислового підприємства (ГОСТ 17.0.0.04-90 «Охорона природи. Екологічний паспорт промислового під­приємства. Основні положення»);

¾ паспорт відходів (Порядок ведення державного обліку та паспор­тизації відходів, затверджений постановою КМУ від 1 листопада 1999 року № 2034);

¾ паспорт технічного стану зовнішніх мереж і споруд водопоста­чання й каналізації (Правила обстежень, оцінки технічного стану та паспортизації зовнішніх мереж і споруд водопостачання та каналізації, затверджені наказом Держбуду України від 3 квітня 1998 року №69);

¾ паспорт річки (Порядок складання паспортів річок, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 року №397);

¾ паспорт потенційно небезпечного об'єкта (Положення про пас­портизацію потенційно небезпечних об'єктів у редакції наказу МНС України від 16 серпня 2005 року № 140);

¾ паспорт водно-болотного угіддя міжнародного значення (Струк­тура, зміст та порядок ведення паспорту водно-болотного угіддя міжнародного значення, затверджена наказом Мінекоресурсів України від 27 грудня 2002 року № 524);

¾ технічний паспорт земельної ділянки (Положення про технічний паспорт земельної ділянки, яка виставляється на земельні торги, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2002 року №648);

¾ енергетичний паспорт підприємства (ст. 20 Закону України «Про енергозбереження» від 1 липня 1994 року) тощо.

Правове регулювання ОВНС

ОВНС (оцінку впливу на навколишнє середовище) можна визна­чити як науково-дослідну роботу проектувальника екологічно небезпечної діяльності, спрямовану на визначення доцільності і прийнятності проектованої діяльності та обґрунтування господарчих, технічних, організаційних, санітарних, державно-правових та інших заходів щодо забезпечення екологічної безпеки.

Загальні засади ОВНС в Україні визначені у ст. 51 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», відповідно до якої проекти господарської та іншої діяльності повинні мати матеріали оцінки їх впливу на навколишнє природне середовище і здоров'я людей. Оцінка здійснюється з урахуванням вимог законодавства про охорону довкілля, екологічної ємності даної території, стану довкілля у місці, де планується розміщення об'єктів, екологічних прогнозів, перспектив суспільно-економічного розвитку регіону, потужності та видів сукупного впливу шкідливих чинників та об'єктів на довкілля.

Здійснення ОВНС в Україні регулюється підзаконними актами: Положенням про склад і зміст матеріалів оцінки впливу запроектованої господарської діяльності на стан оточуючого середовища і природних ресурсів (ОВОС) на різних стадіях вирішення завдань будівництва нових, розширення, реконструкції, технічного переозброєння чинних промислових та інших об'єктів, затвердженим наказом Мінприроди від 8 липня 1992 р. № 59 і ДБН А.2.2-1-2003 Склад і зміст матеріалів оцінки впливів на навколишнє середовище (ОВНС) при проектуванні і будівни­цтві підприємств, будинків і споруд. Основні положення проектування, розроблені українським державним головним інститутом «УкрНДІІНТВ» та схвалені рішенням науково-технічної ради Держбуду України від 9 грудня 2003 року № 89, затверджені і введені в дію з 1 квітня 2004 року наказом Держбуду України від 15 грудня 2003 року № 214.

Матеріали ОВНС є об'єктами державної екологічної експертизи. Відповідно до ст. 15 Закону «Про екологічну експертизу» ОВНС оформ­люється у вигляді: а) окремого розділу (тому, книги) документації на об'єкти експертизи, вимоги до змісту якого викладено у ст. 36 цього За­кону, і б) Заяви про екологічні наслідки діяльності, вимоги до змісту якої викладено у ст. 35 Закону. Специфікою ОВНС є те, що вона здійснюється самими суб'єктами екологічно небезпечної діяльності у складі проекта будівництва відповідного об'єкту. Об'єктивність ОВНС перевіряється у ході державної екологічної експертизи або екологічного контролю.

Певні особливості має транскордонна ОВНС, яка здійснюється від­повідно до Конвенції про оцінку впливу на довкілля у транскордонному контексті від 25 лютого 1991 року (Еспо, Фінляндія), ратифікованої За­коном України від 19 березня 1999 року. Конвенція визначає вимоги до здійснення ОВНС у тому випадку, коли негативні наслідки господарської діяльності можуть поширитися на територію іншої держави.

 

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ IV: Функції управління у царині екології

ТЕМА 10: ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО ІНФОРМУВАННЯ