Тенденції глобалізації. Доктринальне розуміння тенденцій глобалізації

 

Як неодноразово зазначалося, науковій літературі напрацьовано чимало матеріалів з дослідження процесів глобалізації, вона сприймається скоріше як процес, що розвивається стихійно і спонтанно в різних сферах глобального простору, ніж як осмислені, узгоджені й виважені дії щодо консолідації світового співтовариства. За таких умов науковці намагаються визначити тенденції цього явища.

Серед головних тенденцій виділяють достатньо тривалий процес інтеграції світового економічного життя, який насамперед проявляється у зростанні могутності й ролі ТНК, об’єднаних в єдину систему під патронатом світових фінансових інститутів. Досить актуальною є проблема співвідношення політичної і економічної влади.

Інколи тенденції глобалізації нерозривно пов’язують з її проблемами, що змушує ставити питання про відмінності у розумінні сутності цих понять. З першого заняття ми також використовували дане поняття. Згадаємо хоча б, коли зробили узагальнюючий висновок: про те, що сутність глобалізації і головна її тенденція – формування цілісного світу, глобального людського співтовариства, нового типу цивілізації. На рівні тенденцій глобалізації досить часто розглядаються проблеми зростання бідності населення, зростання ролі ТНК, розширення інформаційно-комунікаційних систем і технологій, зростання рівня злочинності та поширення міграційних процесів. До того ж такі тенденції поділяються у науковій літературі на позитивні і негативні. У цьому випадку модна говорити про позитивні і негативні наслідки глобалізації, а не тенденції глобалізації.

Більше того, поняття «тенденції глобалізації» не лише пов’язане з розумінням сутності глобалізації (наприклад, це об’єктивний процес чи міф), а й зовсім заперечується. Більша частина науковців (Ю. Павленко, Ю. Пахомов та ін.) вважають, що глобалізація має тенденції, інші заперечують і зважують на те, що таких не існує і не може бути (О. Чумаков). Вважаємо, що слід дотримуватися позиції науковців, які визнають, що глобалізація має тенденції і для характеристики цього процесу не доцільно вводити будь-яке інше поняття.

Тенденції глобалізації, з великою ймовірністю до масштабного зростання у майбутньому, започатковують нові цінності, види соціальних відносин, соціальні структури, способи опанування дійсністю. В процесі їх взаємодії як на національному рівні, так і в наднаціональному масштабі історично формуються нові цивілізаційні проекти. Їх актуальність і цінність безперечна, оскільки йдеться про подальший розвиток цивілізації. То ж варто більш детально зупинитися на окремих із них.

1. Тенденція розширення сучасних інформаційно-комунікаційних систем і технологій проявляється в планетарному масштабі. Проблема переміщення „речей, людей та ідей” акумулювала попередні досягнення людства, не зупинилася на сьогоденні й досить впевнено, але з тривогою проглядається в майбутньому. Ми є свідками кардинальної революції у засобах комунікації. Низка, здавалося б звичайних технічних досягнень – телебачення, комп’ютер, космічні лінії телекомунікацій, поєднуючись і доповнюючи одна одну, утворюють швидко зростаючу і таку, що постійно удосконалюється, глобальну інформаційно – комунікаційну систему. Значення революційних перетворень цієї системи полягає не лише в зростанні кількісних параметрів, таких, як обсяг інформації, швидкість її обробки і передачі, кількість отримувачів того чи іншого виду. Важливим моментом цієї революції є те, що різні види інформації можуть бути надані в дискретній чи цифровій формі. Цифрова форма будь-якої інформації дає можливість застосувати логіко-математичні засоби (програми), які також мають цифрову форму, виразу, а відтак створити образи гіперреальності, тобто те, чого не існує в реальному світі. Це породжує реальну загрозу неконтрольованого, масового втручання в психіку людей, маніпулювання їх свідомістю. Без гуманізації та нормативно-правового врегулювання цього процесу не уявляється майбутнє людства.

Глобалізаційні процеси в цілому, включаючи, частково, глобальні перетворення інформаційно-комунікаційних взаємодій, призводять до суттєвої зміни видів реалізації владних відносин і технологій соціального управління.

2. Особливої гостроти в умовах глобальної фінансової кризи може набути тенденція зростання бідності населення, особливо в країнах, які розвиваються (кількість людей, які проживають на 1 дол. у день зросла приблизно на 200 млн). Є підстави передбачати підвищення показників відсталості розвитку країн, які розвиваються, порівняно з розвиненими країнами. За таких умов функція соціального захисту, яку має здійснювати держава, набуває ще важливішого значення.

3. Тенденція до загострення екологічних проблем. На початку XXI ст. не вироблені конкретні заходи щодо пом’якшення екологічних проблем. Лише започатковані й переважно розробляються технології заміни традиційних енергоджерел. Загострення проблеми зростання парникового ефекту не знаходить дійового вирішення.

Глобальні проблеми, в тому числі екологічного характеру, не можуть бути вирішені раз і назавжди, як вважалося раніше, коли глобалістика лише зароджувалася (70-і роки ХІХ ст.). Із наявного нині досвіду можна зробити висновок, що з’явившись на певному проміжку розвитку людства, вони будуть супроводжувати його постійно, потребують постійної уваги, а послаблення уваги до них несе в собі великі неприємності а то й загрожує катастрофою. З ними доводиться не лише рахуватися, з ними доведеться жити розуміючи, що надалі будуть з’являтися нові проблеми, а їх накопичення несумісне з новим буттям людини.

4. Тенденція зростання культурної складової розвитку людства. Глобалізація, як відомо, – це не лише економічний і науково-технічний, а й одночасно цивілізаційний процес, що має власні соціокультурні основи і виміри. Якщо єдність, однотипність (уніфікація) норм, стимулів і способів дії та поведінки може забезпечити мету економічного і технологічного прогресу, то подібне не відбувається в духовній і культурній сферах. Водночас без останніх глобальний світ існувати не може. В сучасних умовах успіху досягли країни, які знайшли оптимальні форми поєднання власної, традиційної соціокультурної системи з найновішими продуктивними досягненнями в науково-технологічній сфері. Гібридизація культури відбувається лише до певної межі й завжди залишає місце для національного, іншого, не характерного для всіх. Відтак багатоманітність, нетотожність національних культур, традицій і цінностей є законом і принципом соціокультурної сфери.

Збереження культурної своєрідності в сучасному суспільстві стало розцінюватися як найвище досягнення цивілізації, на що раніше не звертали увагу. З середини ХХ ст. в рамках ООН здійснюється цілеспрямований підхід до збереження культурного генофонду всього людства і кожної окремої країни. Як засвідчує історія ментальності, різні етноси орієнтуються на різні підходи при вирішенні проблем, які перед ними виникають. Такі підходи закладені у менталітеті етносів. Для адекватної взаємодії зі світом людству необхідно мати у резерві всю сукупність різноманітних взаємодоповнюючих підходів. І чим така сукупність різноманітніша, тим успішніше людство відповідатиме на будь-які виклики середовища свого існування.

Низький рівень соціальної відповідальності міжнародного капіталу, нездатність національних органів державної влади розробити прийнятні механізми регулювання процесів глобалізації, відсторонення наукових і суспільних інститутів від активної участі у вирішенні гострих проблем чи нехтування їх думкою – усе це породжує антиглобалістські настрої, націоналізм і тероризм, локальні збройні конфлікти, зростання злочинності та наркоманії. Прогресуюча міжнародна міграція робітників і спеціалістів викликає в національній і світовій економіці низку проблем, пов’язаних з подоланням мовних бар’єрів, процесами адаптації, виробленням норм поведінки, рівнем оплати праці, формуванням так званого „соціального капіталу” як основи розвитку будь-якого суспільства.

5.Однією з головних рис сучасної глобалізації є розвиток на різних рівнях інтеграційних тенденцій. Інтеграція – лише частина глобалізації, яка передбачає зближення держав-учасниць, співробітництво в різноманітних сферах діяльності, інститціоналізацію співробітництва. Серед видів інтеграції, за предметом, виділяють політичну, економічну, науково-технічну та ін. За географічним принципом слід виокремити глобальні, регіональні, субрегіональні види інтеграції. Певною мірою інтеграційні процеси спрямовані на мінімізацію соціальних проблем, пом’якшення викликів глобалізації. Так, найбільшого ступеня інтегрованості досягнуто в Західній Європі, де створено Європейський Союз – торгівельно-економічно-валютний союз країн-учасниць. Активно відбуваються інтеграційні процеси в Азії (АТЕС, АСЕАН), Північній Америці (НАФТА), Латинській Америці (МЕРКОСУР) та ін. ЄС ставить за мету забезпечити мир та процвітання своїм народам в рамках тісного союзу із спільними економічними, політичними та соціальними цілями, обравши шлях вивіреного та стабільного соціального і економічного прогресу, залишається центром тяжіння для нових демократій. Не виключено, що в найближчі роки він розшириться за рахунок деяких балканських країн, Туреччини та України.

Пройшовши складні етапи первинного становлення, країни ЄС дедалі більше узгоджують економічні й соціальні складові суспільного життя, розвивають тенденцію координації та гармонізації регуляторної діяльності національних урядів у вирішенні соціальних питань, розробляють загальні принципи діяльності, відповідну правову базу, критерії та стандарти, у тому числі в соціальній сфері. Свого часу підгрунтям для активізації діяльності у цій сфері стали нормативні документи - Договір про Європейський Союз (Амстердам, 1997 р.), Біла книга „Європейська соціальна політика: шляхи до Союзу” (липень 1994 р.), „Середньострокова програма соціальних дій, 1995-1997” (квітень 1995 р.) та ін. Систему, яка характеризується насамперед дворівневим прийняттям рішень (на рівні Союзу і національних держав), сукупністю координаційних заходів щодо національних систем з боку ЄС, зарано вважати досконалою, однак вона є реальним кроком на шляху до формування глобальної системи соціального розвитку світу.